Становлення естетичної думки в культурі Росії і України

1.Естетична думка Стародавньоъ Русы.

2.Естетичны ыдеы Росий та Украины ХХУ ст..

3.Естетичны теории Росии та Украины 1ХХ -ХХ ст..

Елементи естетичного знання у світогляді Київської Русі

Витоки естетичної думки в Росії і Україні відносяться до періоду Київської Русі, У період раннього феодалізму естетич­на думка Давньої Русі, як це було Й в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від релігії. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підґрунті язичниць­кого світогляду — давньослов'янської релігії і міфології. Основ­ний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші пробле­ми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з'я­совування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла, З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв'язки з культурою Візантії, південних слов'ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона. Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить перекладеним працям Іоанна Дамастсіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсь­ко-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI спи), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора (XI—XII ст.), «Повість временних літ» Нестора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита Климента Смолятича (XII ст,), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського (1130-ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Л4оління Даниїла Замочника» (ХШ ст.) та ін.

У цих творах вирішуються питання про зв'язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джере­ла краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

Найбільш регулярний і послідовний розвиток естетичних ідей у Росії і Україні почався з XVIII ст., що його ознаменували пере­творення Петра І, який масово звернув російську суспільну дум­ку до досягнень європейської освіченості.

Спочатку розвиток естетичної думки в Росії XVIII ст. прохо­див під впливом естетики французького класицизму і Просвітниц­тва (Батте, Дідро та ін.).

Естетика і мистецтво класицизму одержали поширення в Росії в діяльності Феофана Прокоповича (1681—1736), Анти-оха Кантемира (1708—1744), В.К. Тредіаковського (1703— 1768), О.П. Сумарокова (1717-1777).

Найвидатнішим його представником був М.В. Ломоносов (1711— 1765). У творчості Ломоносова відбилося властиве йому поєднання абстрактного й образного мислення. Естетичне сприй­няття Космосу виражене в його філософській поезії. Ломоносов відіграв важливу роль у реформі російської мови, що поклала кінець церковнослов'янській книжковій культурі. Значне роз­ширення лексичного складу нової літературної мови, зближен­ня його з розмовною мовою і водночас збереження всього ба­гатства письмової традиції — такі основні принципи реформа­торської діяльності Ломоносова в російській словесності. Поряд із В.К. Тредіаковським він розробив нову систему російського віршування. Для поглядів Ломоносова на літературу характерні нормативність, логічність, раціональність. Проте в його твор­чості поряд із логікою розуму повним визнанням користується і стихія почуттів, натхнення, емоційного пориву. Багато художніх творів Ломоносова є за своєю суттю соціально-філософською публіцистикою. Естетика художньої творчості у Ломоносова пов'язана з естетикою буття і пізнання. Його естетичне і творче кредо викладено у вірші «Розмова з Анаюреоном».

Російський класицизм, як і західний, поданий практично у всіх сферах художньої творчості. Він тісно пов'язаний із про­світительською ідеологією. Для нього властиві: високий грома­дянсько-патріотичний пафос, висування на перший план антич­них сюжетів, інтерес до національної історії.

Естетичні і художні погляди — невід'ємний компонент «осердеченої» моральної філософії Г.С. Сковороди. На противагу платонівській доктрині про споконвічний розлад між філософією і поезією Сковорода висуває ідею їхньої продуктивної взаємодії і спорідненості: філософію і мистецтво зближує зацікавленість у розумінні таємниць людського духу, моральному самовідновленні особистості, спрямованість у майбутнє. Найважливіше завдання «пророчих муз» — передбачати майбутнє.

Настанова на сполученість філософії і мистецтва дозволяє Сковороді затвердити синтетичний метод дослідження істини і краси. У своїй художній творчості він відстоює єдність краси і добра, готує підґрунтя для розвитку реалізму в українській літе­ратурі.

На початку XIX ст. російська естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Ідеї Шеллінга та Гегеля розвиває перший російський систематич­ний твір з естетики — «Досвід науки витонченого» 0. Галича (1783—1848), виданий у Санкт-Петербурзі у 1825 р.

Характерною рисою російської і української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розгляда­ти естетичні питання в їхньому органічному зв'язку з мораль­ною і соціальною проблематикою.

З критикою спекулятивних естетичних систем Канта і Шел­лінга виступили в першій половині XIX ст. на Україні В.Н.Каразін (1773-1842),І.О.Ріжській (1759—1811),П.Л..Лодій(1764— 1829), Т.Ф. Осиповський (1765—1832), П.М, Любовський (рр. народж. і см. невідомі), М.О. Максимович (1804—1873), 0.1. Опошювич (1773-1832), 0.0. Козлов (1831-1901), 0.1 Ход-нев (1818—1883), ПМ. Шумлянський (1752—1821) та ін,

П.Д. Лодій (1764—1829) розвинув у своїй спадщині введені Сковородою поняття «серце», «сердечність», «осердеченість». Він обгрунтував ідею «научування серця», яка згодом стала провідною в контексті українського романтизму, Він також розробляв по­няття «досконале» — одне з центральних для естетики класи­цизму — щодо визначення категорії прекрасного і конкретних форм її втілення у визначеннях краси.

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякдення і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведін­ка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середови­ща», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб з'ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у по­няття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завж­ди.

Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне став­лення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гар­монійне суб'єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відок­ремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прек­расне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна ес­тетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Підне­сене пов'язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низь­кого. Трагічне та комічне пов'язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншо­го — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.

Поиск по сайту: