Іван Данилович

(1906 – 1945)

Військовик, радянський полководець, генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу.

Народився 29 червня 1906 р. в сім’ї залізничника, в селі Оксанина (тепер Уманський район, Черкаської обл.). Родина Черняховських в селі проживала до 1914 р. Дитинство минуло в с. Вербова поблизу станції Вапнярка Одеської залізниці (тепер Черкаської обл.). Початкову освіту здобув у Вапнярській середній школі (5 класів) і залізничному училищі.

З 1924 р. – у Червоній армії. У 1928 р. закінчив Київську артилерійську школу, у 1936 р. – Військову академію механізації і моторизації Робітничо-селянської Червоної армії. З березня 1941 року, в 35-річному віці, став командиром 28-ї танкової дивізії 12-го механізованого корпусу Прибалтійського Особливого військового округу (з червня 1941 року — Північно-Західного фронту), з якою він вступив в бій у червні 1941 року. Командував 28-ю танковою дивізією, танковим корпусом, армією і фронтом. Війська 60-ї армії (Центральний фронт) під його командуванням відзначилися у Воронезько-Касторненській операції, Курській битві, при форсуванні річок Десна і Дніпро. У жовтні 1943 р. командарму генерал-лейтенанту Черняхівському присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У листопаді 1943 р. армія Черняхівського взяла участь у Київській наступальній операції, в ході якої було звільнено столицю України. Надалі 60-та армія відзначилась у Житомирсько-Бердичівській, Рівненсько-Луцькій і Проскурово-Чернівецькій операціях. Зважаючи на талант, виявлений Черняхівським, радянське військове керівництво у квітні 1944 р. призначило 38-річного генерала командувачем Західного, а пізніше 3-го Білоруського фронту.

Під час Білоруської операції, успішно командуючи 3-м Білоруським фронтом, виявив особисту мужність і відвагу, за що 29 липня 1944 р. нагороджений другою медаллю “Золота Зірка”. Нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, двома орденами Суворова 1-го ступеня, орденами Кутузова 1-го ступеня, Богдана Хмельницького 1-го ступеня, медалями.

У ході наступальної операції радянських військ у районі м. Мельзак (нині Пенежно, Польща) 18 лютого 1945 р. був смертельно поранений. Помер того ж дня. Похований у м. Вільнюс (тепер Литва). В Москві в цей день прогриміло двадцять чотири залпи зі ста двадцяти чотирьох гармат. До речі, з серпня 1943 р. Москва салютувала на ознаменування перемог радянської зброї 363 рази, із них 32 – на честь досягнень військ під керівництвом молодого й талановитого генерала.

На батьківщині Героя йому встановлено бронзове погруддя. Він навічно зарахований у списки військового училища ім. С.М. Кірова. Місто Інстербург перейменовано в місто Черняхівськ, у Вільнюсі та інших містах йому встановлено пам’ятники. Його іменем названо судно Міністерства рибного господарства.

У 1992 р. прах І.Д. Черняховського був перепохований у Москві на Новодівочому цвинтарі. а пам'ятник з Вільнусу – до російського міста Воронежа.

Чикаленко Євген

(1861 – 1929)

Діяч української культури, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Автор “Розмов про сільське господарство для селян”. Фінансував видання газет “Громадська думка”, “Рада”, “Нова громада”; друкувався в “Киевской старине”. В 1919 році емігрував до Східної Європи. В Чехословаччині очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії.

Чорновіл В’ячеслав Максимович

(1937 – 1999)

Український політичний і державний діяч, голова Народного Руху України.

Народився у с. Єрки (тепер Звенигородський район Черкаської області). Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка з відзнакою. Через власні погляди мав річну перерву в навчанні (1958 р.), працював у Донбасі: теслею, слюсарем, співпрацівником виїзної редакції газети.

В 1960-1963 рр. – ред. молодіжних передач Львів, студії телебачення. В 1963-1965 рр. – комсорг будівництва Київської ГЕС; редакції багатотиражки; завідуючий відділу газети “Молода гвардія”. Поступив до аспірантури Київського педагогічного інституту. Друкувався у періодиці як літературний критик.

В 1965 р. був звільнений з роботи за участь у правозахисному русі. Хоча до квітня 1966 р. вдалося влаштуватися літературним співпрацівником газети “Друг читача”, був звільнений з роботи за відмову давати свідчення на закритому політ, процесі у Львові. На матеріалах цього процесу та власних написав книги “Лихо з розуму” (1966 р.), “Правосуддя чи рецидиви терору” (1967 р.), які були опубліковані на Заході. У ті часи працював техніком у Карпатській експедиції АН УРСР; інспектором з реклами Київкниготоргу. З березня 1967 р. – інструктор товариства охорони природи у м. Львові.

Заарештований вперше 3.VІІІ.1967 р., засуджений у Львові 15.XІ.1967 р. до 3 років позбавлення волі “за наклепницьку діяльність на радянський суспільний лад” (термін наполовину скорочений за амністією). З 1970 р. жив у Львові, працював спостерігачем метеостанції в Карпатах, землекопом археологічної експедиції, вагарем ст. Склинів. Редагував самвидавничий часопис “Український вісник”. У січні 1972 р. заарештований, засуджений до 6 років ув’язнення і 3 років заслання за “антирадянську агітацію та пропаганду”. Покарання відбував до 1978 року в таборах ЖХ-385/17а (с. Озерне), ЖХ-385/3 (с. Барашево) у Мордовії. Заслання – в Якутії (доглядач парників, с. Чаппанда; експедитор будівельного управління). На засланні не поривав зв’язків із своїми побратимами з українського національного та правозахисного рухів. У квітні 1980 р. Чорновіл знову заарештований, засуджений за сфабрикованим звинуваченням до 5 років ув’язнення. Однак уже в 1983 р. звільнений достроково за протестом прокурора Якутської АРСР. Працював у м. Покровську кочегаром заводу будівельних матеріалів.

В 1985 р. повернувся до Львова, де не міг “знайти” роботи за фахом, працював кочегаром у міськрембудтресті, школі-інтернаті. Займався правозахисною діяльністю. З літа 1987 р. Чорновіл – один із робочих секретарів Української Гельсінської групи. У серпні 1987 р. відновив видання “Українського вісника”. В 1988 р. брав активну участь у перших легальних дискусіях та мітингах у Львові. З 1989 р. – член ради Львівського товариства української мови ім. Т. Шевченка, один із засновників Народного Руху України за перебудову.

Навесні 1990 р. Чорновіл здобув переконливу перемогу у виборах до Верховної Ради УРСР по Шевченківському виборчому округу № 264 Львівської області. Одночасно був обраний депутатом Львівської облради народних депутатів. У квітні 1990 р. обраний головою Львівської облради народних депутатів. Один з ініціаторів створення Галицької асамблеї (1990-1991 рр.). Під керівництвом Чорновола на Львівщині відбувалися процеси демократизації, декомунізації та національного відродження в 1990-1991 рр.

В 1991 р. Чорновіл був кандидатом у Президенти України, здобув 2-ге місце після Л. Кравчука (7420727 голосів виборців або 23,27 %, найбільше у Львівській – 76 % та Івано-Франківській обл. – 67 %). Навесні 1992 р. обраний одним із співголів Народного Руху України (разом з І. Драчем та М. Горинем). У грудні 1992 р. став головою НРУ, який під його керівництвом був перетворений з громадського об’єднання на політичну партію. Повторно обирався народним депутатом України в 1994 р. (Тернопільщина) та в 1998 р. (Виборчий список НРУ). Чорновіл був також шеф-редактором газети “Час-Тіmе”; член Парламентської асамблеї Ради Європи (з 1995 р.); президентом Міжнародної пресової фундації ім. В. Симоненка (з 1994 р.); член президій: Товариства “Меморіал” (з 1990 р.), Конгресу української інтелігенції (з 1995 р.), комітету “Нюрнберг-ІІ” (з 1995 р.). Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за збірку “Правосуддя чи рецидиви терору” (“Я нічого у вас не прошу”), “Лихо з розуму”, книжку “Хроніка таборових буднів”, публіцистичні виступи в пресі (1996 р.), Міжнародної журналістської премії (Велика Британія, 1975 р.). Загинув у автокатастрофі на трасі Золотоноша-Бориспіль при нез’ясованих обставинах.

Чубар

Поиск по сайту: