АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Влас Якович

Читайте также:
  1. Iван Якович Франко (1856-1916)

(1891 – 1939)

Радянський політичний діяч. Керував урядом з липня 1923 р. по квітень 1934 р.

Народився 22 лютого 1891 р. в с. Федорівка на Катеринославщині, нині с. Чубарівка Запорізької області, у селянській родині. По закінченні Олександрівського механіко-технічного училища працював на заводах Краматорська, Гуляй-Поля, Маріуполя, Москви, Петрограда. У революційному русі з 1905 р. Член РСДРП(б) з 1907 р. Член Всеросійської ради фабзавкомів, комісар Військово-революційного комітету Головного артилерійського управління. З 1918 р. – член президії ВРНГ, голова правління державних заводів (Сормово-Коломна), очолював комісію Вищої ради народного господарства з відбудови Уралу. У 1920 р. працював у складі Всеукрревкому та Укртрударму. Був членом ЦК КП(б)У. Очолював Промислове бюро, пізніше перейменоване в Українську раду народного господарства. Водночас – заступник голови РНК. Керував націоналізацією промисловості й створенням органів управління одержавленими підприємствами.

Багато уваги приділяв відбудові Донбасу. Під час запровадження політики “воєнного комунізму” підтримав пропозиції В. Леніна про організацію виробництва на принципах “ударності”, про залучення фахівців старої школи до управління виробництвом та про централізацію управління промисловістю на принципах “главкізму”. Відстоював всупереч В. Леніну принцип колегіальності управління промисловістю, але вчасно виправився і висловився за одноосібність керівництва. Після Х з’їзду РКП(б) підтримав курс на запровадження нової економічної політики. Увійшов до складу комісії з розробки декрету ВУЦВК про заміну продовольчої розверстки продовольчим податком. Очолив роботу УРНГ щодо реорганізації управління промисловістю на основі госпрозрахунку, проводив концентрацію та трестування промисловості. На Х з’їзді партії В. Чубаря обрано до ЦК ВКП(б). Від січня 1922 р. до липня 1923 р. очолював ЦПКП. У 1923 р. провів реорганізацію управління кам’яновугільною промисловістю Донбасу, яка вивела галузь із кризи.

13 липня 1923 р. у 32-річному віці В. Чубаря обрано головою Раднаркому УСРР На ХII з’їзді ЦК ВКП(б) у квітні 1923 р. В. Чубар виступив проти пропозицій зменшити ціни на промислові товари за рахунок “урізування” заробітної плати робітників і запропонував інший шлях – скорочення позавиробничих витрат. У квітні 1926 р. В. Чубар очолив центральну республіканську комісію щодо здійснення режиму економії. У 1924 р. очолив Комісію з нагляду за розробкою питання електрифікації Дніпра при Раднаркомі УСРР, а 1926 р. – Комітет сприяння Дніпробуду при ВУЦВК.

Сприяв проведенню інтенсифікації сільського господарства України. У 1929 р. В. Чубар очолив урядовий комітет сприяння будівництву Харківського тракторного заводу, а також Комітет хімізації народного господарства, створений за його участю.

Під час продовольчої кризи, спричиненої недородом 1924 р., В. Чубар керував діяльністю державної комісії по боротьбі з посухою. Під час хлібозаготівельної кризи 1928/29 рр. активно підтримав вимогу Й. Сталіна про застосування адміністративних заходів хлібозаготівель, незважаючи на інформацію з місць про недорід у багатьох районах республіки. 28 квітня 1928 р. доповідав В. Молотову у Москву про те, що Україна, “згідно нашої розверстки по округах”, спроможна дати навіть 272 млн пудів. Голова Раднаркому України не змінив свою позицію навіть після обстеження стану сільського господарства у семи районах Херсонщини і чотирьох – Миколаївщини в липні 1929 р. На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У В. Чубар підтримав проведення курсу на суцільну колективізацію сільського господарства. Однак після постанови ЦК ВКП(б) від 4 березня 1930 р. “Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі” став противником прискорених темпів колективізації. Підписав постанови уряду “Про заходи щодо посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 р., яка припиняла видачу зерна колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану; “Про порядок видачі хлібних авансів на внутрішньоколгоспні потреби” у липні 1933 р., що забороняла витрати хліба на громадське харчування, а також директивний лист уряду та ЦК КП(б)У “Про неприпустимість масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України” від 23 січня 1933 р.

Очолював роботу державних комісій із здійснення адміністративних реформ та запровадження паспортизації населення у 1933 р. Брав участь у чистках державного апарату. Виступив проти теорії секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя про “боротьбу двох культур”. Проводив українізацію державного апарату та учбових закладів, утворював національні адміністративні райони, сприяв випуску книг, журналів і газет українською мовою та мовами національних меншин. Однак у 1927 р. виступив одним із ініціаторів фабрикації так званого “націоналістичного ухилу”, в якому звинуватив О. Шумського та М. Скрипника. Сприяв розвиткові народної освіти. Приділяв особливу увагу ліквідації неписьменності та технічній освіті. Очолив Всеукраїнський комітет сприяння загальній семирічній та початковій освіті, а також раду громадської організації “Техніка – масам!” За участі В. Чубаря утворено Український науково-дослідний фізико-технічний інститут, Пресбюро закордонної наукової літератури в системі Державного видавничого об’єднання України.

Приділяв увагу розвиткові оборонної промисловості. Керував комітетом сприяння Червоній армії, очолював “Доброхім України” (потім “Аерохім”, “Осоавіахім”).

28 квітня 1934 р. його було звільнено від обов’язків голови РНК УРСР і призначено на посаду заступника голови Раднаркому СРСР і Ради праці та оборони. З 1937 р. за сумісництвом – нарком фінансів СРСР, голова Комітету промислової кооперації та місцевої промисловості при РНК СРСР, заступник голови комітету товарних фондів і регулювання торгівлі при РПО, уповноважений РНК СРСР у справі будівельних матеріалів. Від 1935 р. – член політбюро ЦК ВКП(б). У 1937 р. заарештовано, а 26 лютого 1939 р. розстріляно.

Шелест

Петро Юхимович

(1908 – 1996)

Український партійний і радянський діяч. Герой Соціалістичної Праці.

З лютого 1957 р. – перший секретар Київського обкому КП України. З 1954 р. – член ЦК КП України. З лютого 1957 р. – перший секретар Київського обкому КП України. У серпні 1962 р. обраний секретарем ЦК КП України.

З липня 1963 р. – перший секретар ЦК КП України. У 1966 р. введений до складу Політбюро ЦК КПРС. У 1966-1972 рр. – член Політбюро ЦК КП України.

10.V.1972 році звільнений з посади першого секретаря ЦК КП України “у зв’язку з переведенням на іншу роботу” – заступника Голови Ради Міністрів СРСР.

Книга Петра Шелеста “Україна наша радянська” (1970 р.) зазнала гострої партійної критики за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 р. Петро Шелест був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров’я” і відправлений на пенсію.

1974-1985 рр. – працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Московській області Росії.

Помер у Московській області. 13 червня 1996 р. урну з прахом Петра Шелеста перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

 

Шухевич Роман

(1907 – 1950)

Український політичний діяч, генерал-хорунжий української повстанської армії.

Псевдонім – Тарас Чупринка, Дзвін, Тур, Роман Лозовський та інші.

З 1929 р. – член Організації українських націоналістів. Входив до галицького крайового проводу ОУН Бандери. Дотримувався тактики революційних дій. З 1942 р. – головнокомандуючий УПА. Загинув у с. Білогорща біля Львова під час бою.


Щербицький
Володимир Васильович

(1918 – 1990)

Радянський партійний і державний діяч (керував урядом УРСР: лютий 1961 р. – липень 1963 р., жовтень 1965 р. – травень 1972 р.). Двічі Герой Соціалістичної Праці.

Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів. Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії. Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії – спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року – другим секретарем міськкому. У 1952 р. – парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу. Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. – перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954–55 рр. – другий, а у 1955–57 рр. – перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії. Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький – голова РМ України. Від жовтня того ж року – кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України. Друге призначення В.Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. – політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. – член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років. Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції. Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу. Апологетика “розвинутого соціалізму” затемнювала аналіз реальних суспільно-економічних процесів. Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери застосування української мови. Недостатня протидія централізаторським устремлінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80 % заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою. Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я.

Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.

Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.


 

Ющенко


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)