Цивілізація в екстремумі – рвучкі хитання вбік є лише шляхом назад

Критичний момент вимагає радикальних рішень, а тому для теоретиків національного елітизму є очевидною необхідність запровадження диктатури як засобу подолання кризи: “… нещасний той народ, що не схоче чи не зуміє в такі моменти огорнутися … поривом єдності під проводом найкращих!” (М.Сціборський).

Д.Донцов бачить в орієнтаційних проблемах тогочасної демократичної еліти: замість консолідації нації у досягненні власної величі вона сама питала ради в народу що будувати, і якщо державу, то яку: “Тому, коли ці народолюбці твердили, що не мав державницького інстинкту наш народ у цілості, … що це не лежало в його натурі, - то в тім було стільки правди, що не лежало це в натурі їх власній, в натурі підвладної верстви, якої нащадками умовими і духовими вважала себе інтелігенція”.

Закоханість в людину з усіма її вадами та недоліками, об’єктивно опускало цю квазі-еліту до рівня пересічності та позування себе в якості такої: “…замість прив’язаності до своєї віри – байдужість до неї, коли не ворожість або лише формальну релігійність. Замість відданості отчизні – боротьба з “шовінізмом”, інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків... Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордості й непокірливості – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями, т.зв. гуманність. Замість гордого спокою в нещастю – плебейський ексгібіціонізм, виставлювання на показ своєї “біди”, й нарікання, щоб збудити милосердя. Замість невміння просити “опори у чужого” – запобігання його ласки, братання з ним…”.

Провід найовечніших з овець неминуче довів свою паству до прірви, оскільки “не маючи в собі комбативності (до питання “Як”), ні власного формуючого ідеалу (до питання “Що”), ні претенсії творити з себе формуючу касту суспільності (до питання “Хто”), не могли вони стати ковалями нової супільності на базі куняючих в масі історичних традицій”.

Провідна верства.

Психологічно-волюнтаристичний підхід Донцова до розуміння еліти наріжно протиставляється її ліберальному розумінню: в еліту не можна обиратись, місце в ній не можна і купити, - нею можна лише стати. Як зазначає сам автор, “Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний “демос”, не маса (демократія), ані та чи інша кляса (“клясократія”), партійно-політична програма (націократія, монопартія), лише – каста “луччих людей”, як каста, оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної якості”.

Донцов визначає три базові психологічні риси провідної верстви: “по-перше, шляхетний порив формотворця, задивленого лише в одну мету, створення свого задуму, втілення його в реальну форму… По-друге, - прикметою володарської душі є власне мати оту концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав Сковорода – “плян” речі… По-третє - … є “тверді руки”, сила, що утинає матерію й не вагається підчиняти її ворохобні тенденції своєму задумові і своєму пориванню”. Услід за Платоном та Цицероном автор окреслює їх як шляхетність, мудрість та мужність.

Поиск по сайту: