Українська мова – державна мова України

Душею кожною держави є нація. Народ не об’єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується в своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. Доля України, її майбутнє, як незалежної, демократичної держави, залежать сьогодні насамперед від послідовності та рішучості у проведенні всього комплексу заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави. Іншими словами, щоб подолати негативні наслідки багатовікової бездержавності, потрібно не лише критикувати її, а й творити власну ідеологію державного будівництва.

У цьому широкому спектрі проблем надзвичайно важливе місце посідає проблема реального утвердження державності української мови в усіх сферах офіційного (та й неофіційного) використання. Визначення Конституцією України державності української мови, на превеликий жаль, не розв'язує проблеми. Повторюється ситуація минулого: коли найважливіші засади державотворення дуже пишно декларуються в Конституції і надалі залишаються "паперовими" правилами, а суспільно-громадське життя будується за принципами "тролейбусного мислення" з його критеріями, жаргоном, оцінкою. Скажімо правду: українську мову за останні 60 літ різними антидемократичними заходами, напівтаємними розпорядженнями й циркулярами майже витіснено з багатьох сфер життя.. В Україні стан її державної мови явно не задовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем змовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова “національної більшини”, українська, а це негативно позначається на розвитку держави в цілому, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого і для кого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням військової, економічної, екологічної в Україні не менш гостро стоїть мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв’язку.

Стосовно стану української мови територія України виразно поділяється на три головні частини - (1)Західну Україну, (2)Крим, (3)Східну Україну. Найкращій стан української мови в Україні Західній: тут вона набула повної поширеності серед українців, як у селі, так і у місті, а це сприяє її поширенню і серед інших місцевих етносів. Засвоєння української мови як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут численно переважає українців.

Усе ще несприятливий для української мови клімат східноукраїнського міста викликається кількома чинниками. Суто лінгвістичний серед них аж ніяк не головніший. Причини- зовнішньо- і внутрішньополітичного становища України.

Оскільки наша мова багато десятиліть нищилася на державному рівні, то і про її відродження має подбати насамперед держава. Такий підхід має історичне коріння. Відомо, що виникнення Запорозької Січі спричинило створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови. Могутній поштовх для розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. Але подальша доля нашої культури на своїй землі склалася трагічно: "велика руїна" держави зумовила руйнацію й української мови. Історія імперського правління переконливо довела: коли мова будь-якого народу витісняється із сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятись із сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжетнічного спілкування, а відтак і з сім'ї. А в кінцевому підсумку - із людської свідомості. Ми маємо нині українську національну державу без чітко викар-буваних національних ознак, без загальновизнаної й повсюдно утвердженої державної мови.

У мовній справі треба здійснити рішучу "операцію", як це зробили свого часу ізраїльтяни, французи, німці. Треба віддати Богові - Богове, а кесареві - кесареве. Це аж ніяк не означає ущемлення прав народів, які живуть поряд з нами. Нехай зберігають свою самобутність, оригінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявлю таку саму законослухняність, як і титульне населення України. До речі, саме так поводяться некорінні народі в усіх країнах світу. Скажімо, українська діаспора в не менша, ніж російська в Україні. Українці там мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та ніхто чув, щоб вони порушували питання про державність української мови в Російській Федерації, зневажали державну російську мову.

Досить безсоромно фарисействували з приводу двомовності в Україні. Двомовність у деяких країн; пояснюється тим, що до їх складу ввійшли певні кантоні провінції, регіони разом зі своєю землею і своєю мовою. А Україна створена лише за рахунок своія земель, вона ні від кого нічого не забирала. Навпаки,! частина наших земель належить нині Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державної мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву - Україна. Природно, що в межах своє спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, можуть створювати свої школи клуби, товариства. Але при цьому вони не мають права принижувати права громадян інших національностей, повинні свято поважати загальнодержавну українську мову, яка об'єднує всіх громадян України, є зрозумілої для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Це - найвищий вияв демократії. З етичної точки зору порушувати нині питання про двомовність в Україні -аморально.

Час, зрештою, перестати збиткуватися з українське мови. Мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює тільки державною мовою, пропагує українську культуру, літературну мову. А якщо вже іде програма новин українською мово то часто після того, як про них сповістили на інші каналах російською. Безневинний прийом, але ефективний. Немає мов кращих чи гірших. Усі мови й Специфічні, Немає серед них "провінційних ","хуторянських", "сільських" і "міських". Але є мові держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Нині, як ніколи, потрібен захист української, мови як державної, як штандарту нашої державності.

ЗАКОН УКРАЇНИ “ПРО МОВИ В УКРАЇНІ”

распечатать

ЗАКОН УКРАЇНИ

“ПРО МОВИ В УКРАЇНІ”

Цим Законом відповідно до засад державної мовної політики, закріплених у Конституції України,

враховуючи, що вільне використання мов у приватному і суспільному житті, відповідно до принципів, проголошених у Міжнародному пакті Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права, відповідно та духу Конвенції Ради Європи про захист прав і основоположних свобод людини, є невід’ємним правом кожної людини;

надаючи важливого значення зміцненню статусу державної – української мови як одного з вирішальних чинників національної самобутності Українського народу, гарантії його національно-державної суверенності;

виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність усіх національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення і консолідації суспільства,

визначається порядок застосування мов в Україні.

51 § 74. ВІДМІНЮВАННЯ ІМЕННИКІВ, ЩО МАЮТЬ ТІЛЬКИ ФОРМУ МНОЖИНИ

1. У називному відмінку вживаємо:

а) закінчення -и: в’я́зи, гу́си, ді́ти, збо́їни, ку́ри, лю́ди, но́чви, са́ни, сі́ни, схо́ди, штани́.

Примітка. Деякі іменники, зокрема гу́си, ді́ти, ку́ри, лю́ди, мають форму однини, але від инших основ: гу́ска, дити́на, ку́рка, люди́на;

б) закінчення -і (після голосного — -ї): го́рдощі, граблі́, две́рі, дрі́жджі, коно́плі, поми́ї, ра́дощі, хи́трощі;

в) закінчення -а (зрідка — -я): ви́ла, воро́та, дро́ва, я́сла, я́сна, ві́нця.

2. У родовому відмінку виступають:

а) закінчення -ей: гро́шей, гусе́й, двере́й, куре́й, люде́й, сане́й, сіне́й;

б) закінчення -ів: в’я́зів, граблі́в (і грабе́ль), дрі́жджів, кліщі́в, схо́дів, хи́трощів;

в) нульове закінчення: вил, ворі́т, дров, збо́їн, конопе́ль, ле́щат, ночв (частіше ночо́в), я́сел, я́сен.

3. У давальному відмінку виступають:

а) закінчення -ам після твердого приголосного, коли в називному відмінку іменники мають закінчення -и, -а або -і (після шиплячого): весе́лощам, ви́лам, воро́там, в’я́зам, но́чвам, ра́дощам, схо́дам, штана́м (і шта́ням), я́слам, але гу́сям, ді́тям, лю́дям, ку́рям, са́ням, сі́ням;

б) закінчення -ям після голосного та після м’якого приголосного, коли в називному відмінку іменники закінчуються на -і, -ї, -я: ві́нцям, грабля́м, две́рям, поми́ям.

4. У знахідному відмінку вживаємо форми:

а) однакові з називним відмінком: ви́ла, ві́нця, граблі́, коно́плі, са́ни, я́сла;

б) однакові з родовим відмінком (для назв людей): діте́й, люде́й;

в) обидві форми (для назв деяких свійських тварин):

гусе́й і гу́си, куре́й і ку́ри.

5. В орудному відмінку виступають:

а) закінчення -ами в іменниках, які в називному відмінку мають закінчення -и, -а або -і (після шиплячого): ви́лами, но́чвами, схо́дами; весе́лощами, ра́дощами;

б) закінчення -ями в іменниках, які в називному відмінку закінчуються на -і, -ї, -я: ві́нцями, грабля́ми, коно́плями, поми́ями;

в) закінчення -ми: ворітьми́ (й воро́тами), грі́шми (й гроши́ма), гусьми́ (й гу́сями), дверми́ (й двери́ма), ді́тьми, курми́, людьми́, саньми́ (й саня́ми), сі́ньми, штаньми́ (й штана́ми, шта́нями).

6. У місцевому відмінку залежно від попереднього приголосного вживаємо закінчення -ах, -ях: на ви́лах, на воро́тах (рідше — воро́тях), у но́чвах, на штана́х (на шта́нях), у я́слах; на грабля́х, у дверя́х, у поми́ях.

Поиск по сайту: