Морфологічні способи творення слів

Морфологічний спосіб творення слів — найпродуктивніший спосіб збагачення словникового складу мови.

Основною одиницею морфологічного способу словотворення є основа. Основа, від якої твориться нове слово, називається твірною. Наприклад, для іменника залізничник твірною є основа прикметника залізничний {працівник) — саме до неї додано суфікс -ик, а не безпосередньо до основи слова залізниця. Новоутворене слово називається похідним. Наприклад, у ряду залізо — залізний — залізниця — залізничний — залізничник кожне наступне слово є похідним від попереднього і мотивується ним, а кожне попереднє є твірним для наступного і мотивує його. Перше слово залізо непохідне, і його значення в українській мові нічим не мотивується.

Основним засобом морфологічного способу словотворення є афікси. Місце афіксів у слові (внутрішня структура слів) визначається морфологічними моделями, яких у мові обмежена кількість. Наприклад, в українській мові існує модель «без + основа + н + ий» {безкровний, безводний, безсонний і под.). За цією моделлю утворено близько 240 прикметників.

Одні афікси продуктивні, інші, виникнувши колись, нині втратили свою здатність творити нові слова, тобто стали непродуктивними.

Наприклад, за допомогою суфікса -ар ше й не так давно утворено цілу низку слів, таких, як шахтар, парламентар, бібліотекар, бляхар, перукар, поштар, молочар тошо. Так само продуктивним є суфікс (точніше — поєднання чотирьох суфіксів) -увальник: пікетувальник, копіювальник, вербувальник, страхувальник тошо. І, навпаки, лише в кількох іменниках чоловічого роду трапляється суфікс -ух: пастух, лінюх, сплюх (але він досить продуктивний в іменниках жіночого роду: балакуха, вередуха, товстуха, хвастуха і под.). Небагато іменників утворено за допомогою суфікса -б-: боротьба, молотьба, сівба, стрільба, ганьба тощо.

Морфеми в слові можуть поєднуватися між собою двоя­

ко: способом аглютинації (склеювання) або способом фузії

(злиття).

При аглютинації морфеми, з'єднуючись, не взаємодіють одна з одною, вони ніби механічно додаються до готової основи. В українській мові таким чином твориться майбутній час на зразок писатиму, писатимеш і т. д. Способом аглютинації приєднуються префікси до основ: бать­ківщина — прабатьківщина, демократичний — антидемократичний, писати — переписати; у багатьох випадках — суфікси: студент — студентка, Харків — харків'янин, Київ — київський, шовк — шовковий; так само творяться деякі складні слова: радіоапаратура, дизель-мотор, ракета-носій, сон-трава, п 'ятиденний, сорокарічний.

При фузії морфеми, з'єднуючись, зазнають певних звукових змін або зливаються одна з одною. Це трапляється під час додавання певних суфіксів. Наприклад, коли до основи батьківськ- (від прикметника батьківський) додається суфікс -ин(а), то кінцева частина основи -ськ- змінюється на -ніч-: батьківщина. При додаванні суфікса -ств(о) до кореня козак звук кореня к і звук суфікса с нерозривно зливаються в один звук ц: козацтво.

Слова можуть утворюватися:

а) додаванням префіксів: їхати — під'їхати, весна — провесна, ліс — праліс, бік — набік;

б) додаванням суфіксів (і закінчень): відповідальний — відповідальність, ліс — лісовий, тьма — тьмяний, робота — робітник, молода —молодиця, білий — біліти, аргумент —

аргументувати; у тому числі заміною суфіксів: перепустити — перепустка, читати — читання; а також унаслідок переходу закінчень у суфікси (у прислівниках):

нишком, манівцями, ницьма, миттю, сторчака;

в) додаванням постфіксів: вчити — вчитися, розуміти — розумітися, який — якийсь, скільки — скільки-небудь;

г) одночасним додаванням префіксів і суфіксів, іноді й постфіксів: закордонний, прибережний, неробство, узголів'я [узгол'івйа], по-новому, розщедритися, заручитися;

ґ) відкиданням суфіксів (і закінчень): записувати — запис, співати — спів, потекти — потік, невчений — неук, синій — синь;

д) складанням основ за допомогою інтерфіксів о, є або без них (цим способом творяться найчастіше іменники й прикметники, рідко — прислівники): смуга лісу — лісо­

смуга, любить волю — волелюбний, швидко плине — швидкоплинний, дає життя — життєдайний, босими ногами —босоніж, п 'яти поверхів — п 'ятиповерховий, і яскравий і

зелений — яскраво-зелений, і північний і східний — північно-східний.

Слова, утворені складанням основ, називаються складними.

Складні слова утворюються:

а) або від підрядних словосполучень:

будує машини — машинобудівний, сині очі — синьоокий, ходить пішки — пішохід, плаває морем — мореплавець; у такому разі, як правило, першою ставиться основа залежного слова, другою — основа головного слова: сховище (ч о г о?) овочів — овочесховище, степ (я к и й?) із домішками лісу — лісостеп, блок (який?) із шлаку — шлакоблок, здатний (до чого?) до життя — життєздатний, проходити (д є?) мимо — мимохідь; але: сонце сяє — сонцесяйний, перекочується полем — перекотиполе, догори лицем — горілиць;

б) або від сурядних словосполучень:

темний і зелений — темно-зелений, і всесвітній і історичний — всесвітньо-історичний, і машинний і тракторний — машинно-тракторний, і хліб і сіль — хліб-сіль;

у такому разі, коли йдеться про відтінки якихось явищ, першим ставиться основа слова, що позначає ці відтінки, другим — основа основної, ширшої назви:

блідий і рожевий — блідо-рожевий (а не «рожево-блідий»), світлий і голубий — світло-голубий, і військовий і морський — військово-морський, і торговельний і морський — торговельно-морський.

Граматика

Грама́тика (грец. γραμματική, від γράμμα — «літера», «написання») — термін, який вживається в двох пов'язаних значеннях: як будова мови і як розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматика, як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. В граматиці мови виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак ві вона змінюється з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з ученням про частини мови.

Центральним у граматиці є вчення про граматичні значення, граматичні форми і граматичні категорії.

Частини мови, принципи їх виділення (лексичний, морфологічний, словотвірний)

Частини мови — це лексико-граматичні розряди слів, які відрізняються один від одного узагальненим лексичним значенням, граматичними категоріями, синтаксичними функціями.

Традиційно таких лексико-граматичних розрядів у сучасній українській літературній мові виділяють десять: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частки, вигук. В основі виділення їх лежать лексичний, морфологічний, синтаксичний, словотвірний принципи.

Лексичний принцип поділу слів на частини мови виявляється у тому, що слова однієї частини мови об'єднуються спільною семантикою. Таким значенням для іменників є значення предметності, для прикметників — значення ознаки предмета, для числівників — значення кількості предметів чи порядку їх при лічбі, для дієслова — значення дії як процесу. При цьому лексичне значення виявляється не в усіх частин мови. Тому за наявністю чи відсутністю лексичного значення частини мови поділяють на повнозначні і неповнозначні. До повнозначних належать частини мови, що об'єднують слова, яким властиве лексичне значення. Такими є іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник. Неповнозначні частини мови об'єднують слова, позбавлені лексичного значення. Вони вживаються для вираження відношень між словами, що належать до повнозначних частин мови. Неповнозначними є прийменник, сполучник, частки. Окремо перебувають вигуки як слова, що виражають почуття, волевиявлення.

Морфологічний принцип визначає, які граматичні категорії властиві словам певної частини мови, який характер мають граматичні категорії, які граматичні значення характеризують цю частину мови, отже, які граматичні форми вона утворює. За морфологічною ознакою — здатністю утворювати граматичні форми — частини мови поділяються на змінні і незмінні. До змінних належать іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово; незмінними є прислівник, усі неповнозначні частини мови і вигук.

Синтаксичний принцип передбачає враховувати, в ролі якого члена речення найчастіше виступають слова певної частини мови. Так, іменники найчастіше виступають підметом чи до­датком, можуть бути будь-яким членом речення; прикметники, як правило, виступають у ролі означення, прислівники — обставин, дієслова — у ролі присудка (особові, родові форми). Ці функції слів різних частин мови значною мірою зумовлені тим, як синтаксично пов'язуються між собою слова різних частин мови. Одні з них виступають пояснюваними, підпорядковуючи собі слова інших частин мови, що, як залежні, поєднуються з ними зв'язком узгодження (прикметники, порядкові числівники з іменниками), керування (іменники у непрямих відмінках із дієсловами), прилягання (найчастіше прислівники з дієсловами). На основі синтаксичного принципу частини мови поділяють на самостійні (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, при­слівник) і службові (прийменник, сполучник, частки); окремо перебуває вигук. Самостійні частини мови виступають членами речення і пов'язуються між собою одним із кількох типів синтаксичного зв'язку; службові частини мови не виступають членами речення, вони служать для вираження синтаксичних відношень між членами речення, частинами складних речень.

Словотвірний принцип визначає словотвірні засоби, найбільш характерні для творення нових слів, що належать до певної частини мови.

На основі усіх чотирьох принципів поділу слів на частини мови слово пролісок визначаємо як іменник. На основі лексичного принципу слово є повнозначним: має предметне значення (називає рослину — квітку); на основі морфологічного принципу воно є змінним словом, якому властиві граматичні категорії роду (належить до жіночого роду), числа (може вживатися в однині й множині - утворює числові форми), відмінка (змінюється за відмінками - утворює відмінкові форми); на основі синтаксичного принципу слово є самостійним — виступає членом речення: підметом (Розцвів перший пролісок), додатком (Дівчинка милується проліском); будучи підметом, є незалежним, виступаючи додатком, пов'язується зв'язком керування із дієсловом-присудком (милується чим? — проліском); на основі словотвірного принципу є похідним словом, утвореним за допомогою префікса про- та суфікса -ок від слова ліс - обидва афікси належать до продуктивних словотвірних засобів.

Частини мови не є замкнутими розрядами слів. У живому мовленні постійно наявні явища переходу слів із однієї частини мови в іншу. При такому переході слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості, синтаксичні характеристики — все, що характеризувало слово, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексичного значення, граматичних властивостей, що приводить до появи нового слова.

43 Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.

Лексико-граматичні розряди іменника

Граматичні категорії іменникаРід Число Відмінок

Чоловічий Жіночий Середній Спільний однина множина Наз. Род. Дав. Знах. Оруд. Місц. Кличн.

[ред.]

Іменники-назви істот і неістот

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.До назв істот належать іменники, що називають: Приклади:

людей хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина

тварин, птахів, комах ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

карт, шахових фігур валет, пішак, туз

померлих мрець, небіжчик, покійник

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.До назв неістот також належать іменники, що називають: Приклади:

сукупності осіб група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

для істот-хто? кого?

для неістот-що? чого?Морфологічні характеристики: Приклади:

у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини родовий відмінок — друга, друзів

знахідний відмінок-друга, друзів

у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини книги (стоять)-(бачу) книги

столи (стоять)-(перенесуть) столи

[ред.]

Іменники власні і загальні назви

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого.

Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднуються в семантичну групу назв істот. Сюди належать: назви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, журавель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Решта іменників відповідає на питання що? і становить групу назв неістот: земля, острів, будинок, думка, мрія, питання. До цієї групи належать також іменники, що позначають сукупності людей, тварин тощо: юрба, натовп, загін, армія; зграя, табун, рій.

Поділ іменників на ці дві групи має формальне вираження. В іменників – назв істот форми знахідного відмінка однини і множини чоловічого роду збігаються з формами родового відмінка, а неістот – із формами називного відмінка: бачу (кого?) брата, братів; шукаю (кого?) помічника, помічників; знаю (кого?) сусіда, сусідів; але бачу (що?) автомобіль, автомобілі; шукаю (що?) рукопис, рукописи; знаю (що?) вірш, вірші. Для іменників жіночого і середнього роду така диференціація характерна тільки у формі знахідного відмінка множини: бачу (кого?) сестер, каченят, але бачу (що?) картини, вікна.

Серед іменників виділяють назви загальні і власні. Узагальнене найменування ряду однорідних, однотипних предметів, істот, явищ є назвою загальною (корабель, підлога, письменник, сусідка, сніг, ожеледиця). Власні назви – це найменування одиничних предметів, істот чи явищ, виділених із однотипного ряду, або найменування чогось (чи когось), що (чи хто) є єдиним, неповторним. Наприклад: Олена, Іван, Суми, Україна, Стожари, Європа, «Всесвіт» (журнал) тощо. Власні назви завжди пишуться з великої літери.

Іменники поділяються й на інші семантико-граматичні групи, що залежить від особливостей їх лексичного значення. В основі такого поділу, як правило, лежить протиставлення за якоюсь ознакою (назви конкретні – абстрактні, одиничні – збірні, предметні – речовинні та ін.).

Іменники – назви предметів, явищ навколишньої дійсності, що пізнаються органами чуття людини, називаються конкретними: сніг, книга, гребінь, квітка, Сиваш.

Абстрактні іменники не мають конкретного лексичного значення, а називають поняття, явища, властивості, які не можна сприйняти органами чуття: читання, простота, сум, виховання. Характерною ознакою абстрактних іменників є суфікси -ість, -ств(о), -зтв(о), -цтв(о), -анн(я), -изм, -ізм, -їзм: прикрість, убозтво, навчання, класицизм, героїзм. Абстрактні іменники вживаються переважно у формі однини.

Збірні іменники є назвами сукупності однакових чи подібних предметів, що сприймаються як єдине ціле: братство, козацтво, гарбузиння, гайвороння, зілля, бадилля. Збірні іменники не мають форми множини.

Іменники зі значенням речовинності називають однорідну речовину: тісто, молоко, залізо, кисень, папір, камінь, цемент. Речовинні іменники можуть мати форму тільки однини (азот, горох, бузина, срібло) чи множини (дріжджі, гроші).

Поиск по сайту: