Підліткове дитинство

Вікові завдання: природно-культурні (розвиток усіх систем організму, статеве дозрівання); соціально-культурні (оволодіння знаннями в обсязі шкільного курсу, проба сил у різних сферах інтересів, формування групового інстинкту, залучення до романтичних ідеалів (вірність, друг, відвага, честь та ін.), самовиховання в значущих сферах (фізичне вдосконалювання, індивідуальні інтереси); соціально-психологічні (подолання кризи особистої ідентичності через поглиблення та розширення самооцінок, ідентифікація зі статевовіковою групою й референтною групою однолітків, подолання маргінальності між дитинством та отроцтвом через автономізацію від дорослих, набуття навичок саморегуляції в значущих сферах поведінки й взаємостосунків).

Провідні інститути та агенти соціалізації: родина, школа, мікросоціум, телебачення і відео; батьки, вчителі, однолітки своєї статі, старші діти своєї статі; їхня роль і можливості в процесі вирішення вікових завдань.

Вікова субкультура: ігри (перевага рухливих, поява азартних, захоплення електронними), жаргон, елементи моди в одязі тощо, марновірства, міфи, фантазії.

Особливості спілкування (предмет спілкування – підліток як суб'єкт взаємодії): з дорослими – скорочення обсягу спілкування, падіння довіри, зростання конфліктності; з однолітками – активний пошук, практична основа, яка доповнюється емоційним компонентом; нестійкість мікрогруп, конфліктність.

Небезпеки: пияцтво, алкоголізм, аморальність батьків; убогість, помилки педагогів і батьків, паління, токсикоманія, зґвалтування, розтління, самотність, фізичні травми, цькування однолітків, залучення до асоціальних й злочинних груп.

Основні напрями діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність із батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенними родинами та віктимними підлітками; створення в мікросоціумі груп та організацій для пробудження й задоволення інтересів підлітків із використанням масових і групових форм взаємодії.

Рання юність

Вікові завдання: природно-культурні (завершення фізичного та статевого розвитку, гармонізація всіх систем організму); соціально-культурні (оволодіння програмою навчального закладу, визначення ціннісних орієнтацій упрофесійній та позапрофесійній сферах, вибір подальшого життєвого шляху, подолання ставлення до людини як до засобу й формування ставлення до неї як до мети, оволодіння ефективною взаємодією з оточуючими особами своєї та іншої статі, іншого віку), самореалізація через самоствердження у внутрішньому та зовнішньому планах); соціально-психологічні (гармонізація “образу Я”, розвиток рефлексії, подолання маргінальності між підлітковим і дорослим станом, відносно безболісне проходження через рольову та особистісну невизначеність, сексуальна децентрація в поведінці, гармонізація прагнення “бути як усі” та “бути не як усі”).

Провідні інститути та агенти соціалізації: родина, навчальні заклади, мікросоціум, суспільство однолітків, референтні групи, друг, подруга, відео і телебачення; їх роль і можливості у вирішенні вікових завдань.

Вікова субкультура: мода, жаргон, способи проведення часу, стиль поведінки, естетичні пристрасті.

Особливості спілкування (предмет спілкування – людина як суб'єкт відносин): з дорослими – падіння інтенсивності й вірогідності поряд із прагненням до спілкування на рівних; з однолітками – поєднання широких приятельських стосунків, контактів із глибокими дружніми стосунками у вузьких групах; пошуки спілкування з особами іншої статі.

Небезпеки: антисоціальна родина, пияцтво, наркоманія, педагогічні помилки батьків і вчителів, убогість, проституція, зґвалтування, самотність, суїцид, утрата перспективи, фізичні травми, маргінальність, цькування однолітків, залучання до злочинних груп.

Основні напрями діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність із батьками та юнаками; створення умов для позитивного вільного проведення часу відповідно до тенденцій моди; створення різних за змістовною спрямованістю клубів та організацій, діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання, робота з переорієнтації окремих юнацьких груп і по “розколу” асоціальних груп.

Соціальна робота з дітьми припускає їх типологізацію за групами ризику (проблемними групами). Сюди необхідно включити: дітей-інвалідів, дітей з неповних родин, дітей з малозабезпечених родин, “дітей вулиці”, кинутих дітей, дітей-утікачів, дітей-сиріт, дітей, які страждають на алкоголізм, токсикоманію, наркоманію, дітей-злочинців, дітей соціально-педагогічної занедбаності, дітей, які зазнали насильство, дітей девіантної поведінки і т.ін.

Таким чином, діти групи ризику – “це та категорія дітей, яка в силу визначених обставин свого життя більше за інші категорії піддається негативним зовнішнім впливам з боку суспільства та його кримінальних елементів, що стали причиною дезадаптації неповнолітніх”.

Причини потрапляння дітей до груп ризику можуть бути різні: пияцтво батьків, їхня асоціальна поведінка (дармоїдство, злодійство і т.ін.); улаштування на квартирі батьками кубел (асоціального й кримінального характеру); сексуальне розбещення батьками власних дітей, торгівля ними; жорстоке ставлення до дітей (побої, побиття, голод і т.ін.); відсутність даху над головою, блукання разом з батьками без засобів на існування; втечі з дому, конфлікти з однолітками і т.ін. При цьому неможливо виділити одну головну причину, що послужила чинником ризику. Проте досить точно встановлено, що дітям групи ризику властива одна загальна характерна риса – порушення соціалізації в широкому розумінні слова: нездатність адаптуватися до незнайомого середовища, до нових обставин, порушення статевої орієнтації, гіперсексуальність, злодійство, облудність, утрата цінності людського життя, жорстокість, агресивність, утрата інтересу до праці, лінощі, відсутність ціннісних орієнтацій, норм моралі й моральності, бездуховність, втрата інтересу до знань, дурні звички (уживання алкоголю, наркотиків, паління, токсикоманія, нецензурна лайка і т.ін.).

Основою організації соціальної роботи з дітьми групи ризику є наступні обставини.

По-перше, при доборі й розробці методик і технологій соціальної роботи з дітьми “групи ризику” та їхніми батьками необхідно спиратися на психологічні особливості дітей різного віку й різного особистого досвіду та на взаємодію та узгодження загальних зусиль фахівців різних галузей соціальної роботи.

По-друге, серед усіх заходів соціальної роботи з дітьми пріоритет належить профілактичній роботі, у рамках якої необхідно об'єднати зусилля різних фахівців і створити цілісну службу допомоги дітям, де дитина може одержати психологічну, педагогічну, правову, соціальну та інші види допомоги.

Профілактична робота з дітьми, насамперед, припускає науково-обґрунтовані та своєчасно здійснені дії, спрямовані на: запобігання можливих фізичних, психологічних чи соціокультурних колізій в окремих дітей і дітей груп ризику; збереження, підтримку й захист нормального рівня життя і здоров'я дітей; сприяння дітям у розкритті їхніх внутрішніх потенціалів.

Профілактична робота з дітьми має ряд напрямів.

Психопрофілактична робота. Цей напрям визначається необхідністю своєчасного попередження можливих порушень в індивідуально-інтелектуальному розвитку дітей, у створенні умов для їхнього повноцінного психічного розвитку. Така робота ведеться опосередковано через педагогічний колектив, опікунів та інших дорослих, які впливають на становлення й формування особистості дитини.

У процесі психопрофілактичної роботи соціальний працівник (фахівець зазначеного напряму) здійснює ряд конкретних заходів:

· проводить психологічне обстеження дітей при їх надходженні до дитячої установи інтернатського типу й при переході з однієї установи до іншої (з будинку дитини до дошкільного дитячого будинку, з дошкільного дитячого будинку до шкільного чи до школи-інтернату), а також на кожному новому віковому етапі (при надходженні дітей до школи, при переході з початкової школи до середньої, при закінченні неповної чи повної середньої школи) з метою створення програми індивідуальної роботи з кожною дитиною для її оптимальної адаптації до виховання й навчання на новому етапі, ранньої діагностики можливих відхилень та їх корекції, розвитку особистості та індивідуальності дитини;

· проводить роботу з попередження психологічного перевантаження й нервових зривів у дітей, пов'язаних з особливими умовами їхнього життя;

· організує педагогічні консиліуми з метою психологічного аналізу поведінки й розвитку вихованця для найбільш повного розкриття індивідуальних особливостей його особистості та здібностей;

· проводить роботу зі створення сприятливого психологічного клімату в дитячій установі інтернатського типу: оптимізує форми спілкування в педагогічному колективі (дорослий – дорослий), сприяє поліпшенню норм спілкування педагога з дітьми (дорослий – дитина), консультує педагогів та інших працівників дитячої установи з широкого кола проблем як професійних, так і особистісних;

· сприяє розвитку комунікативних навичок професійної діяльності педагогів, здійснює заходи щодо попередження й зняття психологічного перевантаження членів педагогічного колективу;

· проводить роботу з адаптації вихованців до широкого соціального оточення за межами дитячого будинку чи школи-інтернату, оптимізує взаємини вихованців із членами їхніх родин (родичами, опікунами і т.ін.) у випадку, якщо такі взаємини зберігаються.

Консультування в галузі профілактичної роботи з дітьми має наступні завдання:

· інформування батьків (педагогів, соціальних працівників та ін.) про вікові та індивідуальні особливості дитини;

· своєчасне виявлення в дитини первинних психосоматичних відхилень і направлення її на психолого-медико-педагогічні консультації;

· попередження вторинних відхилень у розвитку й рекомендації з психогігієни та психопрофілактики (разом із психопатологами та лікарями);

· складання рекомендацій для об'єктів впливу (педагоги, батьки, соціальні працівники та інші) із психолого-педагогічної корекції труднощів навчання дитини;

· складання рекомендацій з виховання в родині (спільно з фахівцями із сімейної терапії, соціальними працівниками, педагогами);

· проведення корекційної роботи в спеціальних групах при консультації з дітьми й батьками.

Корекційна робота з дітьми в галузі профілактики припускає проведення відповідних заходів, починаючи з дошкільного віку, і посилення цієї роботи в підліткових колективах. З цією метою соціальними працівниками розробляються корекційні програми, які охоплюють усі вікові групи дітей і спрямовані на профілактику й корекцію різних видів девіантної й делінквентної поведінки.

Для наочності наведемо один із численних прикладів такої програми.

Соціальна робота з дітьми також припускає їх типологізацію за групами девіантно-кримінальної поведінки

У дитячих девіаціяхнайбільш яскраво виступають наступні психологічні особливості:

висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;

імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;

короткочасність реакцій із критичним виходом;

низький рівень стимуляції;

недиференційована спрямованість реагування;

високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні порушення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні), що утруднює їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює певні труднощі з позицій соціальної роботи з ними.

Для дітей з девіантною поведінкою характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно-нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, набутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки.

Факт наявності дитячої девіації визначається реальними протиріччями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінного існування дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (чинників середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являє собою напруження, а при відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу призводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість), і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи існуванню (утеча з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т.ін.).

Наведемо деякі приклади з галузі типології девіантної поведінки дитини.

“Вуличні діти” (представники групи “бомж”) – діти, які втекли з дому через різні обставини. Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі зумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за зроблений непорядний вчинок чи за погану успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво не мають очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом “готове рішення” і т.ін.). Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Втечі з дому, в більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі та негаразди (нічліжка де прийдеться, голодне існування, змушене жебрацтво, злодійство і т.ін.). У таких умовах дитина нерідко потрапляє до асоціальної чи кримінальної компанії, починає вживати алкоголь, наркотики і т.п.

Поиск по сайту: