Навчальний матеріал

Девіанти – особи девіантної поведінки, тобто такої поведінки, що не узгоджується з нормами, не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товариства; жертви девіації.

Девіація відбувається в результаті розриву між культурними цілями й засобами їх досягнення, що соціально схвалюються (за Р.Мертоном).

Відповідно до такого підходу, девіація може бути подана через типологію девіантних учинків: конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт.

У сучасній соціології розрізняють позитивну девіацію (політична активність, економічна підприємливість, художня творчість) і девіацію негативну (насильницька й корислива злочинність, алкоголізація й наркотизація населення, підліткова девіантність, аморальність поведінки тощо).

У “кризових” товариствах проглядається посилення проявів негативної девіації й послаблення проявів девіації позитивної [11, с. 67-69].

Деприванти – “жертви” депривації.

Депривація (з лат. – втрата, позбавлення чого-небудь). Як суспільне й психологічне явище може бути розглянуте з цих позицій. У соціологічному розумінні депривація – це наслідок відносної бідності, що припускає позбавлення матеріальних благ “понад першу необхідність”. Жертвами такої депривації є ті, хто до визначеного набору благ при відомій особистій самостійності одержує доступ значно меншою мірою, ніж більшість населення. Особистість можна вважати такою, що піддалася депривації, якщо вона опиняється в ураженому становищі принаймні за чотирма позиціями із шести таких позицій нерівності: робота, наявність квартири, матеріальні умови, спосіб життя, стан здоров'я. Якщо ж особистість уражена за двома-трьома позиціями, її можна віднести до категорії клієнтів, які перебувають під загрозою депривації.

У психологічному розумінні депривація – суб'єктивні відчуття й психосоматичні реакції особистості, викликані недостатністю навантаження на сенсорику людини в умовах повної ізоляції або часткового обмеження життєвих умов (інваліди, які мають обмеження в рухливості й соціальних контактах, певна група пенсіонерів; жінки-домогосподарки, безробітні й ін.) [11, с. 69-70].

Маргінали (з лат. – ті, хто знаходяться на краю) – “індивіди, які втратили ознаки належності до стабільного соціального інституту, прошарку, групи в межах сформованих соціальних стосунків, що перебувають у проміжному, “прикордонному” стані між ними” [25, с. 155].

Ту основу, що постійно продуціює маргінальність як масове явище, представляють три категорії індивідів: 1) ті хто не бажають розділяти ціннісні орієнтації соціуму; 2) недієздатні адекватно інтегруватися в товариство в силу своїх інтелектуальних, психічних або соціальних особливостей; 3) які мають природжені відхилення від прийнятих норм.

Для особистостей маргінального типу характерні деякі загальні особливості соціально-психологічного плану:

стан непевності, коливання між агресивністю і пригніченістю (результат невизначеності в завтрашньому дні, блокади життєво важливих цілей);

наявність екстремізму (в ідеології), здатності бути об'єктом маніпулювання (у поводженні);

нестійкість, схильність до впливу спонукань і настроїв, а не розуму (у психології);

насторожене ставлення до можливостей змін, схильність до агресивного захисту свого статусу через страх перед подальшим погіршенням свого становища;

невміння користуватися демократичними інструментами для захисту своїх прав і свобод, що нерідко штовхають їх до екстремістських форм протесту.

Антисоціальні особистості – люди, які не відповідають стандартам поведінки, що схвалюється товариством, тобто особистості, суспільна поведінка яких не збігається з узвичаєними в даному товаристві соціальними нормами, традиціями, що склалися.

Найбільш загальною причиною антисоціальних проявів особистості є соціальна невпорядкованість: результат невідповідності об'єктивних властивостей індивіда вимогам, що посідають чільне місце в системі суспільних відносин. Найбільш типові “жертви” соціальної невпорядкованості – це “бродяги”, “дармоїди”, “бомжі”, “кримінально карні особи” і ряд інших.

Антигромадська поведінка може бути як кримінально карною, так і кримінально некарною. Проте особи, які належать до антисоціального типу кримінально некарних, розглядаються як категорії осіб з антисоціальною поведінкою, що граничить з кримінальним світом.

Останнім часом значно погіршилася ситуація з дитячою антисоціальністю. Зросла кількість алкоголіків і наркоманів, набагато збільшилася кількість тяжких злочинів, убивств, розбійних нападів, зроблених підлітками.

Особи алкогольної й наркотичної залежності. Алкогольна залежність – хронічне захворювання, що розвивається в результаті безконтрольного й систематичного вживання спиртних напоїв і призводить до фізіологічних, психологічних і соціальних розладів.

Стосовно явища алкоголізму соціального працівника, насамперед, має турбувати таке коло проблем:

жіночий алкоголізм (ріст чисельності жінок, хворих на алкоголізм; відносна швидкість, порівняно з чоловіками, темпів росту алкогольної залежності й великі труднощі, пов'язані з лікуванням; причини жіночого алкоголізму: самотність, особиста невпорядкованість, схильність до імітації та індукції, прийняття чоловічих форм поведінки, клімактеричні розлади, сексуальні дисгармонії);

дитячий і підлітковий алкоголізм, перші ознаки якого з'являються до 18 років (злоякісність плину, що означає швидке прогресування основних симптомів, розвиток запійного пияцтва, похмеляння великими дозами алкоголю, низька ефективність лікування, розпад соціальних і сімейних зв'язків, виникнення психозу; чинники, що сприяють алкоголізації: алкогольне оточення й пов'язані з ним стійкі алкогольні традиції; хитливі та епілептоїдні типи акцентуацій і психопатій як характерологічні особливості; властива віку схильність до імітації й об'єднання з однолітками, коли неформальна група стає головним регулятором поведінки; природженість алкогольних синдромів, коли немовлята відчувають фізіологічну залежність від алкоголю в результаті вживання матір'ю спиртних напоїв під час вагітності);

алкоголізм людей похилого віку, що виникає на основі відчуття своєї неповноцінності й непотрібності, розпаду сім'ї через смерть чоловіка, послаблення здоров'я, погіршення матеріального стану, зміни місця проживання, посилення ізоляції від дітей;

сімейний алкоголізм, що є причиною сильних внутрішніх конфліктів у сім'ях, їхньої деградації й розпаду (проблема розлучень: погіршення харчування, що позначається на здоров'ї, в першу чергу, дитини; явище співзалежності типу міжособистісних стосунків, коли все життя сім’ї сконцентроване на алкоголі й стає згодом способом життя сім'ї; атмосфера непередбачуваності й двоїстих комунікацій, коли діти відчувають постійне почуття провини і приймають на себе неадекватну відповідальність за долю сім'ї; високий рівень насильства як між чоловіками, так і між дітьми й стосовно них).

Наркотична залежність (наркоманія) – хронічне захворювання, що виникає в результаті тривалого вживання психоактивних речовин, що впливають на емоційний стан індивіда, коли останній не може припинити самостійно його застосування, незважаючи на виникнення у зв'язку з цим серйозних проблем (погіршення стану здоров'я, конфлікт із законом, соціальні й матеріально-фінансові ускладнення). Немедичне споживання наркотиків вважається девіацією.

Для соціальної роботи важливо розуміння таких обставин наркоманії:

розрізняють декілька груп наркотиків: наркотичні анальгетики (морфін, кодеїн, опійний мак, героїн, метадон), що здійснюють гальмуючий вплив на центральну нервову систему; депресанти (лібріум, валіум), що при немедичному використанні викликають стан сп'яніння; стимулятори нервової системи (коноплі, кофеїн, кокаїн, амфетамін та його аналоги), що роблять збуджуючий вплив, викликають підвищення фізичної й розумової активності, відчуття бадьорості, припливу сил;

уживання наркотиків звичайно починається в підлітковому віці, коли схильність до наркоманії формується низкою визначених чинників (антисоціальна поведінка в ранньому віці; виховання в сім'ї наркоманів; вплив несприятливого соціального середовища; особистісні характеристики, пов'язані з непокірливим норовом, невизнання традиційних цінностей, низький ступінь особистісної компетенції й соціальної відповідальності);

поширеність уживання наркотиків у різних групах, можливість виникнення несприятливих наслідків і можливість одержати ефективне лікування залежать від статевої й расової належності, віку, соціально-економічного статусу (расизм, дискримінація за національною приналежністю, статтю й віком, упереджене ставлення до бідних, інакомислячих та ін. сприяють поширенню наркоманії);

існують дві форми наркотичної “залежності”: фізична залежність, при якій одна й та сама доза наркотику стає недостатньою й потрібне її збільшення, щоб досягти бажаного результату і не впасти в стан абстинентного синдрому у випадку різкого припинення прийому наркотиків, і психологічна залежність – та залежність, при якій люди, що зловживають наркотиками, відчувають бажання приймати їх, щоб уникнути дискомфорту або одержати задоволення.

Особи без визначеного місця проживання.

Практично у всіх країнах світового співтовариства є особи без визначеного місця проживання, які не мають постійних засобів до існування, займаються бродяжництвом і жебруванням. До деякої категорії громадян, як правило, відносяться:

1. Особи з психічною патологією, хворі на алкоголізм або наркоманію, які не бажають лікуватися, ті що втратили зв'язок із сім’єю й змушені блукати; жертви шахрайства з житлом.

2. Колишні засуджені, які втратили соціальні зв'язки і не спроможні реалізувати конституційне право на житло у зв'язку з:

а) продажем житла родичами або його втратою внаслідок їхньої смерті;

б) небажанням родичів спільно мешкати (людину насильно виганяють із її помешкання);

в) недосконалістю функціонування структур щодо врахування й розподілу житла.

3. Особи, які ухиляються від виконання обов'язків, покладених на них судом, або вчинили злочин і змушені ховатися.

4. Особи, яких виселили за рішенням суду із службової житлоплощі, що вони займали, внаслідок припинення трудових відносин із підприємством, яке надало житлову площу.

5. Біженці, змушені переселенці, які незаконно в'їхали в Україну з інших країн.

6. Діти, які втікають від батьків, із виховних закладів і будинків-інтернатів.

Відмінність осіб без певного місця проживання від інших громадян полягає в наступному:

ця категорія осіб підрозділяється на “корінних”, які мешкають у підвалах, у покинутих будинках, на горищах, під лініями теплотрас, у каналізаційних криницях і в інших “теплих” місцях, і на “іногородніх”, чиє місце проживання – в основному, вокзали й території, що до них прилягають;

більшість із них не мають житла, прописки, документів, родичів (суб'єктивно), визначених життєвих цілей і перспектив; відрізняються специфічним зовнішнім виглядом і запахом;

весь спосіб життя бомжів спрямований на боротьбу за існування (відвойовування теплих і прибуткових місць), де джерелом останнього є добродійна допомога, милостиня, злодійство, дрібна крадіжка, епізодичний заробіток (збирання склотари, макулатури, лахміття; мийка машин, вагонів і т.ін.).

До тривожних чинників такого явища в нашому житті, як наявність осіб-“бомж”, варто віднести такі тенденції: погіршення криміногенної обстановки; ускладнення санітарно-епідеміологічної ситуації, особливо в районах масового скупчення бомжів (вокзали, ринки, посадки, громадський транспорт і т.ін.); зростання числа бомжів серед дітей (які втекли з неблагополучної сім'ї, виховного закладу, прив'язані родинними зв’язками до батьків-бомжів) і серед громадян, які свідомо обрали такий спосіб життя.

Особи з обмеженими можливостями – це люди, які мають функціональні обмеження, недієздатні до якоїсь діяльності в результаті захворювання, відхилень або хиб розвитку, нетипового стану здоров'я, внаслідок неадаптованості зовнішнього середовища до особливих потреб індивіда, через негативні стереотипи, забобони, що виділяють нетипових людей у соціально-культурній системі.

У товаристві стосовно осіб з обмеженими можливостями зберігаються стійкі соціокультурні стереотипи в розумінні їх нетиповості через відмінність цих осіб від узвичаєної норми, що створює для таких людей низку проблем щодо їх адаптації в товаристві (порушення принципів людської гідності незалежно від стану фізичного й психічного здоров'я, віку, статі, віросповідання й соціального стану, основаних на дотриманні прав людини в галузі медичного обслуговування, освіти й трудової діяльності).

Відокремлення зазначеної категорії осіб зумовлене сучасним розумінням феномена “здоров'я”. Відповідно до преамбули Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я: “Здоров'я – це стан повного фізичного, духовного і соціального добробуту, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів”.

Для практики соціальної роботи визначальними є такі показники-чинники “соціального здоров'я”, як умови праці, характер і рівень її оплати; рівень співвідношення зайнятості й безробіття, потенційна й актуальна загроза втрати робочого місця й соціального статусу; фахові шкідливості (вплив шкідливих агентів, пов'язаних із технологією та організацією фахових видів діяльності); рівень та якість харчування; житлові умови; особливості способу життя; шкідливі звички або залежності (алкогольна, наркотична, харчова і т.ін.); стан навколишнього середовища; рівень та якість розвитку охорони здоров'я і санітарний стан території.

Таким чином, здоров'я – це індивідуальна й соціальна цінність вищого рангу, що не може бути замінена або витиснута ніякою іншою цінністю без істотних збитків для повноти існування індивіда.

Військовослужбовці та їх сім'я. Сама специфіка військової служби містить у собі об'єктивні чинники, що негативно впливають на військових і утруднюють виконання ними визначених функцій. Усі проблеми й кризи суспільства знаходять відображення в Збройних силах. Зниження якості здоров'я та рівня інтелекту населення призводить до притягнення на військову службу осіб із серйозними психічними або соматичними захворюваннями. Непосильні армійські навантаження, неякісне харчування призводять до появи або загострення у військових різноманітних захворювань. Зростання криміногенності суспільства й збільшення масштабів наркоманії та алкоголізму зумовлюють зростання кількості злочинів, які здійснюються в армії, що підвищує можливість небезпеки для самих військових та їх сімей стати жертвами злочину з боку своїх колег.

Крах системи суспільних цінностей та ідеалів, в якому Збройні сили посідають головне місце як символ священного обов'язку, патріотизму й державності, є причиною морально-психологічної кризи багатьох військових, відчуття ними безцільності своєї діяльності, масового відхилення від призову в армію, непевності військових у своєму майбутньому. Неясність планів військової реформи, її уповільнене й мляве протікання також обтяжує морально-психологічне самопочуття військових.

Характерна для нашого суспільства аномія (розпад старих ціннісних систем) і симптоми загальносоціальної морально-психологічної кризи детермінують наявність декількох статутних систем в армії: офіційна (формальна) “статутна” система взаємовідносин, обумовлена загальним законодавством і відомчими документами; неформальна “дідівська” система (широко поширений пріоритет солдатів, які старослужать, що насаджується ними самими, і гноблення, приниження новобранців; “земляцька” статутна система (влада і вплив розподіляються залежно від належності до визначеного національного або територіального угруповання). Наслідком багатостатутності в ЗС є падіння дисципліни, насильство, поширення суїциду не тільки серед рядового й сержантського складу, а й в офіцерському середовищі.

Неясність перспектив (кадрових, матеріально-фінансових, житлово-побутових та інших) військових створюють проблемний комплекс “перехідного” періоду – між закінченням військової служби й адаптацією до цивільного життя. Перехід до цивільного життя пов'язаний із необхідністю адаптації до нових умов, які не визначаються статутними відносинами й наказами командирів, що характеризується сильною соціально-психологічною кризою (навіть сильнішою, ніж криза, пов'язана із виходом на пенсію).

Сім'я військових, крім тих проблем, з якими стикаються будь-яка сім'я, мають і свої власні труднощі. Це насамперед:

проблеми зі здоров'ям (неможливість одержати своєчасну кваліфіковану медичну допомогу, несприятливі кліматичні умови, одноманітність і неякісне харчування, вплив шкідливих хімічних, біологічних та інших чинників, спрямованість та інтенсивність фізичних і психічних навантажень тощо);

психологічне напруження в сім'ї з ряду причин (декваліфікація і синдром “кар'єри, що не відбулася”, у дружин, невдоволення дружин слабкою участю чоловіка в сімейному житті й вихованні дітей; стомлення чоловіка через одноманітну й напружену служби, утома від матеріальних і побутових позбавлень і т.ін.);

проблема з освітою дітей (часта зміна місця проживання, неможливість вибору місця навчання, віддаленість від культурних і наукових центрів і т.ін.).

Жінки – соціально-демографічна група населення, яка, в силу своїх особливостей, належить до категорії, що першорядно потребує соціальної допомоги (особливо в нашій країні).

Як основні особливості розрізняють:

поширення індивідуалістичних установок сучасного суспільства на сферу сімейних стосунків, що призводить до ствердження самотності, позародинного існування як не тільки прийнятного, а й комфортного способу й стилю життя (у цьому зв'язку цінності гедонізму, особистого щастя, удалої кар'єри тощо можуть ставитися вище, ніж цінності сімейного життя, не тільки чоловіками, а й жінками);

практичний характер розбіжності нормативної рівності чоловіків і жінок, проголошених у відповідних міжнародних і національно-державних документах, і дійсної рівності (вирішення хворобливих соціальних проблем за рахунок менш захищених груп – дітей і жінок; витіснення жінок із роботи під приводом “повернення до сім’ї”, “звільнення”; проблеми зайнятості жінок у “депресивних” регіонах; звільнення жінок, які мають малолітніх дітей, дітей-інвалідів, самотніх матерів, які тільки-но закінчили навчальний заклад або, навпаки, знаходяться в передпенсійному віці, дружин військових тощо);

зниження соціального статусу і рівня життя більшості сімей, що в першу чергу зачіпає жінок (зменшення споживання основних продуктів харчування, недостатня білково-вітамінна його насиченість призводять до погіршення здоров'я вагітних жінок і матерів, які годують, що позначається на майбутньому здоров'і населення; загальна нестабільність і непевність у завтрашньому дні негативно позначаються на моральному й психосоматичному здоров'ї жінок; усе ширше й відвертіше поширюється експлуатація соціальних здібностей жінок, використання їх як товару);

застійно-екстремальна умовність життя, що призводить до наростання в суспільстві прикордонних і психопатичних реакцій і станів, жорстокості та агресивності по відношенню до більш слабкого (ріст масштабів внутрішньосімейного насильства, брутальних злочинів проти жінок і дітей).

Інваліди. Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід – це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормального особистого і/або соціального життя в силу вади, природженої чи придбаної, фізичних або розумових можливостей.

Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р. суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. При цьому під інвалідністю тут розуміють обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, що не дозволяють людині, яка має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї або суспільства на таких самих підставах, як і інші члени товариства.

Таким чином, сьогодні поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або хиб розвитку, а й в результаті непристосованості соціального оточення до їх соціальних потреб, забобонів суспільства, ганебного ставлення до інвалідів.

Практичному соціальному працівнику завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар'єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи.

Мігранти, біженці й переміщені особи. Міграція є неоднозначним соціальним процесом, що визначає багато в чому економічну й соціальну життєдіяльність і вигляд більшості держав сучасного світу. З одного боку, міграція – це життєво необхідний і неминучий процес нормальної життєдіяльності, пов'язаний із перерозподілом трудових ресурсів, освітою, відпочинком і т.ін. З іншого боку, міграція, якщо вона носить вимушений характер, призводить до утворення численних проблем: росту соціальної спрямованості, забезпечення житлом і роботою, їжею та одягом, медичним обслуговуванням і т.ін. Саме така вимушена міграція (переселення) робить актуальною соціальну роботу з цією групою клієнтів.

Специфіка соціальної роботи у сфері міграції залежить від типу і видів міграції. Розрізняють чотири її основних види: епізодичну (поїздка на лікування, навчання, відпочинок), маятникову (пересування відносно стабільними маршрутами в один бік, а потім назад), сезонну (з різних причин) – поворотні типи, а також безповоротні – міграція як така. За ступенем керованості міграція буває двох видів: організована (за участю держави або суспільних органів) і неорганізована, стихійна (силами і засобами самих мігрантів). Стосовно переміщення виділяють три види міграції: добровільну (здійснюється людиною з власної волі у зв'язку з наявними в неї потребами), змушену (під неї потрапляють особи, змушені покидати місце свого проживання через різноманітні природні або антропогенні катаклізми) і примусову (як наслідок певної політики держави). Ще одна ознака поділяє мігрантів на тих, хто переселяється в межах держави, і на тих, хто виїжджає з країни на постійне або на тимчасове проживання (імміграція та еміграція).

З існуючих категорій населення люди, які мігрують, насамперед біженці, вимушені переселенці, репатріанти та емігранти частіше за все стають клієнтами соціальної роботи на всіх її рівнях.

Найбільш гострою є проблема біженців, тобто мігрантів, що, за визначенням Конвенції ООН про статус біженців, прийнятої 28 липня 1951 року, були змушені покинути свою країну через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати за расовими, релігійними, національними причинами, за приналежність до певної соціальної групи або за політичні переконання. Якщо біженець – це іноземець, якщо він прибув з іншої країни, то ця ж категорія мігрантів у власній країні вважається переміщеними особами або вимушеними переселенцями.

Таким чином, у практиці соціальної роботи з мігрантами важливо розуміти та враховувати, той факт, що мігранти – це люди, які більшою чи меншою мірою потрапили через утрату своїх “регіональних” коренів у ситуацію маргіналізації; люди з тимчасовою або постійною “втрратою” багатьох прав людини (природно-антропологічних, національних, економічних, політичних, мовних і т.ін.).

Жертви насильства – особи, які зазнають насильства як примус, що здійснює соціальний суб'єкт (індивід, група, соціум) для досягнення поставлених цілей.

Можна назвати такі основні проблеми насильства:

Насильство, пов’язане з такими його проявами, як садизм (у галузі сексуальних та інших стосунків) і мазохізм (садизм по відношенню до власного Я);

насильство виступає однією з форм прояву агресії як тенденції при сукупності тенденцій, що виявляються в реальній поведінці або фантазуванні, мета якої полягає в нанесенні збитку, шкоди іншій людині, групі (принизити, примусити до яких-небудь дій і т.ін.);

насильство як агресія, у свою чергу, може бути реактивною (реакція суб'єкта на фрустрацію у вигляді експресивних, імпульсивних і афективних проявів); ворожою (реактивна агресія, супроводжувана емоційним станом у вигляді ворожості, гніву, ненависті тощо, що здійснюється усвідомлено й цілеспрямовано) та інструментальною, що характеризується нейтральністю мети в дії суб'єкта;

агресивність суб'єкта є його стійкою рисою особистості, що може бути спрямована “назовні” (на іншого) і на самого себе (насамперед, це стосується суїцидної поведінки).

Злиденні – люди, які характеризуються феноменом жебракування – “стан, при якому ведення нормального способу життя стає неможливим або скрутним через відсутність матеріальних засобів і коштів, власності, навичок трудової діяльності, а соціальне функціонування забезпечується певною мірою збором милостині”.

Для соціального працівника безпосередній інтерес мають не тільки і не стільки “вічні злиденні-професіонали” (злиденні-діти; злиденні-інваліди; самотні пенсіонери; біженці; ті, хто просять грошей на хліб, на квиток додому, на влаштування на новому місці; матері-одиначки; чоловіки, які втратили роботу; подружжя, яке має дитину-інваліда, що просять грошей на її лікування), скільки злиденних, що мають ті ж “проблеми”, в межах яких працюють професійні злиденні, але ці проблеми носять реальний характер.

Соціальний працівник так само повинен мати на увазі той факт, що жебрацтво – це породження дестабілізації економічного розвитку (коли найбільш продуктивні сили суспільства – висококваліфіковані спеціалісти з числа робітників, учених, інтелігентів і т.ін. – поступово переходять до розряду злиденних), і соціальної політики (відсутність системи соціального захисту певної категорії людей).

Самотні – особи, які характеризують феномен “самотності” – соціально-психологічний стан відсутності соціальних контактів, поведінкової відчуженості та емоційної незалученості індивіда; соціальна хвороба, що полягає в масовій наявності індивідів, які відчувають такі стани.

Соціальному працівнику практичної діяльності з самотніми необхідно враховувати такі загальні моменти:

самотність – одне з найменш розроблених соціальних понять;

у результаті вибіркових досліджень розрізняють певні типи самотніх: “безнадійно самотні” або цілком не задоволені своїми стосунками (люди, які не мали партнера в сексуальному житті або чоловіка; рідко встановлювані зв’язки з будь-ким; із сильно властивим почуттям незадоволеності своїми стосунками з однолітками, спустошеності, покинутості; які звинувачують інших людей у своїй самотності); “періодично і тимчасово самотні” (люди, достатньою мірою пов'язані зі своїми друзями, знайомими, хоча й відчувають нестачу в близькій прихильності або не одружені; частіше за інших самотніх вступають у різноманітний соціальний контакт; свою самотність вважають тимчасовою, скороминучою); “пасивно і стійко самотні” (відчувають відсутність партнера з інтимних зв'язків в умовах дефіциту інших зв'язків, але не висловлюють гострої незадоволеності з цього приводу, оскільки упокорилися своєму становищу і приймають його як неминучість);

на збільшення масштабів самотності особливий вплив справляють: шлюбно-сімейна динаміка (у першу чергу, нуклеаризація сімей і підвищення рівня розлучень); деперсоналізація великих міст; зміцнення початків індивідуалізму; зростання кількості психічних захворювань (шизофренії), прикордонних станів і поширення аутизму (хворобливої нездатності до спілкування в результаті дефектів родопомочі – “грубі руки лікаря” й виховання).

Люди похилого віку. Серед категорій людей похилого віку особливої соціальної допомоги потребують ветерани війни і праці, інваліди, малозабезпечені пенсіонери, самотні громадяни.

Однією з глобальних проблем сучасного світу є проблема старіння населення. Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я до літніх людей належить населення у віці від 60 до 74 років, до старих – від 75 до 89 років, а до довгожителів – 90 років і більше. Соціологи позначають ці періоди “третім віком”, а демографи вводять поняття “третього” (60-75 років) і “четвертого” (понад 75 років) віків.

Таким чином, у соціальній роботі до літніх відносять тих людей, чиє життя вже перейшло позначку 60-літнього віку.

До особливостей людей похилого віку відносять:

психосоматичні особливості; виникає підвищена психологічна стомлюваність, сповільненість сприйняття, реакції й мислення, погіршується пам'ять, слабшає мотивація діяльності, помітні зміни в емоційній сфері (зосередженість на своїх інтересах, підозрілість, уразливість і т.ін.). Усе це є результатом певних змін в організмі людини, коли падає енергетичний потенціал, зменшується кількість води, солей і мікроелементів, погіршується кисневий обмін і кровопостачання мозку, а також спостерігається ряд інших несприятливих фізіологічних явищ;

особливості, пов'язані з проблемами здоров'я. Рівень захворюваності людей похилого віку в 2-6 разів вищий, ніж у молодих; накопичуються хронічні захворювання з тенденцією до інвалідизації. Порушення здоров'я тут не можуть повною мірою компенсуватися соціальними заходами, тому незадовільний стан здоров'я людей похилого віку є дестабілізуючим чинником соціальних відносин;

особливості, пов'язані з фоном зміни соціального статусу особистості. У похилому віці відбувається припинення або обмеження офіційної трудової діяльності, трансформація способу життя й спілкування. Це є важким іспитом особливо для тих, чия трудова діяльність була активною, творчою й високо цінувалася, і позначається часто на негативному життєвому тонусі, стані здоров'я й психіки. Самопочуття людей похилого віку багато в чому визначається і стосунками, що склалися в сім'ї;

особливості, пов'язані з самообслуговуванням і самотністю. Літні люди відчувають звичайно утруднення в самообслуговуванні, особливо це стосується самотніх людей “третього віку”. Такі утруднення викликають фізичну залежність від інших і приймають гостру проблемну форму через самотність. Намагаючись уникнути самотності й зумовлених нею незручностей, багато людей похилого віку прагнуть до нового шлюбу на основі міцної родинної спілки (близькості та взаємної довіри), що найчастіше приймає екстраординарні форми сімейного життя;

особливості, пов'язані з погіршенням матеріального стану. Старіння супроводжується процесом зниження рівня життя, що призводить до невпевненості в завтрашньому дні й соціальній напруженості не тільки в оточенні людей похилого віку, а й у сфері працездатної частини населення. У більшості сімей пенсіонерів практично весь їх бюджет іде на харчування, хоча саме харчування залишає бажати кращого. Це призводить до мінімізації витрат на соціально-культурні потреби і до підвищення вразливості літньої людини в сім'ї і, що врешті-решт позначається на стані здоров'я і тривалості життя.

Особи, які займаються проституцією, де проституція – це “сфера знеособлених емоційно, позашлюбних, безладних, здійснюваних за плату статевих стосунків”.

Основними видами проституції є проституція чоловіча й жіноча, доросла й дитяча. Всі види проституції, за винятком жіночої, мало досліджувані. Дослідження жіночої проституції показують: більшість жінок вступають у цю сферу професійної діяльності не через серйозні економіко-фінансові труднощі, а через зовнішні неконтрольовані чинники (зґвалтування і статева ненормальність у минулому, споконвічно ненормальне життя в батьківській сім'ї, труднощі у стосунках з однолітками, відсутність прагнення до освіти, бажання стати незалежною від сім'ї і т.ін.), хоча в періоди високого рівня безробіття або інфляції проституція переживає свої підйоми (низька заробітна плата підштовхує жінок до надання різного роду сексуальних послуг).

Самовбивці (суїциди) – особи, які вільно й навмисно припиняють своє життя.

Природа суїциду й суїцидних учинків вивчена недостатньо. Сучасні концепції самогубства ґрунтуються на соціологічних, психодинамічних, біологічних, гностичних орієнтаціях людської поведінки:

суїцид провокується взаємодією між індивідом і навколишнім середовищем, а не тільки намірами та обставинами особистості (соціологічний напрям);

суїцид – продукт внутрішніх, здебільшого, неусвідомлених мотивів особистості, в основі яких лежить тривога, провина, залежність, гнів (психодинамічні теорії);

суїцид – генетична схильність, що передається в спадщину, за якої біохімічні зміни в організмі прискорюють прагнення до суїциду (біологічні теорії);

суїцид – спроба спілкування або вирішення проблеми в умовах неможливості позбутися від комунікативної проблеми (гностичний аспект).

Важливим чинником, що визначає специфіку розподілу даного рівня соціальної патології, є економіко-географічне положення. Рівень суїцидів перевищує рівень убивств; рівень самогубств серед чоловіків є вищим, ніж серед жінок, причому ці співвідношення практично не змінюються.

Особи з вираженим синдромом «емоційного згоряння» – психологічно здорові люди, які перебувають в інтенсивному й тісному спілкуванні з іншими людьми в емоційно перевантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги (виконанні професійних обов'язків).

Перелік симптомів емоційного згоряння такий: утома, стомлення, виснаження; психосоматичні нездужання; безсоння, негативне ставлення до товаришів по службі, до самої роботи, убогість набору робочих дій; зловживання хімічними агентами (тютюном, кавою, алкоголем, наркотиками); відсутність апетиту або, навпаки, переїдання, негативна Я-концепція; агресивні почуття (дратівливість, напруженість, тривожність, занепокоєння, схильність до перезбудження, гнів); занепадницький настрій і пов'язані з ним емоції (цинізм, песимізм, почуття безнадійності, безглуздості, апатія, депресія); переживання почуття провини.

Питання для самоконтролю.

1. Дайте визначення поняттям девіанти, деприванти, маргінали, антисоціальні особи, особи без визначеного місця проживання, особи алкогольної та наркотичної залежності, інваліди, військовослужбовці, жінки, мігранти, жертви насильства, люди похилого віку, проститутки, самогубці, особи „емоційного згоряння”. Проаналізувати особливості роботи соціального працівника з різними категоріями групи ризику.

2. Охарактеризуйте названі вище категорії людей групи ризику.

3. Визначте основний вид соціальної допомоги зазначеним вище категоріям.

Поиск по сайту: