Договір зберігання

Договір зберігання — один із найдавніших різновидів договорів, він призначений забезпечити схоронність речі особи, яка не може здійснювати за нею нагляд. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Регулювання договору зберігання здійснюється главою 66 ЦК. Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та безвідплатний. Однак якщо зберігання здійснюється на засадах підприємницької діяльності (професійним зберігачем), то він перетворюється на взаємний, консенсуальний та відплатний. Сторонами за цим договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги. Істотною умовою є предмет договору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Ще однією істотною обставиною цього договору є його строк (термін), тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні). Якщо договір є відплатним, то істотною умовою також є ціна договору. Форма договору зберігання залежить від виду договору і може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем. Змістом договору зберігання є такі, що кореспондують права та обов'язки сторін. До обов'язків поклажодавця належать: 1) обов'язок попередити про властивості речі, яку передано на зберігання, та особливості її зберігання; 2) обов'язок оплатити витрати, що пов'язані зі зберіганням, якщо це обумовлено договором чи законом; 3) обов'язок сплатити за зберігання винагороду, за умови, що її та строки її внесення встановлено договором; 4) обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 966 ЦК); 5) обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

До обов'язків зберігача належать: 1) обов'язок прийняти річ на зберігання у разі, якщо договір консенсуальний; 2) обов'язок зберігати річ упродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем; 3) обов'язок забезпечувати схоронність речі; 4) обов'язок піклуватися про річ, як про свою власну, якщо зберігання здійснюється безоплатно; 5) обов'язок надавати послуги зі зберігання особисто; 6) обов'язок не користуватися річчю, яку передано поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі; 7) обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі та отримати його відповідь; 8) обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яку було передано на зберігання або відповідну кількість речей того самого роду та якості у разі зберігання речей, що визначені родовими ознаками (іррегулярне зберігання). За порушення своїх обов'язків сторони повинні нести цивільно-правову відповідальність. Окрім загальних положень про зберігання, розглядають також і різновиди зберігання.

Наприклад, за договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності. Особливим суб'єктом цього договору є зберігач — товарний склад, тобто організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Певні особливості має і об'єкт договору складського зберігання — товар, тобто результат праці, що призначений для подальшої реалізації, а не для споживання. Специфіку цього договору втілено і в правах та обов'язках сторін, що дістало закріплення у ст.ст. 978 і 979 ЦК. Ще однією істотною відмінністю цього договору від загальних умов договору зберігання є порядок оформлення складського зберігання складськими документами, до яких належать: складська квитанція, просте складське свідоцтво та подвійне складське свідоцтво.

Під поняттям "складська квитанція" слід розуміти документ, яким засвідчується факт прийняття товару на товарний склад, основні показники товару (кількість, якість, асортимент тощо), а також посвідчує право поклажодавця вимагати повернення товару. Просте складське свідоцтво є єдиним документом, що виданий на пред'явника та підтверджує переданая товару на зберігання. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин — складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта). Вимоги до змісту цих документів передбачено у ст.ст. 962 і 965 ЦК.

Товарний склад видає товари володільцеві складського та заставного свідоцтва (подвійного складського свідоцтва) лише в обмін на обидва свідоцтва разом. Володільцеві складського свідоцтва, який не має заставного свідоцтва, але сплатив суму боргу за ним, склад видає товар лише в обмін на складське свідоцтво та за умови надання разом із ним квитанції про сплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.

До спеціальних видів зберігання також належать: • зберігання речей у ломбарді. Суб'єктами зберігання речей у ломбарді є, з одного боку, ломбард (зберігач) як юридична особа, а з іншого — фізична особа (поклажодавець). Форма договору зберігання в ломбарді є письмовою і оформляється шляхом видачі поклажодавцю іменної квитанції. Особливість прав полягає в тому, що зберігач (ломбард) зобов'язаний страхувати на користь поклажодавця за свій рахунок речі, що прийнято на зберігання, у повній сумі їх оцінки. Окрім цього, у разі, якщо поклажодавець не виконає свого обов'язку забрати річ — зберігати її ще впродовж 3 місяців від дня закінчення строку договору, після чого реалізувати її; • зберігання цінностей у банку проводиться як шляхом зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що охороняється банком, так і шляхом зберігання з наданням індивідуального банківського сейфу, що не охороняється банком. Зберігачем за цим договором є виключно банк. Об'єктом цього виду зберігання є не будь-яка річ, а лише документи, цінні папери, дорогоцінні метали, каміння, інші коштовності та цінності. Укладення договору посвідчується видачею банком поклажодавцю іменного документа, пред'явлення якого є підставою для повернення цінностей; • зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту, яке здійснюється або шляхом зберігання у власне камерах схову чи автоматичних камерах схову. Особливим суб'єктом цього договору є зберігач, яким може виступати тільки організація, підприємство транспорту. Поклажодавцем за цим різновидом зберігання може бути тільки фізична особа. Укладення договору та факт прийняття речей на зберігання підтверджується видачею поклажодавцю квитанції або номерного жетону. Строк зберігання визначається правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за домовленістю сторін. У разі втрати, нестачі або пошкодження речі, яку було здано до камери схову, заподіяні поклажодавцю збитки відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явлення вимоги про їх відшкодування; • зберігання речей у гардеробі організації. Специфічними ознаками цього спеціального виду зберігання є місце зберігання — гардероб, тобто спеціально відведене та обладнане місце (частина приміщення) організації, що призначено для зберігання верхнього одягу, головних уборів та інших подібних речей. Зберігачем за цим договором є відповідна юридична особа. Об'єктом за договором зберігання, як правило, є верхній одяг, головні убори, взуття, сумки, портфелі, дипломати, інша ручна поклажа та подібні речі. Укладення договору та факт передачі речі на зберігання у гардероб може посвідчуватись легітимаційним знаком (номерним жетоном); • зберігання речей пасажира під час його перевезення. Зберігачем за цим договором буде власник відповідного транспортного засобу, поклажодавцем може бути тільки пасажир, який уклав відповідний договір перевезення. Об'єктом може бути валіза (сумка), особисті речі пасажира, які містяться у спеціально відведених для цього місцях (багажне відділення, багажник тощо); • зберігання речей у готелі. Зберігачем є готелі, гуртожитки, мотелі, будинки відпочинку, пансіонати, санаторії та інші подібні організації. Поклажодавцем — особа, яка тимчасово проживає в них. Об'єктом цього зберігання можуть бути як особисті речі поклажодавця (валіза, сумки, автомобіль тощо), так й інші речі, що він має при собі. Специфікою цього виду зберігання є обов'язок поклажодавця негайно повідомити готель чи іншу організацію про втрату або пошкодження речі; • зберігання речей, що є предметом спору (секвестр). Специфікою цього договору є те, що об'єктом зберігання в порядку секвестру є річ, яка становить предмет спору. Закон визначає такі види секвестрів: договірний (якщо річ передано особі на зберігання за домовленістю сторін, між якими виник спір, до його розв'язання у судовому порядку) та судовий (якщо річ передано за рішенням суду); • зберігання автотранспортних засобів здійснюється у боксі та гаражі або на спеціально відведених місцях (стоянках). Специфікою цього договору є об'єкт, тобто транспортний засіб. Іноді укладення цього договору та факт прийняття автотранспортного засобу на зберігання посвідчується квитанцією (номером, жетоном); • договір охорони, здійснюється як договір охорони майна, так і як договір охорони особи. Специфікою цього договору є те, що його суб'єктом є не зберігач, а охоронець. Об'єктом цього права є майно або недоторканність особи.

Коханий звідси починається припинення вибери Збалансованості у визначенні способів припинення договору відзначаються норми, які регулюють підрядні договори, оскільки вони надають, зокрема, замовникові право на розірвання договору підряду або на відмову від нього в разі порушень його умов підрядником, передбачених у статтях 849, 852, 858 ЦК України, а також на відшкодування збитків, що не було притаманне нормам, які регулювали договори, спрямовані на передачу майна у власність, у тимчасове користування. Однак дещо неоднозначною є редакція ч. 4 ст. 849 ЦК України, якою замовникові надається право у будь-який момент до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому заподіяні розірванням договору збитки. По-перше, у наведеній нормі відбулося ототожнення відмови від договору з його розірванням, що насправді не так, оскільки не кожна відмова від договору набуває ознак правочину про його розірвання. По-друге, цілком обґрунтованим є правило ч. 4 ст. 849 ЦК України про надання замовникові абсолютного права на відмову від договору без наведення для цього правових підстав, оскільки законодавець тут же передбачив належний захист майнових інтересів підрядника. Договір підряду може бути припинений також на вимогу підрядника як шляхом його розірвання без відшкодування збитків (ст. 844 ЦК України), так і шляхом відмови від договору, але з відшкодуванням збитків. „Припинення договорів з надання послуг” висвітлюються особливості припинення цієї категорії договорів, визначених спеціальними нормами.

Виявлено й доведено однобічність і незавершеність у врегулюванні порядку та підстав припинення договорів про послуги. Взагалі відсутні будь-які конкретні критерії припинення договорів про надання послуг в загальних положеннях про послуги глави 63 ЦК України, адже в ст. 907 ЦК України лише зазначено, що договір про надання послуг може бути розірваний, зокрема шляхом односторонньої відмови.

Встановлено відсутність спеціальних положень про припинення договорів перевезень, за винятком ст. 911 ЦК України, згідно з якою пасажир може відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати повну або часткову вартість квитка відповідно до правил транспортних кодексів (статутів), а також ст. 922 ЦК України, яка надає пасажирові право відмовитися від перевезення з причин затримки відправлення транспортного засобу. Доктринальне тлумачення ЦК України дає підстави вважати, що в необхідних випадках припинення договору перевезень має здійснюватися відповідно до загальних положень ЦК України про зобов’язання.

Фактично не визначеним виявився режим припинення договору зберігання, адже в главі 42 ЦК України відсутні норми про припинення цього договору будь-яким способом, що обумовлює необхідність знову ж таки звертатися в разі спору до загальних положень про зобов’язання.

З огляду на те, що в договорі зберігання ініціатором і, особливо, зацікавленою особою в його укладенні є поклажодавець, завдяки інтересам якого й здійснює свою діяльність зберігач, можна вважати, що поклажодавець повинен мати право у будь-який момент розірвати договір, вимагати повернення речі з обов’язком відшкодувати зберігачеві збитки (витрати), завдані достроковим розірванням договору.

Норми ст. 1008 ЦК України передбачають, зокрема, що договір доручення припиняється в разі відмови довірителя або повіреного від договору без наведення підстав для цього; смерті довірителя або повіреного; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, але не передбачають за ними права на розірвання договору.

Ст. 1009 ЦК України встановлює загальні правові наслідки припинення договору доручення (у формі відшкодування зазнаних витрат та оплати його послуг тощо), але не передбачає можливості відшкодування тій чи іншій стороні збитків, за винятком випадку дії повіреного в статусі комерційного представника, що обмежує право особи на захист порушених прав, передбачений ст. 16 ЦК України.

Право на довільну відмову від договору комісії мають комітент і комісіонер з дотриманням певних правил щодо процедури відмови та правової долі придбаного на виконання договору майна (статті 1021, 1025, 1026 ЦК України), але Закон не передбачає за ними права на припинення договору комісії за іншими підставами його припинення.

Порівняльний аналіз норм ЦК України, що регулюють доручення й комісію, дозволив дійти висновку про безпідставну їх побудову за різними критеріями, адже в першому випадку визначаються підстави припинення договору доручення, а в другому – випадки відмови від договору комісії. Натомість в ГК України (ст. 304) визначаються саме підстави припинення агентського договору.

Особливістю припинення договору управління майном є те, що в ЦК України передбачено вісім суб’єктивних та об’єктивних підстав припинення договору, зокрема довільна відмова управителя від договору та відмова установника й управителя від договору у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном (ст. 1044) та не передбачено припинення договору шляхом його розірвання.

В ЦК України відсутні норми, які б регулювали припинення договорів позики та кредитного договору. Натомість в главі 71 ЦК України виявилося досить повне врегулювання припинення договору банківського рахунку, в якому передбачені конкретні підстави припинення договору банківського рахунку (ст. 1075).

Звертає на себе увагу насамперед те, що в ч. 2 ст. 1075 ЦК України банку надається право розірвати договір, а в ч. 4 цієї ж статті банку надається право відмовитися від договору. Звичайно, тут простежується загальний непослідовний підхід законодавця до вирішення цієї проблеми. На наш погляд, у таких випадках необхідно надавати банку право на розірвання, а не на відмову від договору.

Відсутні в ЦК України спеціальні правила про припинення договорів в сфері факторингу, розрахунків.

Припинення договору комерційної концесії, строк якого не встановлений, здійснюється за правилами ч. 1 ст. 1126 ЦК України, згідно з якою кожна із сторін має право в будь-який час відмовитися, повідомивши про це другу сторону не менш як за шість місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором. Договір комерційної концесії відповідно до ч. 3 ст. 1126 ЦК України також припиняється в разі припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без заміни аналогічним правом або оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним (банкрутом). На жаль, законодавець не встановив для припинення договору комерційної концесії відповідних майнових наслідків. „Припинення договорів, які опосередковують спільну діяльність” визначені особливості договорів про спільну діяльність та порядок їх припинення.

Особливості припинення договорів про спільну діяльність обумовлені насамперед правовою природою цієї категорії договорів, яка виявляється в кількісному складі їх суб’єктів та в досягненні ними відповідної спільної як односторонній правочин, як про це вже зазначалося в юридичній літературі, але і як оферта, спрямована на припинення договору, яка в разі її прийняття (акцепту) другою стороною набуває ознак двостороннього договору, спрямованого на розірвання первісного договору.

Дії сторін, спрямовані на розірвання договору та оформлені належним чином, мають ознаки договору, що лише опосередковано випливає із змісту ст. 654 ЦК України, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що і договір, який змінюється або розривається. Тому вони могли б бути сформульованими більш однозначно із застереженням про те, що розірвання договору має оформлятися договором, який умовно можна було б назвати “ліквідаційним” або “скасувальним”. Отже, ст. 654 ЦК України можна було б доповнити частиною другою наступного змісту: “Розірвання договору вчиняється укладенням скасувального договору”. Думається, що таким же договором є взаємоузгоджена сторонами відмова від договору.

12. Вперше обґрунтовано висновок, який полягає в тому, що одностороння відмова від договору не може вважатися такою, що призвела до автоматичного припинення договору. Однак за ч. 3 ст. 651 ЦК України у такому разі договір має вважатися розірваним. Таку норму не можна визнати вдалою, адже друга сторона позбавляється права на захист від можливо необґрунтованої відмови. Тому зазначена норма має бути реформована, а ч. 3 ст. 651 ЦК України викладена в наступній редакції: “У разі односторонньої відмови від договору в повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим, якщо відмова від договору не оскаржена протягом 20 днів з моменту одержання стороною пропозиції про відмову від договору”.

13. Обґрунтовано доцільність визначення чіткого порядку реалізації відмови сторони від договору, у зв’язку з чим запропоновано ст. 651 ЦК України доповнити частиною четвертою наступного змісту: “Сторона, яка в односторонньому порядку відмовляється від договору, повинна направити письмову пропозицію про зміну чи відмову від договору другій стороні за договором. Сторона, яка одержала таку пропозицію, повинна повідомити у двадцятиденний строк оферента про результати її розгляду. Невиконання цієї вимоги засвідчує прийняття відмови та розірвання договору. У разі недосягнення згоди кожна із сторін має право звернутися за захистом своїх прав до суду”.

14. Вперше обґрунтовано недосконалість норми ст. 653 ЦК України, яка надає стороні право на відшкодування збитків лише в разі розірвання договору у зв’язку з його істотним порушенням, та її невідповідність ст. 623 ЦК України, яка покладає на боржника обов’язок відшкодовувати збитки за будь-яке порушення. На думку дисертанта, у разі спору є підстави для надання переваг у застосуванні ст. 623 ЦК України.

15. Вперше виявлено відсутність єдиної системи у побудові норм ЦК України, які регулюють окремі види договорів, адже в одних випадках законодавець передбачає право сторони на відмову від договору (норми про договір купівлі-продажу); в других – право на розірвання договору або на відмову від нього (норми про договори ренти, довічного утримання, дарування, найму, підряду тощо); в третіх – право на припинення договору (норми про договори найму, довічного утримання, доручення); в четвертих випадках взагалі відсутні норми щодо припинення договору будь-яким способом (норми про договори перевезень, зберігання, факторингу).

16. Вперше встановлено, що домінуючою підставою припинення окремих видів договорів за ЦК України є одностороння відмова від договору, зокрема така, яка не обумовлена порушенням договору другою стороною, що не узгоджується з визначальним принципом цивільного права про недопустимість односторонньої відмови від договору, за певними винятками. У ЦК України право на односторонню відмову від договору стало загальним правилом. Така концепція структурної побудови норм щодо припинення договорів та договірних зобов’язань має бути предметом наукових дискусій та майбутнього вдосконалення.

Поиск по сайту: