Сутність припинення цивільно-правового договору” складається з двох підрозділів

У підрозділі 1.1. „Розвиток вчення про припинення договору” визначено особливості регулювання відносин щодо припинення договору на різних етапах функціонування української держави та формування наукових поглядів на цю проблему в цивілістичній науці.

Аналіз історичного розвитку інституту припинення договору засвідчує, що його формування в новому ЦК України та інших актах цивільного законодавства відбулося під впливом правових конструкцій та юридичних доктрин періоду римського приватного права, дореволюційної царської Росії, радянського соціалістичного режиму, а також під впливом кардинальних соціально-економічних та політичних реформ в умовах незалежної держави Україна, які наповнили підстави припинення договору (зобов’язання) новим змістом, адекватним принципам приватного права в умовах функціонування права приватної власності та засад ринкової економіки.

У підрозділі 1.2. „Поняття припинення цивільно-правового договору” надається загальна характеристика стадії припинення договору, підстав його припинення, встановлених законом, формулюються нормативне й доктринальне визначення поняття “припинення договору”.

Дисертант поділяє позицію тих цивілістів, які під припиненням договору розуміють відносно самостійну стадію динаміки договірного зобов’язання, наводить щодо цього додаткові аргументи.

Вперше виявлено неузгодженість між загальними та спеціальними нормами договірного права, яка виявляється в тому, що в загальних положеннях ЦК України про договір (глави 52, 53) відсутні положення про припинення договору (за винятком положень про розірвання договору), а в нормах ЦК України, які регулюють окремі види договірних зобов’язань, передбачаються підстави припинення окремих договорів (статті 755, 763, 997, 1008, 1044).

Вперше запропоновано главу 53 ЦК України назвати „Укладення, зміна та припинення договору”, у якій передбачити перелік підстав припинення договору, завдяки чому загальні норми про договір будуть адекватно відображати зміст спеціальних норм про окремі види договорів.

Домінуючою класифікаційною системою всіх підстав (способів) припинення договору (зобов’язання) в юридичній доктрині став їх поділ на суб’єктивні й об’єктивні. Такий поділ підстав припинення договору як зобов’язання є найоптимальнішим та юридично прагматичним. Під підставою припинення договору дисертант пропонує розуміти правомірний юридичний факт (сукупність юридичних фактів), передбачений договором або законом, який призводить до припинення чинності (дії) договору як правочину та договірного зобов’язання на майбутній період. Від підстав припинення договору необхідно відмежовувати умови (обставини), в яких формується такий юридичний факт та відбувається припинення договору.

Цілком очевидно, що наведений у ЦК України перелік підстав припинення зобов’язання не є вичерпним, адже відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Іншими словами, в договірних зобов’язаннях сторони можуть передбачати будь-які правомірні юридичні факти, що можуть призводити до припинення договірного зобов’язання. Дещо невдалою є наведена норма в тій її частині, в якій міститься посилання на встановлення підстав припинення зобов’язання законом, адже в ній не розмежовуються підстави припинення зобов’язання, встановлені в ЦК України та інших законах. Тому ч. 1 ст. 598 ЦК України була б більш досконалою в наступній редакції: “Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором, або цим Кодексом або іншим актом законодавства”.

Здійснено аналіз визначень поняття припинення зобов’язання, наведених в юридичній літературі, оскільки законодавче його визначення відсутнє. Загалом тут домінує думка про те, що під припиненням зобов’язання слід розуміти припинення існування прав та обов’язків його учасників, які становлять зміст зобов’язання. Дисертант сформулював принципово нове визначення припинення як зобов’язання, так і договору.

Припинення зобов’язання в узагальненому вигляді – це припинення (ліквідація, скасування) прав та обов’язків суб’єктів зобов’язальних (договірних або недоговірних) правовідносин на майбутнє через суб’єктивні чи об’єктивні підстави. Якщо ж давати розгорнуте визначення поняття “припинення договірного зобов’язання”, то під ним можна розуміти добровільну чи примусову ліквідацію (погашення) у сторін прав та обов’язків за договірними чи законодавчими підставами та припинення між ними правового зв’язку, за винятком правозахисних відносин, пов’язаних з невиконанням на момент припинення зобов’язання окремих обов’язків, вимогами про якість продукції, товарів у межах гарантійних термінів та строків позовної давності.

Визначення припинення договірного зобов’язання повною мірою може поширюватися на припинення договору як підстави виникнення зобов’язання, оскільки припинення договору– це також погашення прав та обов’язків сторін за договором. З урахуванням всього викладеного, під припиненням договору необхідно розуміти в широкому доктринальному значенні припинення (ліквідацію) його чинності за суб’єктивними чи об’єктивними підставами та припинення договірних прав та обов’язків на майбутній період.

Припинення договору шляхом його розірвання та відмови від нього” надається загальна характеристика окремих суб’єктивних підстав.

Обґрунтовано висновок про те, що розірвання договору не є поняттям, тотожним достроковому припиненню договірних зобов’язань, адже розірвання договору, по-перше, може бути вчинено і після спливу терміну його чинності, а по-друге, воно є лише однією з підстав (способів) припинення договірного зобов’язання за домовленістю сторін.

Розірвання договору визначається в дисертації як припинення дії договору за суб’єктивними підставами на вимогу однієї сторони чи за домовленістю обох сторін, або на вимогу уповноважених законом інших осіб, або за рішенням суду до моменту належного виконання, що тягне за собою припинення необхідності виконання умов договору на майбутній період, відповідний розподіл уже виконаних частково обов’язків або настання інших правових наслідків за домовленістю сторін або за рішенням суду.

Відповідно до статей 615, 651 ЦК України, до припинення договірного зобов’язання може призвести одностороння відмова від зобов’язання в разі його порушення стороною або в інших випадках, передбачених договором або законом, яка може бути обґрунтованою або довільною на розсуд сторони.

Дисертант обґрунтовує тезу, що одностороння відмова від договору має розглядатися не лише як односторонній правочин, як про це вже зазначалося в юридичній літературі, але і як оферта, спрямована на припинення договору, яка в разі її прийняття (акцепту) другою стороною набуває ознак двостороннього договору, спрямованого на розірвання первісного договору.

Дії сторін, спрямовані на розірвання договору та оформлені належним чином, мають ознаки договору, що лише опосередковано випливає із змісту ст. 654 ЦК, згідно з якою зміна або розірвання договору вчиняються в такій самій формі, що і договір, який змінюється або розривається. Тому вони могли б бути сформульованими більш однозначно із застереженням про те, що розірвання договору має оформлятися договором, який умовно можна було б назвати “ліквідаційним” або “скасувальним”. Отже, ст. 654 ЦК України можна було б доповнити частиною другою наступного змісту: “Розірвання договору вчиняється укладенням скасувального договору”. „Припинення договорів, пов’язаних з передачею майна в користування” висвітлюються особливості правового режиму припинення цієї категорії договорів, визначеного нормами ЦК України, які регулюють окремі види договорів. Визначальні особливості припинення договорів з передачі майна в тимчасове користування полягають у наступному. Так, ЦК України передбачає: 1) безпосереднє припинення договору найму в разі смерті фізичної особи – наймача та в разі ліквідації юридичної особи – наймача або наймодавця (ст. 781); 2) право наймодавця на відмову від договору в разі невнесення наймачем плати протягом трьох місяців поспіль (ст. 782); 3) розірвання договору найму на вимогу наймодавця в разі порушень, допущених наймачем (ст. 783); 4) розірвання договору найму на вимогу наймача в разі порушень умов договору наймодавцем (ст. 784). Таку конструкцію способів припинення договору найму можна було б визнати майже ідеальною, за винятком ст. 782 ЦК України, адже право наймодавця на відмову від договору цілком логічно було б закріпити як право на розірвання договору найму у зв’язку з невнесенням плати у ст. 783 ЦК України „Розірвання договору на вимогу наймодавця”.

Поиск по сайту: