Цивільний кодекс як основне джерело цивільного права

Основним актом цивільного законодавства і цивільного права України, що виконує основне регулятивне навантаження є ЦК. Він є генеральним законом приватного права. Але в той же час він не охоплює ряд відносин, які з часом виокремилися у окремі галузі приватного права або є рідковживаними. Згідно ч.2 ст. 1 ЦК до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом. Не застосовується ЦК і до сімейних правовідносин.

Визначальними ідеями нового ЦК є визнання головними фігурами цивільно – правових відносин фізичних осіб та створених фізичними особами юридичних осіб, навіть держава через свої органи у цивільних відносинах діє на засадах приватного права, встановлено розгорнуту регламентацію особистих немайнових прав фізичних осіб, речових прав, введено нові інститути (право володіння та право на чужі речі), сформульовано нові положення про договірні і недоговірні зобов’язання, зокрема введено загальні положення про договори, більш чітке їх групування, введено нові договірні інститути. В той же час договори традиційного господарського (підприємницького) спрямування регулюються ГК. Є ряд новел у спадковому праві.

ЦК відображає традиції кодифікації цивільного права взагалі, опирається на об’єктивно існуючу систему цивільного права. Разом з тим між системою цивільного права і системою ЦК є певні зумовлені об’єктивними і суб’єктивними причинами розходження. Новий ЦК складається із шести книг, розбитих на розділи, розділи – на глави, деякі глави – на параграфи. В ньому налічується 1308 статей.

Таким чином, ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйований за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні положення»; Книга друга – «Особисті немайнові права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» стосується особливої сфери цивільних відносин, пов’язаних зі створенням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п’ята - «Зобов’язальне право» охоплює широкий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так і не договірної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому відображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можливості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно – правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, так само як і статті, мають наскрізну нумерацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді і на підпараграфи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, і стосується особливо тих з них, якими охоплюється найширша сфера відносин, зокрема, зобов’язань з купівлі – продажу, підряду тощо.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не передбачався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багатоманітність останніх об’єктивно зумовлює необхідність більш детальної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно – правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регулюватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів - ч. 2 ст. 195 тощо). Для цього існують об’єктивні підстави. ЦК не переслідує мету деталізації своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери.

Закони України

Законів, які регулюють цивільні відносини, дуже багато.

У великій кількості законів цивільні відносини часто регулюються одночасно з організаційними, адміністративними, фінансовими. У цих випадках можна говорити про комплексне законодавче регулювання певного виду діяльності, як це, наприклад, зроблено у Повітряному кодексі України, Кодексі торговельного мореплавства, Законі України «Про банки і банківську діяльність» тощо.

У статті 92 КУ названо предмет виключного законодавчого врегулювання. Лише законами можуть визначатися права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення, правосуб’єктність громадян, правовий режим власності, правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції, засади цивільної відповідальності.

Верховенство закону, зокрема у сфері цивільних відносин, має два прояви:

1. законам мають відповідати акти органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;

2. на закони має покладатися основний тягар регулювання цивільних відносин.

· Інші акти цивільного законодавства

• підзаконні нормативні акти приймаються на підставі та на виконання законів. До них належать – Постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств, які зареєстровані у Міністерстві юстиції.

Укази Президента України. У ЦК, поданому на підпис Президентові України, укази Президента України серед актів цивільного законодавства названі не були.

Це викликало зауваження Президента України: оскільки до компетенції Президента входить прийняття рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного, воєнного стану, і саме ним визначається перелік прав, які можуть тимчасово обмежуватися, це значить, що указами Президента можуть регулюватися цивільні відносини.

Зауваження Президента України було прийнято. В результаті, у статті 4 ЦК появилася частина 3 такого змісту: «цивільні відносини можуть регулюватися актами Президента України у випадках, встановлених КУ».

Постанови Кабінету Міністрів України. За статтею 113 КУ, КМУ є вищим органом в системі органів виконавчої влади.

До компетенції КМУ у сфері регулювання цивільних відносин належить вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об’єктами державної власності; забезпечення проведення цінової, інвестиційної політики, політики у сферах культури, охорони природи, природокористування.

У частині 4 статті 3 ЦК міститься застереження щодо верховенства закону: постанова КМУ, яка суперечить ЦК або іншому закону, не застосовується.

Загалом органи місцевого самоврядування не можуть видавати рішення, що регулюють цивільно – правові відносини. Але ряд з них все таки торкаються прав громадян (правила вигулу собак, розцінки на побутові і зокрема комунальні послуги тощо).

• локальні нормативні акти – Рішення місцевих Рад з питань цивільно – правових відносин, статути банків.

Крім вертикальної системи зв'язку нормативних актів цивільне законодавство має і так звану горизонтальну систему. Принципом її побудови є виокремлення і групування актів щодо того чи іншого предмета регулювання (відносини передачі майна у власність, тимчасове користування). За цією ознакою можна виділити такі складові частини цивільного законодавства, як транспортне, страхове, торговельне, будівельне, законодавство про інтелектуальну власність та ін.

2. Як і в більшості правовідносин галузевого характеру важливим є врегулювання відносин щодо дії актів цивільного законодавства у часі. Загальноприйнятою є така практика, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тож встановлення такого дня має важливе значення для застосування норм права.

Акти цивільного законодавства мають порядок прийняття, надання їм чинності (реєстрації, опублікування і вступу в силу).

Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нормативно-правового акта завжди підлягають вирішенню наступні питання: по-перше, з якого моменту нормативно – правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпадають під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно – правовий акт втратив чинність.

Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за колом осіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній території ним забезпечувалося регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного законодавства діють у певних межах, які визначаються трьома факторами: а) часом; б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі – це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.

Момент, яким визначається дія цивільно – правового акта, прийнято вважати часом вступу його в силу. Порядок вступу в силу законів визначається ст. 94 КУ, якою передбачено, що закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення питання щодо дії закону та інших нормативно – правових актів у часі, в ст. 58 КУ закріплено один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права: закони та інші нормативно – правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розраховані тільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли до набрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58 Конституції України, ст. 5 ЦК випадків, коли нормативно-правовим актом пом’якшується або скасовується відповідальність особи, або в законі або постанові про введення в дію закону прямо зазначено про те, що норма має зворотну силу. Це правило діє зараз, у ЦК воно не передбачене, але у п.8 Прикінцевих та перехідних положень зазначено, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, тобто після 01 січня 2004 року (п.4 Прикінцевих та перехідних положень). Правила Книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Що стосується договорів, укладених до 1 січня 2004 p., які і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них положення останнього застосовуються лише щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коли відповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крім випадків, коли у договорах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

Хоча згідно зі ст. 5 ЦК, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Таким чином, є певна неузгодженість.

ЦК застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законодавства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршене законом або іншим нормативно – правовим актом, який буде виданий пізніше.

Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідею щодо неприпустимості зворотної дії нормативно – правових актів у часі, ЦК переносить її у площину приватно – правової сфери. Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміни у встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону ті, що були прийняті раніше, закони зберігають чинність у частині, яка не суперечить новому законові.

За загальним правилом, дія нормативного акту не обмежена ніяким терміном. Існують наступні правила припинення дії цивільно – правових нормативних актів:

– в новому нормативному акті, який прийнято, міститься пряма вказівка про скасування раніше діючого нормативного акту;

– якщо прямої вказівки немає, а попередній нормативний акт суперечить новому, його слід вважати скасованим.

Дія цивільних законів у просторі припускає визначену територію, на яку поширюються норми цивільного права. Цивільно – правові нормативні акти в Україні діють на всій території держави або на визначеній її частині в залежності від виду і характеру цих актів.

Громадяни йорганізації однієї держави можуть знаходитися в цивільних правовідносинах із громадянами іншої держави. Тому кожна держава допускає в певних випадках застосування іноземного закону. Норми цивільного законодавства України, що вказують на те, право якої держави повинне бути застосоване до даних правовідносин, прийнято називати колізійними нормами (Колізійні норми — є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми права, яка підлягає застосуванню при наявності розбіжності між нормами права, які регулюють однакові фактичні обставини). Форма угоди укладеної за кордоном має відповідати вимогам закону місця її укладення, у відношенні нерухомого майна, що знаходиться в Україні – законам України. Відносини щодо спадкування визначаються, як правило, законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє місце проживання. До відносин, що випливають із права власності застосовується закон місця знаходження майна і т. і.

Дія акта цивільного законодавства у просторі – це визначення територіальних меж застосування його положень для регулювання відносин, які виникають і розвиваються на певній території. При визначенні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слід виходити з принципу одноманітності регулювання цивільних відносин на всій території України (ч. 6 ст. 4 ЦК). Залежно від виду та характеру того чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього може поширюватися не на всю територію України.

Акти цивільного законодавства діють на території, що підвідомча даному органу:

- всієї України – норми, що прийняті загальноукраїнськими органами законодавчої і виконавчої влади;

- лише АРК – норми, що прийняті органами законодавчої і виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

- на території певного адміністративного утворення – норми, що прийняті державними місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

- на території певної юридичної особи – прийняті самою юридичною особою локальні нормативні акти;

- дискретно – мононорми, що встановлені самими учасниками цивільних правовідносин. Цивільно – правові договори діють там де передбачено їх виконання, чи перебувають сторони договірних правовідносин.

Дія нормативно – правового акта цивільного законодавства за колом осіб – це поширення його дії на певних суб’єктів права. За загальним правилом акти цивільного законодавства поширюються на всіх осіб, що знаходяться на території, в межах якої діє це законодавство. Але норми, що регулюють відносини за участі фізичних осіб не поширюються на відносини за участю юридичних осіб, а тим більше норми, що регулюють відносини за участі юридичних осіб не поширюються на відносини за участю фізичних осіб. Крім цього, цивільним законодавством встановлюються окремі правила для юридичних осіб різної форми власності та організаційно – правової форми.

Чинність цивільного закону за колом осібхарактеризується тим, що він може поширюватися в межах території своєї дії на всіх осіб – як фізичних, так і юридичних. В силу прямої вказівки закону він може застосовуватися лише до визначених учасників відповідних відносин. Наприклад, Закон України «Про господарські товариства» поширюється тільки на господарські товариства.

Цивільне законодавство поділяється на загальне і спеціальне. При цьому, необхідно враховувати наступне:

• Якщо суспільні відносини регулюються спеціальними нормами цивільного законодавства, то загальні норми цивільного законодавства в даному випадку не застосовуються. Приклад – згідно зі ст. 257 ЦК загальний термін позовної давності складає 3 роки, проте ст. 258 ЦК передбачена спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала, порівняно із загальною позовною давністю. Так, скорочена позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки. Згідно зі ст. 208 ЦК правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, належить вчиняти у письмовій формі, проте ст. 547 ЦК передбачено, що правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (гарантія, порука) незалежно від суми угоди.

• Якщо в спеціальній нормі цивільного законодавства те чи інше питання не врегульоване, необхідно керуватися загальними нормами цивільного законодавства. Наприклад, щодо форми договору купівлі-продажу не передбачені спеціальні правила, тому необхідно керуватися загальною нормою ст. 208 ЦК.

Самостійне значення має розподіл цивільного законодавства на загальне і спеціальне за обсягом регульованих відносин:

• ЦК відноситься до числа загальних нормативних актів, оскільки він розрахований на регулювання всіх майнових відносин, що охоплюються цивільним правом;

• до числа спеціальних відносяться нормативні акти, що поширюють свою дію тільки на визначені види відносин. Спеціальні акти видаються у відповідності до ЦК і не можуть йому суперечити.

3. Під судовою практикою звичайно розуміють ті рішення судів, які приймаються останніми при розгляді певної категорії справ (наприклад, щодо відшкодування шкоди). Рішення суду по конкретній справі мають обов'язкову силу лише для суб'єктів цієї справи і, звичайно, джерелом права вони не є. Джерелом права не можуть вважатися і узагальнення судової практики з певних категорій справ, роз'яснення колегії в цивільних справах ВСУ.

Разом з тим, судова практика тісно пов'язана з джерелами права і має важливе значення для вдосконалення цивільного законодавства.

По-перше, саме за допомогою судової практики встановлюється таке розуміння і тлумачення закону, яке розкриває його зміст і розвиває його положення.

По-друге, саме цивільна практика є вихідною для цивільного законодавства. Завдяки судовій практиці в нормативному порядку врегульовуються відносини, які до цього цивільним законодавством не регламентувалися.

По-третє, застосування цивільно – правових норм на практиці дозволяє з'ясувати наскільки ефективною і повною є діюча норма, виявити прогалини, неточності, суперечності, які закладені в ній, усунути їх і цим самим удосконалити норму права.

Більшість цивілістів вважають, що правова норма і її тлумачення - явища різного роду.

Особливе місце займають рішення Конституційного Суду України, які можуть визнавати окремі норми чи закони України недійсними та такими, що не відповідають нормам КУ.

4. Як спосіб усунення колізій (Юриди́чна колізія – розбіжність або суперечність між нормативно – правовими актами, що регулюють одні й ті ж або суміжні правовідносини, а також між компетенцією органів влади) та, зокрема, тлумачення змісту правочину, цивільне законодавство передбачає тлумачення.

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно – правову) – це діяльність із з’ясування або роз’яснення (інтерпретації) її змісту з метою правильного застосування і реалізації останньої.

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та способів. Спосіб тлумачення – це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно – правових актів. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення, у відповідності з якими вони поділяються залежно від: способу тлумачення, суб’єктів тлумачення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і граматичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з’ясовується на підставі виявлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, відсильних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргументів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб’єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення – це тлумачення правової норми, що здійснюється будь – яким суб’єктом права, а його результати не є формально-обов’язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями – юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з’ясування, усвідомлення нормативних положень); професійне (тлумачення юристів – практиків); доктринальне (науково обґрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юридичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи науково – практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов’язковим, однак його вплив на з’ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення – це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов’язковим для всіх суб’єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення – з’ясування, і тлумачення – роз’яснення. Між тим результат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нормативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтерпретаційних, є обов’язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно – владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати зміст норми.

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення – це тлумачення цивільно – правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб’єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення – це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 КУ органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення КУ та законів, є Конституційний Суд України. Окрім цього, він вирішує питання щодо відповідності законів й інших правових актів КУ. Таким чином, хоча Конституційний Суд України не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивільно – правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов’язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України.

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду України має право давати роз’яснення з питань судової практики, яке є обо’язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розраховане тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз’яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно – правових норм, будучи обов’язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 КУ). Таке роз’яснення не має обов’язкового характеру для всіх інших судових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється – на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поширювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються поняттям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 якого присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних громад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення полягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір’ю або батьком дитини.

У процесі державного правозастосування можуть виникати ситуації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнення такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхідної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві.

Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована аналогія: аналогія закону чи аналогія права.

Цивільному законодавству, на відміну від кримінального, відомий інститут аналогії права. Кримінальне право регулює відносини, пов'язані зі скоєнням злочинних діянь, тому виходить з принципу: поведінка, що не кваліфікується за кримінальним законом, як злочинна не може бути підставою для застосування покарання. Цивільне законодавство в переважній більшості регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачити всі можливі випадки вчинення правомірних дій. Разом з тим, неможливо обмежувати правомірну діяльність суворими межами закону, які б призвели до безініціативності учасників цивільного обороту. Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Під прогалиною в праві розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Для заповнення прогалин в чинному цивільному законодавстві застосовують аналогію закону та аналогію права. Аналогія закону і аналогія права як засоби усунення прогалин в законодавстві передбачені ч. 8 ст. 8 ЦПК України: «В разі відсутності закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України». Ст. 8 ЦК також передбачено врегулювання цивільних відносин за аналогією.

Згідно ст. 8 ЦК якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами ЦК, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

Під аналогією закону розуміють застосування до неврегульованих цивільних відносин норми, що регулює подібні суспільні відносини. Застосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов:

1. Необхідно, щоб відносини були майновими або особистими немай- новими за своїм характером і складали предмет правового регулювання цивільного права.

2. Необхідно, щоб ці цивільні відносини не були врегульовані безпосередньо нормами цивільного права.

3. Необхідно, щоб існувала норма, яка регулює подібні цивільні відносини. Подібність цивільних відносин визначається за їх структурою (об'єкт, суб'єкти, зміст).

Наприклад, в ЦК відсутні норми, які б регулювали відносини в зв'язку зі здійсненням дій однією особою в інтересах іншої особи без доручення останньої. В цьому випадку необхідно застосовувати норми, які регулюють подібні відносини, що виникають із договору доручення (глава 68 ЦК).

В деяких випадках, законодавець сам вказує на необхідність застосування аналогії закону. Так, наприклад, відносини щодо купівлі-продажу і відносини міні певного майна подібні між собою. Тому для недопущення зайвих повторів законодавець встановив в ст. 716 ЦК, що до договору міни застосовуються загальні положення про купівлю – продаж, якщо це не суперечить суті зобов'язань.

Під аналогією права розуміють заповнення прогалин в законодавстві на підставі загального змісту законів. Застосування закону за аналогією можливо лише при наявності наступних умов:

1. Необхідно, щоб відносини були майновими або особистими немайновими і за своїм характером складали предмет правового регулювання цивільного права.

2. Необхідно, щоб ці цивільні відносини не були врегульовані безпосередньо нормами цивільного права.

3. Необхідно, щоб не було норми, яка б регулювала подібні цивільні відносини, тобто спір неможливо вирішити на підставі аналогії закону.

Можливість застосування аналогії передбачена ч. 1 ст. 11 ЦК, а саме: цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

При застосуванні аналогії слід притримуватися низки правил:

1. застосування аналогії закону можливо лише тоді коли в жодному акті позитивного права нема норми, яка б спеціально регулювала дані правовідносини;

2. норми позитивного права застосовуються першими, а при їх відсутності вже можна застосовувати аналогію права;

3. аналогія застосовується незалежно від наявності в позитивному праві спеціального застереження чи вказівки про її застосування;

4. аналогія застосовується якщо немає змоги застосувати розширене трактування норми права;

5. аналогія закону застосовується в певній ієрархії: від ЦК України до звичаїв ділового обороту;

6. застосування аналогії виключається якщо це буде суперечити сутності норми права чи її призначенню. Так, норми права, що розраховані на регулювання відносин за участю фізичних осіб недопустимо застосовувати до відносин за участю юридичних осіб;

7. в першу чергу застосовується розширюване тлумачення норми права, за неможливості такого застосування – аналогія закону і вже на кінець при неможливості застосувати аналогію закону – аналогія права;

8. при застосуванні аналогії права виходять із загальних засад цивільного законодавства які власне акумульовані в принципах цивільного права.

Дякую за увагу!

Викладач:

доцент кафедри цивільно – правових дисциплін, к. ю. н. Т. В. Івченко

Поиск по сайту: