Класифікація форм виховання

Усю багатоманітність форм виховної роботи поділяють на три групи залежно від основного завдання, яке реалізується у процесі використання тієї чи іншої форми:

1) форми управління і самоуправління (збори, лінійки, мітинги, засідання представницьких органів студентського самоврядування, стінна преса тощо);

2) пізнавальні форми (екскурсії, походи, фестивалі, усні журнали, інформації, газети, тематичні вечори, студії, секції, виставки тощо);

3) розважальні форми (ранки й вечори, свята, ігрові програми тощо).

Кожна форма, яка використовується у педагогічному процесі, допомагає реалізовувати не одне виховне завдання. Розважальні форми роботи не можуть і не повинні виконувати тільки розважальну функцію: вони будуть розважати по-справжньому тільки тоді, коли вноситимуть у свідомість і почуття вихованців уявлення та знання про щось раніше невідоме і впевненість у власній значущості в системі міжособистісних взаємин.

Класифікація форм виховної роботи за кількістю учасників цього процесу передбачає поділ на три групи:

1) словесні (збори, мітинги, інформації, бесіди, диспути, дебати тощо), у холі яких використовуються словесні методи і види спілкування;

2) наочні (виставки, музеї, екскурсії, стенди, колажі та інші форми наочної агітації), які орієнтовані на використання наочних методів — зорового сприйняття вихованцями зразків взаємин, дій тощо;

3) практичні (чергування, шефська і благодійна діяльність, збір та оформлення експонатів для музеїв, виставок, виготовлення стендів конкурсах тощо), основу яких становлять практичні дії вихованців, які змінюють об’єкти їхньої діяльності.

Чим відрізняється ця класифікація форм виховної роботи від класифікації методів? Відмінність полягає в тому, що коли класифікують методи за джерелом знань, то розглядають окремі методи як самостійні шляхи вирішення дидактичного завдання. Наприклад, пояснення — самостійний метод і може бути використаний незалежно від інших. А будь-яка словесна форма виховної роботи не обмежується одним методом. Під час проведенім зборів можуть і пояснювати, і розповідати, і дискутувати. Практичні форми роботи також передбачають не лише виконання вправ чи графічних робіт, а завжди мається на увазі використання кількох (багатьох) методів у певному поєднанні (як і не одного, а кількох видів діяльності). У цьому полягає суть поліморфності форми педагогічного процесу.

Сімейне виховання

В сім’ї закладаються основи формування особистості. Сім’я пов’язана кровними і родинними відносинами, поєднуючи подружжя, дітей і батьків, об’єднує одночасно два, три, а інколи й чотири поко­ління: батько й мати, бабуся й дідусь, онуки й правнуки. Шлюб двох людей ще не є сім’я. У відтворенні людського роду, в дітонародженні і вихованні полягають основні функції сім’ї.

У сім’ях завжди проявлялась велика турбота про виховання дітей. В народі вона найчастіше будувалась за принципом "роби як я", тобто в основу сімейного виховання був покладений авторитет бать­ків, їх діла і вчинки, сімейні традиції. Зразком був батько, глава сімей­ства. Його приклад, як правило, наслідували хлопчики, дівчатка най­частіше навчалися в матері.

Оскільки селянські сім’ї нерідко переслідувало всіляке горе — пожежі, голод, хвороба і передчасна старість — діти втрачали батьків, залишалися сиротами. Тоді виховання дітей здійснювалось всім "ми­ром", общиною, а інколи й зовсім сторонніми людьми, яким віддавали сиріт в учні. При цьому чітко виявлялася народна педагогіка з усіма традиційними правилами і уявленнями про добро і зло, допустиме й заборонене.

У дворянських і заможних сім’ях вихованням займалися годува­льниці й няні. Вони прищеплювали любов до рідного краю, рідної природи, рідної мови; виховували "народний дух", передавали разом з народними піснями і казками народні уявлення про природу і справе­дливість, про честь і гідність. Підростаючих дітей передавали на виховання французьким гувернерам і гувернанткам, німецьким бон­нам, які навчали правилам гарної поведінки, світським манерам. Деякі сучасні автори вважають, що в явищі гувернантства закладений глибокий позитивний зміст: нотації і моральні повчання читає чужа людина, яку за систематичні зауваження можна й не любити, над якою можна й пожартувати. Батьки-дворяни виявляли своїм дітям ласку, позитивні емоції, тому діти згадують про них із захопленням і глибо­кою повагою.

Взагалі ж, концепція сімейної педагогіки, тобто наукові основи і основні напрями, як правило, в різні історичні періоди при різних суспільних устроях зовні залишалися незмінними. Вони передбачали загальнолюдські цінності: боротьбу добра зі злом і його перемогу над останнім, чесність і честь, гідність і любов до людей, працелюбство і вміння бути вдячним.

Перші вимоги до особистості людини і її поведінки, як резуль­тат сімейного виховання, ми знаходимо вже в біблійних заповідях: не убий, не вкради, будь шанобливим до старших і т.д.

Концепцію сімейної педагогіки зустрічаємо в різноманітних словесних викладах. Але сутність її завжди була одна й та ж: ство­рення системи виховання, яка забезпечувала б всебічний і гармо­нійний розвиток особистості. Тільки таке сімейне виховання може принести щастя дитині.

Бережливе ставлення до дітей, до особистості дитини, відпові­дальність батьків утверджувалися євангельськими положеннями про те, що в перші сім років життя дітей за їх гріхи відповідають батьки.

На рубежі XIX — XX ст. модель традиційної патріархальної сім’ї значно змінилася. Соціальні й політичні колізії обумовили супе­речності в середині самої сім’ї, коли члени однієї сім’ї виявлялися в різних ідейних таборах, дотримуючись різних політичних поглядів і різної моралі. Значно знизився престиж глави сімейства, батька.

Після 1917 р. в Росії й Україні виховання дітей було оголошено справою держави, і сім’я ще більше втратила своє значення у вихо­ванні дітей. Щойно народжену дитину батьки віддавали в ясла, потім — в дитячий садок, за тим — у школу з продовженим днем або в школу-інтернат. Таким чином дитина виростала, переходячи з одного навчального закладу до іншого.

Однак, саме батьки — найперші вихователі — мають найбіль­ший, найсильніший вплив на своїх дітей. Ще Ж.-Ж. Руссо відзначав, що кожний наступний вихователь виявляє на дитину менший вплив, ніж попередній. Батьки є тими попередніми по відношенню до остан­ніх: вихователя дитсадка, учителя початкових класів і вчителів-предметників, — яким самою природою надано перевагу. З перших днів народження, коли дитина ще безпомічна і потребує елементарно­го догляду, вона засвоює батьківські інтонації, сприймає емоційну атмосферу сім’ї, навчається слухати й чути, відгукується на ласку, цінує красу. Не знімається відповідальність за виховання і не знижу­ється потреба в сімейному вихованні і в наступні (юнацькі, підліткові) роки, роки змужніння. Тому забезпечення ефективності сімейного виховання, його змістового й організаційного аспектів є вічною і надзвичайно відповідальною проблемою людства.

Метою сімейного виховання є формування таких рис і якостей особистості, які допоможуть гідно подолати життєві труднощі, пере­шкоди й негаразди. Розвиток інтелекту і творчих здібностей, пізнава­льних сил і початкового досвіду трудової діяльності, морального та естетичного формування, емоційної культури і фізичного здоров’я дітей - все це залежить від сім’ї, від батьків і все це є завданнями сімейного виховання.

Виховання – це такий процес взаємодії батьків і дітей, який не­одмінно приносить задоволення як одним, так і іншим.

Батьки – професія педагогічна. Для ефективного сімейного ви­ховання необхідно формувати у самих батьків педагогічно обґрунтовану цілеспрямованість на спілкування з власними дітьми. Батьків потрібно вчити здоровому образу життя, оскільки однією з найважли­віших турбот батьків є турбота про здоров’я дітей. В сучасних умовах діти потребують виховання розумної практичності, ділового розраху­нку, чесного підприємництва. Але спочатку всім цим повинні оволоді­ти батьки.

Виховний процес у сім’ї не має меж, початку чи кінця. Батьки для дітей — це життєвий ідеал, нічим не захищений від пильного дитячого ока. В сім’ї координуються зусилля всіх учасників виховно­го процесу: школи, вчителів, друзів. Сім’я створює для дитини ту модель життя, в яку вона залучається. Існує багато гарних сімей, які усвідомлюють це високе батьківське покликання. Вплив батьків на власних дітей повинен забезпечувати їхню фізичну досконалість і моральну чистоту. Кожна дитина мимовільно й не усвідомлено повто­рює своїх батьків, наслідує татуся і маму, бабусю й дідуся. Саме діти відображають соціальне середовища, в якому живе сім’я.

Сімейне виховання — це педагогіка буднів, педагогіка кожного дня, яка в повсякденному житті здійснює велике таїнство — форму­вання особистості людини. Сімейна педагогіка потребує філософсько­го осмислення закономірностей образу життя в сім’ї, стилю спілку­вання й умов життя. В сучасних умовах необхідні глибокі й фундаментальні дослідження з проблем сімейного виховання, якими займаються Центри сім’ї і дитинства, Інститут педагогіки АПН Украї­ни, Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України, педагогічні університети й інститути та ін.

Складена національна програма "Діти України", яка спрямована на пріоритетне вирішення проблем дитинства: внесені і затверджені Верховною радою України зміни і доповнення до "Кодексу про шлюб та сім’ю України", прийня­то Верховною Радою України Закон "Про Державну допомогу сім’ям з дітьми" (23.12.1993) та ін. Досліджується проблема сімейного вихо­вання з урахуванням релігійних традицій; передбачається обґрунтування принципів використання народної педагогіки в сімейному вихованні. У цьому зв'язку заслуговує на увагу творчість академіка М.Г.Стельмаховича

Поиск по сайту: