Причини виникнення цензури в Росії. Таке розпорядження міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху в цензурному відомстві

Таке розпорядження міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху в цензурному відомстві. Почали з'ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Виявилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. "Українські балади" та "Вітку" під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. "Кобзар" Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843—1846 роках) "попалася" друкарня Київського університету.

Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, складених цензорами, які після цього випадку ставали до рукописів українських авторів дедалі прискіпливішими.

Судовий процес над "братчиками" став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду на

український рух як сепаратистський і, за словами Сергія Єфремова, також і "колективним засудженням української книги як такої".

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в наукових книгах. Для прикладу, драматична видавнича доля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць,

"ГСпеїда" Інана Котляревського у штопанні друкарі» Харківського університету. 1842

де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в дукарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, "Літопис Грабянки" все ж вийшов з цензурними купюрами.

Справа ■' Магістр університету Св. Володимира Ка-

Калсника ■'" леник Шейковський наприкінці 50-х років

Шейковського ' підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав "Опыт южнорусского словаря ", і подав його до університетської друкарні. У часописі "Основа" (число 12 за 1861 рік) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою — "Малороссийский лексикон".

Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком "Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову". Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному вступі до словника насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безперечно, тут виявилася особливо доречною пильність цензора О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора цьому творові варто процитувати:

"Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південно-руської мови; вся ж інша його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.

Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південнорусь-

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Поиск по сайту: