Видавнича справа і цензура

Причини виникнення цензури в Росії

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала... діяльність друкарень в Україні. Справа втому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця XVII століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: "Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки".

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, "не согласных с российскими печатми", тобто, тогочасною українською мовою.

У загальній формі цей указ був повторений 1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року

Катерина II. За її вказівкою всі друкарні в Україні були опечатані. Згідно з її розпорядженням, засновувалася особлива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях — за віданням сенату, в інших місцях — за наглядом губернських начальств.

Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов'язки дозволяти чи забороняти книги.

Посилення Чергове удосконалення цензурного за-

каральних конодавства Росії у напрямку посилення

функцій його не лише контрольної, а й каральної

цензури функцій припадає на першу чверть XIX

століття. Після бунту декабристів у новому статуті про цензуру від 15 липня 1826 року відчувається прагнення влади не лише обмежувати й гальмувати розвиток громадської думки, а й спрямовувати її у потрібне русло. Відповідно до статуту 1828 року, вища цензурна інстанція — Головне управління цензури — було підпорядковане міністерству народної освіти. Цьому управлінню підлягали створені цензурні комітети в університетських містах Рига, Вільна, Київ, Одеса, Тифліс. Цензори там працювали під безпосереднім керівництвом попечителів навчальних округів. До їхніх обов'язків входило здійснення цензури друкованої продукції не лише тієї, що з'являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до цього статусу, прийняті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 року.

З 1832 року для заснування будь-яких видань потрібен уже був "височайший" дозвіл царя. Право утримувати друкарні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політичної точки зору.

Так звана епоха цензурного терору посилилася із заснуванням 2 квітня 1848 року спеціального комітету "для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування".

232_________________________ ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Специфіка Волею історичних обставин складалося

застосування так, що в цензурному відношенні Україна,

цензурного ^як °Д^{на 3} "окраїн" імперії, була значно в

законодавства гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща
Росії ^чи Фінляндія. Бо саме для України засто-

до українського совувалися, окрім загальних для всієї ім-перії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби "в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до "отечества". Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов'янських народностей, а надто ж — після появи одухотвореної Шевченкової музи, яка нагадала "малоросам" про їхню справжню Батьківщину, їхню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга.

8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і "обслуговував" практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення цензором, якщо зауважень не виявлено, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту "Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були доставлені в цензурний комітет три примірники". На заголовному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на звороті — повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення накладу два примірники книги подавалися знову до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого оригіналу. І лише потім

Причини виникнення цензури в Росії

давався "дозвільний квиток" на вивезення книги для продажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у
цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше
затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержан
ня нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою
книги, якщо вона й не мала ніяких протизаконних нюансів
з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник
друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини
збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі
справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай
найменші суперечності з правилами цензури..;• _; *;•

Українські "■'■ На 1798 рік припадає вихід книги, якій
видання судилося стати живим "указуючим пере-

до викриття том" на тернистому шляху поступу україн-

Кирило- ської історії. Що ж до вітчизняної видав-

Мефодіївського ничої справи, то це видання відкрило нову
братства Добу в її історії. Початок цієї доби пов'яза-

Ний з переходом друкарень на складання текстів народною мовою, що стала незабаром основою української літературної мови, а отже, потребою в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою.

Ось що сказав про цю подію видатний діяч національного відродження письменник і учений Сергій Єфремов:

"Того року прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невелика книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап визначаємо в історії українського народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої, закристалізувавши в художній формі минуле, і з неї в українському письменстві починається той потужний дух с відомого демократизму й людяності, боротьби за право людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але з цього часу зробився все домінуючою нотою в нашому письменстві".

Назва книги — "Енеїда" Івана Котляревського. Вихід у світ цієї книги далеко поза межами України — в Петербурзі — має свою цікаву історію. Як відомо, свій не-

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

Поиск по сайту: