Дмитро ШУЛІКІН

“Освіта України” № 16 (709)

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення звіту.

2. У чому полягає специфіка звіту як інформаційного жанру журналістики?

3. Чим суттєво відрізняється звіт від розширеної інформаційної замітки?

4. Назвіть жанрові особливості звіту.

5. Що ви знаєте про історію становлення звіту як журналістського жанру?

6. Класифікація звітів за розміром.

7. Тематична типологія звітів.

8. Види звітів за структурою.

9. Поділ звітів за призначенням.

10. Функціонування звітів у сучасній українській пресі.

Тема 5.

РЕПОРТАЖ ЯК ОПЕРАТИВНА ФОРМА ЕМОЦІЙНОГО, НАОЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ ПОДІЇ

Уявлення про репортаж як інформаційний жанр журналістики. Етимологія терміна. Характерні жанрові особливості. Визначення й специфіка репортажу. Історія становлення жанру. Класики репортажу. Творчість “короля репортерів” Володимира Гіляровського. Види репортажів.

Третім інформаційним жанром журналістики є репортаж. На відміну від замітки та звіту репортаж не просто повідомляє про факти, а показує їх через безпосереднє сприйняття автора, який, будучи учасником події, начебто відтворює картину, що відбувається. В основі репортажу завжди суспільно важлива подія, яка розгортається на очах у читача (слухача, глядача). Це своєрідна історія події.

Характерні особливості цього жанру – оперативність, динамізм, наочність, активно діюче авторське “я”, котре допомагає передати емоційну атмосферу події, створити так званий “ефект присутності”, дозволяє читачу (слухачу, глядачу) так би мовити бути поряд з репортером і разом з ним бачити, відчувати подію.

Репортаж [франц. reportage – “пишу про те, що бачу” від лат. reporto – “несу назад, передаю, повідомляю”] – інформаційний жанр журналістики, розповідь кореспондента з місця події в пресі, по радіо, телебаченню, в Інтернеті.

У європейській й особливо американській практиці репортажем називають майже всі жанрові різновиди інформаційного відтворення, від замітки до власне репортажу. Найбільш диференційовано підходять до жанрової ідентифікації репортажу французькі дослідники, які наголошують: мета цього жанру – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається найбільш суб’єктивним, він відображає події, апелюючи саме до відчуттів.

Зокрема, “Гід журналіста”, складений за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ, стверджує: репортаж пишеться за принципом наявності п’яти відчуттів – зору, слуху, смаку, дотику, запаху.

Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію в читача. Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями. Натомість, він є вдалим, якщо читач має враження, ніби сам все бачив, чув, відчував на місці події.

Це видається нескладним на рівні концепції, але є надзвичайно важким для втілення. Недарма Паризький центр з підготовки й удосконалення журналістів надає для опанування цього жанру не менше двох-трьох тижнів безперервних семінарських занять. Адже репортаж – це трансформація події у спектакль, з реальними персонажами, діями, декораціями. У цьому “спектаклі” журналіст – і драматург, і режисер, і діюча особа, і літописець одночасно. Його завдання – занурити читача (глядача чи слухача) в цей спектакль, у цю дію, надаючи йому інтелектуально необроблену “сировину”, а саме: замальовки, зображення зовнішніх деталей; звукове тло (грюкіт, тиша, музика, розмови), цитати; пахощі; смакові якості; фізичні відчуття.

Взагалі репортаж може визначатись з двох сторін: як діяльність репортера, метод подачі інформаційних матеріалів для преси, радіо, телебачення, Інтернету, і як поширений, яскравий журналістський жанр інформаційної групи.

Отже, повне визначення репортажу як журналістського жанру:

Репортаж – оперативний інформаційний жанр преси, радіо, телебачення, Інтернету, у якому динамічно, з документальною точністю, яскраво й емоційно, у виразній публіцистичній формі відтворюються картини дійсності в їхньому розвитку через безпосереднє сприйняття автора, що створює враження (ефект) присутності самого читача, радіослухача, телеглядача на місці події.

Репортаж, як журналістський твір, що складається з емоційно забарвленої розповіді очевидця про подію чи явище, максимально активізує позицію автора, яка не просто не може бути пасивною в цьому жанрі, вона є основним формотворчим чинником. Автор тут виступає не просто оповідачем, він, відтворюючи дійсність у її природному розвитку, обов’язково “пропускає” весь матеріал через призму власних вражень. Ефект присутності автора на місці події надає репортажеві вірогідності, правдивості.

Репортажна манера потребує відображення життя у формі теперішнього часу і, як правило, від першої особи (однини чи множини), у формі авторського монолога (“Я стою в центрі майдану Незалежності. Навколо мене вирує людське море…” Або: “Ми з вами зараз знаходимось на Республіканському стадіоні, де відбувається матч…”).

Розповідь від першої особи потрібна для того, щоб підкреслити нероздільність репортера з читачем, глядачем, слухачем і розбудити в аудиторії співпереживання до подій і людей, які описуються в матеріалі. Але так чи інакше, журналіст ділиться своїми власними спостереженнями, переживаннями, наводить ті подробиці й деталі, які відшукав саме він, і які неможливо знайти ні в документах, ні взяти від інших осіб.

Репортаж відтворює події в тій послідовності, у якій вони розгортаються, дає їм оцінку, розкриває їхню суть. Основними виражальними засобами цього жанру є наочність описів, кінематографізм, яскравість деталей і подробиць, динамічність, стрімкість викладу, характерні діалоги, репліки, висловлювання дійових осіб, жива емоційна мова.

Обсяг репортажу напряму залежить від теми і значимості фактів, подій. Пресовий репортаж дуже виграє, коли він добре проілюстрований фотознімками. Радіорепортаж обов’язково супроводжується шумовим фоном, а телерепортаж – візуальною картиною події.

З історії жанру. Як різновид журналістської творчості репортаж зародився в першій половині XIX століття в Англії й особливого розвитку набув в Америці. У Росії з’являється в 60-х роках XIX століття. В Україні – значно пізніше, зважаючи на утиски української мови, брак щоденних українських газет. Порівняно активніше він розвивається в Галичині, яка із середини ХІХ ст. належала до зони європейської культури. Зародки репортажу можна відшукати в “Зорі Галицькій”. Репортажі друкувались у “Ділі” й інших щоденних газетах і тижневиках Галичини й Буковини. Досить популярними тоді були репортажі Романа Голіяна.

У 20-ті роки ХХ ст. відбувається активізація репортажних тенденцій в українській пресі та літературі, з’являється фоторепортаж. Певна заслуга в цьому Василя Блакитного. Активно працювали в жанрі репортажу Борис Антоненко-Давидович, Майкл Йогансен, Микола Трублаїні, Павло Усенко та багато інших.

Репортаж стає панівним у часи, насичені вагомими історичними подіями, великою експресією. Війни, державні перевороти, революції, катастрофи, численні конфлікти й екологічні лиха, зокрема Чорнобильська аварія, вимагають свого висвітлення в яскравій, емоційній формі та неминуче породжують помітні творіння репортерів. Саме репортажі фіксують поточні події історії такими, якими їх побачили свідки, їхні учасники, і надають безцінну можливість побачити й пережити заново ці події наступним поколінням. Це засвідчує високу відповідальність репортера.

Видатні західні репортери Джон Рід, Ернест Хемінгуей, Михайло Кольцов, Юліус Фучік, Егон Ервін Кіш пишуть свої репортажі – “оперативні зарисовки з натури” про події історичного значення (національні революції, світові та громадянські війни, політичні сенсації, боротьбу з фашизмом), які стають класичними зразками жанру і перетворюють журналістів на письменників, адже ця публіцистична форма інформування змушує автора знаходити художні засоби впливу на емоційний стан читача, відточує майстерність. Багато газетних репортерів з часом стали відомими письменниками, але їхня слава виросла передусім саме на репортажі, бо цей жанр надає необмежені можливості для словотворчості. Репортаж був улюбленим жанром Марка Твена, Володимира Короленка, Максима Горького та інших класиків світової літератури, які починали свою творчу біографію, працюючи в газеті.

В історії російської журналістики чи не найяскравіша сторінка – творчість “короля репортерів” Володимира Гіляровського. Його талановиті репортажі з циклів “Москва й москвичі”, “Нетряні люди”, “Мої блукання” та ін. в цілому складають кілька томів і перевидаються досі, хоча були написані для московських газет наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. І це не дивно, бо репортаж, як чарівний літаючий килим, переносить нас у живу атмосферу події, де б і коли вона не відбувалася.

Володимир Гіляровський був універсальним, різнобічно обдарованим журналістом, виступав у різних газетних жанрах. Але за своїм амплуа він був передусім репортером. І що б він не писав – замітку, звіт, нарис, фельєтон, кореспонденцію, оповідання, мемуари, – елемент репортажу (шматочок живого діалогу поміж учасниками події, свідчення самого автора про його відчуття на місці події, відверте визнання про репортерський метод спостереження і збору фактів) завжди був наявний у його творі. Воістину “король репортерів”, “літучий кореспондент”, “всезнаючий москвич”, як його називали сучасники.

Для сучасних репортерів книжки й репортажі Володимира Гіляровського містять дорогоцінні зразки професійної майстерності, заряджають невгамовною допитливістю, цікавістю до людей і життя, відданістю нелегкій справі літописця сучасності.

Приклади репортажів Володимира Гіляровського (мовою оригіналу)

СОЛНЕЧНОЕ ЗАТМЕНИЕ ПОД

Поиск по сайту: