Зародження й розвиток журналістики в Європі

Поява друкованої періодики в Європі і, відповідно, формування самого феномену журналістики, пов’язано із винаходом книго друкування, що спричинило інформаційну революцію. Коли приблизно в 1450 р. золотих справ майстер з німецького міста Майнца Іоганн Гутенберг вигадав рухому літеру і створив перший друкований прес, то тоді ця подія назавжди змінила європейську культуру. Книгодрукування стало не простим прискоренням тиражування книжкової продукції, а зміною способу життя й мислення європейців. Друковане слово зробило насущною потребою поширення грамотності, що викликало революцію в освіті та змінило соціальну структуру суспільства.

Якщо до виникнення друкованого верстата Гутенберга в Європі існувало близько 30 тис. книг, то до 1500 р. їхня кількість наблизилась до 9 млн. Крім того, доступ до письмової інформації отримали й ті, хто не належав до церковної еліти. Друковане слово стало першим засобом масової інформації [тут слід зробити посилання: масової інформації для тодішнього суспільства, оскільки по-справжньому масовими засоби інформації стають лише у ХХ ст., з поширенням глобальної мережі Інтернет і супутникового телебачення] і зумовило появу “друкарської та індустріальної людини”. Розповсюдження книгодрукування, на думку Маршалла Маклюена, привело до перемоги візуально-лінейного сприйняття, до розвитку та формування національних мов і держав, до промислової революції та індустріалізації, до епохи Просвітництва та наукової революції.

Однак процес виникнення друкованих періодичних видань розтягнувся більш ніж на півтора сторіччя, хоча потреба в одержанні оперативної інформації була високою. Перші газети були рукописними, залишаючись такими протягом усього ХVІ ст., й існували паралельно з друкованими і в ХVІІ ст.

Ускладнення економічного та політичного життя Європи наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст., розширення торговельних і культурних контактів між європейськими країнами вимагали створення нової системи обміну інформацією. Налагоджені морські та сухопутні комунікації, інтенсивне використання річкових систем, будівництва каналів створили умови для відносно швидкої передачі новин з одного регіону в інший. У ХVІ – ХVІІ ст. у багатьох країнах Європи з’явилися державні поштові служби, що прискорили процес обміну інформацією.

Необхідність отримання оперативної інформації як у господарській галузі, так і в політичній привела до того, що у великих торговельних і політичних центрах наприкінці ХVІ ст. стали виникати інформаційні листки, які повідомляли про проведення ярмарок, про кон’юнктуру цін, про прибуття товарів до порту, а також рукописні газети, покликані угамувати інформаційний “голод”.

Попередниками газет стали венеціанські рукописні газети, що з’явилися у цьому великому економічному та фінансовому центрі Європи у другій половині ХVІ ст. Слово “газета”, що увійшло до більшості європейських мов, походить від назви старовинної монети (gazzetta), яку читачі платили за цей інформаційний листок.

Венеціанські газети являли собою аркуші, складені навпіл і заповнені від руки з чотирьох боків. Розміщена в них інформація не була підписана і містила новини про різні події, що відбувалися в Італії (виключаючи саму Венецію) та за її межами. Короткі новинні блоки (в основному військові або політичні) були розділені абзацами, де в якості своєрідного “заголовка” виступали назва міста (країни) і дата події. Венеціанські рукописні газети називалися “аввізі” (avvisi – від італ. “avviso” – повідомлення, сповіщення), і найранніший комплект, який дійшов до нас, датується 1566 р.

Періодичність рукописних газет була щотижневою. Не збереглося достатніх відомостей про перших журналістів, котрі створювали венеціанські avvisi. Є свідчення про те, що у Венеції існував цех професійних збирачів новин – “аввізаторі” (“avvisatori” – від італ. “вісник, що приносить новини”), проте наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. цей фах важко було віднести до розряду престижних.

Рукописні венеціанські газети мали досить широкий обіг по Італії та Європі й сприяли появі аналогічних видань у Німеччині, де італійський досвід використали представники аугсбурзького банкірського дому Фуггерів. Фінансова імперія Фуггерів мала інтереси у багатьох державах Європи та кредитувала монархів Старого Світу, володіла добре розгалуженою мережею торговельних агентів у промислових центрах континенту. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи для Фуггерів інформацію ділового, політичного та загального характеру. Ці повідомлення, певним чином скомпоновані й акуратно переписані, стали “газетами” банкірського дому Фуггерів (“Fuggerzeitungen”) та були поширені в Європі між 1568 і 1605 рр.

Рукописні газети Фуггерів не продавались, а поставлялися лише обраному колу отримувачів, до якого входили члени родини Фуггерів, а також клієнти банкірського дому. Замкнутий характер поширення фуггерівських “газет” не дозволяє вважати їх безпосередніми попередниками перших європейських газет, оскільки однією з характерних ознак газети є вільний доступ до її одержання. Але сам феномен довготривалості їхнього існування, безперечно, заслуговує на увагу.

Окрім рукописних газет, в інформаційному потоці ХVІ – ХVІІ ст. були поширені друковані памфлети, “книги новин”, “листки новин”, “газети-листівки”, “реляції” та “балади новин” – друковані брошури невеликих формату та обсягу, що оперативно відгукувались на різні події як всередині країни, так і за кордоном і багато в чому нагадували перші газети. Незважаючи на тотожність, три основних моменти відрізняють ці брошури від перших газет: 1) подібного роду друкована продукція зазвичай присвячувалась лише одній події; 2) ці видання не були періодичними; 3) часто-густо акцент робився на ілюстративному ряді, як, приміром, у “баладах новин” чи в “газетах-репродукціях”. “Книги новин” не зникли з появою перших газет, а продовжували існувати протягом усього ХVІІ ст.

Роком народження європейської газетної періодики вважається 1609 р., а містом її виникнення стала Німеччина. Газета, яка починалася словами “Relation: Aller Furnemmen”, була надрукована у січні 1609 р. у місті Страсбурзі, і в ній були вміщені новини з Кельна, Антверпена, Рима, Венеції, Відня та Праги. Редактором-видавцем цього щотижневика став друкар Іоганн Каролюс, який до цього займався складенням рукописних листків новин.

У тому ж 1609 р. в Аугсбурзі з’явилася “Avisa Relation oder Zeitung” – інша щотижнева газета, яку видавав Лука Шульте. Італійське слово “avviso”, яке проникло в німецьку пресу, свідчить про генетичний зв’язок між першими німецькими щотижневими газетами та їхніми венеціанськими прообразами. Формат німецьких видань і форма подачі новин також нагадують венеціанські avvisi.

Перші друковані газети не мали чітко визначеної назви. Місце видання та прізвище редактора-видавця зазвичай не вказувались. Розташування новинного матеріалу залежало не від ступеня важливості самої події, що описувалась, а від дня надходження цієї інформації. Самі новини практично не коментувалися й подавались без усяких рубрик, політичні події перемежовувалися з далеко не завжди достовірними сенсаціями.

Як приклад подачі матеріалу у перших газетах можна навести переклад європейських “вістових друкованих листків”, зроблений “курантельниками” з Посольського приказа у 1621 р. для Федора Михайловтча, першого царя з дому Романових.

“Из города Страсбурха вести, что за четыре дни францужские послы из Ведны назад сквозь город Страсбурх во Францужскую землю прошли, а думные их вином дарили. А сквозь Страсбурх ежеден служивые люди проезжают в Елзас, а там ходят служити арцыкнязю Леопольду.

Из Италианские земли в грамотах пишут, что разбойник Самсон на море многих торговых кораблей взял.

Из Амбурха вести, что датский король сквозь город Амбурх проехал, а только с час побыл да обедал, а прежде сего он в город въехал, ево узнали амбурцы, и как он хотел из города выехать, и оне повелели надолбы сомкнуть и его не выпустили покаместа от бурмистров ключи принесли, а он в те поры гулял по насыпи города…

В Галанской земле в поморе под островом Теселом рыбники рыбу ловили, а видели чюдо в море. Голова у него человеческая да ус долгой, а борода широкая, и рыбники от того добре устрашилися, и один рыбник побежал из судна в нос и хотел то чюдо смотреть, и чюдо под судно унырнуло и испоца опять вынырнуло, и рыбники побежали на корму и хотели ево ухватить, и он опрокинулся, и оне видели у него туловище как у рака, а хвост у него широк, да и ноги у него тоже широки были, а плавал, что собака…

В Гаге мудрая книжка печатана, именуется Дедукцио нулитатум, а в ней описует как цысар чешского короля проклинал и то проклинанье во всю свою область разослал”.

Починаючи із 1609 р., щотижневі періодичні друковані видання почали швидко поширюватись по всій Європі: у 1610 р. друкований щотижневик “Ordinari Wohenzeitung” почав видаватися у Базелі, у 1615 р. до Базеля приєдналися Франкфурт-на-Майні та Відень. У 1616 р. газета з’являється у Гамбурзі, у 1617 р. – у Берліні, у 1618 р. – в Амстердамі, у 1620 р. – в Антверпені, Магдебурзі, Нюрнберзі, Ростоку, Брауншвейзі, Кельні.

Що стосується Кельна, то в цьому місті, починаючи з 1588 р. Міхель фон Айтцинг видавав двічі на рік добірку політичних та військових подій за півріччя під назвою “Relatio Historica” (“Історичний вісник”) і продавав своє видання восени та навесні на франкфуртських книжкових ярмарках. У 1594 р. у Кельні з’являється ще одне видання, яке висвітлювало події за минуле півріччя. “Mercurius Gallo Belgicus” (“Галло-бельгійський Меркурій”) виходив латинкою і був відомий далеко за межами Німеччини.

До 1630 р. щотижневі газети з’явились уже в 30 містах Європи. Швидке поширення друкованих періодичних видань пояснювалось зрослим рівнем друкарської справи, зростанням міст і збільшенням попиту на різну інформацію з боку міського населення – основним споживачем цього типу друкованої продукції.

Однак процес появи перших газет у ряді країн стримувався суворими цензурними порядками, що регулювали виникнення друкованої продукції. Повсюдне уведення інституту попередньої цензури, який з’явився майже відразу після винаходу книгодрукування, стало реакцією держави на непідконтрольне розповсюдження ідей, думок та інформації.

Уже в 1502 р. в Іспанії було прийнято закон, згідно з яким усі друковані видання повинні були проходити попередню цензуру. Цензорські функції покладалися на державні та церковні структури. Вормський едикт 1521 р., спрямований проти Лютера, передбачав запровадження попередньої цензури у Німеччині.

Реакцією католицької церкви на перемогу Реформації стала поява у Римі в 1559 р. першого “Індексу заборонених книг”, що видавався Ватиканом і уводив цензуру на видання, які циркулювали на території держав католицького світу. Причому “Індекс заборонених книг” переслідував не лише за написання, видання та поширення заборонених книг, а й за їх читання та зберігання. Не випадково Джон Мільтон у своїй знаменитій “Ареопагітиці” порівнював папську цензуру з “таємним чудовиськом” Апокаліпсиса.

Саме дія цензурних обмежень привела до того, що перші друковані газети в Англії та Франції з’явилися з відносним запізненням. В Англії у 1538 р. було прийнято закон, згідно з яким будь-який друкар повинен був отримати королівський патент на свою діяльність, а цехова організація друкарів – “Компанія книговидавців” – була зобов’язана не лише подавати друковані матеріали на попередню цензуру, а й стежити за діяльністю членів свого цеху. Ордонанс (указ) 1585 р. регламентував появу друкованої продукції й визначав кількість діючих у королівстві друкарень (їхня кількість не повинна була перевищувати 20), функції цензури в Англії були покладені на так звану Зоряну палату при Таємній раді короля, яка відігравала у ХVІ – ХVІІ ст. роль комітету у справах преси. Право головних цензорів у Зоряній палаті отримали архієпископи лондонський і кентерберійський, без санкції яких не міг бути опублікований жоден друкований текст. У Франції закон 1561 р. зобов’язував лупцювати поширювачів й авторів “наклепницьких” листків і памфлетів. У випадку повторного порушення закону винні каралися смертною карою.

В умовах жорсткого цензурного тиску роль своєрідного “каталізатора” для виникнення англійських і французьких газет відіграла Голландія, яка в ХVІІ ст. була найліберальнішою державою Європи як в економічному, так і в духовному аспектах. Французький філософ і публіцист П’єр Бейль, котрий сам знайшов політичний притулок у Роттердамі, писав у 1684 р.: “Республіка Голландія має перевагу, якої немає в жодній іншій країні: у ній надають друкарам свободу у досить великих масштабах, так що до них звертаються з усіх кінців Європи люди, збентежені труднощами, з якими вони зіштовхуються, намагаючись отримати привілей – право друкувати свої твори”.

Добре налагоджена друкарська справа та вміле використання переваг “ідеологічного лібералізму” дозволило Голландії отримати чималий прибуток від продажу друкованої продукції у сусідні країни (Англію, Францію), де вона йшла нарозхват. У вересні 1620 р. Каспар ван Хілтен (видавець і редактор першої голландської газети “Courante eyt Italien, Duetsland, etc.” – “Вісті з Італії, Німеччини тощо” почав перекладати власне видання французькою мовою та розповсюджувати на території Франції під назвою “Courant d’Inalie & d’Almaigne, etc”. Судячи з усього, це підприємство ван Хілтена мало комерційний успіх.

У грудні того ж 1620 р. голландський гравер і картограф Пітер ван де Кеєре, котрий жив кілька років у Лондоні, почав видавати в Амстердамі англійською мовою газету, що являла майже дослівний переклад голландських “couranto”. Перший номер видання Кеєре від 2 грудня 1620 р. вийшов без назви і починався вельми примітно: “The new tydings out of Italie are not yet com” – “Свіжі новини з Італії ще не отримані”.

Із другого номера у цього видання з’являється назва “Corrant out of Italie, Germany, etc”. Новини, що містилися у віддрукованій в Амстердамі газеті, важко було назвати свіжими, але вони давали читачам уявлення про події, що відбувалися в Європі.

Період домінування “детальних газет голландців”, як називав їх у 1621 р. Роберт Бертон, тривав недовго – близько двох років, після чого вони були витіснені власне англійськими періодичними виданнями. Але вони істотно доповнили “інформаційний простір” Британії, який той же Роберт Бертон в “Анатомії меланхолії” описував таким чином: “Усякий день узнаю я нові відомості: звичайні чутки про війну, чуму, пожежі, повені, крадіжки, вбивства, зарізування, метеори, комети, привиди, дива, мерців, взятих або обложених містах у Франції, Німеччині, Туреччині, Персії, Польщі та інших; про набори ті щоденні приготування до війни та інших подібних новинах, які веде за собою наш бурхливий час: виграні битви, стільки-то чоловік вбито, …корабельні аварії, піратство, морські двобої, мир, ліги, стратагеми й нові тривожні вісті, – нечуване змішення обітниць, бажань, дій, указів, прохань, процесів, захисту, прокламацій, скарг, збитків, – ось що щодня вражає наш слух. …Потім йдуть відомості про шлюби, маскаради, святкування, ювілеї, посольства, верхогони й турніри, тріумфи, трофеї, паради, ігри, театральні вистави. Сьогодні ми узнаємо, що когось зроблено новими лордами та сановниками, завтра – що зняті важливі посадові особи, потім роздані нові почесні нагороди. Один звільнений, інший ув’язнений. Один купує, інший не може платити; цей отримує статок, його сусіда стає банкрутом. Тут багатство, там – дорожнеча й голод. …Таким чином усякий день я узнаю громадські й приватні новини”.

“Громадські й приватні новини”, відображені у власній періодичній пресі, уперше з’явилися в Лондоні 21 вересня 1621 р. у вигляді газети під назвою “Corante, or Weekly News from Italy, Germany, Hungary, Poland, Bogemia, France and the Low Countries” (“Вісті, або Щотижневі новини з Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, Богемії, Франції та інших країн, де визнається право закону”). Перша англійська газета орієнтувалась на голландські зразки, що видно із самого заголовку, а замість імені видавця були надруковані ініціали – “N.B.”.

Трудність розшифровування ініціалів полягає в тому, що в той час у Лондоні активно працювали два друкара – Натаніель Баттер і Ніколас Борн, причому обидва відомі як видавці інформаційних листків і бюлетенів новин. Компаньйоном Ніколаса Борна з видавничої справи був Томас Арчер, Баттер працював сам. Іноді компанії Борна – Арчера та Баттера об’єднувалися для спільних видавничих проектів.

Ці видавничі підприємства визначали лондонський ринок друкованих новин у 1620-і рр. Якщо під час створення перших англійських газет ці видавничі фірми орієнтувалися на голландські “couranto”, то потім вони поступово повернулися до традиції оформлення памфлетів, інформаційних листків (“newssheet”) і “книг новин” (“newsbook”), що вже склалася в Англії, – звичний обсяг (від 8 до 24 сторінок), формат і т.ін. Зник постійний заголовок, змінилися зовнішній вигляд і структура першої сторінки цих періодичних видань. Перша сторінка стала являти собою своєрідну комбінацію заголовків, підзаголовків і коротких резюме, що давали читачеві уявлення про зміст цієї газети. Місцеві політичні новини в англійських газетах практично не висвітлювались.

У цілому, перші англійські газети являли собою бюлетені новин, в яких роль редактора практично була відсутня. На думку Ф.Даля, така ж ситуація склалася в усіх перших європейських газетах (аж до “La Gazzette” Т.Ренодо). Вдалий синтез між автором “балад новин” і газетним редактором продемонстрував капітан Томас Гейнсфорд. У вересні 1622 р. видавництва Борна – Арчера і Баттера тимчасово об’єдналися для спільного видання щотижневика і запросили Гейнсфорда в якості редактора.

Гейнсфорд, котрий пройшов ірландські війни і багато мандрував, мав не лише солідний життєвий досвід, але й талант редактора (деякі дослідники вважають Гейнсфорда першим англійським журналістом, а сучасники називали його “продавцем новин” – “newsmonger”). Хоча ім’я Гейнсфорда не з’являлося на сторінках газети, з його приходом у періодичні видання Борна – Арчера та Баттера змінився стиль подачі новин. Більшість новин (до 70%) продовжувала надходити до англійських газет з Амстердама, проте зусиллями Гейнсфорда вони одержували оціночні характеристики. Не випадково Гейнсфорд віддавав перевагу слову “Relation” чи “Continued relation” (“Продовження оповіді”). Цей термін був популярний і використовувався в англійських “книгах новин”, що свідчить про їхню типологічну тотожність. Після смерті Гейнсфорда від чуми в 1624 р. видавці вернулися до копіювання голландських “couranto” з дослівним перекладом новин, що постачалися з Амстердама.

Певна частина газетних новин відносилася до категорії “чуток”, що приносило прибуток, але не забезпечувало належний престиж народжуваного фаху журналіста. У комедії Бена Джонсона “Склад новин” (1625) видання Натаніеля Баттера називаються “щотижневим шахрайством заради наживи”, а подібного роду журналістика являє епоху, яка “може бачити своє божевілля чи голод й спрагу по друкованих брошурках новин, що видаються кожну суботу, саморобці, висмоктаній з пальців, і яка не містить ані слова правди; а більшого нещастя в природі чи гіршої плями на епосі й бути не може”.

Спочатку офіційна преса Франції була представлена “Mercure francais” (“Французький Меркурій”, 1611 – 1644), політичним і літературним виданням, заснованим Жаном Рішаром. Ставши першим міністром Франції у 1624 р., кардинал Рішельє прибрав до рук “Mercure francais”, поставивши на чолі цього видання падре Жозефа, котрого сучасники називали “сірим преосвященством”. Але малотиражний “Mercure francais”, що виходив у світ один раз на рік, не відповідав політичним завданням Рішельє. Кардинал шукав можливість систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

Рішельє звернув увагу на Теофраста Ренодо, який добре зарекомендував себе вдалою журналістською роботою в “Mercure francais”. Саме Теофрасту Ренодо належало створити першу національну французьку газету. За фахом Теофраст Ренодо був королівським медиком. Цю посаду він одержав у 1612 р. завдяки протекції падре Жозефа, котрий залучив свого протеже і до роботи у “Mercure francais” в 1624 р.

Перший номер офіційної французької газети побачив світ 30 травня 1631 р. Її назву – “La Gazzette” – дослідники міжнародної журналістики пояснюють усе тією ж назвою дрібної срібної монети (gazzetta), яку платили венеціанці в ХVІ ст. за кожний рукописний “avvisi”. З легкої руки Теофраста Ренодо слово “газета” увійшло до багатьох європейських мов.

Сам Ренодо навряд чи зміг організувати своє видання без підтримки всемогутнього кардинала. Медику Ренодо було складно увійти до замкнутого кола паризьких друкарів. У 1630 р. за підтримки Рішельє Теофраст Ренодо отримав офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і зміг діяти й збирати інформацію на всій території Франції. Маючи в руках монополію га збирання інформації, Ренодо уже зміг зробити крок до видання власної газети.

“La Gazzette” виходила один раз на тиждень на 4 сторінках. Перший номер містив новини (в основному двотижневої давнини) із Рима, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, придворна хроніка, дипломатичні відомості. Наклад “La Gazzette” перших років видання не перевищував 1200 прим., зберігалася єдина нумерація випусків, а після закінчення року видавався “Recueil des Gazzettes” (“Річний збірник “La Gazzette”).

Публікації Ренодо відрізнялись майже літературним стилем, сам король читав “La Gazzette” і навіть призначив редактору грошову винагороду за його журналістську працю. “La Gazzette” сприймалася як друкований орган уряду, і з 1762 р. почала виходити як офіційне видання під назвою “La Gazzette de France”, проіснувавши загалом до 1944 р. Сам Теофраст Ренодо не прагнув до конфронтації з урядом, що загрожувало втратою королівського патенту. Тому публікації в його виданні ототожнювалися із позицією кардинала, котрий неодноразово сам коригував тональність і спрямованість матеріалів.

Кар’єра Ренодо йшла успішно – у 1635 р. до його рук перейшов і “Mercure francais”. Свої принципи газетяра Ренодо сформулював таким чином: “Я мушу вам сказати, що історія є розповідь про дійсні події. Газета ж користується й чутками. Історія завжди каже правду. Газета вже й того робить достатньо, якщо вона заважає обдурювати”.

За допомогою “La Gazzette” Рішельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що державі потрібна лише та інформація і тільки в тому висвітленні, які вигідні урядові й відповідають інтересам його політики. Як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн підлягали найретельнішій обробці. Кардинал не лише сам дописував у “La Gazzette” (анонімно), а й залучив до “журналістики” самого Людовика ХІІІ.

Хоча час незалежної газетної періодики у Франції ще не настав, газета увійшла до повсякденного життя французів. Жан де Лабрюйєр у “Характерах”, де відзначав усі гідні уваги події в житті французького суспільства ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: “Газетяр зобов’язаний повідомляти публіці, що вийшла в світ така-то книга, …віддрукована таким-то шрифтом на гарному папері, гарно оправлена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій крамниці, де ця книга продається; але боже його збав удатися в критику. Високий стиль газетяра – це порожні балачки про політику. Здобувши яку-небудь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він просинається, її доводиться викидати”.

В Італії поява першого друкованого періодичного видання відноситься до 1636 р., коли у Флоренції друкарі Амадоре Массі та Лоренцо Ланді почали видавати щотижневик, який не мав, проте, певної назви. Перша ж італійська газета, що мала назву “Sincero” (“Щира”), видавалася Лукою Ассаріно в Генуї з 1642 по 1682 рр.

1640-і рр. в Англії відзначені виникненням перших зразків політичної періодики, що було пов’язано із протистоянням короля Карла І та парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р.Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу у висвітленні громадсько-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість узнавати парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament” (“Основні події, що відбуваються в нашому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у Палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament” (“Діурналій [тут має бути примітка: такий, що описує події день за днем], або Основні події, що відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24.

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Mercurius Aulicus” (“Палацовий Меркурій”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Джона Мільтона, котрий писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?”

Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий редагував щотижневик “Mercurius Britannicus” (“Британський Меркурій”), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значимістю описуваної події, увів рубрики. Після п’ятирічних нападів на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Mercurius Pragmaticus” (“Прагматичний Меркурій”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С.Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Mercurius Elencticus” (“Милосердний Меркурій”) Джорджа Уортона та Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Mercurius Pragmaticus” і перейшов у лави симпатиків нового режиму, почав видавати у 1650 р. щотижневик “Mercurius Politicus” (“Політичний Меркурій”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж.Клівленд в зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів.

Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але й діячі опозиції, які не зуміли знайти спільної мови з новою владою. Лідер левеллерів Джон Лільберн у памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки” (1649) був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, “передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”

До 1656 р., коли О.Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Mercurius Politicus” та “Weekly Intelligencer of the Commonwealth” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М.Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті М.Нідхема. У вересневому номері “Mercurius Politicus” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.

Реставрація погуршила становище англійської періодики. Встановлений Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні знову виходили лише дві офіційні газети – “The Intelligencer” та “The News”, тільки їхнім редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л’Естранж, котрий поєднував журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.

Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд. Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “The Oxford Gazette” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила протягом 11 тижнів по понеділках і четвергах. Нововведенням стала двоколонкова верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках “The Oxford Gazette” містилося більше інформації, ніж у двох газетах Л’Естранжа.

“The Oxford Gazette” з її акцентом на беспристрасну подачу інформації і з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “The London Gazette” (“Лондонська газета”). Перший випуск “The London Gazette”, із збереженою колишньою нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить “The London Gazette” найстарішою з нині діючих газет Європи.

Попередня цензура зникла в Англії лише після “Славетної революції” 1688 р. У 1689 р. було прийнято “Білль про права”, а в 1694 р. було скасовано, точніше – не пролонговано дію “Закону про цензуру”, запровадженого Яковом ІІ у 1685 р. Позитивні наслідки скасування попередньої цензури позначилися не відразу, але, як підмітив Томас Маколей, нападки на короля та його оточення у другу половину правління Вільгельма ІІІ було набагато менш різкими, ніж у першу. Це свідчило про те, що політична преса стала поступово звикати до свободи слова.

Маколей писав, що “звичка писати проти уряду сама по собі має шкідливий вплив. Бо у тих, хто звик писати проти уряду, входить у звичку порушення закону; а звичка порушувати хоча б і безглуздий закон здатна розвивати в людях пвне беззаконня. Який би не був безглуздий митний тариф, контрабандист є все-таки шахрай”.

У цілому ж, до характерних рис перших європейських газет можна віднести нетривалість їхнього існування, залежність від офіційної влади і, як наслідок, суто інформаційний, неполітизований характер цих видань. Наклади коливались від 200 до 1500 прим.

По мірі становлення газетної періодики в Європі намітилась тенденція до зміни як зовнішнього вигляду газет, так і їхнього змісту. У назвах багатьох газет з’являються вказівки на місце видання – приміром, “The London Informer”. Перші сторінки ілюструвалися візерунками, заставками, емблемами чи портретами найясніших осіб (хоча власне газетна ілюстрація, карикатура та сатирична графіка відносяться тільки до початку ХVІІІ ст.). У лівому куті першої сторінки розміщувались анотації статтей; там же ставилася дата. У 1660-і рр. помічені нововведення у верстці матеріалу, а сам газетний текст став ділитися на дві колонки. До середини ХVІІ ст. в газетах з’явилася реклама, що стала пізніше невід’ємною частиною газетного бізнесу, а в 1673 р. у Гамбурзі можна було зустріти газету “Hamburger Relations Courier” (“Гамбурзький відомостний кур’єр”), що складалася із самих оголошень.

Першою щоденною газетою в Європі стала “Einkommende Zeitung” (“Газета, що приходить”), яка побачила світ у 1650 р. у Лейпцігу. В Англії перша щоденна газета “The Daily Courant” (“Щоденні куранти”) стала виходити лише в 1702 р., у Франції “Journal de Pari” (“Паризька газета”) – у 1777 р., в Італії “Gazzetta di Genova” (“Генуезька газета”) – у 1798 р.

Умови виникнення перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням у ХVІІ ст. інтелектуального середовища, яке увійшло в історію під назвою “La Republique des Lettres” (“Республіка літераторів”, або “Республіка вчених”). Це поняття відобразило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне “братство літераторів”, об’єднаних завданням пошуку істини в “невидимі коледжі”, вільні від теологічних догм. Окрім особистих зустрічей, члени “La Republique des Lettres” потребували наукової переписки, без якої важко уявити духовне життя європи цього періоду. Переписка ця була іншого гатунку, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя чи Ренесансу: “кожний, хто прагнув знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя та його інтерпретаторів, тобто не на готове знання, а на самого себе та на інших як рівноцінних (у смислі рівної їхньої участі у формуванні нового знання) особистостей”. Почали створюватися наукові товариства, здатні до залучення та акумулювання коштів на видання (у тому числі і періодичні).

Слово “журнал” походить від латинського “diurnalis” (“щоденний”), що нагадує “acta diurna” Юлія Цезаря. Особливість перших європейських журналів – переважно наукова орієнтація. Наукова переписка залучила до комунікації велику кількість учасників. Інформаційно-пропагандистські можливості періодичного видання було незміримо вищими.

Перший європейський журнал – “Journal des Savants” (“Журнал вчених”, 1665 – 1828) було створено за ініціативою французького міністра фінансів Жана-Батиста Кольбера, котрого часто порівнюють із кардиналом Рішельє. Кольбер задумав періодичне видання, яке б висвітлювало наукові, критичні та літературні проблеми, що стояли перед інтелектуальною елітою Європи.

“Journal des Savants” побачив світ у Парижі 5 січня 1665 р. На посаду редактора та видавця було запрошено радника парламенту Дені де Салло. Журнал виходив спочатку один раз на тиждень, потім раз на два тижні на 12 сторінках. Видання Салло було покликане заповнити пробіл у науковому спілкуванні, в обміні інформацією, у плідних дискусіях. Матеріали оформлялися у вигляді листів. Журнал було орієнтовано на наукову полеміку, на “провокації” диспуту. У виданні “Journal des Savants” Дені де Салло допомагали такі відомі діячі французької культури, як Марен Лерой де Гомбервілль та Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло до рук абата Жана Галлуа, професора грецької мови, котрий залишався на посаді редактора до 1674 р.

На початку ХVІІІ ст. слово “журнал” розумілось як “періодичний твір, який, з’являючись регулярно через певний час, повідомляє про нові чи знову перевидані книги, розкриває їхній зміст по сповіщує про відкриття у науці; коротше кажучи, твір, у якому хтось висвітлює все, що щодня відбувається в “Республіці літераторів”.

У 1665 р. із запізненням у кілька тижнів в Англії з’явився журнал “Philosophical Transactions of the Royal Society” (“Філософські праці Королівського товариства”) під редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського товариства, виходив щомісяця. Цікаво, що з десяти публікацій, які склали перший номер, три були взяті із “Journal des Savants”.

У 1668 р. у Римі виник перший італійський журнал “Il Giornale de’Letterati” (“Журнал літераторів”). Журнал цей був задуманий його редактором Франческо Надзарі за зразком французького “Journal des Savants”, а надалі сам служив за взірець італійським літературним журналам. Журнал, в якому вміщувався доробок літературознавчого, мовознавчого, філософського характеру, проіснував до 1679 р. У 1682 р. професор Отто Менке здійснив у Лейпцігу видання латиномовного журналу “Acta Eruditorum” (“Вчені записки”), який швидко став відомий на континенті. В його виданні активну участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, котрий опублікував на сторінках цього журналу багато своїх праць. Журнал “Acta Eruditorum” проіснував до 1731 р.

Цензурні переслідування, що мали місце у більшості держав Старого Світу, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань у Голландії. Впливовий французький філософ-скептик П’єр Бейль, котрий емігрував за свої релігійні переконання в Голландію, розпочав друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання “Nouvelles de la Republique des Lettres” (“Новини літературної республіки”). У передмові до першого номера П. Бейль писав, що “ми вільні від нерозумної пристрасності. Ми виступатимемо швидше у ролі доповідача, аніж у ролі судді, і ми наведемо уривки з книг, спрямованих проти нас, так само сумлінно, як і книг, що виступають за нас”. Видання Бейля мало широкий резонанс, ствердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах. У Франції розповсюдження “Nouvelles de la Republique des Lettres” було заборонено. У журналі Бейля містилися рецензії на книги з питань філософії, богослів’я, історії та літератури, полемічні твори політичного та релігійного характеру. Але навіть у терпимій до інакомислення Голландії ряд публікацій Бейля привів до того, що незалежний редактор позбувся місця професора історії та філософії в Роттердамському університеті.

Нападки недоброзичливців і проблеми зі здоров’ям змусили Бейля через три роки припинити своє видання. Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, переіменувавши журнал на “Histoire des ouvrages des savants” (“Історія праць учених”, або “Літопис творінь учених”). У новому вигляді журнал проіснував до 1709 р.

У 1688 р. Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, здійснив в Амстердамі видання журналу “Bibliotheque universelle et historique” (“Загальна історична бібліотека”). Цей журнал проіснував п’ять років і прославився тим, що уже в перших номерах Леклерк опублікував великі фрагменти фундаментальної праці Джона Локка “Дослід про людський розум”, викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції беруть початок від періодичного видання “Mercur Galant” (“Галантний Меркурій”), заснованого в 1672 р. Королівський “привілей” на видання цього журналу отримав популярний на той час драматург і полеміст Жан Донно де Візе, літературний противник Мольєра. У перші роки “Mercur Galant” виходив нерегулярно, однак з 1677 р. де Візе зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом у читаючої публіки користувався розідл світської хроніки.

Під рубрикою “Листи до Мадам” де Візе публікував останні новини королівського двору та паризького бомонду. Розрахунок де Візе був правильний. Розмови та плітки салонів і палацових кіл ставали відомими широкому колові читачів, що цікавилися інфрмацією такого роду.

Реакція сучасників на це періодичне видання була неоднозначною. Для Жана де Лабрюйєра “Mercur Galant” “стоїть нижче цілковитого нікчемства; втім, таких видань у нас чимало. Той, хто примудряється нажити статок на дурній книзі, такою ж мірою при своєму розумі, якою нерозумний той, хто її купує; однак, знаючи смак публіки, важко часом не підсунути їй якої-небудь дурниці”.

Варто відзначити, що в 1696 р. у “Mercur Galant” з’явилася чудова казка Шарля Перро “Спляча красуня”, яку той опублікував анонімно, не бажаючи пов’язувати своє ім’я з твором, написаним (згідно з канонами класицизму) у “низькому жанрі”.

У подальшому королівський привілей на видання журналу “Mercur Galant” перейшов до рук Шарля Дюфрені, котрий поєднував у собі багато талантів – драматурга, поета, музики, маляра, романіста, журналіста й комерсанта. Дюфрені увійшов в історію французької журналістики не лише як редактор одного з перших французьких журналів. Він уперше застосував прийом показу французької дійсності очима чужинця, такого собі мешканця Сіаму, котрий випадково потрапив у Париж (“Серйозні та комічні розваги сіамця”, 1699). Герой Дюфрені, абсолютно не знайомий з мораллю й побутом тодішнього європейського життя, постійно потрапляє у комічні та безглузді ситуації, які в свою чергу привертають увагу читачів на непривабливі сторони повсякденного життя.

Прийом, використаний Дюфрені, став дуже популярним у публіцистиці епохи Просвітництва. Шарль Монтеск’є використав його у “Перських листах”, Олівер Голдсміт – у “Громадянині світу, або Листах китайського філософа, котрий проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході” тощо.

У ХVІІІ ст. Європа зробила рішучий крок до переходу до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічних форм. Абсолютистські режими почали змінятися демократичними. Феодальні економічні відносини поступалися місцем капіталістичним, у науці та філософії стверджувався раціоналізм, у політичному та релігійному житті – принципи толерантності (одержали філософське, юридичне оформлення концепції “природних прав людини” й демократії). Окреслені явища торували собі шлях надзвичайно важко: ХVІІІ ст. – епоха кривавих ревлоюційних потрясінь та війн за незалежність.

Соціально-економічні та політичні досягнення були пов’язані з рухом у духовній сфері, який сам собі дав назву “Просвітництво”. “Просвітництво за допомогою світла розуму” – таке було гасло прогресивних сил Європи.

Просвітництво збіглося зі становленням й розквітом журнальної періодики, і в цьому збігові є своя закономірність. У період, коли володарями думок були філософи й письменники, роль друкованого слова у формуванні громадської думки зросла багаторазово. Цей період іноді називають епохою персонального журналізму – практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора чи видавця, котрий проводив свою ідеологічну політику. Письменники й філософи часто створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання, стали одним з основних комунікаційних каналів для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави. Висловлене Локком (у роботі “Про громадянське правління”, 1690) положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжньою відвертістю. Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких просвітників (Монтеск’є, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі культури, ідеології та державного устрою.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства посередництвом просвіти й розваги. Тому мова просвітницьких видань вирізнялася простотою та ясністю, щоб бути зрозумілою й дохідливою максимально більшій кількості читачів. Як писав Даніель Дефо, “якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім – той, на якому можна розмовляти з п’ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виключаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозумілим усіма”.

Сам Дефо прославився як досвідчений памфлетист і полеміст, сатиричні випади якого не раз досягали цілі. Його памфлет “Найкоротший спосіб розправи з дисидентами” (1702) був спрямований проти релігійних переслідувань з боку англіканської церкви, але Дефо написав його так, що увів в оману тих, проти кого цей памфлет було спрямовано. Відповіддю на влучну карикатуру став суд над памфлетистом, публічне спалення знайдених примірників, штраф і потрійне прив’язування до ганебного стовпа. Дефо вдалося перетворити цивільну страту на власний тріумф. У в’язниці Дефо написав “Гімн ганебному стовпу” (1703), який надійшов у продаж якраз на момент виконання вироку, – і юрба, що зібралася на площі, вітала Дефо оплесками та осипала його квітами.

Після виходу із ув’язнення в 1704 р. Дефо почав видавати власний журнал “The Weekly Review” в якості незалежного журналіста. Тюремне ув’язнення зробило Дефо “іще більш люб’язним народові; він писав сатири, політичні твори, полемічні статті. Але більше за все він займався своїм виданням “Огляд (Review) відносин Франції та усієї Європи, наскільки сягає вплив Франції”, яке виходило чотири рази на тиждень, яке було народним листком в істинному смислі цього слова… і яке тому і повинне власне вважатися першим початком англійської журналістики”. Дефо продовжував видавати журнал, заповнюючи його в основному власними матеріалами, аж до 1713 р. і навіть отримав прізвисько “пан Рев’ю”.

В англійській просвітницькій журналістиці виділилися два підходи до виправлення суспільної моралі – сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна роз’єднати, але якщо виділяти крайні сторони, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта – з другого. Як дотепно зауважив У.М. Теккерей, Аддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав без пощади.

Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”. Памфлет бул улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем англійського та європейського Просвітництва.

У 1696 – 1697 рр. Свіфт практично одночасно створив два памфлети, яким судилося довге життя, – “Битва книг” і “Казка бочки”. “Казка бочки” – один з найблискучіших памфлетів у творчій спадщині Свіфта. У ньому дається тонка й зла пародія на Реформацію та на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила реакцію Свіфта на події англійської революції та на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Політичні пристрасті Свіфта спочатку були на боці вігів, але в 1709 – 1710 рр. він розійшовся з вігами і, ставши редактором торійського (тут має бути примітка: тобто консервативної партії – торі) щотижневика “The Examiner” (“Дослідник”), вів його з листопада 1710 р. по червень 1711 р. (№№ 13 – 43). У “The Examiner” Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статтей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант, гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман “Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому (йєху).

Серія памфлетів Свіфта “Папери Бікерстафа” (1708 – 1709) визначила форму морально-повчальної журналістики Річарда Стіля та Джозефа Аддісона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для тодішнього англійського суспільства. Річард Стіль, котрий був тоді редактором офіційної газети, вирішив використати створену Свіфтом маску для видання нового журналу в 1709 р.

Журналу Стіля, що отримав назву “The Tatler” (“Базікало”) і мав підзаголовок “Базікало Ісаака Бікерстафа”, судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій європейській морально-повчальній журналістиці.Видання розпочиналося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі “The Tatler” Аддісон знайшов своє покликання.

Із приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської есеїстики. Структура “The Tatler”вибудовувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи Аддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям лондонського життя. Окрім есе, до номера (“The Tatler” виходив тричі на тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль припинили видання “Базікала” на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї популярності. Того ж року виник найвдаліший журнал у творчій спадщині Аддісона та Стіля – “The Spectator” (“Глядач”). Цоьго разу Аддісон і Стіль розробили цілу галерею масок, членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Спражньою вдачею став образ “Глядача” – сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі, швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників; таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.

Наклад “The Spectator” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявились вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до “The Spectator” досяг максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “The Spectator” проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “The Spectator” у 1713 р. з’явилася маска і новий журнал “The Guardian” (“Опікун”). “The Guardian” мав майже такий же успіх, як і “The Spectator”, але проіснував близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “The Spectator”, проте довів його лише до 635-го номера.

Вплив “The Spectator” та інших аддісонівських журналів на розвиток англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Шепотун” (“The Wisperer”, 1709), “Воркотун” (“The Grumbler”, 1715), “Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки” (“The Grouler, or Diogenes robb’d of His Tub”, 1711), “Торохтійка” (“The Female Tatler”, 1709 – 1710), “Розважальник” (“The Entertainer”, 1717 – 1718), “Критик на 1718 рік” (“The Critic for the Year MDCCXVІІІ”, 1718), “Інформатор” (“The Intelligencer”, 1728), що видавалося Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; “Папуга” (“The Parrot”, 1728), “Загальний глядач” (“The Universal Spectator”, 1728 – 1746), що видавалося Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків сперечалися один перед одним за увагу публіки”.

Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддісонівської, зміг запропонувати тільки в 1731 р. Едвард Кейв, котрий почав випускати “Gentleman’s Magazine” (“Журнал джентльмена”), що більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.

У Франції журналістські ідеї Аддісона та Стіля були реалізовані П’єром де Маріво та абатом Прево. У таких журналах Маріво, як “Le Spectateur Francais” (“Французький глядач”, 1722 – 1723), де сам заголовок перегукувався з англійським “The Spectator”, “L’indigent philosophe” (“Незаможний філософ”, 1728) та “Le Cabinet du philosophe” (“Кабінет філософа”, 1734), помітно прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Маріво не був епігоном – його вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів одержала назву “маріводаж”. У свою чергу, творчість Маріво користувалася великим успіхом в Англії.

Антуан Франсуа Прево, більш відомий під іменем абата Прево, творця знаменитого роману “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”, також зробив свій внесок у розвиток французької журналістики. Змушений з 1728 по 1734 рр. переховуватися то в Англії, то в Голландії, Прево познайомився з методами та прийомами англійської журналістики. У 1733 р. Прево в Лондоні заснував за зразком “The Spectator” щотижневий журнал “Le Pour et le Contre” (“За і проти”, 1733 – 1740). Журнал, який створювався в Англії, але поширювався в Парижі, став помітним явищем у журналістському світі Франції. Сам заголовок журналу Прево маніфестував прихильність до об’єктивності. Достовірність і надійність інформації, якість критичних виступів викликали довіру. Сам Вольтер добивався того, щоб рецензії на його твори вміщувались у журналі абата Прево.

У Німеччині лінія англійської просвітницької журналістики була продовжена такими морально-повчальними виданнями, як “Der Vernunfter” (“Розумник”, 1713 – 1714), “Die Lustige Fama” (“Веселий поголос”, 1718), “Der Freigeist” (“Вільнодумець”, 1745), “Der Hypochondrist” (“Іпохондрик”, 1762).

Щотижневик “Discourse des Mahlern” (“Бесіди малярів”, 1721 – 1723) швейцарських видавців Іоганна Якоба Бодмера та Іоганна Якоба Брейтингера, що орієнтувався на журналістику Дж. Аддісона та Р. Стіля, звернув на себе увагу новизною естетичних поглядів та різкою критикою відомих німецьких поетів. “Discourse des Mahlern” почав боротися із галломанською естетикою “лейпцігської школи”, яку очолював Іоганн Крістоф Готшед. П’ятнадцятирічна “літературна війна” між “цюріхською” та “лейпцігською” школами була перенесена на сторінки періодичних видань самого І.К. Готшеда – “Der Vernunftigen Tadlerinnen” (“Розумні провісниці”, 1725 – 1726) та “Der Bidermann” (“Чесна людина”, 1728 – 1729).

В Італії продовжувачем ідей англійської морально-повчальної журналістики став відомий поет і критик Гаспаро Гоцці, котрий з 1760 р. видавав “Gazzetta Veneta” (“Венеціанська газета”), майже повністю заповнюючи щотижневик своїми власними творами.

Особливе місце у німецькій просвітницькій журналістиці посів журнал “Hamburgische Dramaturgie” (“Гамбурзька драматургія”), що видавався Г.Е.Лессінгом. Лессінг виступав за створення національного театру і писав, що його журнал “буде критичним переліком усіх п’єс, які ставитимуться на сцені, і стежитиме за кожним кроком, що буде його робити на цьому поприщі мистецтво поета та актора. …Якщо хочуть розвинути смак у людини, наділеної здоровим глуздом, то потрібно лише пояснити, чому їй що-небудь не сподобалось”. Завданням журналу стало формування театрального смаку нації, і хоча видання проіснувало лише два роки (1767 – 1768), йому судилося вийти за рамки простого журналу. “Гамбурзька драматургія” стала найбільшою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.

У цілому в Європі ХVІІІ ст. проти періодичних видань продовжували діяти цензурні обмеження, і, якщо навіть у ліберальній Англії свободу преси доводилось виборювати у досить складних умовах, то в інших європейських державах, зокрема у Франції та в Німеччині, стан справ був набагато гірший, оскільки журналісти в цих країнах зазнавали позасудових переслідувань.

Найбільш показовим прикладом стала доля німецького редактора Крістіана Фрідріха Даніеля Шубарта, котрий входив разом з А.Л. Шлецером та В.Л. Векрліном у трійку кращих публіцистів Німеччини кінця ХVІІІ ст. Із 1773 р. Шубарт видавав у Аугсбурзі популярну політичну газету “Deutsche Chronik” (“Німецька хроніка”). У 1777 р. вюртенбергський принц Карле Еугенії, розгніваний іронічною статтею у “Deutsche Chronik” про власну персону, діючи через свого чиновника, обдурив і заманив Шубарта на вюртенбергську територію і там наказав кинути редактора й журналіста до фортеці Асперг. У в’язниці незалежному газетяреві довелося провести без суду й слідства десять років.

В Англії, після уведення заборони на висвітлення парламентських дебатів в 1738 р., найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним із пресою, стала справа журналіста Джона Вілкса. Вілкс був обраний у 1757 р. членом палати громад, де здобув популярність як прибічник партії вігів, і, в силу обставин, опинився в центрі “війни щотижневиків” (1762 – 1763), яку вели між собою торі та вігі. Політику торійського кабінету підтримував щотижневик “The Briton” (“Британець”), редактором якого був відомий романіст і публіцист Тобайас Смоллетт. У відповідь Вілкс почав видавати щотижневик “The North Briton” (“Шотландець”), що фінансувався з партійної каси вігів. Журналістська діяльність зробила Вілкса популярною фігурою, громадська думка була на його боці, а публікації Вілкса, які мали скандальний присмак, привели в підсумку до відставки кабінету міністрів.

Найскандальнішим випуском виявився 45-й номер “The North Briton” (квітень 1763 р.). Памфлет Вілкса із глузливим коментарем з приводу тронної промови короля переповнила чашу терпіння влади. 45-й номер “The North Briton” було оголошено наклепницьким і присуджено до спалення. Видавці щотижневика й друкарі були заарештовані. Вілкс був також заарештований і ув’язнений до Тауера. Однак суд визнав, що Вілкс як член палати громад не може бути заарештований без спеціальної постанови палати, і тому Вілкс був не лише звільнений, але й отримав за рішенням суду велику грошову компенсацію.

У подальшому палата громад визнала твір Вілкса образливим пасквілем і позбавила автора депутатських повноважень. Позбавлення Вілкса депутатського імунітету дозволило розпочати проти нього судовий процес. Не чекаючи завершення справи, Вілкс вирішив переховуватися у Франції. Справа Вілкса викликала вибух громадського обурення в Англії, гасло “Вілкс і свобода” було підхоплено опозицією, а на вікнах та стінах майже кожного лондонського будинку з’явилася цифра “45”, що стала своєрідним знаком опозиційності, паролем і викликом.

На кінець ХVІІІ ст. ситуація із свободою слова в Англії дещо поліпшилась, особливо після 1771 р., коли обома палатами було мовчки дозволено публікувати дебати. Більше того, це стало одним з основних завдань газети “The North Briton”. Звідтоді її нечисленні читачі добре зналися на політиці, оскільки під час парламентських сесій більше половини газети відводилося звітам про сесії. Багато місця – ціла сторінка, а то й більше – відводилося платним оголошенням, повідомленням про книги, концерти, театри, вбрання та різним людям, які потребували хатніх слуг. Газетна площа, яка залишалася, була зайнята поезією, серйозними та гумористичними статтями, листами в газету (підписаними іменем кореспондента чи псевдонімом), фрагментами інформації, плітками із світу театру або бомонду, перемішаними із газетними оголошеннями і довгими офіційними звітами про закордонні справи. Наклади цих видань були невеликими – кілька тисяч примірників вважалися добрим показником.

У дореволюційній Франції цензурна заборона носила “драконівський” характер – одна з королівських декларацій (1757 р.) оголошувала смертну кару “усім, кого буде викрито у написанні й друкуванні творів, що містять у собі нападки на релігію чи які схиляють до збудження умів, ображають королівську владу та коливають порядок й спокій держави”.

Цензурних переслідувань зазнала знаменита “Енциклопедія” Дені Дідро та Жана Д’Аламбера, коли в 1759 р. генеральний прокурор Франції оголосив це видання державною змовою, націленою на підрив суспільного ладу та знищення релігії. У період з 1711 по 1775 рр. цензурна заборона торкнулася 364 творів, причому після 1770 р. основних переслідувань зазнали книги, брошури та памфлети політичного змісту. Збільшилася й кількість “королівських цензорів” – якщо в 1742 р. їхня кількість становила 78, то до 1774 р. ця цифра зросла до 119.

До Французької революції про незалежну пресу говорити практично не доводилось – вона просто не могла існувати в умовах тотальної попередньої цензури, але просвітницькі ідеї знахоиди свій шлях до читацької аудиторії. “Володарями думок” були філософи, а філософія французького Просвітництва була публіцистичною, надихалася ідеєю історичного прогресу та бачила в історії “школу моралі й політики”.

Вчення про політичну свободу, яке розробляв Шарль Луї Монтеск’є й розвивали енциклопедисти, набувало особливого смислу в умовах монархічної держави. У своїй головній праці “Про дух законів” (1748) Монтеск’є поєднував поняття свободи із концепцією розумно встановлених законів. Він писав, що “для громадянина політична свобода є душевний спокій, що грунтується на переконанні в своїй безпеці. Щоб мати цю свободу, необхідне таке правління, при якому один громадянин може не боятися іншого громадянина”. Тому потрібні межі втручання державної влади в справи приватної особи й розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.

Зерна просвітницьких ідей падали на підготовлений грунт – “збільшується кількість просвітницьких гуртків і салонів, зростає кількість підпільних видань, більшає рукописів сміливих трактатів. Водночас посилюються репресії влади, усе складніше стає отримати “королівський привілей” на друковані книги; авторів, видавців, друкарів кидають до в’язниці й засилають на галери (у Венсенському замку чи в Бастілії побували і Вольтер, і Дідро, і Кребійон-син, і Мармонтель та багато інших)”.

Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики. Як писав Гюстав Лансон, основне “явище цього періоду – народження газетної літератури. Були й раніше газети, але їхня влада починається з революції”.

Політична газета народилася у Франції саме в 1789 р., коли практично всі політичні партії усвідомили важливість періодичної преси. Майже всі лідери революції виступали в якості редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Один з найбільш талановитих журналістів цього періоду, Каміль Демулен, писав у своїй газеті “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”): “Сьогодні журналісти – громадська влада. Вони викривають, декретують, управляють найдивнішим чином, виправдовуючи чи засуджуючи. Щодня вони піднімаються на трибуну… вони серед тих, чий голос чують 83 департаменти. За два су можна почути цього оратора. Газети кожного ранку сипляться як манна небесна і… подібно до сонця, щодня виходять освітлювати горизонт”.

Поиск по сайту: