Мета курсу риторики — це опанування навичок публічного виголошення ораторських промов

Для цього необхідно навчитись:

• розробляти предметну царину ораторської промови через підбір відповідного матеріалу;

• будувати аргументацію для обґрунтування власних тез;

• будувати критику інших відомих положень з певної теми;

• структурувати промову і забезпечувати зв’язок між окреми­ми її частинами;

• застосовувати численні прийоми виразності при підготовці тексту промови;

• запам’ятовувати промову за допомогою спеціальних засобів;

• виголошувати промову з використанням вербальних і невербальних при­йомів впливу на аудиторію.

Основні поняття риторики:

Вплив — це дія на стан, думки, почуття і вчинки іншої людини за допомогою вербальних і невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

Оратор — це людина, яка впливає на інших людей та­ким чином, щоб вони прийняли певні твердження або виконали певні дії.

Аудиторія— це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.

Промова — це мовленнєве повідомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.

Модуси публічного виступу:

У процесі будь-якого публічного виступу оратора пе­ред аудиторією можна виділити такі модуси: логос, етос і пафос.

Логос (від давньогрец. logos — слово, смисл) — це за­соби впливу, що апелюють до розуму.

Аристотель, наприклад, логічні засоби тісно пов'язував з про­мовою оратора:

«...сама промова переконує нас у тому випадку, коли оратор виводить дійсну або позірну істину із доказів, наявних для кожного даного питання».

У сучасній риториці логос здебільшого тлумачать як власне аргументи, тобто ті положення (основи, резони, докази та ін.), за допомогою яких оратор прагне вплинути на аудиторію таким чи­ном, щоб вона прийняла певні твердження або наміри.

Етос (від давньогрец. ethos— норов, звичай, характер) —це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

Оратор повинен сприйматися аудиторією як людина гід­на — і в широкому значенні, й у вузькому (гідна того, щоб го­ворити, гідна того, щоб її слухали). Йдеться про те, що особисті етичні якості оратора при виголошенні промови можуть вплива­ти на її сприйняття аудиторією як позитивно, так і негативно. Аристотель з цього приводу писав у своїй «Риториці»:

«[Доведення досягається] за допомогою моральнішого харак­теру [промовця] в тому випадку, коли промова виголошується так, що викликає довіру до промовця, тому що взагалі ми більше й швидше віримо людям хорошим. У тих же випадках, де немає нічого ясного і де є місце ваганням, — і пого­тів...».

Слід відмітити, що риторику завжди хвилювала ця проблема. Класична риторика, наприклад, завжди ґрунтувалась на постула­тах Істини, Добра і Краси. Справжній оратор мусить пам'ятати про два моменти. По-перше, значно легше впливати на тих слу­хачів, які йому довіряють. По-друге, втрачену довіру аудиторії повернути надзвичайно важко. На жаль, у сучасних комунікативних ситуаціях ми досить часто стика­ємося якраз із цілковитою відсутністю будь-якої моралі. Тому найкращий спосіб мати ораторську мораль — це справді бути моральним.

Окрім того, ефективність етосу в багатьох випадках визнача­ється тим, що аудиторія більше схильна сприймати того оратора, в якому вона впевнена. Особливо сильний етос може зробити ар­гументацію взагалі зайвою, оскільки слухачі вірять оратору на слово, заздалегідь погоджуються з усім, що він пропонує. Тобто сильний етос послаблює логос для певної аудиторії, тоді як сла­бкий етос вимагає сильного логосу.

Пафос (від давньогрец. pathos — пристрасть) —це за­соби впливу, що апелюють до почуттів.

Суть пафосу полягає в тому, що оратор повинен вміти викли­кати в аудиторії почуття, які могли б вплинути на її думку. В ос­нові класичної патетики міститься уявлення про дві головні при­страсті— любов та ненависть, всі інші почуття є похідними. Дійсно, з пари протилежностей, що виражають бажане та небажане для людини, можна вивести всі інші почуття. Аристотель з приводу пристрастей писав:

«Доведення залежить від самих слухачів, коли останні звору­шуються завдяки промові, тому що ми приймаємо різноманітні рішення під впливом задоволення чи незадоволення, любові чи ненависті».

Таким чином, для успішності ораторської промови людині ва­рто актуалізувати всі три модуси публічного виступу, тобто ора­тор повинен подбати про:

створення власного позитивного образу в аудиторії (привернути етосом);

укладання самої промови відповідно до правил побудови обґрунтувань певних тверджень (переконати логосом);

пробудження тих емоцій, які зрештою спри­яють закріпленню бажаного враження у слухачів (схвилювати пафосом).

Етапи розвитку риторики

У розвитку риторики виділяють два головні етапи:

1. Класична риторика (V ст. до н. е. — середина XX ст.).

2. Неориторика (з середини XX ст. до нашого часу).

Засновником класичної риторики вважається давньогрецький софіст Горгій. Протягом досить тривалого історичного етапу роз­витку риторика переживала як злети, так і падіння. Золотим ві­ком ораторського мистецтва вважається, звичайно, епоха Анти­чності. В цей період докладно були розроблені три головні види ораторських промов: дорадчі (політичні), судові та урочисті (епідейктичні). З’явились ґрунтовні теоретичні праці з риторики, на­приклад: «Риторика» Аристотеля, «Дванадцять книг риторичних повчань» Квінтіліана, «Про оратора» та «Оратор» Цицерона тощо.

В епоху Середньовіччя надбання античної риторики були пе­рероблені переважно для створення проповідей. Крім того, в цей період риторика була однією з головних навчальних дисциплін і входила до тривіуму — циклу з трьох наук (граматика, діалекти­ки, або логіка, і риторика).

В епоху Відродження риторика виходить знову на перший план серед словесних дисциплін. Вона є однією з тих гумані­тарних дисциплін, яка сприяє формуванню універсальної лю­дини.

В епоху Нового часу здобутки риторики використовувались переважно у створенні художньої прози. У такому вигляді ця ди­сципліна залишалась частиною гуманітарної освіти аж до XIX ст. Зрештою як вчення про словесне вираження вона розчиняється у стилістиці як частині теорії літератури, а інші її розділи поступо­во втрачають практичне значення. Саме слово «риторика» набу­ває негативного відтінку «беззмістовного базікання».

Засновником неориторики вважається бельгійський вчений X. Перельман.

Неориторика не заперечує досягнень класичної риторики. Од­нак ці етапи значно різняться між собою. В XX ст. риторика вже не є прерогативою виключно мовознавства, лінгвістики (як це було в останні століття розвитку класичної риторики).

На сьогоднішній день риторика являє собою досить розгалу­жену галузь наукових досліджень, що намагаються виявити та проаналізувати механізми впливу на слухачів у різних типах спі­лкування.

Головні напрями неориторики. Власне неориторика, як новий історичний етап розвитку риторики, була започаткована роботою X. Перельмана (1912— 1984) та Л. Олбрехт-Титеки «Нова риторика: Трактат про аргу­ментацію» (1958 р.). Бельгійські науковці так визначили завдання своєї праці:

«…об’єктом теорії аргументації є вивчення дискурсивних прийомів, що дозволяють викликати чи посилити прихиль­ність до запропонованих для згоди тез».

Ця робота знаменувала собою початок нового етапу в розвитку риторики. Після неї інте­рес з боку науковців до цієї науки все більше зростає. Слід під­креслити, що неориторика не заперечує досягнення класичної ри­торики, а намагається їх переосмислити та дослідити механізми впливу в різноманітних типах повідомлень.

На сьогоднішній день риторика являє собою настільки строка­тий напрям досліджень, що охопити всі її відгалуження практич­но неможливо. Однак можна запропонувати певну типологію су­часної риторики, яка вирізняє два головні напрями в неориториці з такими умовними назвами:

Аргументативна риторика — це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні способи аргумен­тації, обґрунтування в публічних виступах (представлена роботами І. А. Герасимової, Р. Гроотендорста, Ф. ван Єємерена, А. А. Івіна, А. І. Мігунова, Л. Олбрехт-Титеки, X. Перельмана, С. Тулміна, Д. Уолтона, Ф. С. Хенкеманс та ін.).

Лінгвістична риторика — це такий напрям неориторики, який досліджує різноманітні засоби виразності та переконливості мовленнєвих повідомлень і нама­гається екстраполювати їх на інші типи знакових систем (представлена роботами Р. Бар­та, У. Еко, Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ф. Менге, Ф. Пір, Ж. – М. Клінкенберг, А. Трінон, Ю. М. Лотмана, Цв. Тодорова та ін.).

Поиск по сайту: