АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Особливості розвитку зв’язного мовлення дошкільників

Читайте также:
  1. IV. ВПРАВИ НА РОЗВИТОК МОВЛЕННЯ
  2. Адміністративно-правові відносини, їх структура, особливості та види.
  3. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України
  4. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України
  5. Аналіз технічного рівня розвитку виробництва
  6. Аналіз туристичного ринку та прогнозування його розвитку
  7. БІОЛОГІЗАТОРСЬКЇ ТА СОЦІОЛОГІЗАТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ. ПЕДОЛОГІЯ.
  8. Болонський процес і перспективи розвитку вищої освіти в Україні
  9. Братства та їх роль в розвитку української культури 16- початок 17 ст.
  10. Братства та їх роль в розвитку української культури.
  11. Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою спеціального фонду місцевих бюджетів.
  12. Велике князівство Литовське: особливості взаємодії культур литовської і давньоруської.

Провідну роль у процесі мовленнєвого розвитку дошкільників відіграє розвиток зв’язного мовлення. Найбільш повно сутність зв'язного мовлення розкрито у працях психологів (Л. Виготський [94], Г. Леушина [87], С. Рубінштейн [94], І. Синиця [94] та ін.). Так, С. Рубінштейн [94] визначає зв'язне мовлення з декількох позицій. По-перше, зв'язне мовлення – це будь-яке справжнє мовлення, що передає думку, бажання того, хто говорить. По-друге, зв'язним у специфічному термінологічному смислі слова ми називаємо таке мовлення, яке відбиває в мовленнєвому плані всі суттєві зв'язки свого предметного змісту. Зв'язність мовлення означає адекватність мовленнєвого оформлення думки мовця (або дописувача) з погляду її зрозумілості для слухача (чи читача). По-третє, зв'язне мовлення – це таке мовлення, яке може бути цілком зрозумілим на ґрунті його власного предметного змісту; все в ньому зрозуміле для іншого з самого контексту мовлення, це контекстне мовлення.

Г. Леушина [94] характеризує зв'язне мовлення як мовлення, форма якого закономірно пов'язана і визначається його змістом, а зміст є вираженням відповідного бажання або думки мовця.

До особливостей усного монологічного мовлення дітей відноситься така його специфіка: воно завжди звернене до реального співрозмовника, реакція якого дозволяє дитині-мовцеві корегувати свою інформацію у процесі повідомлення – опускати вже відоме, доповнювати, розгортати невідоме. Дитина не оперує додатковими засобами виразності: інтонацією, виділенням за допомогою голосу окремих компонентів висловлювання, не використовує систему пауз. Але в окремих дітей розвинені такі позамовні засоби, як міміка, жести виразності, які успішно доповнюють сталі коди мови, виділяючи принципово нове, важливе, розкриваючи істотні елементи смислу тощо. Володіння такими засобами дає змогу дошкільникові легко переміщувати смислову організацію висловлювань від систематичних (мовних) до симпрактичних (ситуаційних) варіантних форм, зберігаючи зрозумілість для тих, хто поруч, змісту висловлювання, компенсуючи відсутність у лінгвістичному досвіді дитини необхідних для спілкування мовних одиниць [14].

Розуміння дітьми зв’язного мовлення дорослих, усвідомлення почутого звукового потоку передує засвоєнню окремих речень, словосполучень, слів, морфем, тобто передує здібності виокремлювати їх з мовного потоку. Оволодіння зв’язним мовленням неможливе без розвитку здібності виокремлювати його компоненти – речення, слова. Щоб допомогти дитині у розвитку цієї здібності, і тим самим полегшити засвоєння зв’язного мовлення, необхідно при підготовці мовного дидактичного матеріалу врахувати деякі особливості словотвору і граматичних форм, які зазвичай викликають труднощі.

Певною складністю для дітей при засвоєнні рідної мови є варіативність знаків, тобто та особливість мови, при якій для позначення одного і того самого позамовного явища часто використовуються різні матеріальні мовні засоби.

Дитяче словотворення – закономірний процес засвоєння дошкільниками граматичної будови мовлення. Причина цього явища у тому, що діти ще не запам’ятали, як прийнято у нормованому мовленні користуватись певними словотвірними морфемами.

Організація розгорнутого (монологічного) висловлювання залежить не тільки від того, наскільки легко дитина здатна перетворювати «первинний смисловий запис» у «поверхові» синтаксичні структури: багато у чому монологічне усне мовлення дитини обумовлюється завданнями, які дитина-мовець ставить перед собою і в яких видах конкретної діяльності це розгорнуте усне говоріння використовує.

Мовний статус дитини стимулює її когнітивний та мовленнєвий розвиток. Мислення не може здійснюватись ефективно без засвоєння мовних знаків [12].

Доказом відсутності у мовленні дітей необхідних мовних одиниць для вираження думок, а не фактом нездатності дитини використовувати складний мовний матеріал саме на цьому віковому етапі, можуть бути досить поширені ситуації, коли дитина переказує казку або оповідання, в яких у зразковому вигляді представлений необхідний граматичний матеріал, що підлягає репродукції. У переказах дошкільників, які ґрунтуються на мовних літературних зразках, зникає лексика з ситуативним значенням, яка постійно використовується дітьми для вираження різних відношень у самостійних творчих висловлюваннях, що вибудовується ними без урахування обізнаності співрозмовників про попередній контекст.

Коли речення у дитячому мовленні втрачають тісний зв'язок із ситуацією, дитина спроможна на те чи інше об’єктивне відношення, що сприймається нею, виразити за допомогою прийменниково-відмінникових мовних засобів, заповнюючи граматичну неповноту й відриваючись від ситуації, – то це є ознакою того, що мовлення дошкільника стає поза ситуативним і наближається до контекстного [21].

Зв’язне мовлення поділяється на діалогічне і монологічне. З’ясуємо їх сутність.

Діалогічне мовлення (від грецького dialogos – розмова, бесіда) мовлення у формі бесіди, розмови, в якій бере участь не менше двох осіб.

Для діалогічного мовлення є характерними неповні та незакінчені речення, зокрема утворення, які складаються лише з одного члена, що містить у собі суть запитання або відповіді, перевага сурядності та підрядності, менша стрункість побудови речення, обумовлена тим, що воно здійснюється, формується в момент вимовляння; наявність приєднувальних конструкцій тощо [24].

Діалог – одна з форм мовлення, що означає розмову між двома або кількома особами і характеризується короткими висловлюваннями, використанням неповних і номінативних речень, а також відносною простотою синтаксичної будови його частин і розмовною лексикою [32].

У створенні загального тексту в діалогічному спілкуванні бере участь декілька авторів-комунікантів. Їхні мовленнєві вислови можуть характеризуватися різною тривалістю, від репліки до простого повідомлення, включеного в діалог одним із співрозмовників.

Діалог – одна з форм мовлення, розмова між двома або декількома особами, що характеризуються короткими висловлюваннями, використанням неповних і номінативних речень, а також відносною простотою синтаксичної будови його частин і розмовною лексикою. Особливістю діалогу є взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співрозмовників, що об’єднує діалог в єдине ціле. Вчені (Г. Леушина [12], С. Рубінштейн [12]) дійшли висновку, що діалог є первиною формою мовлення дитини; в надрах діалогу народжується монолог.

Монолог, на відміну від діалогу, – складне у психологічній і лінгвістичній формах мовлення. Монологічне мовлення більш розгорнуте, потребує більшої уваги, детального запам’ятання змісту, спирається на мислення. У монолозі використовуються поширені речення, точна лексика; саме тому він є зрозумілий слухачам.

Дослідження усного монологічного мовлення ускладнюються наявністю різноголосся щодо до самого поняття «монологічне мовлення». Охарактеризуємо поняття «монологічне мовлення».

Монолог (від грецьких слів monos – один і logos– слово, мовлення) – це особлива форма побудови усного і писемного мовлення, що становить розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до самого себе або до глядача і, на відміну від діалогу, не розраховане на безпосередню реакцію іншої особи (чи осіб). Монолог має певну композиційну організованість і змістову завершеність. А. Богуш [15] визначила, що монологічне мовлення – це смислове, розгорнуте висловлювання, що забезпечує спілкування та взаєморозуміння людей. Монолог – це мовлення однієї людини, повідомлення про якісь факти дійсності. Монологічне мовлення, на думку Д. Баранника [60], це одностороннє говоріння, не розраховане на негайну відповідну словесну реакцію, акт тривалого й цілеспрямованого впливу на слухачів.

Як зазначає Т. Винокур [26], монологічне мовлення як явище прямо протилежне діалогу, має зворотні властивості, односторонній характер.

За словами О. Лещенко [11], монологічне мовлення – це мовлення одного, тоді як всі інші тільки слухають, а прямої участі в ньому не беруть, тобто мовлення спрямоване на слухача, але слухач пасивний, він не бере активної участі в розгортанні змісту мовлення.

Монологічне мовлення – складна форма усного мовлення, виклад думок, знань однією особою, що характеризується закінченою формою, правильною граматичною оформленістю, вмінням стежити за своїм мовленням і за слухачами, відчувати їхню реакцію, якому властиві літературна лексика, складні речення, точні формулювання, логічна завершеність. К. Ушинський [4] вважав, що уміння вільно володіти монологом – це частина розвитку мовлення взагалі.

Найвищою формою зв'язного монологічного мовлення є писемне мовлення. Воно довільніше, усвідомленіше, більш сплановане, програмоване, ніж усне монологічне мовлення. Отже, усне й писемне мовлення – це різні види мовлення. Вони відрізняються між собою функціонально, за формою і за способом використання мови як системи. Проте різниця між ними не абсолютна, а відносна. Елементи усного мовлення є в писемному, а писемного – в усному. П. Дудик [60] вважав, що у реальній мовленнєвій практиці, такі різновиди і форми мови, як розмовна, книжна, усна, писемна існують не в "чистому" вигляді, межі їх відносні, рухливі. Кожен із цих різновидів є лише системою найсуттєвіших своєрідних мовних явищ, навколо яких ґрунтуються менш суттєві, другорядні, а також проміжні.

Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно більш послідовне, ніж у процесі діалогу. Ще К. Ушинський [4] зазначав, що, засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх комбінації, та видозміни, а й безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови, і засвоює легко й швидко, за 2-3 роки стільки, що й половини того не може засвоїти за 20 років старанного й методичного навчання. Учений дійшов висновку, що розвивати мовлення окремо від думки неможливо.

Специфіка монологу, за О. Леонтьєвим [25], полягає в тому, що тема повідомлення виходить не із стимулів мовця, з його думок, а з того змісту, який суб'єкт мовлення хоче передати в розгорнутому висловлюванні.

Інші вчені (В. Виноградов [11], Е. Земська [76], Т. Ладиженська [76], О. Лаптєва [78]) особливістю монологу вважають його непідтримуваність, відсутність безпосереднього мовного контакту із слухачем. Як зазначає С. Рубінштейн [11], монологічне мовлення – це мовлення, за яким слухач завжди співзвучний мовцеві, це мовлення із співрозмовником, який завжди слухає. У монолозі мовець, з одного боку, виражає свою емоційність, а з іншого, – впливає на неї засобами, запозиченими з процесу спілкування.

Дослідження І. Синиці [37] засвідчило, що введення настанови адресувати повідомлення певному слухачеві поліпшує стрункість і зв'язність висловлювання, стислість чи розгорнутість повідомлення.

Монологічне мовлення відрізняється від діалогічного більшою розгорнутістю, оскільки потрібно ввести слухача в обставини подій, досягнути розуміння ними розповіді. Монолог потребує ретельної попередньої підготовки, вольового зусилля, композиційних і логічних умінь. Монолог повинен бути складений досить ретельно, бо він не підтримується запитаннями чи ситуацією, як у діалозі; тоді він стає і зрозумілим. Складність монологу в тому, що він потребує від дитини чи дорослої людини взагалі, яка зосередила увагу на якійсь події чи художньому творі, вміння помітити одночасно предмети, явища, зв’язки між ними. У тривалому зв'язному висловлюванні час для етапу внутрішнього промовляння фізично відсутній. Але це не означає, що монолог не супроводжується внутрішнім мовленням, таке мовлення існує. Б. Баєв [4] зауважував, що внутрішнє мовлення розглядають як приховану мовну навичку, або як мислення словами, або як «мовлення мінус звук».

У структурному відношенні монолог відрізняється від діалогу більшою зв'язністю, плавністю побудови, тривалістю висловлювання. Монолог при цьому складається з низки логічно пов'язаних між собою фраз, побудованих за принципом неперервності. Інакше у композиційному відношенні монологу властива планомірність як в організації матеріалу, так й у висловлюванні.

Проте монологічному мовленню дітей характерна паузність, що зумовлюється низкою причин: 1) бідністю лексики дітей (особливо синонімічної, антонімічної лексики); 2) темпом мовлення; думка не встигає за словом, що веде до мимовільних пауз; 3) розвитком самоаналізу підготовленості монологу перед його виголошенням. Дитина не в змозі оцінити рівень підготовленості розповіді, а тому в процесі мовлення виявляється,що не всі фрази продумані, не визначено наступність подій,не сформульовано кінця розповіді; 4) вузькістю і близькістю випереджального синтезу [53].

У дітей сформовані випередження на рівні одного, зрідка двох речень, а плановість, послідовність розповіді досягається при достатньому розвитку здатності до упереджень на рівні 3-5 речень. У синтаксичному плані монологові властиве експліцитне вираження думок, діалогові – імпліцитне. Монолог має не лише розгорнутість мовлення, але й розгорнутість думки.

Монологічне мовлення характеризується ще й комунікативними особливостями. Усне монологічне мовлення є однією з основних форм, в яких здійснюється масова комунікація.

Для монологічного мовлення, за В. Скалкіним [89], характерні такі комунікативні функції: інформативна – повідомлення нової інформації у вигляді знань про предмети, явища, опис події і та інше; експресивна (емоційно-виразна) – використання мовленнєвого спілкування своєрідного регулятора для зняття емоційного напруження; впливова – переконання слухача у правоті чи невідповідності тих чи інших поглядів, дій; розважальна – монологічне мовлення людини, що відбувається на сцені чи серед інших людей, мета якого розважити слухачів,використовуючи для цього художній чи власний твір; ритуально-культова – висловлювання під час ритуального обряду [89].

В. Скалкін [89] підкреслює, що в усному монологічному висловлюванні, особливо в тому, яке виникло в умовах неофіційного спілкування, можуть зустрічатись еліптичні речення і окремі слова, що замінюють цілі фрази, тобто практично весь набір мовленнєвих засобів діалогічного мовлення.

В українському мовознавстві найбільш фундаментальна і цілісна характеристика усного монологу подана в роботах Д. Баранника [70] та І. Білодіда [68]. Зокрема, його стильові різновиди, особливості інтонаційної структури, функціональних стилів, синтаксичної структури, позамовні засоби як фактори.

Зв'язне мовлення поділяється на ситуативне і контекстне (З. Істоміна [11], Г. Леушина [11], С. Рубінштейн [11]). Якщо смисловий зміст мовлення дитини стає зрозумілим лише у зв'язку з відповідною конкретною ситуацією, то це ситуативне мовлення. Провідна лінія розвитку мовлення дитини полягає в тому, що від ситуативного мовлення дитина переходить до оволодіння контекстним мовленням. Після того, як у дитини розвивається контекстне зв'язне мовлення, воно не нашаровується зовні над ситуативним і не витісняє його; вони співіснують, а дитина користується залежно від змісту то одним, то другим.

Задля того, щоб зрозуміти мовлення, немає необхідності враховувати ту специфічну ситуацію, в якій воно виявляється, все в ній зрозуміло для іншого із самого контексту мовлення; це контекстне мовлення. Будь-яке мовлення має хоча б деякий контекст, і будь-яке мовлення пов'язане й зумовлене певною ситуацією, якщо не конкретною, то більш загальною, тому протиставляти ці два види мовлення не можна. Зв'язне мовлення є кінцевим етапом мовлення дітей, що складається з низки розгорнутих речень.

На думку О. Леонтьєва [11], слушно говорити про «контекстне мовлення» дитини лише стосовно певного і достатньо обмеженого етапу мовленнєвого розвитку – саме тоді, коли мовлення можна зрозуміти у певному контексті спілкування – як частину загальної, єдиної за змістом розмови. Однак, дитина не здатна вийти за межі цього підказаного дорослим контексту, її мовлення прямо залежить від конкретної стимуляції типу: «Розкажи, як ти провів вихідний день». Достатньо оптимально активізують дитяче контекстне говоріння й різні ігрові і побутові ситуації, що спонукають до не стимульованого монологу, який виникає природним шляхом без певної додаткової активізації.

Узята на себе роль у грі чи обов’язки у дитячому колективі є істотним моментом у виникненні мотивів мовленнєвої діяльності, які породжують загальний задум монологу. Саме у таких не стимульованих природних монологах цим факторам – мотиву й загальному задуму – притаманна достатня стійкість і детермінований вплив на протікання всього розгорнутого монологу, що складається з кількох лексико-граматичних смислових груп, які пов’язані між собою різними формами граматично-синтаксичного зв’язку у цілісну «замкнуту» структуру. Така модель природного висловлювання завжди гальмує супровідно-побіжні асоціації, запобігає відволіканню від цілісної «замкнутої» структури, утримує дитину-мовця від багаторазового повторення мовних елементів власного говоріння. Подібні порушення «замкнутої семантично-синтаксичної системи» висловлювання спостерігаються у дітей на ранніх етапах розвитку їхнього індивідуального мовлення та штучно стимульованих усних монологах, у яких нестійкі мотиви й загальний задум [23, с.18].

Етап мовленнєвого розвитку дитини, що пов'язаний зі становленням та функціонуванням контекстного мовлення є важливим у подальшому становленні розгорнутого монологічного усного мовлення. На цьому етапі дитина оволодіває практичними навичками – мовленнєвими та структурно-граматичними операціями, що здійснюються за базовими параметрами: неусвідомленості, повної автоматизації, відповідності норм мови, доречності (посильності) темпу виконання, тотожності операцій самій собі за змінюваних умов. Якщо за цими критеріями мовленнєва операція задовольняє потреби спілкування, вимоги дорослих, що навчають, – то дитина її виконувала правильно. Це свідчить про те, що мовленнєву навичку сформовано, створено, а отже, забезпечено підґрунтя для правильної побудови й реалізації висловлювання дитиною.

Мовленнєві операції (навички), за О. Леонтьєвим [11], можуть бути сформовані або завдяки наслідуванню, або «пробам та помилкам», тобто у ході пошуково-творчої діяльності, коли операція «підлаштовується» до конкретних умов діяльності та її мети. Проте у цьому разі мовленнєва діяльність залишається сформованою лише частково, у ланці її реалізації.

Для повноцінного спілкування дитини необхідно, щоб вона вміла використовувати мовленнєві навички для самостійного вираження своїх думок, намірів, мрій, бажань; потрібний поступовий перехід до нового етапу становлення розгорнутого усного монологічного висловлювання, яке потребує від дитини володіння мовленнєвими вміннями.

На етапі, коли формуються мовленнєві вміння, говоріння дитини поступово починає набирати позаситуативного, позаконтекстного характеру; дитина стає здатною вільно переходити від одного комунікативного завдання, змістового наставляння до іншого. Володіння такими логіко-комунікативними структурами можливе лише за умови повного опанування дитиною мовленнєвими вміннями – мовленнєвими діями, які виконуються оптимальними параметрами – довільності, усвідомленості, наміру – до здійснення мовленнєвої операції на рівні «актуального розуміння» як акту дії або діяльності з наступною автоматизацією і введенням їх у складнішу дію.

Щоб дитина оволодівала мовленнєвим умінням (дією), їй треба довільно або можливо, й цілеспрямовано варіювати вибір та поєднання мовленнєвих операцій (навичок) залежно від мети, ситуації комунікації і співрозмовника; правильно вибрати стиль мовлення; підпорядковувати форму висловлювання завданням; вживати найефективніші мовні та позамовні засоби. Оскільки умови спілкування ніколи повністю не повторюються, й дитині щораз доводиться заново продумувати та підбирати необхідні мовленнєві операції, а також мовні засоби, то комунікативно-мовленнєві вміння дитини завжди мають творчий характер. А тому будь-яка робота з розвитку монологічного мовлення дітей повинна бути підпорядкована ігровому та евристичному принципам.

Якщо оволодіння дитиною ситуативним та контекстним мовленням, яке є природним логічним продовженням розвитку діалогічних форм спілкування, може відбуватися без педагогічних впливів дорослих, то становлення позаконтекстного розгорнутого усного монологічного висловлювання потребує спеціально організованого навчання мовлення з урахуванням психологічної природи мовленнєвих операцій та дій, а також відповідних методик, що спрямовані в одних випадках на формування комунікативно-мовленнєвих умінь, а в інших – на формування мовленнєвих навичок [24].

У формуванні зв'язного мовлення, на думку Ф. Сохіна [88], виступає тісний зв'язок мовленнєвого і розумового розвитку дітей, розвитку їхнього мислення, сприймання, спостережливості. Щоб зв’язно про щось розповісти, потрібно уявити собі об'єкт розповіді, вміти аналізувати, встановлювати причинно-наслідкові, часові та інші зв’язки між предметами і явищами. Та зв'язне мовлення – це все ж мовлення, а не процес мислення. Тому для досягнення зв'язності мовлення необхідно вміти не лише збагнути зміст, який потрібно передати мовленням, а й використати необхідні для цього різні мовні засоби для зв'язку речень і переходу від одного речення до іншого. Зв'язне мовлення ніби вбирає в себе всі досягнення дитини в оволодінні рідною мовою, в засвоєнні її звукової сторони, словникового складу, граматичної будови.

Зв'язність мовлення, за словами І. Синиці [11], це насамперед логіка його думок, їх послідовність, взаємозалежність, доказовість. Зв'язність мовлення здебільшого залежить від зв'язності мислення.

У зв'язному мовленні використовуються як образні, так і логічні ознаки (епітети, синоніми). Лексика і синтаксис мовлення на психологічному рівні оцінюється з погляду їх доступності відповідному адресату з погляду захоплюваності, образності, емоційності, виразності мовлення. Зв'язне мовлення не лише належить до зовнішнього світу й мислення, не лише адресовано відповідним особам, але й обов'язково належить до відповідної сфери спілкування людей. Розвиток мовлення людини неможливо розглядати поза мовленнєвим спілкуванням, оскільки розвиток мовлення є, передусім, розвитком способу спілкування. Д. Ельконін [70] відзначав, що важливою умовою формування зв'язного мовлення є оволодіння мовленням як засобом спілкування.

Зв'язне мовлення, на думку М. Стельмаховича [89], – яскраво виражений щодо змісту й тематично спрямований логічно послідовний виклад думок, почуттів і прагнень на основі неухильного дотримання загальноприйнятих норм звукового словесного спілкування. Таке визначення з методичної точки зору найбільш прийнятне, бо конкретно розкриває дидактичну мету всієї роботи над удосконаленням звукового мовлення – навчання дітей вголос розкривати будь-яку тему, домагаючись при викладі думок змістовності й композиційної стрункості, доказовості й тематичної закінченості, чіткості й мовної завершеності.

Як бачимо, зв'язному усному мовленню властиві організованість, тенденція до розгортання змісту, безперервність, внутрішня логіка й аргументація, точність передачі думок, чітко виражена послідовність і смислова закінченість. Таке комплексне поєднання багатьох ознак вимагає, щоб оволодіння усним монологом теж було комплексним і охоплювало інформаційно-змістовий аспект викладу, логіко-структурну побудову, мовне оформлення.

Підсумовуючи висловлювання вчених з проблеми зв'язного мовлення, можна дійти висновку, що зв'язне мовлення має декілька значень: як діяльність мовлення, як результат цієї діяльності – висловлювання, як назва розділу роботи з розвитку мовлення.

Отже, в центрі побудови зв’язного висловлювання перебуває навчання вміння використовувати різноманітні засоби зв’язку, формування уявлень про структуру різних типів висловлювання – описування, розповідання, міркування. Основне завдання з розвитку зв’язного мовлення – навчити дітей усвідомлювати сприйняте, достатньо повно і чітко уявити й усвідомлювати зміст, який повинен бути переданий, і висловлювати його в логічному, правильному, точному і виразному мовленні.

 

 


1 | 2 | 3 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)