Д. Донцов «Дух нашої давнини»

Як згадав вище, в передмові до Літопису пише Величко про Україну, як про „землю обітованую, медом імлеком кипящую”, що в наслідок руїни обернулася в країну, де „гради і замки безлюдні” стали, де „поля і долини запустіли”. Як могло прийти до руїни тої чудової землі? — питався Величко. „до запустіння отчизни нашої?”. „З яких причин і через кого спустошена тая земля наша, то не єдино-глаоно сповіщеваху ми, еден тако, а другий інако”. Географічне положення країни було винне — гадає Верещинський — в запустінні країни нашої, в невдачі її поривів до власновладства. Думка ця стала утертою серед демократів: „чайка при битій дорозі”! Але чайками при битій дорозі були й інші країни, яких доля одначе була зовсім інакшою. Другі бачили причину спустошень не в землі, а в народі. Народ, мовляв, був „несвідомий” або тому давав себе звойовувати

чужинцям, що свої мало дбали про його матеріяльні інтереси. Але народні маси, щодо свідомости зовсім не уступають таким же масам багатьох інших народів, яких доля є одначе щасливіщою. Щодо другої уваги, то Москва, напр., теж дуже мало дбала про матеріялні інтереси свого народу, але її державне будівництво не улягало таким спустошенням, як наше. З трьох складників поняття держави, причин кожночасового її на

Україні занепаду треба шукати не в „землі” (її багатство, географічне положення), ні в „народі” (його свідомість, задоволення його інтересів, добробут), лише в третім, в найважнішім складнику — провідній верстві. Суть нашої проблеми лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти. Була та каста мудра, відважна й сильна морально, була й держава. Була вона слаба або вироджувалася, розкладалася й гинула, слабла й держава, хочби й не була „чайкою при битій дорозі”. Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблатана щодо себе самої, не піддаватися матеріяльним спокусам вигідництва чи оспалости, ставляти над усе поняття чести й обов-язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом. Мусить вона вірити тільки в свою організуючу ідею, служити їй як найвищій меті. Мусить, нарешті, суворо карати всякі відосередкові егоїстичні тенденції в лоні своєї групи й суспільности, не піддаючись голосу фальшивої „людяности”, не позволяючи тим егоїстичним тенденціям розсадити суспільність, яку тримають вкупі і в силі лише ця пильність провідної касти та її чесноти: героїзм, непотурання злу, віра в своє високе післанництво, відданість справі, поняття чести, фанатизм у службі ідеї, відвага стояти і впасти при своїм ідеалі. Де сила цього морального закону слабне, де віжки й батіг випадають з слабих рук дегенеруючої еліти, де замість служби високим абстрактним ідеалам приходить вільна гра самолюбних матеріяльних інстинктів маси й одиниць, погоня за насолодою, вигодою і щастям, — там замість ділаючого морального закону, наступає серед провідної верстви розклад. Тоді приходить до спустошення землі, яке наступає не через вину тої землі (географічне положення), а через вину правлячої касти, або, як каже Св. Письмо, не через землю, а „через ледарство тих, що живуть на ній” (Єремія XII, 4), через це ледарство й мусить вона зазнати на собі удари „Божого батога”, вислухати неминучий присуд: „через те, що ви мене покинули, каж е Господь, та й служили чужим богам у своїй землі, за те будете служити чужим у землі не своїй”! — „на нашій не своїй землі”, як писав поет. Така помста спадає на тих, що забувають про Закон, яким в купі і в силі держаться суспільності. Змагання між доосередніми й відосередніми силами суспільства наші предки називали змагом між законом Божим і диявольським, нарушення закона Божого — гріхом, кару історичної Немезіди — карою Божою

за гріхи.

Поиск по сайту: