АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Розділ 4 НАФ УКРАЇНИ, ЙОГО СТРУКТУРА ТА ПРАВОВІ ЗАСАДИ

Читайте также:
  1. APQC структура классификации процессов SM
  2. II. Методологічні засади, підходи, принципи, критерії формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
  3. III. Диалектика: ее суть структура и альтернативы.
  4. III. Социальная структура и стратификация
  5. VІ. ПРАВОВІ І НОРМАТИВНО – ТЕХНІЧНІ ОСНОВИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
  6. Административная структура ММЦ «Валко. Новая звезда»
  7. Адміністративно-правові відносини, їх структура, особливості та види.
  8. Акцентная структура слова в русском языке. Система акцентных противопоставлений. Функции словесного ударения.
  9. Акцентная структура слова в русском языке. Функции словесного ударения.
  10. Алфавіт, слова, ідентифікатори, роздільники, лексеми
  11. Архитектурой компьютера называется ее логическая организация, структура и ресурсы, которые может использовать программист.
  12. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА

У теорії і практиці архівної справи чільне місце посідають проблеми сукупного архівного фонду, зокрема його статусу. Кожна держава, кожна нація мають свої матеріальні і духовні цінності, в т.ч. й архівні документальні ресурси. Сукупність документів та інших пам'яток, що мають суспільне, наукове і духовно-культурне значення, пов'язаних з історією народу і його держави і перебувають під її опікою, в радянському архівознавстві називали Державний архівний фонд (ДАФ). Так, у колишньому СРСР за зразком РСФРР, де Декретом РНК “О реорганизации и централизации архивного дела в Российской Социалистической Федеративной Советской Республике” від 1 червня 1918 р. було встановлено поняття ЄДАФ, з метою централізованого обліку, контролю та зберігання документів існував ДАФ СРСР, що включав і архівні документи УРСР.

У зв'язку з цим слід нагадати, що вперше в Україні постанова “Про єдиний державний архівний фонд УРСР” була прийнята ВУЦВК та РНК 16 грудня 1925 р. і визначила (без деталізації) склад ЄДАФ України як сукупність закінчених діловодством справ, документів та листування всіх на той час існуючих і ліквідованих урядових і громадських установ на території УРСР. Згодом “Устава про єдиний державний архівний фонд УРСР”, затверджена Президією ВУЦВК 5 квітня 1930 р., уточнила склад ЄДАФ України, котрий охоплював документи дев'яти категорій, зокрема: закінчені діловодні справи, документи та листування установ, підприємств, організацій на території УРСР, у т.ч. профспілкових та інших громадських об'єднань; “конфісковані рукописи” культурно-історичного або громадського значення; фамільні архівні матеріали та архівні матеріали ліквідованих чи існуючих релігійних громад і установ релігійного культу; кінофотодокументи, “в тому числі заборонені до постанови та оголошення”; рукописи літературних та наукових творів, “забороненим ілюстративні матеріали. Таким чином, опіка держави поширювалася й на ті документи, якими пізніше тривалий час комплектувалися “спецхрани”. Приватні особи зобов'язувалися реєструвати в місцевих органах Центральної архівної управи УРСР особисті збірки архівних матеріалів. “За затаювання, нездачу, протизаконне знищення архівних матеріалів” встановлювалася кримінальна відповідальність. Паралельно з ЄДАФом на теренах України (як інших союзних республік) з 1929 р. існував Єдиний партійний архівний фонд ВКП (б). Таким чином, наприкінці 20-х років сформувалися два архівні фонди окремої підпорядкованості та науково-методичного керівництва, які існували тривалий час. Двозначність терміна “єдиний”, що виникла у зв'язку з цим, була знята лише в 1941 р. із запровадженням поняття ДАФ. “Положенням про Державний архівний фонд Союзу РСР” до його складу були віднесені всі державні, релігійні, корпоративні, колективні та приватні архіви й колекції, що існували до встановлення радянської влади па тогочасній території СРСР, архіви і матеріали усіх діючих державних установ та установ державного підпорядкування, приватних осіб, що надійдуть “законним шляхом у розпорядження держави”, в т.ч. “безгосподарні та конфісковані документальні матеріали”. Згодом “Положення про Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР і мережу центральних державних архівів СРСР” від 28 липня 1961 р., не розглядаючи поняття “державного архівного фонду”, наголошувало, що матеріали державних архівів союзних республік через відповідні архівні органи перебувають у віданні Головархіву СРСР. У положенні 1980 р. ДАФ традиційно проголошувався власністю держави без згадки про “позадержавні фонди” (архівні фонди КПРС) та закриті архівні фонди КДБ, Міністерства



– 71 –

оборони, Міністерства закордонних справ, деяких інших відомств. У зв'язку з цим неоднозначність використання терміна “державний” щодо архівного фонду в СРСР неодноразово критикувала відома американська дослідниця Патриція Кеннеді Грімстед. Вона вказувала, що це поняття внаслідок тоталітарного характеру влади та браку поваги до прав на приватну власність з боку держави охоплювало багато типів архівних документів, які в “несоціалістичних” країнах не вважалися державними. Водночас, навпаки, не поширювалося на “державні” за характером і змістом архіви комуністичної партії та апарату управління деяких вищих органів державної влади. Як відомо, у більшості західних держав і досі не існує універсального спеціального закону, котрий регулював би статус сукупного архівного фонду (див. розділ 5 “Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка”). Діяльність архівів (США, Канади, ФРН, Японії та ін. країн) регламентується низкою законодавчих актів, серед яких є і закони про державні архіви та регулювання правових відносин між державою і власниками громадських та приватних архівів (Франція, Іспанія, Швеція та ін.).

‡агрузка...

Одним із результатів розпаду СРСР на початку 90-х років була поява нових законодавчих актів, зокрема у галузі архівної справи. Відтак у пострадянському просторі було запроваджено до наукового та практичного обігу нове поняття “національний архівний фонд” (що витіснило термін “державний архівний фонд”) і констатовано виникнення проблеми використання спільної спадщини. Вперше поняття “національний архівний фонд” (яке увійшло в наступні законодавчі акти багатьох держав – колишніх радянських республік) застосували архівні закони Латвії та Естонії, фактично продублювавши закон про ''архівний фонд Литви” (лютий 1990 р.), котрий ще не оперував поняттям “національний”, бо укладався у часи агонії СРСР. Сучасна політологічна наука розглядає поняття “державний” і “національний” як синоніми. Проте означення “національний” щодо архівного фонду держави підкреслює синтез найбільших цінностей загальнонародного характеру, акумулює найвище надбання нації, що виходить за географічні межі тієї чи іншої держави. У світовій практиці (США, Великобританія, Канада, Іспанія, Китай) поняття “національний” стосовно архівної справи має переважно державно-політичний зміст і означає сукупний архівний фонд, що зберігається в межах території держави і перебуває під державною юрисдикцією. Серед держав, що виникли після краху СРСР, окремі (Литва, Молдова, Росія) дали назву сукупності цінних для нації архівних джерел – “архівний фонд”, у інших, як правило, з унітарною побудовою (Білорусі, Казахстані, Киргизькій Республіці, Україні) утвердилася назва “Національний архівний фонд”. Вперше в Україні цю назву закріплено у положенні про Головархів України (21 липня 1992 р.), що засвідчило потребу в такому новому понятті архівної практики і суспільних відносин, хоч зміст його офіційно вперше було подано у Законі “Про Національний архівний фонд і архівні установи”, прийнятому 24 грудня 1993 р. Він став важливою віхою архівного будівництва незалежної України. Закон не лише декларував створення НАФ як єдиної сукупності всіх документів, що зберігаються на території України і мають офіційно визнану наукову та історико-культурну цінність, і встановив над фондом юрисдикцію держави, а й визначив певний механізм регулювання суспільних відносин, які виникають у зв'язку з його формуванням, обліком, зберіганням і використанням. Отже, названий закон став першим в історії нашої держави законодавчим актом такого рівня й заклав міцний правовий ґрунт дальшого розвитку архівної галузі.

– 72 –


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)