Перспективи розвитку дозвілля як соціально-культурного явища

Розробка стратегії та довготривалих програм соціального, економічного. культурного розвитку нашої держави не можлива без дотримання пріоритету національних інтересів, національної культури і національної ідентичності українського народу в загальноцивілізаційному поступі світового співтовариства.

Проблема перспективних напрямів розвитку дозвілля як цілісного соціально-культурного явища спонукає наукові пошуки, спрямовані на проектування та прогнозування дозвіллєвих процесів як таких, що істотно впливатимуть на якість життя[1] мешканців України. Ці питання знайшли поверхове висвітлення у працях вітчизняних вчених (Бабенко Н., Безклубенка С., Гриценка О., Ключко Ю., Ковтун В., Солодовника В., Троєльнікової Л., Цимбалюк Н.), однак не були предметом окремого дослідження.

Метою даної статті є аналіз стратегії розвитку дозвілля як соціально-культурного явища; виокремлення проблемних напрямів, що вимагають нагального вирішення задля безпечного соціально-культурного розвитку нашої держави.

В сучасному українському суспільстві як суспільстві переважно бідних людей, вести мову про систематичне й масове удосконалення дозвілля як соціально-культурного явища не доводиться. Тому ймовірно, революційних змін у сфері дозвілля українця у найближчі десятиліття не буде. Однак, навіть поступові та повільні трансформації обумовлять у майбутньому дозвіллєві течії, радикально відмінні від сьогодення. Йдеться, передусім, про неминучий дуалізм «праця-дозвілля», що прослідковується протягом розвитку усього людства, але у ХХІ ст. зміниться не стільки принциповим відношенням до праці, скільки психологічною значимістю та мотивацією до трудової діяльності. Ця тенденція є вже досить відчутною серед освічених та кваліфікованих верств населення, у яких (на відміну від традиційного працівника, коли основною сферою життя та діяльності є праця) інтереси концентруються на самій людині та соціально-культурному оточенні, а не обмежуються працею як засобом заробітку та «покликом» усього життя.

Зазначена трансформація спричинена зміною характеру трудової діяльності; відмовою від сприйняття професії як ідентифікаційного шаблону людини; усвідомлення дозвілля не лише як «інструменту» у вирішенні соціальних, культурних, політичних завдань (радянська модель дозвілля) чи економічних вигод (західно-європейська модель дозвілля), але як духовної, екзистенційної категорії (антична модель дозвілля).

Так, зміні характеру трудової діяльності та часу, відведеного на роботу, сприяли одомашнення дозвілля; нівелювання чоловічої та жіночої праці; тенденції часткової, нерегулярної, неповної зайнятості та гнучкість робочого тижня; автоматизація виробництва, вибірковість робочого часу та подовження тривалості відпусток, канікул, вихідних тощо. Щоправда, розвиток засобів виробництва, раціоналізація та гуманізація процесу трудової діяльності, що мають супроводжуватись усуненням чи принаймні пом’якшенням суперечностей між «сутністю» та «існуванням», між працею та дозвіллям, зберігають цю суперечність навіть у економічно розвиненому суспільстві, оскільки трудова діяльність тривалий період часу здійснюється «з метою заробітку» і розглядається як єдиний «засіб для підтримки існування» (за Марксом), обумовлюючи фізичне та соціальне буття людини. При цьому головним вважається не зміст цієї діяльності, а користь, яку вона приносить (ascolia) і яка зводиться лише до забезпечення вигідних та комфортних умов існування, а не задоволення екзистенційних потреб.

Професія, визначаючи життєвий статус особи та її подальшу долю, програмує сьогодення та майбуття індивіда, нав’язуючи йому алгоритми поведінки, правила та норми, за межі яких людина не може вийти, чим унеможливлює універсальну й не детерміновану зовнішніми чинниками самореалізацію індивіда. Думка Енгельса про підкорення трудовій діяльності усіх фізичних та духовних здібностей людини, залишається актуальною й сьогодні. Звідси – цінування таких якостей як дисциплінованість, професійна компетентність, націленість зусиль на досягнення нових трудових результатів. І навпаки – потяг до самореалізації за межами професії, засуджується як прояв «дилетанства» [5, 107], «неробства», «байдикування» і навіть «ледарства». Ідеалізація професійної діяльності, її ототожнення із «життям взагалі» (дитинство, зрілість, старість визначаються через участь або неучасть людини у професійній діяльності) мають наслідком ідентифікацію людини («Хто Ви?») не з її захопленнями, бажаннями, хобі, філософськими чи політичними поглядами, а з її професією, завдяки якій і оцінюється Людина, її особисті потреби, здібності, економічний та соціальний стан [2, 202-203; 4, 189-190].

Але, в сучасному світі спостерігаємо поступову відмову від сприйняття професії як ідентифікаційного шаблону людини. Тезу про те, що не людина оволодіває професією, а професія оволодіває людиною, утверджуючи себе «шляхом заперечення індивіда», якому відмовлено у вільному, універсальному розвитку [3, 205], одним з перших намагається спростувати Фромм, доводячи, що справді бездіяльною, порожньою, такою, що втратила сенс, є діяльність homo faber’а, діяльність, яка рутинізує життя людини, паралізує її активність, відволікає від вирішення екзистенційних завдань. “І “активність”, і “пасивність” можуть мати два абсолютно різних значення…. Відчужена активність як проста зайнятість фактично є «пасивністю» у контексті продуктивності, тоді як пасивність, що розуміється як незайнятість, може бути й невідчуженою активністю” [7, 212-213]. Активне дозвілля є набагато «продуктивнішим» (Фромм), «кориснішим та необхіднішим» (Арістотель), аніж робота за матеріальну винагороду, «репресивну професіоналізацію» у формі «найнятого рабства».

І хоча в Україні ідея пріоритетності дозвілля, а не праці, сприймається поки що як утопія та нездійсненна фантазія, доцільно прислухатись до думок та поглядів тих культурологів, які вважають, що ніякі об’єктивні чинники (окрім соціальної апатії найнятих рабів та колективного страху перед реформами) не можуть перешкодити зростанню значимості дозвілля у найближчому майбутньому та його пріоритетній ролі в житті людини.

Сприйняттю дозвілля як духовного, екзистенційного явища має передувати «революція духу», перебудова свідомості людини, її уявлень про сутність та зміст власного буття, про ту «найвищу та усвідомлену діяльність, заради якої й варто було домагатись свободи» [1, C.12]. На зміну панівній економічній мотивації життєдіяльності, природній для людини праці, повинна прийти постматеріальна орієнтація, яка передбачає абстрагування від економічного інтересу; логіці професіоналізму – «теорії та ідеології найманого рабства» – творчість та просвітництво. В такому суспільстві «якість» життя визначатиметься продуктивністю, усвідомленістю та результативністю дозвілля людини, звільненої від трудових зобов’язань. Адже свобода – це привілей, яким необхідно вміти користуватись: Людина майбутнього не «відбудеться» якщо отримане нею дозвілля використовуватиметься на розваги, байдикування та марнотратство (така метаморфоза була б ознакою деградації суспільства, а не його прогресу).

Тому в сучасному суспільстві небезпідставними є й песимістичні погляди на співвідношення «праця-дозвілля»[2] (Юнгер), і застереження щодо невідповідності кількості та якості дозвілля (Тойнбі-Ікеда), і заклики до формування «культури дозвілля» належного рівня (Аріарський, Арнольдов, Стрельцов), і звинувачення у виродженні духовної культури в матеріальну цивілізацію (Шпенглер) та у надмірній концентрації уваги сучасною людиною на побічних чинниках праці (насолоді, владі, матеріальних привілеях та статках, соціальному статусі, який забезпечується трудовою діяльністю), що відволікає від справжньої суті будь-якої діяльності [6, 56].

Все ж таки маємо підстави стверджувати, що усвідомлення духовної цінності дозвілля зумовить зміну мотивів до трудової діяльності. І вже не почуття провини та відповідальності, не острах перед майбуттям, не примітивна матеріальна зацікавленість, а екзистенційна потреба у праці стане провідним стимулом життєдіяльної активності людини [7]. І лише тоді можна буде говорити про об’єктивне визнання права людини на життя незалежно від того, працює вона чи «ухиляється» від роботи, виконує свій «суспільний обов’язок» чи нехтує ним.

На зміну індустріальному суспільству з його націленістю на дисципліну, самопожертви, промислові досягнення, прагнення до побудови єдиної системи культурних норм, згоди і порядку, пріоритету соціального і загального над індивідуальним і окремим, приходять відмінності, протиріччя, протистояння, умовність та метафоричність із акцентуванням уваги на індивідуальних потребах, запитах і особистісному самовираженні. І якщо в Радянській Україні культура сприймається як ідеологічно залежна та економічно витратна сфера, то в сучасному українському суспільстві перевагу отримує концепція «самоцінності культури» як сукупності накопиченого суспільного багатства, культурної спадщини та творчих досягнень; як стратегічний пріоритет сучасної економіки; як діючий агент соціального розвитку. Кардинальна зміна поглядів на культуру пояснюється не лише формуванням постіндустріального суспільства, в якому головною є не товаровиробнича економіка, а економіка обслуговування, але й експансією культури та культурних дій за межі звичної освітньо-розважальної функції, пріоритетної в індустріальній моделі світосприйняття; і появою особливих видів діяльності та відповідних їм ринків, що поєднують промислові, підприємницькі та культурно-художні елементи. Культурні індустрії, основним ресурсом розвитку яких є культурні особливості регіону, види діяльності, соціальні групи, реалізують не лише товаро-споживацькі, але й соціально-символічні цілі. Культурним індустріям завдячують своїм існуванням сучасний туризм, медійні комунікації, освітні середовища, індустрія дозвілля та розваг, які залучають до культури масового споживача, перетворюючи наш світ на «музей без стін» (А.Мальро).

У системі визнання мінливості, альтернативності, поліфонічності розвитку, відкритості людини до постійних трансформацій, змінюється соціальна мотивація та споживацька поведінка у сфері культури. Інтереси аудиторії «нового типу» фокусуються на перехресті етнічної та світової, популярної та класичної, традиційної та сучасної культур. Споживач ХХІ ст. відвідує оперу чи рок-концерт, традиційний музей чи модне естрадне шоу, виставку сучасних художників чи місцеве фольклорне свято у разі, якщо конкретний дозвіллєвий захід приносить задоволення. Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, мистецтвом і туризмом, історією і кіно, театром і музикою, моральністю та розважальністю, посилюючи водночас і інтелектуальні та творчі процеси, і прагнення до задоволення та атрактивності. Тому у дозвіллєвій поведінці відбиваються процеси психологічної індивідуалізації: для одних у дозвіллі концентрується пафос неперервного оновлення життя, його динамічності, що символізується у придбанні нових речей, престижному споживанні конкретних дозвіллєвих послуг та дозвіллєвих занять, бажання відповідати стандартам та стереотипам відповідного образу життя; для інших - сутнісна роль дозвілля зводиться до розвитку емоційно насичених міжособистісних відносин, творчості, реалізації пізнавальних та культурних інтересів, свідомого відмежування від стилів життя, що нав’язуються суспільством споживання.

Зрозуміло, що успіх діяльності організацій та об’єднань в індустрії культури залежить від повернення витрачених ресурсів шляхом реалізації продукції – культурних благ, мистецьких творів та дозвіллєвих послуг. Тому стрижневою позицією, що впливає на кінцевий результат діяльності закладів культури, є, з одного боку, орієнтація на споживача (досить часто невибагливого), його цінності та потреби, а з іншого – відповідне формування та задоволення попиту у сфері дозвілля. Як наслідок, орієнтація на самоцінність культури реалізується у функціях традиційної інституціональної практики, а її ринкова інтерпретація – у різних формах практико-орієнтованих модулів, спрямованих на організацію відпочинку, надання туристичних послуг, продаж сувенірної продукції, створення кав’ярень, магазинів-клубів, проектних центрів дозвілля, розважальних сімейних комплексів.

У той же час, в сучасному суспільстві дозвілля відіграє роль важливої соціально-культурної системи, у межах якої можливе задоволення «найвищих» потреб людини – потреб у самореалізації, самоповазі, самовдосконаленні, зростання індивідуального культурного потенціалу особи шляхом залучення до багатобарвного світу людських цінностей.

Тобто, ХХІ ст. притаманна діалектична єдність процесів поглиблення духовної кризи (життя «без табу», толерантність до жорстокості та безвідповідальності, сприйняття гасла «я так хочу» як вищої гуманітарної цінності, розуміння свободи як нігілізму й окультуреного свавілля) та оздоровлення культури.

Сучасні реалії ускладнюються не лише світоглядним розчаруванням у найпрекрасніших колективних сподіваннях та прагненнях, збуджених величним комуністичним проектом; ентропією довіри до гранднаративів Модерну (про поступальне розширення горизонтів свободи, про розвиток Розуму, про емансипацію Праці, про прискорення НТП), але й нездатністю сучасної людини насолоджуватись культурними здобутками, підкорення нею цікавого та приємного - корисному й необхідному. Як зазначає Шелер М., “рушійною силою сучасної людини праці та користі є ресентимент, спрямований проти розвинутішої здібності насолоджуватись та мистецтва насолоди… Створюється надзвичайно складний механізм виробництва приємних речей, вирує, не припиняючись, робота з його обслуговування, – і все це без перспективи на те, щоб врешті-решт насолодитись цими речами… сучасна цивілізація прагне, щоб вироблені та накопичені нею у безмежній кількості приємні речі нікому не знадобились” [8, 173-174].

Вважаємо, що дозвілля має усвідомлюватись у контексті тих позитивних цінностей, які стають важливими у розвитку постмодерного суспільства: не утилітарна користь, а інтелектуальне споглядання; не трансформація природи, а її охорона; не придушення внутрішнього світу людини, а його реалізація з найменшими конфліктами задля індивідуального чи колективного задоволення; не лише право на роботу, але й право на дозвіллєве життя (за словами Лафарга - «право на лінь».). Але в основі концепції дозвілля як мистецтва жити, мистецтва, що пройшло шлях від людини, яка грається (homo ludens) через людину-ремісника (homo faber) до людини розумної (homo sapiens), має бути принцип поєднання захисту її прав та особистісної відповідальності.

На дозвілля прямий та опосередкований вплив здійснює технологічний розвиток суспільства. Однак в Україні цей аспект залишається поза увагою науковців. Під час цієї своєрідної «мовчанки» явище, означене терміном «індустрія дозвілля», розростається, міцніє і набирає великої сили впливу на всі сфери суспільного життя.

Проблема взаємозв’язку культурного та технологічного у дозвіллі є незаперечною й набуває особливої гостроти в умовах інформаційного суспільства, коли радіо та телефони, телевізори та аудіотехніка, принтери та сканери, калькулятори та комп’ютери, міжнародна інформаційна система Інтернет та спеціалізовані мережі, все більше впливають не лише на сферу матеріального виробництва, соціально-політичну діяльність суспільства, але й на духовне життя сучасної людини. Розробник концепції «цивілізації дозвілля» Дюмазедьє Ж. ще у 60-ті роки ХХ ст. застерігає про безпосередній зв’язок збільшення технологізації дозвілля та, відповідно, зростання пасивної участі громадян у культурному житті. З ним погоджується його колега Фрідман Ж., упевнений в тому, що технічна цивілізація стандартизує дозвіллєві послуги та приведе усі суспільства до ідентичного використання вільного часу. Голландський вчений Смірс Й. та німецький культуролог Лор С. обґрунтовують думку, що комерціалізація дозвілля спричинена науково-технологічними досягненнями і є однією із головних передумов втрати моральних цінностей, духовних орієнтирів та появи психічних захворювань, а оцінювання дозвіллєвих послуг лише за економічними показниками сприяє моральній деградації суспільства. Дотримуючись позиції про негативний вплив техніки на культуру Ортега-і-Гассет відзначає, що «сама техніка, будучи для людини, з одного боку, в принципі безмежною можливістю, з іншого – призводить до небаченого спустошення людського життя, примушуючи кожного індивіда жити виключно вірою в техніку. Ось чому наш час – як ніколи технічний – виявився на рідкість беззмістовним та порожнім» [5, С. 221]. Культурна індустрія вже не сприймається як носій моральних та естетичних критеріїв, духовного та метафізичного смислу, вона впливає на суспільну та індивідуальну поведінку передусім на рівні споживання, підміняючи істинні цінності банальностями та стереотипами.

Оптимістичні роздуми про сприятливий технологічний вплив на дозвілля, зводяться до відкриття перед людиною нових можливостей у сприйнятті світу – від мікро- до макро- та мегасвіту; у культурному розвитку, що відбувається завдяки технічним досягненням, а не у протиставленні техніки культурі. Пропонуються різні шляхи ліквідації небезпечних тенденцій, з метою встановлення гуманного технізованого суспільства, в якому можуть існувати розумні межі та зв’язки між людиною та інформаційними машинами.

Безперечно, внутрішні механізми “індустрії дозвілля” спрямовані на створення комерційно оптимальних стандартів масової культури. Разом з тим, сама природа потреб з їх тенденцією до безперервного зростання примушує магнатів “індустрії дозвілля” “підвищувати планку” – і таким чином йти на постійний підрив внутрішньо сталих усереднених естетичних смаків. Звідси – гнучкість та мобільність “індустрії дозвілля”, складність та нестабільність її інфраструктури, і, як результат, неоднорідність самої масової культури.

Разом з тим, технологічні досягнення людства дозволяють реалізувати нові, раніше нереальні, види дозвілля та розваг, а також робити їх безпечними для використання (не важливо, чи йдеться про поглиблення професійних знань, чи про знайомство з культурою інших народів світу). У всьому світі змінюються темпи мобільності та динамічності населення, що пояснюється пристосованістю (чи не пристосованістю) до життя адекватної корисної площі, можливості (неможливості) отримати освіту чи роботу, бути у безпеці чи забезпечити собі відносно кращий життєвий рівень. Можливість дістатись у будь-яке місто світу за декілька годин, здатність встановити точне місцеперебування об’єкта, технологічна розробка оптимальних туристичних маршрутів, канікули в космосі, тренажери для гольфу, лижного спорту чи тенісу, штучні ліси, водоймища та гірські спуски, пластикові пальми та резиновий пісок… Питання не в доцільності технологічних досягнень, а у їх використанні, у здатності людини розвиватись не лише інтелектуально, створюючи нові технології, але й соціально, емоційно та культурно, усвідомлюючи, що світ – не тематичний парк розваг, населений «культурними аутистами» (Popcorn, 1991), а «глобальне селище», в якому війна чи мир, тотальна руйнація природи чи її захист, взаємовинищення чи толерантність, залежать лише від нас.

У ХХІ ст. ідеали індустріалізму замінюються імперативами екологізму, який посилює поширення моральних та етичних принципів не лише на людину, а й на природу; культивує відчуття єдності з природним середовищем; вимагає дотримання й беззаперечного сприйняття вимог та обмежень природних законів у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Тривале систематичне руйнування довкілля промисловістю і технікою, визнання та врахування тієї обставини, що людина є не лише суб’єктом, який пізнає світ (декартівська «людина мисляча»), але й суб’єктом, який, живе в ньому («людина існуюча»), спонукає усвідомити та зрозуміти обмеженість природних ресурсів (води, нафти, газу, деревини, повітря), що відповідно вплине на використання дозвіллєвих послуг. Так, вичерпання не поновлюваних енергоджерел та палива ускладнить вирішення транспортних проблем, що, позначиться на свободі дозвіллєвого вибору не лише у контексті далеких мандрівок, але й поїздок на уікенди та під час традиційних канікул; погіршення якості ресурсу (наприклад, води, отруєння ґрунту чи забруднення атмосфери) значно обмежить або унеможливить задоволення дозвіллєвих запитів (бажання відпочити біля водоймища, обмежене забороною купатися, вже набуло в Україні тотального характеру).

Дозвілля для більшості мешканців сучасного світу пов’язане з природою і зорієнтоване на природний відпочинок (поля, гори, море, сонце). І якщо на початку ХХ ст. відпустки біля моря або у гірській місцевості дозволяла собі лише буржуазія, а життя у місті було мрією для багатьох мешканців, то з другої половини ХХ ст. дозвіллєві пріоритети людини докорінно змінюються: дозвілля на природі стає однією з форм якісного життя (від відпочинку на морі чи прогулянок у парковій зоні до інтелектуальних захоплень), а ідеальне життя оспівується як життя на природі, в затишній місцині або в екологічно незабрудненому регіоні.

Іншого характеру набуває і взаємозв’язок людини з природним та тваринним світом: у доіндустріальному суспільстві людина займається рибальством, квітникарством, землеробством, скотарством, бджільництвом, мисливством, щоб вижити; в індустріальному суспільстві вона поєднує ці види діяльності з промисловістю; а у постіндустріальному світі зазначена діяльність набуває абсолютно іншого змістового та значеннєвого навантаження, перетворюючись на засіб проведення дозвілля й унаочнюється у створенні об’єднань захисту тварин, клубів любителів пташок, рослин і т.ін., що набувають в сучасному світі все більшого впливу.

Здійснене нами дослідження, дозволяє стверджувати, що контекст розвитку дозвілля як самостійного соціально-культурного явища визначатиметься в найближчому майбутньому формуванням нової парадигми, концептуальною ознакою якої стане соціальна рівнозначність усіх сфер життєдіяльності людини та сприйняття дозвілля як вагомого духовно-ціннісного чинника людського буття. Такий методологічний підхід дозволяє у центрі дозвіллєвої проблематики поставити особу з її здібностями, ухилами, рівнем розвитку духовних запитів та інтересів. І хоча новизна проблематики ще не повністю усвідомлена та асимільована багатьма дослідниками, а наукові публікації досить часто хибують на декларативність, використання суперечливих, навіть протилежних визначень, трактування дозвілля з позицій лише функціонально-прагматичного підходу, проблема соціального та культурного становлення індивіда у сфері дозвілля набуває все більшої значимості та актуальності, стаючи незмінним атрибутом наукового культурологічного аналізу.

Поиск по сайту: