Пізнання як специфічна форма відношення людини до світу. Основні види і принципи пізнання

Пізнання з давніх давен досліджувалось філософією. Як невід‘ємна складова людського буття, воно є предметом такого розділу філософії, як теорія пізнання, яку по іншому називають гносеологією, інколи – епістемологією. Ці терміни мають грецькі корені: “gnosios” – пізнання, “episteme” – знання, вміння, наука.

Гносеологія – це розділ філософії, що вивчає природу знання і його можливості, співвідношення знання і реальності, загальні передумови пізнання та його форми, закономірності пізнавальної діяльності людини, її можливості і здібності, критерії істинності та достовірності знань тощо.

Це процес набуття і оновлення знань. До знань же відносять все те, що є в пам‘яті людства і може бути в будь-який момент актуалізоване. Тобто пізнання – це процес поповнення і оновлення змісту пам‘яті. Таке найбільш загальне визначення пізнання, яке з‘єднує всі його види і форми. Саме завдяки пізнанню, в такому найширокому його розумінню, людина із біологічної можливості перетворюється в реальну соціальну дійсність. Так відбувалося впроміж історії людського роду, так проходить і в житті кожного індивіду. Лише завдяки пізнанню людина стає людиною в повному розумінні цього слова, а саме: стає особистістю, яка через пізнання досягає більш чи менш високого рівня розвитку. Таким чином, пізнання виступає засобом саморозвитку людини.

Пізнання тісно пов‘язане з діяльністю нервової системи людини. Воно неможливе без високоорганізованої матерії – мозку людини.

Пізнання виникає на основі взаємодії суб‘єкта і об‘єкта і не існує поза ними. Але воно не належить окремо взятим ні суб‘єкту, ні об‘єкту. Якщо ж ми будемо виходити з того, що пізнання належить тільки, скажімо, об‘єкту, то це буде рівнозначно одухотворенню об‘єкта, визнання існування якогось об‘єктивного розуму, який існує незалежно від людини і людства і навпаки, якщо ми будемо притримуватись точки зору, що пізнання – це властивість лише суб‘єкта, що воно плід чисто суб‘єктивної діяльності, то ми неминуче прийдемо до агностицизму, до відриву змісту пізнання від матеріального субстрату.

Таким чином, пізнання є моментом взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. В силу цього воно одночасно є і об‘єктивним, і суб‘єктивним. Пізнання суб‘єктивне, бо поза людиною і людством немає пізнання, а існують тільки речі. Але воно, в той же час, об‘єктивне, по скільки спрямоване на об‘єктивний світ, яким суб‘єкт намагається оволодіти і теоретично, і практично.

Ця складна діалектична природа пізнання розкривається в понятті відображення. Відображення – це здатність свідомості людини відтворювати в певній формі і до певної міри повноти і точності існуючий поза неї об‘єкт.

Відображення не включає активність і творчий характер пізнання. Відображення і творчість – поняття, які в однаковій мірі розкривають істотні сторони пізнання. Одне другого не виключає, а навпаки, доповнює, збагачує, виступає як творче відображення, як головна особливість пізнавального образу і його відношення до об‘єктивної реальності.

Пізнання само по собі ніколи не може володіти властивостями об‘єкту, воно може бути образом, відображенням об‘єкта. І цей образ існує не в об‘єкті, а в голові людини, що пізнає. Пізнання – це процес ідеального осягнення реального світу.

Проте процес пізнання полягає не в простому створенні ідеальної копії наявного стану речей, а саме так уявлялася суть пізнання в метафізичному матеріалізмі, де під копією розуміють нерухоме, буквальне відтворення предмету.

Проте, пізнавальний образ відображає предмет (і в цьому він копія), але він відображає його по-творчому виходячи із потреб людини, синтезуючи взятий із об‘єктивної реальності зміст. І це вже не просто копія. Тут ми говоримо про діяльністний, творчий характер відображення.

Пізнання виявляє об‘єктивний зміст реальності як діалектичної єдності – того, що є і можливості, того, що могло бути в минулому, але не здійснилося і того, що буде і може бути в майбутньому. Тому пізнання відображає не тільки існуючі (або же, що дійсно існували чи будуть існувати) предмети, процеси, явища. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Для відображення, яке фіксує лише дійсне (чуттєве), загальне просто не існує. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на “конструктивні схеми” реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. “Конструктивна схема” тієї чи іншої речі, по суті, вказує на таку множинну можливостей”, який здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображуючи “конструктивну схему” речей, свідомість відтворює можливості.

Таким чином, пізнавальний процес відображає не саму реальність, а “конструктивні схеми” речей, процесів, що складають її, і тому відтворює не тільки здійснені варіанти цих схем (дійсність, наявний стан речей), але й водночас, всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливостей.

Звідси витікає, що пізнання – це процес творчого відображення реальності в свідомості людини. В ньому, на перший погляд, можна виділити три елементи: суб‘єкт, об‘єкт і процес пізнання.

Суб‘єкт – носій предметно-практичної діяльності, пізнання (індивід чи соціальна група), джерело активності, направленої на об‘єкт.

Об‘єкт – те, на що спрямований суб‘єкт в предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об‘єкт не просто тотожний об‘єктивній реальності, а виступає як така її частина, що знаходиться у постійній взаємодії з суб‘єктом.

Процес пізнання виникає в результаті взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. Суб‘єкт і об‘єкт складають єдність протилежностей. Вони єдині, поскільки єдині природа і суспільство. Але вони одночасно і протилежні, різноякісні. Людство розвивається по своїм хоча і об‘ктивним, але специфічним законам. В суспільстві діють люди, які наділені свідомістю, а в природі – стихійні, сліпі сили.

Вирішення протиріч між суб‘єктом і об‘єктом пізнання відбувається через практику, зміни об‘єкту, підпорядкування його свідомій волі людини. В процесі практики суб‘єкт змінює об‘єкт для того, щоб він відповідав потребам і цілям людини. Практика служить і основою людського пізнання, і критерієм його істинності.

Процес пізнання носить суспільно-історичний характер. Це проявляється у наступному:

По-перше, всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею. Практика не тільки породжує здатність до пізнання, але і створює ту соціальну атмосферу, в якій формуються і розвиваються знання. На основі практики водночас виникає знання і розвивається потреба в його прогресі для подальшої реалізації в суспільно-історичній діяльності.

По-друге, пізнання завжди опосередковане деякими висхідними положеннями бачення світу, уявленнями про буття. Ці змістовні передумови пізнавального процесу не є абстрактним поглядом на світ, вони історично зумовлені, поскільки в них зібраний і відповідним чином узагальнений досвід попередніх поколінь. Виражаючи попередній досвід відображення світу, ці висхідні посилки задають певний спосіб його розгляду і аналізу, тим самим виступають як норми і орієнтири формування і розвитку нового знання. Накопичене в результаті попередньої пізнавальної діяльності об‘єктивне знання виступає передумовою і основою подальшої діяльності по освоєнню навколишнього світу.

По-третє, процес оволодіння досвідом попередніх поколінь передбачає життя людини в суспільстві, в людському колективі. Поза суспільством немає і не може бути людини. Індивід, який має всі антропологічні ознаки сучасної людини, але повністю відірваний від людського суспільства, по суті не є людиною. Причиною цього є позбавлення для такого індивіда можливості включатись в систему суспільних відносин, механізмом такого приєднання і включення виступає культура, в якій зафіксований досвід, попередніх поколінь (традицій) і новації.

По-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку знань, закріплених в цінностях матеріальної і духовної культури, в категоріальній системі мислення, його структурі, мові.

Сучасна теорія пізнання ґрунтується на таких принципах:

а) об‘єктивності – визнання об‘єктивного існування дійсності як об‘єкта пізнання, що не залежить від людини і людства;

б) пізнавальності – визнання того факту, що пізнання здатне адекватно відображати дійсність й йому в принципі немає меж. Проте на кожному історичному етапі розвитку пізнання обмежене рівнем розвитку практики;

в) активного творчого відображення – визнання того факту, що пізнання – це процес творчого відображення дійсності в свідомості людини. Воно не є процесом створення ідеальної копії наявного стану речей, а виявляє об‘єктивний зміст як діалектичної єдності з можливістю;

г) діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів та категорій;

д) практики – визнання основою пізнання та критерієм його істинності практику; суспільно-історичну предметно-чуттєву діяльність людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе;

е) історизму – визнання того факту, щоб розгляд усіх предметів і явищ слід проводити з врахуванням їх виникнення і становлення;

є) конкретності – визнання того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна, зумовлена конкретними умовами, місцем та часом.

Одні філософи вважали, що джерелом нашого знання, формою безпосереднього зв‘язку людини з зовнішнім світом є відчуття й сприйняття).

Сенсуалізм існує в двох формах: матеріалістичній і ідеалістичній. Матеріалізм і ідеалізм в сенсуалізмі вирізняється в відповіді на питання: “Чи є джерелом відчуттів та сприйнять об‘єктивна реальність?”. Матеріалізм ясно і однозначно стверджує, що наші відчуття і сприйняття – образи об‘єктивної реальності. Ідеалісти ж або вважають, що нам невідомо і ми не можемо знати, чим викликаються відчуття: речами, богом чи ще якоюсь силою (Д. Юм), або, як махісти, оголошують самі відчуття єдиною реальністю, а саме: чуттєві уявлення і є поза нами існуюча реальність.

Емпіризм виходить з основного положення сенсуалізму, що чуттєві дані є джерелом людських знань. Проте його представники вважають, що відчуття і сприйняття не просто фундамент знань, але весь його зміст. І основна помилка емпіризму полягає не в сенсуалізмі, а в односторонності, абсолютизації досвіду, і недооцінці ролі теоретичного мислення, зведення його до простого об‘єднання даних досвіду.

Характерною рисою раціоналізму була неспроможність розкрити дійсне джерело творчої ролі мислення, зрозуміти роль досвіду як посередника між мисленням і об‘єктивною реальністю. В русі мислення до об‘єкту раціоналізм перескакує таку важливу ланку, як дані органів чуття. І тому їх інтелектуальна інтуїція, хоча і є раціональною, розумною, але утримує елемент містифікації. Недаром Декарт прийшов до ствердження про існування вроджених ідей.

Між емпіриками і раціоналістами в ХVІІ-ХVІІІ ст. проходить досить жвава полеміка, в процесі якої виявились слабкі місця тієї чи іншої концепції.

За Кантом, знання має два незалежних одне від другого джерела: а) дані чуттєвих вражень; б) форми розсудкової діяльності, які носять незалежний від досвіду, апріорний характер. Ні те, ні інше само по собі не є знанням, знання виникає в результаті їх синтезу.

Шляхом визнання двох джерел знань – чуттів і апріорних (до досвідних) форм – Кант власне відірвав пізнання від об‘єктивної реальності. Він шукав джерело об‘єктивності знання не в його зв‘язку через чуттєві дані з об’єктивною дійсністю, а у всезагальності і необхідності суджень, які в свою чергу упираються в трансцендентальну єдність апперцепції, в “Я”, в формальну організацію розсудку.

Поиск по сайту: