Тема1 Укр.Історіографія як наукова дисципліна

1. Оформлення УІ як наукової дисципліни у 19-20ст.

2. Місце історіографії у процесі історичного пізнання

3. Понятійний апарат – історіографічний процес, історіографічна ситуація, історіографічний факт, історіографічне джерело, історіографічна концепція, течія напрям в історіографії.

4. Методи історіографічного дослідження, історіографічний аналіз, синтез.

1. Українська історіографія - спеціальна галузь істо- ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії Ук- раїни, але й світової історії.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру- бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумо- вувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи по- дальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національ Складання української історіографії як галузі науки стиму- лювалось також потребами її вивчення, становлення її як нав- чальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного україн- ського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува- лись запровадженням до навчальних планів курсів історіо- графічної проблематики. Стимулом до виокремлення україн- ської історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах.

Друга половина XVIII - перша третина XIX ст. займають ви- нятково важливе місце в становленні української історичної науки. Йшов процес формування наукових основ історичних знань, виокремлення та унезалежнення української історіо- графії від російської та польської історіографій. Дієвим чинни- ком визрівання національних ознак української історичної науки став початок тривалого процесу відродження, нове піднесення національно-визвольного руху, формування нової генерації українських істориків. Цей процес відбувався супе- речливо і непослідовно, оскільки співпав з імперською добою української історії, коли після поділів Польщі основні ук- раїнські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та Австрійської (згодом Австро-Угорської), які чинили жорсто- кий спротив будь-яким національним рухам, стримували роз- виток культури «неісторичних» націй. Після ліквідації геть- манської влади (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) скасовується козацько-полковий устрій і накидається росій- ський адміністративний устрій. Це посилило український рух опору правлячим колам Росії, ідеям панрусизму, теорії «офіційної народності», русифікаторській політиці царизму. По обох берегах Дніпра розгорталось пробудження української нації. Потужний вплив на українське пробудження мала літе- ратурно-художня творчість Івана Котляревського (1769- 1838) та Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) - зачинателів нової української літератури. «Енеїда» І. Котляревсько- го - це художнє моделювання українських старожитностей, наповнення античного твору Вергілія українським національ- ним матеріалом. У художніх образах «Енеїди», «Наталки-Пол- тавки», «Москаля-чарівника» постали представники різних станів українського суспільства: шляхти, запорожців, росій- ських чиновників. Написані народною українською мовою, ці твори були проникнуті духом козацької незалежності, воле- любності, національної самобутності. Творчість Г. Квітки- Основ'яненка започатковувала нову українську прозу і драма- тургію. Він чи не першим занурився у життя різних верств українського народу, в тому числі козацької старшини, пока- зав їхні звичаї, родинні традиції, відхід від народної моралі, підносив ідеали гуманності, суспільної справедливості. Зародження нової української літератури з чіткими рисами національної самобутності доповнилось появою «Історії Русів» з її концепцією окремішності українського народу, що справи- ла колосальний вплив на розвиток історичних знань, на ста- новлення національної історіографії. Свою специфіку мав роз- виток історичних знань на західноукраїнських землях, які після поділів Польщі опинилися в складі імперії Габсбургів.

Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі XVIII—XIX ст., коли українська історична думка виокремлюється та унезалежнюєть- ся від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — ук- раїнським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозь- кої Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі, 180

накидання російської політичної і адміністративної системи роз- горнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулюва- ло інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелекту- ально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності. Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і козацького автономізму посилився процес визрівання національ- них засад української історичної думки. Праці Якова та Олександ- ра Маркевичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в україн- ській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо- географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень. Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національно- го забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьо- му творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів- українців від княжих часів до 80-х рр. XVIII ст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і на- ціонально-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини. Поряд з підросійською Україною історична думка збагачува- лася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко- католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській істо- ричній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могиль- ницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна ІНашкевича, Іва- на Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-Волинської Русі та козацько-гетьманської доби.

Середина та друга половина XIX ст. пов'язані з подальшим утвердженням наукових засад української історичної думки, трансформацією її в науку, формуванням її національних тра- дицій. Вирішальну роль у становленні української історичної науки відіграло заснування та діяльність університетів: Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського (Оде- ського), а згодом і Чернівецького, які виступали потужними осередками розвитку історичних знань, проведення архео- графічних та історичних досліджень, підготовки професійних істориків. Створення історичних товариств, археографічних комісій, заснування науково-популярних часописів - все це по- зитивно впливало на прирощування і поширення історичних знань, зростання національної свідомості українського народу. У відповідь на реакційну політику царизму, його антиук- раїнські циркуляри наростав національно-визвольний рух, який помітно стимулював розвиток національної історіографії. Могутній вплив на національно-визвольний рух, на форму- вання історичної свідомості справляли творчість Т. Шевченка, його народно-демократична історіософія, діяльність кирило- мефодіївців та громад. Це сприяло утвердженню в українській історіографії народницького напряму. Його прихильники вва- жали, що рушієм історичного процесу є народ, насамперед селянські маси, а тому наука має досліджувати соціальну та побутову історію народу як головного носія національних цінностей, національної культури, мови, звичаїв і традицій. Представники цього напряму сповідували ідею окремішності української історії. Народницький напрям, продовжуючи традиції романтизму, виявився максимально готовим до сприйняття історіософії лібералізму та позитивізму. Серед провідних постатей романтизму і зародження народницької історіографії слід назвати М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, Ф. Вовка, П. Жи- тецького, М. Драгоманова та ін. У 60-80-х рр. XIX ст. зміцнюються контакти істориків і громадських діячів Наддніпрянської України та Галичини, яка починає відігравати дедалі більшу роль у загальноук- раїнському русі. Утворення Літературного товариства імені Тараса Шевченка, його трансформація в Наукове, діяльність «Просвіти» - все це дало новий імпульс розвитку історичної науки у межах українських земель.

Кінець XIX - початок XX ст. - переломний рубіж у розвитку української національної історіографії, зумовлений головним чином науковою діяльністю М. Грушевського. Його переїзд до Львова, викладання історії України у Львівському університеті, участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, ство- рення наукової історичної школи започаткували новий етап у розвитку української історичної думки, утвердженні її науковості і національного характеру. Принципове значення мала опрацьована М. Грушевським наукова схема і нова концепція української історії як історії окремого, самобутнього народу із своєю культурою, мовою, тра- диціями. Вона була покладена в основу наукового синтезу знань про український народ, у створення фундаментальної багатотом- ної «Історії України-Руси», яка вперше дала системний виклад української історії, її безперервність і тяглість від найдавніших до новітніх часів. М. Грушевський створив «Історію України- Руси» на рівні тогочасних стандартів європейської історичної науки, на засадничих принципах позитивістської і народницької історіософії, виклав історичний процес з позицій української національної ідеї.Важливим осередком розвитку української історичної науки стало Українське наукове товариство в Києві, створене і очолю- ване М. Грушевським. Праці його членів і видавнича діяльність збагатили українську історіографію рядом ґрунтовних дослі- джень з різних галузей історичних знань, сприяли утвердженню української національної історіографії. На рубежі XIX—XX ст. українська історіографія остаточно заявила про себе як національна.

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюван-ням української національної історіографії, у рамках якої викристалізувались декілька напрямів: народницький або на- родно-демократичний, державницький та соціальноекономічний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як зазначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ- ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про- цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере- джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від- давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на- бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав- ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.

Розгортання національно-визвольного руху, його переростан- ня в Українську революцію 1917—1920 рр., відновлення національної державності України стали рубіжним етапом остаточного утвердження української національної історіографії. Історична наука, справляючи великий вплив на формування історичної, національної і державницької свідомості українців, стимулювала національне відродження і відновлення Україн- ської держави. Віддзеркаленням нових явищ у суспільно- політичному розвитку України стало виокремлення в українській історіографії державницького напряму, тісно пов'язаного з інши- ми напрямами, як логічного продовження історіософії М. Гру- шевського. Наукові праці В. Липинського, С. Томашівського, М. Кордуби та ін. утверджували концепцію давності, історичної тяглості ук- раїнської державності, ролі княжої і козацько-гетьманської доби в становленні національних державницьких традицій. На ґрунті історичного досвіду моделювалися варіанти державного устрою майбутньої Української держави, виводилися повчальні уроки. Державницький напрям історіографії набув особливої актуаль- ності в умовах утворення УНР та ЗУНР, їх Злуки. Українська революція справила глибинний вплив на розвиток історичної науки, висвітила актуальні і недосліджені проблеми, започаткувала державну підтримку історичних досліджень, ство- рення нових осередків історичної науки, підготовки професійних істориків, вивчення історії в системі освіти. Особистий приклад у реалізації нових завдань, що постали перед історичною наукою, по- казували М. Грушевський, а також Д. Багалій, Д. Дорошенко та ін. Велике значення для утвердження і подальшого розвитку національної історіографії мало заснування Української ака- демії наук і виділення в її структурі історико-філологічного відділу. Продовжували збагачувати історичні знання члени Ук- раїнського наукового товариства, його історичної секції, вчені університетів.

Головним підсумком розвитку української історіографії у 20-х рр. XX ст. стало завершення її трансформації, започаткова- ної в добу Української революції, з «речі в собі», тобто із справи невеликої групи професіоналів, у «річ для себе», тобто в явище суспільно визнане, у компонент українського державного життя.

Разом з тим уже з перших років радянської влади, особливо після включення УСРР до Союзу РСР і утвердження тоталітаризму та централізму, історична наука ідеологізується, перетворюється в служанку режиму, відбувається монополізація історіографії під контролем більшовиків. У 1920-х рр. досить рельєфно простежується два умовних ета- пи розвитку історичної думки в УСРР: перший охоплює 1921— 1925 рр., коли поряд із старими стали формуватися нові осередки під контролем органів влади, коли існував ще певний плюралізм у науковому і суспільному житті. Шанс для збереження націо- нальних традицій української історіографії відкривала політика українізації та повернення в Україну М. Грушевського. Другий етап пов'язаний з 1926—1930 рр., який характеризується поси- ленням командно-адміністративного та ідеологічного наступу на українську історіографію, її переводом на рейки марксист- ської методології, перетворенням у провінційну. На перше місце в історичній науці висуваються історико-партійні дослідження марксистського спрямування, тотально запроваджується методо- логія партійно-класового трактування історичного процесу1. Потужний спротив радянізації та ідеологізації історичної нау- ки справляв М. Грушевський, очолювані ним історичні установи та видання ВУАН, його київська історична школа. Наукові праці істориків національно-демократичного спрямування продовжу- вали збагачувати знання з історії України, розвивати традиції української історіографії. Новелою досліджень цього напряму стало посилення інтересу до соціально-економічних аспектів історії українського народу, його культури. Велику роль відіграли порайонні комісії у розвитку регіональних досліджень та укра- їнського історичного краєзнавства. За умов наступу тоталітарного режиму на українську історіо- графію, тотальної цензури, розгортання репресій єдиними острівцями збереження її національних традицій, протидії марк- систському перелицюванню історії України залишалися істори- ки Західної України й ті, що опинилися в еміграції. Українські навчальні та наукові осередки в країнах Центральної і Західної Європи не тільки задовольняли освітньо-культурні та наукові потреби західної української діаспори, але й продовжували розви- вати модерну національну історіографію, знайомити з її набутка- ми європейську громадськість.

1930-ті — перша половина 1940-х рр. для української історіо- графії мали трагічно-драматичні наслідки, вона зазнала великих втрат. Історична думка розвивалася суперечливо і непослідовно, мала свою специфіку, зумовлену конкретно-історичними умовами. На підрадянській Україні, починаючи з кінця 1920-х рр., сформувався режим одноособової влади Сталіна, була згорнута «українізація», суттєво змінена національна політика, масового характеру набули репресії, що спричинило остаточну втрату істо- ричною наукою своїх природних функцій, тобто наукових. Вона перетворилася в ідеологічну служницю влади, в один з каналів пропаганди марксизму-ленінізму, в ідейну зброю більшовиків для боротьби із своїми супротивниками. Замість наукових істо- ричних установ ВУАН, які ліквідовувались, була створена цент- ралізована система марксистсько-ленінських інституцій. Ко- муністична партія піддала критиці наукову схему українського історичного процесу, опрацьовану М. Грушевським, розгромила його наукову школу, запровадила замість неї так звану марксист- ську історію України. Марксистська історіографія мала своїм пріоритетним завданням уніфікувати і догматизувати українську історію, прагнула узгодити її оцінки з російською історією. Вкрай негативні наслідки для історичної науки мав лист Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция», його вказів- ка щодо вибіркового, партійно-класового підходу до джерел, 305

вихід у світ «Короткого курсу» історії ВКП(б), масові репресії проти національно свідомих істориків, нищення їх праць. Створення у 1936 р. Інституту історії України було ширмою, за допомогою якої влада хотіла приховати свої злочинні дії супроти української істо- ричної науки. Інститут мав стати офіційним рупором марксист- ського тлумачення української історії, організатором ідеологічної боротьби проти буржуазно-націоналістичної історіографії. У роки Другої світової війни історичні дослідження були помітно згорнуті, але не припинилися. Після включення Західної України і Буковини до складу СРСР та УРСР почалася насиль- ницька радянізація та ідеологізація місцевих осередків історич- ної науки, паралізовано і заборонено дослідницьку діяльність тих істориків, які не сприймали і не визнавали радянський режим. Історичні установи УРСР, перебуваючи в евакуації, підготували ряд праць, у яких окремі сторінки історії України висвітлювали- ся у національно-патріотичному дусі, що викликало негативну реакцію з боку ідеологічних структур ВКП(б)-КП(б)У. Ряд істо- риків, що залишався на окупованій гітлерівцями території, був змушений емігрувати на Захід, поповнивши дослідницькі сили української діаспори.

Повоєнний розвиток української історіографії розгортався на тлі суттєвих змін, які відбувалися в Європі та у світі, розв'язуван- ня «холодної війни», а також в контексті завершення об'єднання переважної більшості українських земель у складі УРСР, вхо- дження її до ООН, третьої хвилі української еміграції і створення нових осередків історичної науки в діаспорі. Водночас давало про себе знати й те, що Україна залишалася в епіцентрі гострого воєнного та ідеологічного протистояння. З одного боку, потужна збройна боротьба УПА та ОУН за унезалежнення і суверенітет республіки, наростаючий рух спротиву української інтелігенції 334

політиці русифікації і насилля, а з другого — агонізація то- талітарного режиму, насадження ідеології сталінізму і культу особи вождя, воєнно-каральні операції і посилення боротьби з будь-якими проявами інакомислення, застосування до його носіїв більш витончених форм репресій. Це протистояння зна- йшло відображення і в історичній науці. На зміну деякому по- слабленню партійного контролю за проблематикою і змістом досліджень істориків, навіть заохоченню національно-патріотич- них тем у роки війни, прийшли жорсткий партійний диктат, роз- гнуздана критика опублікованих праць за «сповзання до буржу- азно-націоналістичної ідеології» у висвітленні історії України. Найменший вияв національної свідомості трактувався не інакше як українсько-німецький націоналізм, бандерівщина, антира- дянська пропаганда. Так звана «ждановщина» означала справжню війну проти української інтелігенції, її національно-патріотичної творчості, у т. ч. проти національно свідомих істориків. Ініційована Л. Ка- гановичем постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і неза- довільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», заборона «Короткого курсу історії України», «Нарису історії України», першого тому «Історії України» та інших праць за «відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії України Грушевського», перетрушування кадрів істориків нанесли великої шкоди історичній науці, яка продовжувала залишатися ідео- логічним знаряддям утвердження сталінізму і деформації істо- ричної свідомості людей. Тоталітарний режим створював у кожній науковій установі, у кожному навчальному закладі свої опорні антиукраїнські групи, які своїм персональним складом не співпадали зі складом партійних і комсомольських організацій. Вони були покликані чинити заслін українському відродженню, створенню правдивої історії України. За умов, коли в УРСР історична наука перетворилася у служ- ницю антиукраїнського режиму, єдиним острівцем національної історіографії залишалася українська діаспора, історичні осеред- ки якої поповнилися свіжими силами за рахунок емігрантів третьої хвилі. Заснування Української вільної академії наук, ак- тивізація роботи Українського вільного університету, створення «Енциклопедії українознавства», нові дослідження Д. Дорошен- ка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Б. Крупницького та інших були гідною відповіддю на фальсифікацію і спотворен- ня української історії, міфологізація якої особливо посилилася у зв'язку із схваленням ЦК КПРС «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією». У директивному порядку узаконювалася нова схема історії України, за якою український народ має спільне походження і сшльну історію із своїм «старшим братом» росій- ським. Всі радянські дослідження з історії України ще більше ідеолопзувалися і мали проводитися під гаслом: «Навіки разом!».

Друга половина 1950-х - початок 1960-х рр. - важливий період у розвитку української історичної науки, як з точки зору змін у ра- дянській історіографії під впливом розвінчування культу особи Сталіна, хрущовської «відлиги», руху шістдесятників, так і нових явищ в історичній думці української діаспори. Були частково ос- лаблені ідеологічні репресії і переслідування істориків, що займа- лися українознавством, розширено доступ до архівів, засновано «Український історичний журнал», збільшено прийом студентів на історичні факультети, відкрито цільову підготовку істориків партії, створено систему координації і планування історичних до- сліджень. Однак подолання «шкідливих наслідків культу особи» в радянській історичній науці України зводилося фактично до ви- креслювання цитат і посилань на твори Й. Сталіна, що не зачепило глибших шарів, тобто тих концепцій, які були накинуті правлячим режимом історіографії. Положення і оцінки, вироблені істориками після зловісної постанови ЦК КП(б)У 1947 р., що звинувачувала праці Інституту історії України в «рецидивах буржуазного націо- налізму», залишалися без суттєвих змін. Продовжували відігравати роль методологічних орієнтирів «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією» як директивний документ КПРС. Основні зусилля радянських істориків продовжували зосере- джуватися на історії революційного руху, робітничого класу і селян- ства, дослідженні революції 1905—1907 рр., Жовтневої революції і встановлення радянської влади в Україні. Водночас їх увага дедалі більше переносилася на вивчення соціалістичних перетворень, узагальнення досвіду індустріалізації та колективізації, культур- ної революції. В історичній науці під впливом концепції керівної ролі КПРС на пріоритетне місце висувалися історико-партійні дослідження, що координувалися головною науково-дослідною установою в цій сфері знань — Інститутом історії партії ЦК КПУ — філіалам Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Характерною ознакою розвитку радянської історіографії була також орієнтація на підготовку колективних праць, теми яких визначалися зверху. Це вело до того, що творча праця істориків як дослідників нівелювалася, набувала чисто виконавського характеру, губилася індивідуальність науковця, натомість зрос- тала адміністративна роль керівника колективу. В цей період започатковується підготовка багатотомних історії України, історії міст і сіл, Української Радянської Енциклопедії, Радян- ської енциклопедії історії України, документальних збірників. Фундатором і оборонцем національних традицій української історіографії залишалися осередки історичної науки УВАН, НТШ, що діяли в діаспорі, які, незважаючи на втрати і суперечності, за- лишалися її опорними центрами. Особливість еміграційної історіографії періоду 1950—1960-х рр. полягала в тому, що, по-пер- ше, значна частина її сил перемістилася з країн Західної Європи до СІЛА і Канади, по-друге, необхідність консолідації українських істориків в еміграції, координації їх наукової діяльності продикту- вала утворення Українського історичного товариства та його друкованого органу — журналу «Український історик», по-третє, зусилля істориків діаспори зосереджувались на пріоритетних дослідженнях тих проблем історії України, які або замовчувались, або фальсифікувались у радянській історіографії.

Доба брежнєвщини характеризується загостренням ідео- логічної боротьби на світовій арені, в т. ч. і в сфері історичної науки. Нового злету набуло протистояння істориків УРСР та ук- раїнської діаспори. Радянська історіографія майже остаточно втратила український характер і розірвала з національними тра- диціями. За невеликим винятком праць київських істориків давньої історії України, козацько-гетьманських часів, львівської історичної школи І. Крип'якевича переважна більшість публі- кацій виявилися на маргінесі справжньої історичної науки. В означений період ще більшою стала прірва між українською в діаспорі та радянської в УРСР історіографіями, контроверсїї між якими набули такого характеру, який виключав можливість будь- якого наукового діалогу між її представниками. Водночас в УРСР, поряд з офіційною історіографією, творилася неофіційна, предс- тавлена рядом істориків з Києва, Львова, Дніпропетровська, Луцька, Івано-Франківська, інших міст, що сповідували ідеї ради- кального шістдесятництва, підтримували або й брали участь в опозиційному русі, зокрема в дисидентському та правозахисному. За підрахунками Б. Кравченка, в період 60-80-х рр. XX ст. Західна Україна дала понад 70 відсотків усіх дисидентів1, що засвідчувало провідну роль цього регіону в опозиційному до тоталітаризму русі, його потужний вплив на всі інші регіони України. І все ж, створення багатотомників з історії УРСР, історії міст і сіл України, з історії робітничого класу і селянства, нарисів історії Компартії України та її обласних організацій, Української Радян- ської Енциклопедії, Радянської енциклопедії історії України, ряду монографічних досліджень з важливих проблем української історії сприяло нарощуванню історичних знань, хоча нерідко в спотворе- ному вигляді. Переважна більшість публікацій радянських істо-риків мали пропагандистське призначення, хибували на «лакуван- ня» дійсності, відхід від історичної правди. Натомість історики ук- раїнської діаспори плодотворно розвивали грушевськознавство, боронили національні традиції української історіографії, збагачу- вали джерельну базу історії України за рахунок документів і ма- теріалів зарубіжних архівів та бібліотечних колекцій. В історіографії української діаспори поряд з традиційними консервативною та національно-державницькою течіями проби- вав собі дорогу націоналістичний напрям, прихильники якого вва- жали, що рушієм історичного процесу виступає нація. Домінантою їхніх праць була ідеологія українського націоналізму, історія націоналістичних рухів, діяльність ОУН та УПА. Заслуга української діаспорної історіографії, основні центри якої в 1960-1980-х рр. зосередилися на американському конти- ненті, у тому, що вона зберегла національні традиції української історичної науки, модернізовувала їх у контексті розвитку новітньої західної історіографії, закладала підґрунтя для наступ- них інтеграційних процесів.

Друга половина 1980-х — початок 1990-х рр. — це переломний рубіж у розвитку української історіографії, що започаткував її пе- рехід від тоталітарного монізму і радянської схеми історичного процесу до плюралізму і національно-державницького розуміння української історії. Під впливом горбачовської перебудови, по- тужного руху опору тоталітарній системі, політичних змін у Центрально-Східній Європі зазнала краху марксистська пара- дигма історичного процесу, розвалився Радянський Союз, відно- вила свою державну незалежність Україна, що заклало засади для нової історіографічної ситуації. Не важко встановити взаємо- обумовленість корінних перемін у політичному житті українського суспільства і розвитку історичних знань. Історична наука не тільки змінювалася сама, а й дедалі відчутніше впливала на національно-культурне та державне відродження українського народу, на державотворчі процеси в Україні. Досягнення суверенітету і розбудова державної незалежності України об'єктивно диктували потребу в переосмисленні всієї історії українського народу, його визвольних змагань і бага- товікової боротьби за національну державність, рішучого розриву з догматичним спадком радянської історіографії, неупереджено- го аналізу історичного досвіду, винесення уроків з минувшини, їх врахування при вирішенні нових завдань.Курс на демократизацію суспільства, припинення пересліду- вань за політичними мотивами, ідеологічний плюралізм супро- воджувалися долученням радянських істориків до надбань національної та світової історіографії, засвоєння її новітніх здо- бутків, що сприяло переосмисленню ними своїх поглядів, відмови їх частини від марксистської методології, очищенню від догма- тичних нашарувань тоталітарної доби.

Період 90-х рр. XX ст. — початок XXI ст. — це доба трансфор- мації українського суспільства, в т. ч. української історіографії від умов авторитарного режиму до демократії, відмови від руди- ментів ідеології тоталітаризму і осягнення національних та загальнолюдських цінностей. Визначальними тенденціями розвитку української історичної науки стали методологічна пере- орієнтація пострадянських істориків, засвоєння досвіду націо- нальної і зарубіжної історіографії, об'єднання зусиль учених материкової України та діаспори навколо вироблення нової концепції і створення справді наукової історії українського наро- ду. Вихід у світ «Історії України: Нове бачення», п'ятнадцятитом-ника «Україна крізь віки», тритомника «Давня історія Ук- раїни», перших томів «Енциклопедії сучасної України», «Історії української культури», «Політичної історії України. XX сто- ліття», ряду ґрунтовних монографій з різних проблем і періодів української історії засвідчують, що відбувається поворот пост- радянських істориків до національно-державницької історіо- софії, до наукового осмислення етногенезу українського народу, його державотворчих зусиль у контексті європейської і світової науки. Стримуючим чинником методологічного переозброєння части- ни істориків виступають системна криза, в якій опинилася Україна, повільність, непослідовність і затягування реформ, відсутність політичної стабільності і середнього класу, слабкість нової генерації істориків, що мають стимулювати трансфор- мацію суспільства від авторитаризму до демократії, інтеграцію української історіографії у європейський і світовий історіо- графічний простір. Корінна ознака сучасного етапу розвитку української історич- ної науки — це тенденція до відновлення соборності, органічної цілісності національної історичної думки, сформованої за тися- чолітню історію.

2. Природа історіографії, її місце у процесі історичного пізнання. Погляд на історіографію як спеціальну дисципліну передбачає з'ясування таких питань, як гносеоло­гічна природа історіографії, її місце і функції у процесі пізна­вальної діяльності історика, форми самовизначення тощо. Для цього доцільно звер­нутися до логіко-структурного аналізу науки, наукознавства, історії науки.У процесі пізнання розрізняють два рівні: 1) предмет­ний та 2) рефлексивний, який забезпечує цілеспрямований ха­рактер процесу пізнання: а) постановку пізнавальних завдань, б) планування процесу їх розв'язання, в) управління всім пізна­вальним процесом. Окрім того, рефлексивний рівень, рефлек­сія, має внутрішні і зовнішні форми. Внутрішні форми рефлексії - це власна рефлексія дослідника. Зовнішні форми ідентифі­кують з «науками про пізнання», «рефлексивними дисциплінами», такими як логіка, теорія пізнання, методологія, наукознавство, історія філософії, історія літератури тощо.Історичне пізнання так само має два рівні: 1) предметний - конструктивне знання про минуле; 2) рефлексивний - знан­ня про знання. Перший рівень історичного пізнання - це власне історична наука, другий - рефлексивний - методологія та історія історичної науки.Історіографія як різновид наукової рефлексії має внутрішні та зовнішні форми. До внутрішніх належить самосвідомість дос­лідника - власна рефлексія історичного повістяра, що знаходить відображення у визначенні мети, засобів дослідження, принципах систематизації матеріалу. Наукова історія, як вважав Р. Дж.Коллінгвуд, починається з по­становки питань, в той час як творець легенд розповідає про що знає. Перетворення простої реєстрації фактів на науковий опис історії традиційно пов'язаний з ім'ям Геродота. На відміну від своїх попередників - логографів, які лише фіксували істо­ричні події та факти, - Геродот ставив собі за мету описати та пояснити діяння людей1.Внутрішня рефлексія автора історичної праці знаходить відображення у вступі, довідковому апараті, де автор наводить дані про свої задуми, методи, цілі, попередню літературу. У XVIII ст., коли виникає сучасний тип історичної науки, вступи та передумови стають невід'ємною складовою систематичних праць з історії, елементом тогочасного наукового етикету. Вступні розділи містять формулювання мети, предмета дослі­дження, принципи систематизації матеріалів та перелік вико­ристаних джерел.

Різновидом внутрішньої рефлексії в історії є проблемна істо­ріографія. Геродот був істориком греко-перських воєн, Фукідід - Пелопоннеської війни. Метод античного історика з'ясовував і предмет його дослі­дження, він мав писати лише про ті події, що були в пам'яті людей, яких він міг розпитувати.Разом з тим удосконалення засобів пізнавальної діяльності часом потребує вивчення історії цієї діяльності, що пов'язане із зовнішніми формами рефлексії. Якщо до внутрішніх форм рефлексії належить особиста рефлексія історика, проблемна істо­ріографія, то до зовнішніх - історія науки, методологія історичного дослідження, психологія та естетика творчості історика.Місце історіографії у процесі історичного пізнання визна­чається її структурно-функціональними зв'язками. Довкола історіографії довгий час точилися спори: що це - історія су­спільної думки чи самостійна наука? За своїм походженням історіографія - це структурний елемент системи історичної науки. У цій системі історіографія виконує функ­цію управління, планування та контролю за пізнавальною діяльністю історика.Місце історіографії у процесі історичного пізнання визна­чається також її функціональним призначенням. Конструк­тивна функція історіографії пов'язана з розбудовою історич­ного знання, здобуттям нового в науці. У минулому науки дос­лідники знаходять ідеї та методи, відповідні своєму часу, які були відкинуті їхніми сучасниками. Завдяки історіографії здо­буте старе збагачується новими уявленнями, генеруються нові ідеї, методи, концепції. На думку В. Вернадського, кожна нова генерація вчених переписує історію науки заново, і не тому, що поповнюються запаси знань, а тому, що наука, постійно рухаю­чись вперед, переосмислює давнє1.Окрім того, історіографія виконує і парадигмальну функцію, яка спрямована на затвердження та підтримування даної сис­теми науки. Засобами історіографії створюються канони, зраз­ки дослідницької діяльності, стереотипи мислення і процесу історіописання. Наприклад, «Повість минулих літ» протягом століть сприймалася як еталон історичної праці, якого додер­жувалися наступні автори. Історія науки витворює істо­ріографічні репутації, історіографічні легенди, історіографічні образи тощо. Утім, додержання традицій не означає застою, навпаки, не виключає новаторства з огляду на те, що старі традиції кожного разу реалізуються у новій си­туації.Таким чином, конструктивна та парадигмальна функції історії науки є регуляторами системи науки, без яких вона не може функціонувати і відтворюватися. Цікаво, що на стадії мирного, рівного розвитку науки переважає парадигмальна функція, у періоди наукових революцій домінує критична. Ре­волюційні етапи і в історії науки, на думку В.І. Вернадського, відрізняє надзвичайна швидкість наукової творчості, яка «відкриває незаторкнуті раніше науковою думкою поля дослі­дження» 1.З'ясування природи та функцій історіографії дозволяє вирі­шити питання про час її виникнення. Виходячи з тези, що істо­ріографія - рефлексивний компонент процесу історичного пізнання, варто визнати, що перші історіографічні уявлення виникають водночас із предметним знанням про історію. Першопочатки історіографічних уявлень становить власна рефлек­сія автора історичного твору.

3.Українська історіографія, як будь-яка інша наука і на- вчальна дисципліна, ґрунтується на певних методологічних засадах, застосовує специфічний методологічний інструмен- тарій, має свій понятійний апарат. Головне її завдання - з допомогою теорії пізнання, його методів з'ясувати генезу ук- раїнської історичної думки, тобто простежити коли і як вона зародилася, які основні етапи в своєму розвитку пройшла, яке її місце в історичній науці. Щоб реалізувати ці завдання, необхідно добре знати методологічний інструментарій історіо- графії, її понятійно-категоріальний апарат, навчитися їх за- стосовувати у дослідницькій практиці1. З теоретичними і методологічними засадами історіографії тісно пов'язаний її дидактичний аспект, який реалізується у іфоцесі вивчення історії розвитку української історичної дум- ки і формує професійну культуру історика, вміння здобувати історичні знання, вибудовувати їх у завершену систему, тобто надавати їм наукового характеру.

Поиск по сайту: