Дисципліна Іcторія України, як предмет вивчення її основних методологічних засад та принципів

Для вивчення історії України важливі такі методологічні основи й принципи:

Принцип історизму передбачає, по - перше, щоб кожне явище розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на момент вивчення; по-друге, у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість історичних явищ; по-третє, у зв’язку із конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принципоб’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію, розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками. Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Історія України як наука вдається до загальнонаукових методів, з яких насамперед, потрібно виділити два: історичний та логічний. Застосовуючи історичний метод, науковці простежують явище на всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних умовах місця і часу. Використовуючи логічний метод – аналізють явище на кінцевій стадії його розвитку, коли воно сформувалось і всі його властивості набули завершеного вигляду.

Особливу групу становлять специфічні історичні методи, властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний, у якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допомагають виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за пізнішими ступенями його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього. Метод ретросказання реалізується і тоді, коли явищ минулого оцінюють за тими наслідками, причиною яких воно було.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє засвоєння поняття про історичне джерело.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сферу діяльності людей. Коло таких джерел дуже широке, наприклад, такі: 1) літописи, хроніки, сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса; 5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Вилучити із джерел факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія, що займається науковим дослідженням мов, передусім старослов’янської та української.

Визначити поняття історико-етнографічного регіону. Охарактеризувати основні етапи формування укр-етнографіч. регіонів (усторико етнографічні регіони, осн: Буковина, Волинь, Галич, Закарпаття, Слобожанщина, Поділля, Полісся, пд.регіони Укр.)

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес районування України включає кілька етапів. Перший (VI—X ст.) – це формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі, тиверці та інші.

Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля – територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо.

Самостійність земель була відносною, оскільки їхнє політичне управління регулював Київ, який надто часто замінював місцевих володарів – князів та дідичів. Щодо економічних зв'язків, то вони не замикалися в рамках землі, регіону і навіть держави – Київської Русі. Переконливим доказом цього може бути виявлене українськими археологами існування на київському Подолі торговельних колоній – окремих для всіх довколишніх земель, що на той час існували.

Через слабку ізольованість земель на цьому етапі формування регіональної своєрідності культури їхнього населення було не особливо визначеним, хоча процес районування у цілому йшов. Він помітно посилюється на третьому етапі (XV—XIXст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією, Чехо-Словаччиною. Ця колонізація, територіально роз'єднуючи український народ, стримувала його етнокультурну консолідацію, поглиблюючи водночас локалізацію культури. Адже кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією.

Межі локальних етнокультурних зон, утворених на цьому етапі, як правило, не збігалися з колишніми землями та князівствами, хоч поодинокі винятки й були. Практично без змін залишалися такі давні землі, як Прикарпатська Русь (під назвою Угорської України протягом кількох століть вона була складовою частиною Угорщини), а також Буковина. У більшості ж випадків контури давніх земельних утворень не збігалися з колонізованими районами, котрі були звичайно більшими за територією, включаючи декілька земель. Унаслідок історичних нашарувань утворювався складний таксономічний ряд етнотериторіальних утворень: великих і більш усталених; невеликих і недостатньо чітких; малих і за походженням найдавніших.

Усю систему регіонального членування України можна найзагальніше подати у такому вигляді: історико-етнографічні області (суперрегіони), які у свою чергу включали історико-етнографічні регіони, ті — історичні зони, на терені яких нерідко формувалися етнографічні райони. Первісною ж одиницею всіх цих формувань, безперечно, була «земля».

Особливості формування таких регіонів, як: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Південь, Середнє Подніпров’я

Витоки Буковини йдуть від Шипинської землі, яка зберігала свою автономію у складі Молдавського князівства. В середині XV ст. ця автономія була скасована, а сама земля поділена на цинути, з яких Хотинська та Чернівецька дістали назву «Буковина» (нині — територія Чернівецької області). Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами.

Волинь охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь. У результаті поділів Польщі Волинь була включена до Росії. Після І світової війни західна її частина згідно з Ризьким мирним договором 1921 р. була передана Польщі, Східна Волинь – Радянському Союзу. У 1939 р. Західна Волинь увійшла до складу СРСР.

Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів (дослідники вважають, що останні беруть початок від стародавнього племені карпів, які дали назву всьому західному краю України); з Галичиною були пов'язані також південні землі тиверців і землі уличів (улуців), котрі в основному мешкали в пониззі Дністра та Дунаю. Утворення об'єднаного Галицько-Волинського князівства в 1199 році, яке увібрало території дулібів, волинян, карпатських хорватів і тиверців, певною мірою спиралося на традиції політичних зв'язків та етнічної спорідненості південно-західних племен Русі.

Історія формування Закарпаття пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців. У ХІ ст. угорці почали захоплювати райони сучасного Закарпаття, яке входило до складу Київської Русі. У ХІІ ст. на територіях нинішніх Закарпатської та Львівської областей поширюється поселення німців. У ХIII–XIV ст. Угорська держава перетворила Закарпаття у власне володіння. Після татарської навали сюди переселилося чимало угорців. З 1699 р. все Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття.

Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації. В ХІ–ХІІІ ст. Слобожанщина була об’єктом східнослов’янського освоєння, яке в основному велося русичами Чернігово-Переяславської землі. Татарські напади на багато століть перетворили ці землі в безлюдний край, в так зване Дике поле. Упродовж ХV – першої половини ХVІ ст. ця територія знову почала заселятися, що вимагало належної її охорони від набігів кочовиків з півдня. Вільні, переважно степові та лісостепові регіони одночасно освоювалися з заходу українцями, з півночі – великоросами. Вже на початку ХVІІ ст. великі загони українських селян і козаків оселялися біля перших укріплених ліній, де вступали на військову службу. В названих районах осідали й російські поселенці. На початку 50-х рр. ХVІІ ст. на Слобожанщині виникає цілий ряд поселень – фортець, заснованих українськими селянами і козаками – вихідцями з Правобережної України. На Слобожанщині існувала українська автономія. На чолі полкових урядів стояли полковники і полкова старшина. У ХVІІІ ст. як військові опорні пункти виникають міста Харків, Ахтирка, Суми, Чугуїв, створюються з місцевого населення і українських переселенців козацькі слобідські полки. У 1765 р. козацьке самоврядування було повністю ліквідовано, а Слобідська Україна увійшла до складу Слобідсько-Української губернії, 1832 р. перетвореної на Харківську. При врегулюванні українсько-російських кордонів у 1924–1925 рр. враховувалися результати перепису населення 1897 р. Вороніжчина, Курщина, Бєлгородщина відійшли до Росії. Південь України об’єднує землі Подунав'я, Причорномор'я, Приазов'я, Нижньої Донщини, Крим.

Точнішим убачається визначення Півдня України як історико-етнографічного суперрегіону, котрий включає декілька регіонів: Бессарабію, Таврію, Причорноморське козацтво (Нижню Наддніпрянщину), Донщину. Ці самоназви вони отримали в різні часи, але як історико-етнографічні регіони сформувалися порівняно недавно, у XVII—XVIII ст.

Особлива роль в етнічній історії українців належить Середній Наддніпрянщині, з якою пов'язані зародження українства, його консолідація та здобуття державності. У межах сучасного адміністративного поділу цей регіон включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської областей. Наддніпрянщина в силу історичних умов стала етнічним ядром українців, сформованим на основі трьох східнослов'янських племен — полян, сіверян та древлян, визначальна роль серед яких належала полянам. Саме під назвою Руської землі виступала у давнину Середня Наддніпрянщина, яка включала три землі: Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. До XI ст. вони підкорялися Києву і становили певне цілісне об'єднання. Починаючи з XI ст. зростає роль Чернігівської землі, що сформувалася на території племінних союзів полян і сіверян. У міру зміцнення самостійності Чернігівська земля отримує назву Сіверської, що включала дві землі: Чернігівську та Новгородську.

2) ^ 3)Основні концепції походження українського народу

Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та ет-нічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежують-ся три основні підходи.

1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Та-тищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап істо-рії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів по-мічати існування окремого українського народу.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової ци-вілізації.

2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східно-слов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе-на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу — Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV—IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались істо-рики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV—XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Гру-шевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери.

М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку деяких сучасних істориків, Давньоруська держава була нестійким, не централізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.

Проблема генезису українського народу належить до однієї з найскладніших

і разом з тим найактуальніших в історіографії. Вона охоплює такі фунд

аментальні

поняття, як місце українсь

кого народу в етногенезі східнослов'янських народів, час

його зародження і складання етнічної території, формування мовних особливостей і

культури. Завдання ускладнюється ще й

тим, що в поглядах на цю проблему

існують

різні концепції і підходи.

Найбільш поширеною в нашій історіографії доперебудовчого періоду була

марксистсько

-

ленінська концепція, суть якої поля

гає в тому, що етнічні процеси

прямо залежать від соціально

-

економічного розвитку народу, іншими словами

кожні

й соціально

-

етнічній формації відповідають ті чи інші етнічні форми спіль

-

ності людей. Так, первіснообщинному ладові притаманні докласо

ві етнічні форми

спільності людей

-

роди і племена, класовим

-

рабовласницькому і феодальному

-

народності, а капіталіст

ично

му і соціалістичному

-

нації. При комуністичній

формації нації зникають, вони зіллються в єдину спільність людей світової цивілізації.

Немарксистські концепції виходять з того, що в основі етніч

них процесів

лежить етнос (народ), який протягом свого

існування проходить різні стадії:

зародження, розвиток, занепад і загибель.

Поняття «народ» і «нація» вони вважають

тотожними. Такої точки зору, зокрема, дотримувався радянський вчений

П.

Гумільов. На близьких до цієї позиції стояли дореволюційні україн

сь

кі історики (М.

Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський), а також сучасні

українські вчені за кордоном (Я. Пастернак, М. Чубатий та ін.).

Щодо конкретної проблеми формування української народ

ності, то в

історичній літературі чітко простежуют

ься три основні підходи. Перший

-

російський, великодержавно

-

шовіністичний. Він започаткований в працях

російських дворянських істориків. Основи його заклав автор «Київського

Синопсису», найвірогідні

ше, архімандрит Києво

-

Печерської лаври, професор і

рек

тор Києво

-

Могилянської академії Інокентій Гізель. Він стверджував, що не було

ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський, тобто російський, народ,

що селився колись на території Східної Європи від Півдня до Півночі. По суті,

історія українсь

кого народу подається тут як складова частина історії народу

російського. Будучи монархістом за переконанням, автор «Синоп

сису» славить

самодержавство, обґрунтовує успадкованість мо

нархії Руссю Московською від Русі

Київської. Монархічні, шо

віністичні ід

еї, викладені в «Синопсисі», знайшли

дальший роз

виток в працях В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С.

Соловйова та В. Ключевського. З праць

цих авторів виплива

ло, що історія

«Государства Російського» починається з Київської Русі, від неї переходить

до

великого князівства Володимиро

-

Суздальського, а потім в

XIV

ст.

—

до князівства

Московського, з якого починалась Московська держава і Російська імперія. В ос

нові

цієї схеми лежала генологія династії московських князів і царів, що хотіли бачити

свій родо

від аж від Рюриковичів

—

князів Київської держави.

Віднесення Київської Русі на початок державного і культур

ного життя

російського народу шкідливе не тільки для України, а й для Росії, тому що, як

зазначав М. Грушевський, залишає історію російського народ

у без початку, бо давня

історія росіян випадає з поля зору історичної науки. Водночас включення в

«інвентар Русского государства», в історію російського народу Київської держави

залишає без початку і історію українського народу аж до

XIV

-

XV

ст. Як наслідок

,

український народ вихо

дить на арену історії лише починаючи з

XV

ст., ніби його до

цього зовсім не існувало. На позиції М. Грушевського стоїть і су

часний російський

вчений в еміграції Є. Ільїна (див.: Читаючи «Влесову книгу»

//

Літ. Україна.

1990.

-

верес.).

Ще більш шовіністичною була точка зору російського дорево

люційного

історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на

Наддніпрянщині, а значить, і в Києві, до середини

XIII

ст. жило тільки великоруське

(російське) населен

ня, яке

під натиском татар перемістилося на північ. Українці ж

мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з Волині і Галичини. Правда,

це твердження було науково розгромлене українськими істориками ще в середині

XIX

ст.

Другий підхід

-

найбільш відомий

ще з шкільного курсу історії, якого

дотримувалась офіціальна радянська історіографія доперебудовчого часу (В. В.

Мавродін, Б. О. Рибаков, Л. В. Че

репній, М. П. Третьяков)

,

а сьогодні його

дотримуються М. К

.

Гуслистий, О. П. Моця та ін. Суть цього підходу

полягає в

спільності етногенезу всіх трьох східнослов'янських народів. Ця концепція найбільш

чітко викладена в опублікованих у

р. «Тезах про. 300

-

річчя возз'єднання

України з Росією», де, зокрема, говориться: «Російський, український і білоруський

нар

оди походять від єдиного кореня

—

давньоруської народності, яка створила

давньо

руську державу

-

Київську Русь». Ця лінія чітко простежується в

опублікованій в

р. видавництвом

«Наукова думка» праці «Українська

народність: Нариси соціально

-

економічної

і етнополітичної історії», автори якої

історію української народності ділять на два основні періоди.

Перший період, на їхню думку, охоплює час від

XII

ст. до середини

XVII

ст.,

що загалом становив не менш як

років. Це період зародження, формування і

ко

нсолідації української народності. Саме в цей час, на думку авторів монографії,

склада

лася суспільно

-

економічна формація, формувалася українська мова,

визначалася територія розселення і постійного проживання українців, розвивалася

етнічна самосвідомість у

країнської на

родності, наростали визвольний рух проти

панування іноземних феодалів, прагнення до створення власної державності.

Другий період історії української народності, на думку авто

рів дослідження,

охоплює понад два століття (друга половина

XVII

-

се

редина

XIX

ст.), коли

відбувалися дальший розвиток української народності й поступове її переростання в

буржуазну націю.

Однак проти такого підходу виступали ще дореволюційні українські

історики, які розробили третій, відмінний від двох по

передніх, автохт

онно

-

автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ

-

автохтон, тобто такий, що з са

мого початку свого виникнення проживає на тій

території, що і зараз, і корені його треба шукати в сивій давнині, починаючи з

трипільської культури

(IV

-

III

ст. до н. е.), що було, не виклю

чено, першоосновою,

індоєвропейських народів, у тому числі і слов'янських.

Початки цього підходу заклав М. Ф. Маркевич, автор «Історії Малоросії», що

була написана на межі російської дворянської та української наці

ональної

дореволюційної історіографії в кінці

XVIII

-

на 'початку

XIX

ст. В «Історії

Малоросії» минуле укра

їнського народу подається у відриві від народу російського.

За твердженням автора, малоросійський (український) народ похо

дить від іншої

племенної

основи, ніж великоруський. Щоправда, М. Маркевич визнає

спорідненість трьох відгалужень руського народу, проте розглядає великоросів як

«молодших братів» укра

їнців,

-

оскільки, на його думку, малоруський народ

сформувався з незапам'ятних часів, тоді як вел

икоруський виник набагато пізніше.

Цієї ж думки дотримувався, певною мірою, і російський дореволюційний історик В.

Ключевський (а зараз Ільїна), який доводив, що російський народ бере свій початок

з північного ран

ньодержавного

об'єднання з центром у Новго

роді, а

також з те

риторії межиріччя Волги

-

Оки, населення якого було неодно

рідним за

своїм етнічним складом (слов'янські племена

-

слове

ни, кривичі і в'ятичі та угро

-

фінські племена

-

чудь, весь і морд

ва). Українці ж виникли з південно

-

західних

слов'я

3) нських племен (поляни, древляни, волиняни та ін.).

Думку М. Маркевича розвинув історик М.

1.

Костомаров у полеміці з

російським істориком М. Погодіним. Найбільш повно вона простежується в його

праці «Дві руські народності», при

свяченій етногенезу росіян і

українців.

Спинимось на ній доклад

ніше, оскільки проголошене тут положення про велику

різницю і навіть протилежність між російським і українським народами

згодом

стало відправним пунктом для дальшого розвитку відпо відних концепцій. Розгляд

відмінностей

між російською і україн ською народностями М. Костомаров

розпочинає з твердження, що' «початок цієї різниці губиться в глибокій давнині». На

його дум

ку, поділ давніх слов'ян на племена, які вчений вважає етнічними

спільностями, зафіксований у перших згадк

ах візантійських авто

рів про східних

слов'ян, тобто в

VI

ст. н. е. Звідси випливає вис

новок, що українська народність

складається близько згаданого часу, тобто в ранньому середньовіччі. Головну

різницю між росія

нами і українцями М. Костомаров бачить у н

ародному дусі, ха

-

рактері, релігії. Висловлені у праці «Дві руські народності», твердження повторені

істориком у статтях «Думки про федера

тивні засади Давньої Русі», «Риси народної

південноруської істо рії» та інших. Зокрема, в першій праці М. Костомаров

висловлює думку, що Київська Русь являла собою імперію, побудовану на

федеративних принципах, що кожне князівство було окремою дер

жавою.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини Київської

Русі в українській дореволюційній історіо

гра

фії пов'язане з ім'ям В. Антоновича.

Так, у «Короткій історії козаччини» автор стверджує, що в російського і

українського на

родів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в історії.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну с

падщину

Давньоруської Русі та зв'язки між російським і українським народами М. С.

Грушевський. У

р. у невеликій статті «Звичайна схема «руської» історії й

справа раціонального укладу історії східного слов'янства» він виклав програму

побудо

ви курсу іс

торії України в дусі

концепції автономістичного похо

дження

українського народу.

В ній автор доводить, що Київська Русь була матір'ю самої

лише України. Він писав, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності

-

укра

їнсько

-

руської,

Володимиро

-

Московська

-

другої, великорусь

кої

'.

Далі він відкидає «старе представлення», що історія укра

їнського народу

починається з

XIV

-

XV

ст., а до того була за

гальноруська. Наприкінці статті

Грушевський доходить висновку, що загальноруської історі

ї ніколи не існувало, бо

не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності. Тому, напо

лягав він,

історію кожного народу, насамперед, українського, необхідно вивчати окремо, а не в

зв'язку з історією інших народ

ностей. Ця думка, на наш погляд,

заслуговує

найсерйознішої уваги, коли розробляється концепція вивчення історії в середній

школі.

Сформульованої у названій вище статті історико

-

етногенетичної позиції

Грушевський послідовно дотримувався в усіх своїх інших працях з історії Давньої

Русі й Ук

раїни. Наприклад, у «Нарисі історії українського народу», спеціально

написаному для російського читача, він стверджує, що найстаріші південноруські

пам'ятки

(XI

—

XII

ст.) написані українською мовою, «що втім, зовсім зрозуміло,

оскільки найголовніші діалектн

і групи у слов'ян ведуть свій початок, без сумніву, з

праслов'янської епохи». Цим твердженням відкидається сама наявність буття

спільної для східних слов'ян давньоруської мови. Далі він наголошує на різ

ниці

антропологічного, етнічного типу і народного хар

актеру між українцями та

росіянами і білорусами та розвитку кожного з цих народів «зовсім іншими

шляхами».

Таким чином, Грушевський першим в історіографії бачив український народ

цілком сформованим ще в часи складання Ки

ївської Русі, тобто в ЇХ ст. Більше

того,

початок утворення «дер

жавної організації українських племен» він датує

VI

-

VIII

ст.

Через увесь його «Нарис історії українського народу» проходить думка, що Київська

Русь породила лише одну Україну.

Ще далі в розвитку своєї концепції історії України

йде Гру

шевський в іншому

популярному творі «Ілюстрована історія України», де він простежує родовід

української народності з пер

ших століть нашої ери. Десятий параграф першої

частини книги так і називається: «Українське розселення. Анти». Як відомо,

слов

'янські племена зафіксовані

західними джерелами вже в І

-

II

ст. н. е.,

отож Грушевський саме цим часом датує навіть не зародження, а вже існування

української народності. Він пише, що грецькі письменники

VI

-

VII

ст. н. е. називали

антами укра

їнців. «Це бул

и,

-

пише Грушевський,

-

південносхідні, українські

племена..., що виступали... вперше в історичних джерелах окремо, під ім'ям антів».

Таким чином, для нього немає сумніву, що анти, дуліби та інші племена,

ранньослов'янські племенні об'єднання складалися з у

країнців. «Які племена жили

над Доном і на Азов

ському узбережжі,

-

писав історик,

-

літописці замовчують. Але й

там..., очевидно, жили також українські племена '».

Отже, із схеми Грушевського логічно випливає, що Київська Русь

-

давньоукраїнська держава, тото

жна Україні, з розпадом якої «припинилася

політична самостійність українських земель».

Таких самих поглядів дотримувався учень М. С. Грушевсько

го, видатний

історик радянських часів

1.

Крип'якевич, зокрема, в своїй «Історії України». Схожий

підхід характе

рний і для сучас

них історіографів Заходу, які взагалі відмовляються

від поняття «народність» при вивченні етнічних об'єднань на феодальній стадії їх

розвитку. Універсальний термін, який вони вживають, це «нація». В це поняття вони

вкладають лише етнічні р

иси народу його етнокультурну специфіку, так званий

національний колорит, при цьому не надаючи важливого значення таким чинникам

як спільність території й економічного життя. Так, історик М. Чуба

тий в книзі

«Княжа Русь

-

Україна та виникнення трьох східно

с

лов'янських народів» (Нью

-

Йорк;

Париж,

1964)

стверджує, що Київська Русь створена українцями

-

антами і до складу

цієї імперії, яка була побудована на федеративних началах, входило три

слов'янських народи, серед яких українці були пануючими. Деякі зарубіжні

вчені

-

україністи йдуть ще далі, відшукуючи в археологічних джерелах докази існування

окремих східнослов'ян

-

ських народів ще у первісну епоху, в сивій давнині. Серед

пуб

-

лікацій, в яких обстоюється такий підхід, особливо виділяється видана в

р.

в Торон

то (Канада) книга Я, Пастернака «Археологія України», в якій автор

доводить, що основою укра

їнського народу, тобто його субстратом, є неолітичні

трипільські племена, які безперервно еволюціонували до наших днів і погли

нали

при цьому всіх, хто з'являвся н

а їхній території. Як один з доказів він наводить

схожість основних знарядь праці, зокрема трипільського рала і українського плуга.

Отже, виходячи з того, що викладено раніше, можна зробити висновок, що

проблема генезису українського народу потребує глибо

кого і всебічного вивчення

українськими істориками. Тільки після цього можна сформулювати найбільш

вірогідну, науково об

грунтовану концепцію з цього питанн

Поиск по сайту: