Екзистенціалізм

Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників. Визначальні риси екзистенціалізму:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи;
- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Окрім французької літератури, екзистенціалізм був поширений у німецькій (Е. Носсак, пізній А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.

В основі екзистенціалізму лежало твердження абсурдності буття. У перекладі слово "абсурд" означало "недоречний, безглуздий". Абсурд - це розлад. Людина бачила у навколишньому світі лише те, що хотіла бачити, тим самим проектувала свої дії і погляди. А. Камю стверджував: "Абсурд є метафізичним станом людини у світі".

"Існування передує сутності, оскільки вона формується самою людиною, її власним "я". Іншими словами, людина є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною", - говорив Ж. П. Сартр

Жан Поль Сартр (1905-1980) Вперше Сартр заявив про себе як талановитого письменника романом "Нудота", який побачив світ 1938 року, а вже наступного року була опублікована збірка оповідань "Стіна". Ці книги одразу помітили, оскільки вини не були схожими на традиційну французьку літературу. У 1943 році до митця прийшла очікувана слава, пов'язана з виходом п'єси "Мухи", філософська праця "Буття і ніщо", де автор розкрив думку, що людина відповідає за свої вчинки лише перед своєю совістю.

Характери героїв показані не в діях, а міркуваннях, внутрішніх монологах. Герої Сартра - одноманітні, це люди "самотньої свідомості", слабкі перед жахливим обличчям абсурдного світу, песимісти, багато розмірковують про себе, переживають.

В оповіданні "Стіна" ("Мир") - зображення внутрішнього світу героя під час очікування смерті. У оповіданні "Кімната" розповідь йшла про родину Дарбеда. Кімната символізувала глухий кут, безвихідь. Тема оповідання - показ життєвої безвиході головної героїні, її прагнення втекти від реальності.

Альбер Камю 1913-1960 Письменник-філософ, драматург, суспільний діяч, Лауреат Нобелівської премії (1957). Невелика за обсягом творча спадщина була створена в основному, під час другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на її теми, що їх порушив письменник. А. Камю був одночасно письменником і філософом.

У другій половині 30-х років письменник розпочав роботу над філософсько-моральним есе "Міф про Сізіфа", романом "Щаслива смерть" (твір був надрукований у 1971 році), п'єсою "Калігула", роману "Чума" (1947).

У "Міфі про Сізіфа" автор вдало поєднав і порівняв абсурдність людського буття з працею міфічного Сізіфа. Герой міфа Сізіф приречений вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися парадоксальним чином. Камю як філософ знайшов сенс у самій боротьбі. Спасіння, на його думку, полягало у щоденній роботі, а сенс життя - у діяльності.

У 1947 році вийшов у світ роман "Чума", роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, Назва твору символічна, оскільки чума - це абсурд, який осмислювався як форма існування зла, це трагічна людська доля, бо зло побороти і викоріняти неможливо.

У своїх ранніх працях письменник зображав абсурд не лише як характеристику людського буття, а й ту рису, яку неможливо перемогти. Пізніше, у 40-50 рр., Камю відмовився від абсурдного світосприйняття. Отож, прозаїк у зрілі роки -бунтівник, а наприкінці життя - людина, яка зізналася: "У глибині мого бунту дрімала покірливість". Творчість письменника, таким чином, являла собою своєрідну спіраль, а саме:

I - ПРОЛОГ - філософська концепція ("Виворіт і лице" (1937));

II - АБСУРД - показ і ствердження абсурдності життя ("Калігула", "Сторонній" (1942), "Міф про Сізіфа" (1942));

III - БУНТ - пошук сенсу життя навколо абсурдного світу ("Чума" (1947), "Бунтівна людина" (1951));

IV - ВИГНАННЯ - розгубленість перед підступністю світу, глибокий скепсис ("Падіння" (1956)).

V 1957 році французькому письменникові було присуджено Нобелівську премію "за великий вклад в літературу, за висвітлення значення людської совісті".

Поиск по сайту: