Швейцарський драматург-абсурдист Ф. Дюрренматт. Драматург не вірив у переобладнання, оновлення світу. Звідси і песимізм у його творчості

Видатним драматичним твором Ф. Дюрренматта стала п'єса "Фізики" (1961). Це гротеск, вона не була абсурдною, вона - парадоксальна. Головний герой Мебіус - найвидатніший фізик свого часу, боячись, щоб його відкриття не були використані проти людства, прикинувся божевільним. За ним полювали розвідки, довкола нього відбувалися вбивства. Він і сам, щоб зберегти свою таємницю, вбива кохану жінку, яка також його кохала. Та все було марним. Відкриттями Мебіуса заволоділа Матильда фон Цанд, директриса психіатричної клініки, єдина в п'єсі справжня божевільна, котра готова знищити земну кулю. Це і була "найгіршим із можливих варіантів", щоб за ним простежити, письменник сконструював авантюрний сюжет.

Ф. Дюрренматт був визнаним майстром детективного жанру. Визначне місце в його творчості посіли детективні романи: "Правосуддя" (1985), "Суддя та його кат" (1950), повість "Обіцянка" (1958). Письменник дещо порушив особливості цього жанру. Перше, що він змінив, - непотрібність, навіть недопустимість емоцій в сюжеті. Друге, - злочинець мав бути викритий.Третє, - детективну історію розповідав або всезнаючий автор, або герой, що вів слідство.

Перший том його п'єс "Комедії том І" вийшов у Цюриху в 1957 році. До нього ввійшли п'єси: "Ромул Великий", "Шлюб пана Міссісіпі", "Ангел приходить у Вавілон", "Візит старої дами".

Наступний збірник "Комедії том II" вийшов у 1964 році також у Цюриху. Він об'єднав такі п'єси: "Писання глаголиць", "Сліпий", "Франк V", "Фізики", "Геркулес і Авгієві стайні".

У 1956 році автор написав п'єсу "Візит старої дами", яка протягом декількох театральних сезонів обійшла сцени найвідоміших театрів Європи. За неї у Франції отримав Мольєрівська премія.

П'єса народилась із спогадів про маленький вокзал, на якому, як правило, не затримувалися потяги. Автор поставив собі запитання: "Що могло затримати тут потяг? Хто міг дозволити собі користуватися для зупинки стоп-краном?" Найба-гатша жінка світу опинилася у рідному, збіднілому містечку.

Вагомий внесок у розвиток "театру абсурду" зробив румунський драматург Е. Ионеско.

Всі твори Е. Йонеско - складні і незрозумілі, насичені філософською проблематикою.

Поява "Голомозої співачки", "Урок" (1950), "Стільці" (1951), "Жертви боргу" (1952), "Етюд для чотирьох" (поч. 50-х), "Безкорисливий убивця" (1957), "Носороги" (1959), "Повітряний пішохід" (1962), "Король умирає" (1962) та інші.

П'єса "Голомоза співачка" - гостра пародія на штучну мову, якою писали посібники для тих, хто вивчав іноземні мови, спричинила 1950 року шок серед паризької публіки. Автор ж одразу уславився як найбільший експонент "театру абсурду". Діалоги у "Голомозій співачці" - це обмін банальностями, фразами, позбавленими змісту. Те, що було приховане під поверхнею життя - спустошеність буденного існування, ізольованість, відчуженість людини у повсякденності, де існування перетворюється на механічне, автоматизоване, неосмислене, - нібито виводилося на поверхню самою абсурдністю мови, структури п'єси.

Крім трьох десятків п'єс, літературна спадщина Йонеско включила прозу (збірка оповідань "Фотографія полковника" (1962), роман "Самотній"), щоденникові замітки "Весна 1939 року", есе, статті, виступи. Але все таки центральне місце у його творчості Йоско, по праву, належило драматургії. Смерть художника 1994 року певною мірою стала підсумковою межею цілої епохи у розвитку світового театру.

Його п'єси істотно відрізнялися від творів інших ггоедставників "театру абсурду". Індивідуально-стильові домінанти творчості Е. Ионеско:

o одночасність і перехресність двох і більше діалогів з об'єднанням їх у певних місцях в один метадіалог;

o абсурдні ситуації як спосіб організації художнього матеріалу;

o відсутність персонажів із правдоподібною психологією поведінки;

o невизначеність, безликість місця дії творів, порушення часової послідовності;

o прагнення позбавити своїх "героїв" будь-якого натяку на власну психологію, зробити їх взаємозамінними, персонажами без характерів, маріонетками, моделями, "архітипами дрібної буржуазії";

o герої - це конформісти, що існували за всіх умов, у будь-які часи, за будь-якої влади. Вони рухалися, мислили відчували гуртом.

У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посів чи не одне із перших місць. Доказом цього стало те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року - кращий тому доказ.

Звертаючись до його творів, не складно помітити, що автор не з тих, хто квапився будь-що догодити читачам. Говорячи про "варті уваги речі", він мав на увазі новели "Вигнанець", "Перша любов", романи "Мерсьє і Кам'є", "Мерфі" і звичайно драму "Чекаючи на Годо", яка і принесла авторові славу. Драма стала сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.

Поиск по сайту: