Спілкування і комунікація. Функції спілкування. Види і форми спілкування

Успіхи людини в житті, її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Спілкування - це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми³⁴, взаємодії особистостей, в основі якого ле­жить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інфор­мування.

Отже, спілкування - це «цілеспрямований, соціально зумовле­ний процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомоги вербальних засобів»³⁵.

Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного резуль­тату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної цілі. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.

Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування, що відбувається в умовах конкретної діяльності і є її за­собом. Воно вбирає в себе особливості цієї діяльності і є її важливою частиною. Професійне спілкування, спираючись на загальні норми, часто має індивідуальний характер і виявляється у способах спілкуван­ня, що їх вибирає суб'єкт у певних комунікативних ситуаціях.

Правила спілкування - «рекомендації щодо ефективного спіл­кування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу»³⁷. Ці правила засвоюються у процесі на­вчання та шляхом наслідування й репрезентуються в спілкуванні автоматично.

Спілкування іноді ототожнюють із комунікацією, одначе вони не є синонімами. Комунікація - це цілеспрямований інформаційний обмін в різно­манітних процесах спілкування.

Комунікація опосередковує всі види соціальної діяльності; акумулює суспільний досвід і передає його від покоління до по­коління, є чинником етнічної ідентифікації, зберігає культуру. Поняття «комунікація» ширше поняття «спілкування». Ми розгля­датимемо ці терміни як синоніми «з метою наголошення на про­цесах соціальної взаємодії, що розглядаються в їхньому знаковому втіленні».

Функції спілкування

Функції спілкування (від лат. гапсїіоп - виконання, здійснення) -це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

Відомі різні класифікації функцій спілкування: одні науковці, ви­окремлюючи їх, розглядають спілкування в контексті його органічної єдності з життям суспільства в цілому та безпосередніми контактами людей, інші - як обмін інформацією, взаємодію та сприйняття людьми один одного, ще інші - з погляду мети спілкування. Узагальнюючи різні підходи до проблеми функцій спілкування, можна говорити про багатоаспектний характер цього феномену.

Відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування³⁹

· контактну (створення атмосфери обопільної готовності пере­давати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до за­вершення акту спілкування;

· інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями);

· спонукальну (заохочення адресата до певних дій);

· координаційну (узгодження дій комунікантів):

· пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідо­млень);

· емотивну (обмін емоціями);

· налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі ро­льових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків);

· регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адре­сант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії й тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування.

Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репре­зентує й інші функції:
• інструментальну (отримання і передавання інформації, необхід­ної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення);

• інтегративну (засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу);

• функцію самовираження (демонстрування особистісного інте­лекту і потенціалу);

• трансляційну (передавання конкретних способів діяльності);

• функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії);

• функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спіл­кування);

експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного.)
ВИДИ І ФОРМИ СПІЛКУВАННЯ

Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками:

1.За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

2.За формою представлення мовних засобів: усне, письмове, друковане.

3.За темою: політичне, наукове, побутове, релігійне, філософ­ське, навчально-педагогічне, виховне, побутове.

4.За метою: ділове і розважальне.

5. За кількістю учасників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників), публічне (20 і більше), масове(спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації).

6. За характером: опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне.

7. За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосун­ки, що опосередковуються соціальними професійними ролями {начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).

8.За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї), періодичне (кіль­каразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), дов­готривале (із друзями).

9. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (спів­розмовники мають змогу вибирати своїх партнерів, уникати спілкування з неприємними людьми) івимушене спілкування (особа спілкується незалежно від своїх бажань) - розмова з керівником.

10.За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (вста­новлення особистісних стосунків, насамперед товариських) і соціально зорієнтоване (встановлення статусних, рольових сто­сунків - лікар - пацієнт).

11.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефек­том: необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність практично неможлива); бажане(міжособистісні контакти, що сприяють успішному вирішенню професійних, виробничих проблем); нейтральнне (міжособистісні контак­ти не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблеми); небажане (міжособистісні контакти, які заважають досягненню мети спільної взаємодії).

12. За додержанням норм - нормативне (відповідно до літератур­них норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне. За різними ознаками класифікують науковці й форми спілкування. Ми скористаємося тією класифікацією, в основу якої покладено орга­нізаційний аспект професійної взаємодії. Згідно з цією класифікацією виокремлюють такі форми спілкування:

· індивідуальні й групові бесіди;

· телефонні розмови;

· наради;

· конференції;

· збори;

· дискусії;

· полеміка.

Усі названі форми спілкування різняться мовними засобами, мають стильову специфіку.

Абревіатура (італ.) – застосування у повсякденній мові усілякого роду скорочень, наприклад, вуз, КПРС, НДІ, НДВ, радгосп тощо.

Алегорія (греч.)– іносказання, визначення абстрактного поняття за допомогою конкретного, наприклад, “митрофани вузів”, “Содом і Гоморра на Бессарабці”, “Голгофа вітчизняної влади”.

Алітерація (лат.) – повторення однакових, або схожих звуків. Наприклад, «Мой милый маг, моя Мария» (В.Брюсов).

Ампліфікація (лат.) – накопичення кількох схожих визначень, що підсилює характеристику явища або особистості. Наприклад, «він хоробра, відважна, мужня людина».

Анафора (греч.) – повторення на початку фраз одних і тих же слів або звуків. Напр., «Мамо, мамо! Чи Ви в полі? Чи Ви вдома? Чи Ви тут? Гляньте, як мене цілує той Іванко баламут...»

Антитеза (греч.) – протиставлення понять, схем, точок зору, подій. Наприклад, «Хто був нічим, той стане всім», «Життя коротке – мистецтво вічне».

Антоніми (греч.) – слова, які мають протилежне значення: твердий-м’який, дорогий-дешевий, великий-малий.

Апофеоз (греч.) – обожествління, офіційний ритуал включення у сонмище божеств кожного померлого римського імператора з часів божественного Юлія.

Асиндетон (греч.) – безсполучення, стилістична фігура, коли сполучення опускають для підсилення мови. Наприклад, «прийшов, побачив, переміг».

Витія (застаріле або іронічне) – оратор, людина вправна у красномовстві.

Гіпербола (греч.) – це перебільшення, створення більш повного враження. Наприклад: “Я піду за тобою на край світу”, “Залишився голим після розплати з боргами”, “Я вже сто разів це казав!”.

Гомотелевти (греч.) – співзвуччя закінчень, сполучують однакові за своєю граматичною формою слова. Наприклад, «Вони піднесли трофеї над ворогами, Зевсу на прикрасу, собі ж на славу...»

Градація (лат.) – нанизування: поступовий перехід від одного стану до іншого при посиленні або послабленні якості для підсилення ефекту мови. Напр., «переміг, розгромив, знищив».

Евфемізм (греч.) – намагання не застосовувати “поганих” слів і висловів. Наприклад: “відійшов у інший світ”, “вона у цікавому положенні”.

Ентимема (греч.) – скорочений силогізм, у якому пропущено посилку або висновок. Наприклад, повний силогізм: «Усі студенти вивчають математику» (велика посилка); «Марченко – студент» (мала посилка); «Таким чином, Марченко вивчає математику» (висновок). Для перетворення повного силогізму у ентимему слід пропустити один із трьох елементів.

Етопея (греч.) – мистецтво творчості характерів, яке властиве логографам.

Ідіома (греч.) – словосполучення, яке характерне для даної мови, наприклад, «потрапити в халепу», «рожеві мрії».

Імпровізація (італ.) – промова, з якою виступають без видимої підготовки, звичайно, спираючись на свій попередній досвід.

Інвектива (лат.) – промова з лайкою, з завданням образи на чиюсь адресу.

Інкримінувати (лат.) – пред’являти конкретній особі звинувачення у здійсненні злочину.

Каламбур (франц.) – гра слів, яка основана на їх схожому звучанні. Взагалі у каламбуру недобра слава. Наприклад: “сукувата особа”, “відвести душу на вокзал”, “м’ясна німфа”.

Катахреза (греч.) – різновид метафори, у якій поєднуються несумісні поняття, наприклад, “відважний захисник віку, що зупинився”, “запізнілий аргумент мовчання”, “буриданів осел нерозбірливості”, “квола плоть духу протиріччя”.

Контамінація (лат.) – включення подробиць одних подій у викладання інших. Це може бути ліричний відступ, який дозволяє собі лектор для того, щоб аудиторія дещо відпочила під час виступу (особливо академічної лекції) на складну тему.

Кульмінація (лат.) – найбільш напружений момент промови, порівняння, доведення, пов’язаний з її змістом.

Лексикон (греч.) – словник, запас слів, якими оперує окрема людина. Вважають, що нині середня людина володіє 2-3 тис. слів. Для осмисленого читання художньої літератури треба знати не менше 10 тис. слів. Середній мовний словник має 60-80 тис. слів.

Логограф (греч.) – той, хто виготовляє промови для іншого, враховуючи обставини справи, особистість промовця, суспільно-політичну ситуацію.

Метабазис (лат.) – софістичний прийом у суперечці, коли один із співрозмовників відхиляється від обговорюваної теми і підміняє її іншою. Наприклад, бравий солдат Шейк, коли його почали допитувати як свідка, запитав слідчого, скільки було років його померлій бабусі, якщо у сусідньому будинку шість поверхів.

Метафора (греч.) – усяке застосування слова або вислову у переносному значенні,а тому в її основі лежить порівняння. Наприклад: “мова хвиль”, “кричущі кольори”, “санітари лісу”, “зіткнення думок”, “крах концепції”.

Оксюморон (греч.) – стилістичний засіб, який породжує нове поняття, поєднуючи очевидні протилежності. Наприклад, «Живий труп», «Безобразно привлекательна», «Жар холодных числ».

Пафос (греч.) – почуття, пристрасть, натхнення, промова із пристрасним натхненням.

Претериція (греч.) – (букв.: проходити мимо) риторичний прийом, коли після заяви про неможливість, або небажаність якоїсь дії, оратор відразу застосовує саме таку дію.

Синекдоха (греч.) – подання цілого як частини цього цілого, або, навпаки, подання частини як цілого, наприклад, “впіймати мотор”, “ заробляти на хліб”. Теза (греч.) – думка або положення, яке автор чи оратор має намір довести, захистити чи спростувати.

Фабула (лат.) – короткий зміст сюжету, промови, виступу.

Наприклад, наведемо зразок листа-прохання.

Лист-прохання

Директорові ЛТ “Берізка”

Антонову А.С.

Шановний Андрію Сергійовичу!

Прошу Вас прийняти мого сина, Іванова Олексія Петровича, 1992

року народження, на 2-й потік відпочивального сезону до табору

“Берізка”. Путівка додається до заяви.

10.06. 2003 (підпис) Іванов П.І.

Поиск по сайту: