АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Тема 4: Проблема розвитку

Читайте также:
  1. II. Проблема социокультурной динамики – центральная тема в творчестве П. Сорокина.
  2. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України
  3. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України
  4. Аналіз технічного рівня розвитку виробництва
  5. Аналіз туристичного ринку та прогнозування його розвитку
  6. Арал проблемасы
  7. Бел. нац.-культ. идентичность как проблема художест. и научного осмысления.
  8. Биологическое разнообразие. Генетический полиморфизм популяций как основа биологического разнообразия. Проблема сохранения биоразнообразия
  9. БІОЛОГІЗАТОРСЬКЇ ТА СОЦІОЛОГІЗАТОРСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ. ПЕДОЛОГІЯ.
  10. Болонський процес і перспективи розвитку вищої освіти в Україні
  11. Братства та їх роль в розвитку української культури 16- початок 17 ст.
  12. Братства та їх роль в розвитку української культури.

1. Загальне поняття про психічний розвиток.

2. Основні теорії психічного розвитку дитини.

3. Показники психічного розвитку.

4. Фактори розвитку.

5. Періодизація дитинства і стадіальність розвитку.

Проблема розвитку є центральною у дитячій психології, вона неоднозначно розв’язувалась протягом всього періоду становлення психології та має вирішальний вплив на стратегію побудови виховного процесу.

Розрізняють поняття „ріст” і „розвиток”. Об’єкти можуть змінюватись, але не розвиватися. Кількісні зміни об’єкта визначаються параметрами „більше – менше”, перебігають у часі і вимірюються його координатами. Наприклад, збільшення ваги тіла, швидкості рухів, збільшення кількості навичок, знань, словникового запасу, розширення обсягу уваги, сприймання, пам`яті.

Розвиток включає не тільки кількісні накопичення, але й якісні зміни. Це не тільки збільшення обсягу, ваги, а й перехід з одного стану (стадії) в іншій, тобто суттєві зміни у структурі процесів.

Розвиток, перш за все, характеризується якісними змінами, появою новоутворень, нових механізмів, процесів, структур.

Розвиток – це складний інволюційно-еволюційний поступовий поступальний рух, в ході якого відбуваються прогресивні і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині (Л.С. Виготський, Б.Г. Ананьєв).

Процес розвитку завжди єдиний і цілісний. У ньому послідовно зв’язані усі його щаблі, або стадії. При цьому весь процес розвитку відбувається не гладко, не рівномірно, а уривчасто і асинхронно (якщо розвиток одних функцій прискорюється, то в той же час розвиток інших стає повільнішим).

Виділяють такі типи розвитку (за Л.С. Виготським): преформований тип розвитку – це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Наприклад – ембріональний розвиток. Непреформований тип розвитку не визначений наперед. Це й розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, а також процес психічного розвитку дитини.

Детское развитие — это непреформированный тип развития, но это совершенно особый процесс — процесс, который детерминирован не снизу, а сверху, той формой практической и теоретической деятельности, которая существует на данном уровне развития общества. Как сказал поэт: "Лишь рождены, уже нас ждет Шекспир". В этом особенность детского развития. Его конечные формы не даны, не заданы. Ни один процесс развития, кроме онтогенетического, не осуществляется по уже готовому образцу. Человеческое развитие происходит по образцу, который существует в обществе. Согласно Л.С. Выготскому, процесс психического развития — это процесс взаимодействия реальных и идеальных форм. Задача детского психолога — проследить логику освоения идеальных форм. Ребенок не сразу осваивает духовное и материальное богатство человечества. Но вне процесса освоения идеальных форм вообще невозможно развитие. Поэтому внутри непреформированного типа развития психическое развитие ребенка — это особый процесс. Процесс онтогенетического развития — процесс ни на что не похожий, процесс чрезвычайно своеобразный, который проходит в форме усвоения.

Онтогенез – це індивідуальний розвиток організму від стадії запліднення до кінця індивідуального життя. Розвиток не зупиняється до кінця життя, змінюючись лише за напрямком, інтенсивністю, характером та якістю. Л.І. Анциферова виділяє такі загальні характеристики розвитку: незворотність, прогрес/регрес, нерівномірність, збереження попереднього в новому, єдність змінювання і збереження.

Всі індивіди проходять одні й ті ж етапи психічного розвитку, але є типологічні та індивідуальні відмінності. Це – особливості нервової системи, розумові, емоційні, вольові якості, інтереси, здібності тощо. В результаті утворюється неповторна індивідуальна своєрідність особистості.

Варто відмітити, що у психіці людини розрізняють як природні функції (швидкість утворення умовних рефлексів), так і ті, що утворюються за життя – соціальні (мислення, мова).

2. У пошуках рушійних сил, умов, специфіки, особливостей перебігу психічного розвитку дитини психологи звертались до вивчення різноманітних проявів людської психіки, в результаті чого оформились основні напрямки і концепції. Так, психоаналіз звертається переважно до вивчення почуттєвої сфери людини, біхевіоризм – її поведінки, когнітивна психологія – до мисленнєвої діяльності, гуманістична психологія – до особистісного зростання. Але їх об’єднує, по-перше, ідея про те, що розвиток властивий всьому людському життю, по-друге, що окрім вродженого біологічного поведінкового комплексу росту і розвитку, кожен індивід має тенденцію до психічного розвитку, і цей розвиток може включати в себе процеси, які розпочинаються не з моменту народження, а в більш пізні періоди життя. Зміни в уявленнях про психічний розвиток завжди були пов’язані з розробкою нових методів дослідження.

3. Важливими показниками психічного розвитку дитини є свідомість, характер, спосіб і спрямованість її діяльності. Вітчизняна психологія розглядає свідомість людини у нерозривному зв’язку з її діяльністю. Основні показники всебічно розвиненої особистості: розвиток пізнання і пізнавальної діяльності; формування системи особистісних ставлень до дійсності та самій себе; оволодіння системою різноманітних практичних і розумових дій, що забезпечують можливість продуктивної діяльності.

Розвиток пізнавальної діяльності проявляється не тільки у тому, що в дитини збільшується обсяг знань про оточуючий світ, а й у зміні глибини пізнання, в оволодінні способами пізнавальної діяльності.

Розвиток сфери емоційних відношень дитини виявляється у тому, що

1. поступово емоційно нейтральні речі (новий одяг, малюнки, вчинки людей) починають викликати у дитини певні почуття.

2. Почуття, мотиви поведінки все більше диференціюються, ускладнюються, набувають багато відтінків.

3. Відношення, виражені у почуттях, стають суспільно обґрунтованими, посилюються набутою системою знань і практичним досвідом.

Розвиток дитини виступає у зміні її дій, всієї поведінки, усіх видів діяльності. Змінюється й сам процес діяльності, її зміст, структура, спрямованість. Але у кожний момент життя дитина – цілісна, єдина особистість. За зміною вчинків дитини можна судити про її розвиток.

Факторами називаються постійно діючи обставини, що мають суттєве й навіть вирішальне значення для розвитку. Розуміння природи кожного з факторів зв’язано з поглядами вчених на генезис психіки.

Фактори розвитку: спадковість, середовище, виховання і активність особистості.

Сучасна біологія визначає спадковість як здатність організму, яка зберігається і закріплена декількома поколіннями, вимагати від середовища певних умов, що забезпечують його існування. Але спадковості не буває поза мінливості. Новонароджений отримує у спадок у готовому вигляді результати розвитку, загальні для всіх людей: скелет, зовнішні та внутрішні органи, окремі сімейні риси, здатність оволодіння мовою тощо. Проте вже у внутрішньоутробному стані зародок відчуває систематичний вплив середовища, у якому живе організм матері. Потрібно відрізняти спадковість від уродженості. Вони є вже до народження дитини, є біологічними факторами. Дитина – це не сума двох організмів – батька і матері, а їх цілісне, нове утворення.

Середовище – це уся сукупність умов, у яких розвивається організм. Організм і середовище складають єдність. Середовище поділяють на природне і соціальне. Природне середовище впливає на розвиток дитини як організму тільки через соціальне середовище. Поза суспільством дитина не може стати справжньою людиною (діти-мауглі). До соціального середовища відносяться а) сім`я; вихователі, товариші; родичі, сусіди; усе суспільство (закони, ЗМІ, правила, звичаї, моральні оцінки, предмети праці, культури, наукової та технічної думки людства).

Співвідношення виховання і розвитку по-різному вирішували різні вчені. Педологи вважали, що виховання йде за розвитком (Ж. Піаже, Б. Інельдер); біхевіористи ототожнювали виховання і розвиток, вважали розвиток результатом научіння. Провідну роль навчання і виховання показав Л.С. Виготський. Розвиток – результат навчання, він буде ефективнішим, якщо навчання орієнтується на „зону найближчого розвитку” дитини. У Виготського виховання і розвиток йдуть нібито паралельно, роз`єднано. С.Л. Рубінштейн показав, що розвиток і виховання – дві сторони одного процесу. Дитина не навчається і розвивається, а розвивається, виховуючись і навчаючись.

Розвиток активності дитини Г.О. Люблінська простежує за наступними лініями:

1. Реактивні дії немовляти, якими він відповідає на вплив конкретного подразника, стають де дальше довільними, відображуючи бажання і потреби самій дитини.

2. Прості одноактні дії перетворюються під впливом навчання, показу у складну систему цілеспрямованих дій з предметами, а потім у складну діяльність. Ця діяльність підкорена певним мотивам і спрямована на певну мету. Вона має все більше організований, керований характер.

3. Наприкінці дошкільного віку активність дитини набуває інтелектуального характеру, може приймати форми суто мисленої діяльності.

4. На всіх ступенях розвитку активність дитини виражена:

а) у наслідувальних діях (словах, іграх, манері поведінки);

б) у виконавчих діях – таким шляхом виробляються навички;

в) у самостійних діях, підставою яких є дослідницький орієнтовний рефлекс „що таке?”.

5. Активність дитини рано спрямовується на дорослого, викликаючи з його боку зворотний вплив на дитину. Ставлення до старших змінюється за віком: малюк ставиться до дорослих спочатку як споживач, чекає від них допомоги у всьому. Для дошкільника, а ще більш для школяра дорослий стає джерелом знань, дитина орієнтується на його оцінки, судження.

6. Починаючи з перед дошкільного віку дитина вчиться спрямовувати власну активність на самовдосконалення, самовиховання.

На взаємовідносини з іншими людьми накладають відбиток індивідуальні відмінності у активності: темперамент, хвороби.

Спадковість і виховання не можливо протиставляти одне одному. Спадковість визначає найбільш сприятливий тип взаємодії з довкіллям. Виховання є організація цієї взаємодії з метою всебічного розвитку молодої людини. Формуюча роль середовища здійснюється виключно завдяки його взаємодії з дитиною. Організація цієї взаємодії є педагогічна діяльність дорослих, тобто система навчання і виховання.

4. Проблеми періодизації дитинства і стадій розвитку. Завдяки визначенню періодів психічного розвитку і виявлення закономірностей переходу від періоду до періоду можливо вирішити проблему рушійних сил психічного розвитку. Від цього залежить й стратегія побудови системи навчання і виховання. Слід звернути увагу на відмінність понять період розвитку і стадія, або фаза. Періоди - це певні відрізки життєвого шляху дитини. Фаза (стадія) якісна зміна психіки дитини (або однієї з її сторін), що наступає у процесі розвитку закономірно і у певній послідовності. Стадії у розвитку мовлення і сприймання дитини встановлено В. Штерном; Ж. Піаже показав стадії розвитку мислення дитини; стадії розвитку довільних рухів виявлені О.В. Запорожцем, стадії утворення понять – Н.А. Менчинською, Е.М. Кабановою-Меллер тощо.

Тривалість різних фаз є різною, тому у різні періоди дитинства людина проходить різну кількість стадій. Наприклад, у немовлячому періоді розвиток йде швидко, й дитина проходить за один рік 5 різноманітних фаз. У ранньому дитинстві ясно виступають 3 стадії впродовж двох років (від одного до 3 років).

Всі діти проходять один і той же шлях розвитку, тобто всі стадії, що вони характерні самому процесу психічного розвитку людини. Однак діти проходять цей шлях по-різному, у залежності від багатьох зовнішніх і внутрішніх умов. Раціонально побудовані навчання і виховання забезпечують скорочення строків проходження дитиною кожної фази її розвитку, безкризову зміну фаз і високий рівень проходження кожної з них.

Л.С. Виготський зробив аналіз і систематизував підходи до проблеми вікової періодизації. Схеми періодизації він поділив на 3 групи.

Перша група – періодизація на підставі ступінчатої побудови інших процесів, зв’язаних з дитячим розвитком. Це періодизація на основі біогенетичного принципу, наприклад, концепція Ст. Холла; періодизації дитинства відповідно ступенів освіти і виховання, розчленування системи народної освіти, прийнятій у даній країні (дошкільний, молодший шкільний вік тощо).

Друга група – це концепції, що виокремлюють в якості умовного критерію вікової періодизації одну з ознак дитячого розвитку. Так, П. Блонський зробив періодизацію на підставі дентиції, тобто появи і зміни зубів; В. Штерн – за видами діяльності: раннє дитинство (до 6 років – ігрова діяльність), період свідомого навчання з поділом гри і праці, період юнацького дозрівання (14 – 18 років); З. Фрейд та Е. Еріксон брали за основу психосексуальний і психосоціальний розвиток; Ж. Піаже - стадії інтелектуального розвитку.

Третя група – виділення суттєвих особливостей саме дитячого розвитку, наприклад, концепція А. Гезелла.

Критерій періодизації за Л.С. Виготськимновоутворення, що характеризують сутність кожного віку. Це новий тип будови особистості та її діяльності, психологічні та соціальні зрушення, що виникають на кожному віковому ступеню і визначають в основному свідомість дитини, її відношення до оточуючого, її внутрішнє і зовнішнє життя. Виготський звернув увагу, що вікові зрушення можуть здійснюватися й поступово, й критично. У сталі періоди зміни накопичуються до звісної межі мікроскопічні зрушення особистості дитини. У якійсь момент вони стрибкоподібно виявляються у вигляді новоутворення. У кризові періоди розвиток приймає бурхливий, стрімкий характер. Протягом відносно короткого часу тут зосереджуються капітальні зсуви, перелами в особистості. Якісні зрушення, перелами у розвитку є неминучими, але кризи може не бути, якщо психічний розвиток дитини здійснюється не стихійно, а керується вихованням.

На кожному віковому щаблі є центральне, провідне новоутворення, навколо якого – решта часткових новоутворень. Ті, що безпосередньо пов’язані з центральним новоутворенням, називаються центральними лініями розвитку у даному віці. Усі інші зрушення складають другорядну лінію розвитку. Центральні лінії одного віку стають побічними в іншому й навпаки.

Вікова періодизація за Л.С. Виготським:

Криза новонародженого

Немовляти (2 міс. – 1 рік)

Криза 1 року

Раннє дитинство (1 – 3 роки)

Криза 3-х років

Дошкільний вік (3 р. – 7 р.)

Криза 7 років

Шкільний вік (8 – 12 років)

Криза 13 років

Пубертатний вік (період статевої зрілості) (14 – 18 років)

Криза 17 років

Розвиваючи ідеї Виготського, Д.Б. Ельконін запропонував розглядати кожен психологічний вік на підставі таких основних критеріїв, як соціальна ситуація розвитку, провідний тип діяльності, основні новоутворення та кризи.

Хронологічно вікові кризи визначаються межами стабільних періодів: криза новонародженого (до 1 міс.), криза одного року, криза трьох років, підліткова криза (11 – 12 років), юнацька криза.

За Ельконіним дитинство ділиться на 7 періодів:

1) вік немовляти – до 1 року

2) раннє дитинство – 1 – 3 роки

3) молодший і середній дошкільний вік – 3 – 4 – 5 років

4) старший дошкільний вік – 4 (5 - 6) 7 років

5) молодший шкільний вік – 6 (7 – 10) 11 років

6) підлітковий вік – 10 (11 – 13) 14 років

7) ранній юнацький вік – 13 (14 – 16) 17 років

Весь процес дитячого розвитку ділиться на 3 етапи: 1) дошкільне дитинство (0 – 6) 7 років; 2) молодший шкільний вік (6 – 11 років); 3) середній і старший шкільний вік (12 – 17 років).

Кожен з етапів складається з двох періодів. Перехід від одного етапу до іншого супроводжується кризами, тобто невідповідністю між рівнем досягнутого особистісного розвитку і операційно-технічними можливостями дитини. 3 роки і 11 років – це кризи відносин, за ними виникає орієнтація в людських відносинах. 1 рік і 7 років – кризи світогляду, які відкривають орієнтацію в світі речей.


Основні теорії психічного розвитку дитини.

Першою теоретичною концепцією психічного розвитку була концепція рекапітуляції. В її основі – біогенетичний закон Е. Геккеля: онтогенез – це коротке і швидке повторення філогенезу. Ця теорія виявилася обмеженою і наївною. Проте А. Гезел розробив практичну систему діагностики психічного розвитку дитини від народження до юнацького віку; вперше застосував кіно-фотореєстрацію вікових змін моторної активності, мовлення дитини; для об’єктивності спостережень вперше застосував напівпроникне скло (знамените „дзеркало Гезела”); ввів у психологію метод лонгітюдного, повздовжнього вивчення психічного розвитку дітей; вперше використав близнюковий метод для аналізу зв’язку між дозріванням і научінням. Але А. Гезел ототожнював розвиток і зростання, підкреслював залежність розвитку від дозрівання і обмежувався лише кількісним вивченням порівняльних зрізів дитячого розвитку, зводив розвиток до простого збільшення „приросту поведінки”, не враховуючи якісних перетворень.

Л. Термен провів одне з триваліших психологічних досліджень (50 років) з вивчення обдарованості у дітей. Він створив тести для вивчення розумових здібностей, ввів поняття „коефіцієнт інтелектуальності” і положення про те, що він залишається незмінним протягом життя людини. Ототожнював обдарованість з високим коефіцієнтом інтелекту. Заслугою А. Гезела І Л. Термена є те, що вони почали розробляти дитячу психологію як нормативну дисципліну, яка описує досягнення дитини в процесі розвитку. Цей підхід і сьогодні є класичним напрямком у вивченні дитини в американській психології.

Біхевіоризм – наука про поведінку (Дж. Уотсон, Е. Торндайк, Б. Скіннер, Дж. Мейлі тощо) - повністю виключає психічне з пояснення поведінки людини, ототожнює розвиток з научінням. Розвиток йде за схемою: стимул – реакція. Маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна „виготовити” людину будь-якого складу. Заперечували значення не тільки природжених властивостей, а й власних переконань особистості, її установок, ставлень. Головна увага у дослідженнях дитячого розвитку, за біхевіористами, має бути спрямована на вивчення умов, які сприяють чи перешкоджають научінню.

3 категорії научіння, що їх розрізняє біхевіоризм: научіння реактивним формам поведінки, оперантне і когнітивне.

Реактивна форма поведінки – організм пасивно реагує на зовнішні фактори і у нервовій системі нібито мимовільно виникають зміни нейронних ланок, формуються нові сліди пам`яті. До реактивної форми поведінки відносяться звикання, сенсибілізація, імпринтинг, умовні рефлекси.

Імпринтинг – це спадково запрограмоване, необоротне формування прихильності новонародженого до першого рухомого об’єкту у перші години життя, що вони попадають у його поле зору. Сенсибілізація – це процес, протилежний звиканню.

Оперантна форма потребує від організму певної активності. До даної форми научіння відносяться научіння методом проб і помилок, методом формування реакцій і научіння шляхом спостереження.

У когнітивному научінні є місце оцінці ситуації з урахуванням минулого досвіду і можливих її наслідків, на підставі чого організм приймає певне рішення. Форми: латентне научіння, інсайт, вироблення психомоторних навичок, научіння шляхом міркування. Інсайт – проникнення всередину, осягнення, інтуїція. Латентне научіння – якщо результати можуть бути використані через якийсь час.

Дискусія психологів про те, що визначає процес дитячого розвитку – спадковість чи довкілля - призвела до теорії конвергенції цих двох факторів (Вільям Штерн). Психічний розвиток – це результат конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Проте Штерн розглядав періоди дитячого розвитку по аналогії з етапами розвитку тваринного світу та людської культури.

Теорія конвергенції – найбільш поширена у сучасній психології. При вивченні ролі досвіду в динаміці поведінки ключовими є проблеми активності суб’єкта в процесі розвитку та часу, коли здійснюється той чи інший вплив середовища.

Виявлено, що в процесі психічного розвитку є так звані сензитивні (найбільш сприятливі) періоди для розвитку певної психічної функції.

До психоаналітичних теорій дитячого розвитку відносяться динамічна концепція сексуального розвитку Зигмунда Фрейда і епігенетична теорія розвитку особистості Ерика Еріксона.

Відповідно до теорії психоаналізу З. Фрейда всі стадії психічного розвитку людини зводяться до перетворення і переміщення по різних ерогенних зонах лібідозної чи сексуальної енергії. Психоаналітичні стадії психічного розвитку – це стадії психічного генезу протягом життя дитини, в яких відображено розвиток трьох основних компонентів особистості: „Воно”, „Я”, „Над-Я” та їх взаємовплив. Фрейд стверджував, що основні особистісні характеристики людини закладаються у віці 5 – 6 років. Успішне подолання оральної, генітальної і фалічної стадій обумовлює формування психічно здорової особистості. Труднощі ж на цих стадіях приводять до серйозних проблем у дорослому стані.

Основна цінність теорії З.Фрейда полягає у виявленні значення для розвитку дитини інших людей.

Е. Еріксон, виходячи з структури особистості згідно З. Фрейду, розробив психоісторичну теорію розвитку особистості з урахуванням конкретного культурного середовища. Він акцентує на впливі соціальних, історичних і культурних факторів на дитячій розвиток. На його думку, кожній стадії відповідає очікування даного суспільства, яке індивід може виправдовувати чи не виправдовувати. Він увів поняття „групової ідентичності” та „егоідентичності”. „Групова ідентичність” формується як результат включення дитини в певну соціальну групу, а „егоідентичність” як відчуття цілісного власного „Я”, його стійкості.

Еріксон виділяє 8 стадій психосоціального розвитку особистості: немовляти (оральна стадія), ранній вік (анальна стадія), вік гри (фалічна стадія), шкільний вік (латентна стадія), підлітковий вік (латентна стадія), молодість, зрілість і старість. На кожній з восьми стадій людина зазнає специфічну кризу, суть якої полягає у конфлікті між протилежними станами свідомості та психіки. Якщо конфлікт розв’язується успішно, то криза не приймає гострих форм і закінчується утворенням певних особистісних якостей, що складають у сукупності той чи інший тип особистості. Якщо ж конфлікт не розв’язується у відповідний для цього час, то його вирішення переноситься на наступну стадію. Проте розв’язання його може здійснитися у даному випадку лише з великою затратою емоційних сил.

Еріксон починає розглядати стадії життєвого шляху людини з останньої стадії. Якими ми будемо у старості, залежить від того, як розв’язувалися конфлікти на протязі життя людини. Найбільш глибокою життєвою кризою характеризується п’ята стадія розвитку особистості, до якої призводять три лінії розвитку: бурхливий фізичний ріст та статеве дозрівання, стурбованість сприйняттям себе очима інших та пошук професійного покликання.

Теорія соціального научіння. Концепція соціального научіння показує, як дитина пристосовується у сучасному світі, як вона засвоює норми суспільства, тобто як відбувається її соціалізація. Прихильники цієї теорії стверджують, що всі індивідуальні відмінності в розвитку дитини є результатом научіння.

Теорія соціального научіння розробляється трьома поколіннями вчених. Представники першого – Н. Міллер та Дж. Доллард – трансформували ідеї З. Фрейда, замінивши принцип задоволення принципом підкріплення.

Стосунки між батьками і дітьми в рамках цієї концепції вивчав американський психолог Р. Сірс. Він запропонував діадичний підхід до аналізу поведінки і психіки дитини: поведінка дитини залежить від поведінки другого члена діади(матері, батька, вихователя). Основна ідея концепції Спірса полягає у тому, що розвиток – це результат практики виховання і научіння.

Научіння через спостереження та наслідування – цей напрямок теорії соціального научіння розробляв А. Бандура.

У цілому, в психологічних дослідженнях цього напрямку простежується тенденція зміщення акцентів з погляду на дитину як об’єкт, що находиться під впливом сім`ї та культури, на визнання її активної сутності та активної взаємодії з довкіллям.

Когнітивний підхід (вчення Жана Піаже). У системі психологічних поглядів Ж. Піаже можна виділити 3 напрямки дослідження. Це егоцентризм дитини, соціалізація і вивчення розвитку інтелекту в поведінці дитини та виділення його стадій. До певного віку діти не розрізняють суб’єктивного і зовнішнього світу. Егоцентризм дитини виявляється у своєрідності дитячої логіки, дитячого мовлення, уявлень про світ.

Процес розвитку інтелекту, за Піаже, складається з трьох великих періодів, протягом яких відбувається зародження трьох основних структур:

1) сенсомоторних операцій;

2) конкретних операцій;

3) формальних операцій.

Розвиток інтелекту він розглядає як перехід від нижчої стадії до вищої. Відтак, стадії інтелектуального розвитку можна розглядати як стадії психічного розвитку в цілому.

Видатний український психолог Г.С. Костюк вважав, що рушійною силою розвитку є протиріччя. Особистість дитини розвивається у зв’язку з внутрішніми суперечностями, які виникають в її житті. Суперечності розв’язуються за допомогою діяльності, яка й призводить до утворення нових властивостей і якостей особистості. Якщо вони не розв’язуються, виникають затримки у розвитку, кризові явища. Навчання і виховання сприяють не лише успішному подоланню суперечностей, але 1 їх виникненню.

Культурно-історична концепція Л.С. Виготського відрізнялась від усіх сучасних йому теорій всіма вихідними положеннями. Всі теорії описували хід дитячого розвитку як процес переходу від соціального до індивідуального в процесі соціалізації індивіда.

Основними умовами розвитку західні психологи вважали спадковість і середовище, а джерело розвитку вбачали в самій природі індивіда, розглядаючи в результаті розвиток як пристосування до довкілля.

Л.С. Виготський вважає, що джерелом розвитку вищих психічних функцій є середовище. Вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки дитини, як форма співробітництва між людьми (інтерпсихічна), і лише потім стають індивідуальними (інтрапсихічними) функціями самої дитини. Головна закономірність онтогенеза психіки з позицій культурно-історичної концепції полягає в інтеріоризації дитиною структури її зовнішньої, соціально-символічної діяльності. У підсумку попередня структура психічних функцій змінюється, вони стають „культурними”. Зовні це виявляється у тому, що вони набирають усвідомленості та довільності. У ході інтеріоризації структура зовнішньої діяльності трансформується, щоб знову трансформуватися і розгорнутися у процесі екстеріоризації, коли на підставі психічної функції будується „зовнішня” соціальна діяльність.

У людини немає уроджених форм поведінки у довкіллі. Її розвиток відбувається шляхом привласнення історично вироблених форм і способів діяльності. Умови розвитку дитини, за Виготським, - морфофізіологічні особливості мозку і спілкування. Рушійною силою розвитку є навчання. Говорячи про культурний розвиток дитини, Виготський має на увазі процес, який відповідає психічному розвиткові, що відбувався у процесі історичного розвитку людства. Культурний розвиток дитини накладається на процеси росту, дозрівання і органічного розвитку дитини і утворює з ним єдине ціле.

Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:

- дитячий розвиток відбувається нерівномірно в часі: рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;

- розвиток психіки являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому ускладнення і кількісні зміни психічних функцій переходять в якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень Сприймання, пам`ять, мислення дитини відрізняються від дорослого не тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж у дорослого;

- нерівномірність дитячого розвитку: кожна сторона в психіці дитини має свій оптимальний період розвитку;

- закон розвитку вищих психічних функцій, які виникають спочатку як зовнішні, інтерпсихічні, а потім переходять у внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомленістю, довільністю, системністю, формуються за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розвиваються в зв’язку з навчанням;

- функції розвиваються не пропорційно і не рівномірно;

- в кожному віці є домінуюча функція. Ті функції, що обґрунтовують інші, необхідні з самого початку, розвиваються раніше за інші.

Подальший розвиток дитячої психології дозволив розвинути і доповнити концепцію Л.С. Виготського. Традиційно у вітчизняній психології виокремлюють два напрямки: московську, так звану „діяльнісну психологію”, і ленінградську – школу психології відносин (В.М. М`ясищев). В психології відносин підкреслюється роль відносин, що утворюються у людини з її оточенням. Характер цих відносин й визначає розвиток людини. Дослідження психологів Харківської школи (О.М. Леонтьєв, О.В. Запорожець, П.Я. Гальперін, Л.І. Божович) показали значення діяльності в розвитку людини. Процес розвитку починає розглядатися як саморух суб’єкта завдяки його діяльності з предметами, а спадковість і середовище лише як умови, які визначають різні варіації розвитку в межах норми.

У межах діяльнісного підходу свідомість і діяльність розглядаються у єдності. Суть даного принципу полягає у тому, що діяльність розуміється:

а) як умова виникнення, фактор формування і об’єкт прикладання свідомості людини; б) як форма активності свідомості; в) як регулятор поведінки та дій людини.

О.М. Леонтьєв розвинув ідею Виготського про провідну діяльність. Провідною діяльністю Леонтьєв називає діяльність, що має наступні три ознаки: по-перше, це діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності. По-друге, це діяльність, у якій формуються або перебудовуються окремі психічні процеси (мислення, сприймання, пам`ять). По-третє, це діяльність, від якої залежать основні психологічні зміни особистості дитини, що спостерігаються на даному етапі її розвитку. Провідна діяльність є показником психологічного віку дитини. Виділяють такі види провідної діяльності:

- емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0 – 1 рік);

- предметно-маніпулятивна діяльність дітей раннього віку (1 – 3 роки);

- сюжетно-рольова гра у дошкільників (3 – 6 років);

- навчальна діяльність у молодших школярів;

- інтимно-особистісне спілкування підлітків;

- професійно-навчальна діяльність у старшому шкільному віці.

Виникнення в кожному віковому періоді психічного розвитку нової провідної діяльності не означає зникнення тієї, яка була провідною на попередньому етапі.


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.016 сек.)