Категорія двоїни в українській мові

У сучасній українській літературній мові залишки форм двоїни зберігаються у закінченні -има в іменниках очима, плечима, дверима, грошима (хоч частіше грішми) та в наголошуванні іменників у сполученні з числівниками два, три, чотири: два бра́ти, дві сестри́, двіруки́, три верби́, чотири відра́ та інше (множиная: брати́, се́стри, ру́ки, ве́рби, ві́дра). В орудному відмінку збереглася форма двоїни числівника десять (десятьма). Під її впливом і форм двома, обома давнє закінчення двоїни -ма засвоїлося й іншими кількісними числівниками (трьома, чотирма, п'ятьма, стома), питально-відносним займенником скількома. Зберігає давню форму двоїни в орудному відмінку також означальний займенник всіма. Окремі залишки двоїни відомі в говорах української мови: іменники із закінченням -і (з -ѣ) у називному відмінку із числівниками два, три, чотири (дві сестрі, три вербі, чотири відрі) поширені в пдівденно-західних та північних діалектах, рідше в південно-східних; закінчення орудного відмінку -ма паралельно з -ми в займенниках (сима ˗ сими, тима ˗ тими, якима — якими та ін.) поширені в ряді пдівденно-західних говорів. [1]

Найпоширеніші слова, які відносно часто вживалися у двоїні, подано нижче. У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни:

дві руки → дві руці́
дві ноги → дві нозі́
дві книги → дві кни́зі
дві хати → дві ха́ті
дві риби → дві ри́бі
дві квітки → дві кві́тці
дві дороги → дві доро́зі
дві мухи → дві му́сі
два слова → дві сло́ві
два відра → дві відрі́
два яблука → дві я́блуці
два вікна → дві вікні́
дві нори → дві норі́
дві години → дві годи́ні
дві дівчини → дві ді́вчині
дві баби → дві ба́бі
в (обидвох) очах → в о́чу
в (обидвох) вухах → у ву́шу
два рукави́ → два рука́ва

Правописною реформою 1933 року, здійсненою в атмосфері боротьби з націоналізмом на мовному фронті, двоїна поряд з літерою «ґ» і цілою низкою інших особливих рис української мови була заборонена. Андрій Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій:

За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати «дві книзі», «три вербі», «три квітці» і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати «дві слові», а будемо писати «два слова», не будемо писати й казати «дві відрі», а «два відра».[7]

Від найдавніших часів у слов'ян цю форму найкраще зберегли, за висновком І.Огієнка, мови словенська, дві лужицькі й українська (в істотних залишках). Вживають її в українській, коли йдеться про парні предмети, а також після числівників два, дві, обидва, обидві, а за аналогією і після три, чотири, при цьому іменники жіночого й середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стіні, обидві корові, три дорозі, чотири книжці. Деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима, грудима, дверима, очима, плечима, ушима. Це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших. У місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око і вухо: "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш). Іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву'ха, рука'ва, повода'. Надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра'ти - всі брати'. Воно повністю виявляється й щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи' (Охріменки'...) і пішли два (три, чотири, обидва) бра'ти (чоловік і жінка) Солома'хи (ОхрТменки...).

Поряд з усним побутуванням простежується кількасотлітня писемна традиція вживання двоїни: в мові актів і літописів, релігійно-полемічних і літературних писань авторів давньої доби (Й.Ґалятовського, А.Радивиловського, Климентія Зиновієва та ін.), творах письменників ХІХ - початку ХХ століття (М.Шашкевича, Я.Головацького, П.Куліша, Ганни Барвінок, Л.Глібова, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького, Ю.Федьковича, І.Франка, М.Павлика, Б.Грінченка, В.Самійленка, В.Мови-Лиманського, М.Левицького, А.Кримського, В.Стефаника, В.Пачовського та ін.). Цей ряд продовжують письменники 1920 - 30-х років: П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка... (перелік далеко не повний) (7). Як приклад - двоїна в П.Тичини: "Коли йде дві струнких дівчині - ще й мак червоний в косах - / десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині" ("Ритм"); у В.Підмогильного: "Було дві годині дня..."; у І.Сенченка: "Самітні дві нивці будуть сумно, в зажурі чекати на зерно"; у Т.Осьмачки: "І дві косі на рукаві". Використовували двоїну не тільки в художньому, а й науковому стилі Є.Тимченко: "...звичайно язик ділять на дві частині", "Коли сполучаються дві голосівці, то може бути, що обидві голосівці заховують кожна свою індивідуальність..."; А.Кримський: "Дві слові про наукове татарське письменство", "...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі [татарських говірок]" (приклади з наукових праць 1927 і 1930 рр.).

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик ХІХ століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями - П.Залозним (1906), Є.Тимченком (1907), А.Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І.Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В.Сімович (1921). Те саме бачимо в граматиці М. Левицького (1923). Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові "Паки й паки" (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб". На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський. Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури "Уваги до сучасної української літературної мови" О.Курило (1924), "Український стилістичний словник" та "Чистота й правильність української мови" І.Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П.Горецького й І.Шалі (1926 - 1929 рр., 7 вид.).

Нормативний характер двоїни в літературній мові закріпив український правопис 1929 року. Наведемо його формулювання: "Іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби'дві, три, чоти'ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причім г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни'зѣ, три вербѣ, руцѣ, три квѣтці і т.ін. Але замість таких форм твердих іменників жіночого роду звичайно уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві квТтки, три руки', кни'ги, чотири, бо'чки.

Це об'єктивне, відповідне реальному стану мовних явищ і літературно-науковій традиції розв'язання було перекреслене правописною реформою 1933 року, здійсненою в істеричній атмосфері "боротьби з націоналізмом на мовному фронті" та розгортання репресій. Волюнтаристський характер запроваджених тоді змін у правописі найточніше відбивають слова, власне, не з лексикону мовознавчої науки, а більшовицької практики - "ліквідація" і "ліквідовано". Саме ними послуговується, описуючи мету і підсумки реформи, один з її запопадливих провідників Андрій Хвиля (Олінтер) - тоді заступник наркома освіти УСРР: "...Наркомос України розгорнув роботу в справі ліквідації націоналістичного засмічення мовного фронту України", "...проведено роботу в напрямкові ліквідації всього шкідництва на мовному фронті...", "в граматиці ліквідовано...", "ліквідовано правило", "ліквідовано архаїчні форми та провінціалізми", "ліквідовано паралельні форми". Поряд з літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови двоїна стала жертвою сумнозвісної реформи. Хвиля так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати "дві книзі", "три вербі", "три квітці" і т.ін. Комісія визнала за потрібне зліквідувати таку форму в українській літературній мові, й зараз вже не будемо писати й казати "дві слові", а будемо писати "два слова", не будемо писати й казати "дві відрі", а "два відра".

Забороненою стала двоїна навіть для наукового розгляду. 1934 року був звільнений з праці в університеті й мусив покинути Україну харківський мовознавець М.Сулима тільки за те, що прочитав лекцію про двоїну. Цю форму тоді активно популяризував у варшавському часописі "Рідна мова" й граматиці "Рідне слово" (Жовква, 1934) І.Огієнко, тимчасом як в УСРР її кваліфіковано як "вияв українського буржуазного націоналізму в мові" й відповідно ту злощасну лекцію розцінено як "ворожу вилазку". Радянська система знищила також і С.Смеречинського, що обстоював тільки двоїну в літературній мові, і М.Сулиму, який виступав за цілковиту заміну її множиною.

Ліквідація двоїни на папері ще не означала, що перестало існувати саме мовне явище. Двоїна, як і попередньо, жила в народній мові. Невдовзі це було показано на прикладі тогочасного живого мовлення мешканців історичного села Кодня, що на Житомирщині. Авторка опублікованої 1937 року в академічному виданні статті Л.Рак стверджувала: "Форма двоїни вживається паралельно з формою множини. Важко встановити, яка з них переважає". Поряд із звичними дві бабі, дві руці, дві нозі вона навела зразок пристосування селянами до двоїни і новозасвоєного слова: дві брига'ді. Дослідниця підкреслювала, що "є випадки вживання тільки двоїни: дві відрѣ, дві кілѣ, три я'блуці, дві го'ці.

У роки війни, коли партійно-радянські чинники трохи послабили тиск і контроль, деякі мовознавці відверто виявили свою незгоду з виведенням двоїни поза норми літературної мови. Серед них був академік Л.Булаховський та інші упорядники нового правопису, над яким вони працювали в евакуації. На скликаній в Уфі 26 квітня 1943 року правописній нараді Л.Булаховський доповідав: "Морфологічні моменти, так само як і фонетичні, в новому проекті... врегульовано з урахуванням живих фактів літературної мови в її щільному зв'язку з народною. Зазначу найважливіше. Оскільки форма двоїни в певних випадках живе і досі, ми не визнали можливим виключити її зовсім з літературного вжитку, але зазначили при цьому скромні межі її застосування". Проте попереду ще був етап перегляду й затвердження цього проекту партійно-радянським керівництвом УРСР, після якого у виданому 1946 року тексті правопису не лишилося й згадки про двоїну.

Однак і після цього позиція Л.Булаховського не змінилася, про що свідчить цитований далі фрагмент з опублікованого 1952 року розділу його праці "Історичний коментарій до української літературної мови". Автор вважає за потрібне акцентувати: "При дві, три, чотири та обидві в жіночій відміні на -а порівняно нерідко давні форми двоїни на -і можна чути у носіїв літературної мови ще й тепер: дві руці, обидві нозі, три годині, обидві корові, чотири мусі і т.ін. У старих письменників такі форми звичайні й на письмі: "Пісня і праця - великі дві силі..." (рима - "в могилі"; Франко) тощо. Ті або інші письменники вживають їх (в УРСР - О.Р.) майже до тридцятих років нашого століття" (21). З цього Л.Булаховський робить в обережній формі (зважмо, 1952 р.!) висновок, рівнозначний негативній оцінці здійсненої в літературній мові - за його евфемістичним означенням - нормалізації: "Отже, нормалізація в сторону повного відмовлення від двоїни, власне, випередила в цьому відношенні справжній стан речей у провідному діалекті та його говірках".

Колишній статус двоїна зберігала лише в мові діаспори, яка в абсолютній більшості своїй трималася правопису 1929 року. Ця форма наявна в низці виданих і використовуваних в українському шкільництві на Заході підручників (В.Катрана, О.Панейка та ін.), у науковому курсі Ю.Тевельова (23), а також творах художньої літератури, трапляється в інформаційних і публіцистичних текстах у пресі (24). Двоїні присвятив окреме гасло Є.Онацький в "Українській малій енциклопедії". Зазначивши, що це давня граматична форма й розповівши про її особливості, він так схарактеризував ситуацію, що складалася з її вжитком: "...літературна мова все більше, особливо під впливом московської, яка двоїни не має, цю характерну особливість української мови втрачає, заступаючи її формами множини... У підсовєтській Україні послідовно й систематично двоїни в українській мові не вживається, щоб наблизити її до московської мови".

До цього треба додати, що в УРСР протягом повоєнних десятиріч двоїну не тільки не допускали до літературної мови - її замовчували, оминали навіть згадкою в граматиках, а коли зрідка все ж таки згадували, то кваліфікували як діалектну форму. Такий підхід характерний зокрема для п'ятитомового курсу "Сучасна українська літературна мова" (за ред. І.Білодіда) - у майже шістсотсторінковому томі "Морфологія" (1969) проскрибованій формі, як діалектній, приділено дві кількарядкові примітки.

Не змінилася позиція офіційного мовознавства й нині. Серед іншого це демонструє стаття про двоїну в нововиданій енциклопедії "Українська мова", де теж ідеться лише про "окремі залишки двоїни, відомі українським народним говорам". [4]

Висновки

Отже, слід відзначити, що категорія двоїни на сучасному етапі розвитку слов’янських мов є характерною особливістю словенської та серболужицької мов. Залишки форм двоїни фіксуємо і в інших слов’янських мовах у поєднанні слів із числівниками два, оба. Деякі сліди двоїни залишилися також і в українській мові, хоча в багатьох говорах двоїна продовжує побутувати. Після реформування правопису української мови двоїна як важлива риса української мови викорінювалася, а мова в мові проводилися штучні процеси наближення до російської. Занепад категорії двоїни — один із найістотніших процесів роз­витку категорії числа в історії української мови, процесів, що зумови­ли зникнення однієї з числових парадигм відмінювання іменників.

Сисок використаної літератури

1. Жовтобрюх М. Історія української мови. Морфологія. – К., 1978: [електронне джерело]/ http://litopys.org.ua/ukrmova/um187.htm

2. Историческая типологія славянских языков/ под. ред. Мельничука А. С. – К.: Наукова думка. – 1986. – 288 с.

3. Лучик В. Вступ до слов’янської філології: підручник. – 2-ге вид., випр., доп. – К.: Академія, 2013. – 344с. – Альма матер.

4. Рибалко О. Дві слові про двоїну: [електронне джерело]/ http://donklass.com/arhiv/histdisk/heritage/heritage/istorija/doslidzhennja/Rizne/RybalDvoina.htm

5. Двоїна: [електронне джерело]/ http://uk.wikipedia.org/wiki/ Двоїна

6. Історія іменникових форм: [електронне джерело]/ http://allref.com.ua/skachaty/istoriya_imennikovih_form/2

7. Українська мова. Однина, двоїна, множина: [електронне джерело]/ http://404.in.ua/2010/10/ukrajinska-mova-dvojina/

Поиск по сайту: