Заняття

1.Змішана(подвійна, складна)форма вини

Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка - ст. 185), другі - тільки необережними (службова недбалість - ст. 367), треті - як умисними, так і необережними (вбивство-статті 115, 119).Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною, або подвійною, формою вини).

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.

При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших - необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).

Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не тільки до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину.

Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша - це злочини, в яких діяння, що становить собою порушення яких-небудь правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов'язаних з діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо такі діяння спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269), та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: злочинній самовпевненості або злочинній недбалості. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння - умисел, а щодо наслідків - необережність.

У другій групі злочинів складність об'єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою, В цих злочинах відповідно до закону щодо діяння і щодо першого, обов'язкового наслідку суб'єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо другого (кваліфікованого) наслідку - тільки в необережності (злочинної самовпевненості або злочинної недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194); умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 278) та ін. Так, якщо проаналізувати суб'єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), то щодо діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел (прямий чи непрямий), а щодо другого наслідку - смерті потерпілого - лише необережність (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

При наявності змішаної форми вини слід вирішити питання про те, яким у цілому є злочин, вчинений винним, - умисним або необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до статей 14 і 15 КК тільки в умисних злочинах можливі готування і замах; відповідно до ст. 26 обов'язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Під рецидивом як найбільш небезпечним видом множинності розуміється вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів - умисних чи необережних - слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об'єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.

У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів у цілому до необережних.

У другій групі злочинів, де щодо діяння і найближчого (обов'язкового) наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а щодо віддаленого - необережність, злочин у цілому визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість: 1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) визначити правильну кваліфікацію; 3) відмежувати близькі за об'єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство (ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження, і смерті була необережність, то особа відповідатиме за необережне вбивство (ст. 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті - необережності матиме місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 - умисні тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили смерть.

2.Казус,його відмінність від злочиної недбалості

Невинне заподіяна шкода, коли особа не могла або не повинна була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх дій, називається в кримінальному праві випадком (казусом, від латинського слова).

“Випадок” слід відрізняти від злочинної недбалості, у правозастосуванні це явище нерідке, а актуальність питань з ним пов’язаних, досить висока. Особливе поширення “випадок” має у справах із заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, виробничого травматизму, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту

“Випадок” - це таке психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини, і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла чи не повинна була їх передбачити.

Таким чином, сукупність обов’язку і можливості (повинна + могла) передбачення настання наслідків утворює злочинну недбалість. Відсутність можливості або обов’язку передбачити наслідки утворює “випадок” (казус).

Випадок у правовій літературі розглядається як самостійний вид психічного ставлення до суспільне небезпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра не тільки не передбачила можливість їх настання»а й не могла їх передбачити. “Випадок” виключає вину у поведінці особи. На відміну від необережності “випадок” характеризується відсутністю су6’єктивного критерію, який у сполученні з об'єктивним визначає необережність як вид вини. Наприклад, голова райспоживспілки П., повертаючись із поїздки по селах, купив по дорозі в магазині ящик шампанського для вечора з нагоди дня народження дружини. Коли гості вже чимало випили, П. для чергового тосту відкрив чергову пляшку шампанського, налив усім, в тому числі і собі, а після тосту всі зібралися уже випити, але не встигли і не змогли, бо один із гостей випив першим і тут же впав замертво. Засувалось, що у цій пляшці була соляна кислота. Хто, коли і як поставив в ящик цю пляшку - встановити не вдалось. П. не передбачав таких наслідків своїх дій і не міг передбачити, тобто заподіяв смерть невинне, за що відповідальним бути не може, бо невинне заподіяння шкоди злочином не є. Як бачимо, поняттям “випадок” охоплюються ситуації, коли, незважаючи на наявність у особи о6ов’язку передбачити суспільне небезпечні наслідки (об’єктивного критерію), вона внаслідок конкретних обставин не має реальної можливості їх передбачити (відсутній суб’єктивний критерій).

3.Факультативні ознаки cуб. сторони

Мотив, мета та емоційний стан на відміну від вини, без якої неможлива наявність складу злочину, присутні тільки в частині диспозицій статей Особливої частини КК, де вони прямо вказані або випливають з їх формулювань. Там, де згідно із законом факультативні ознаки присутні у тому чи іншому злочині, вони повинні бути обов'язково встановлені, бо мають обов'язковий (конструктивний) характер стосовно основного складу злочину, або виступають як кваліфікуючі ознаки. В інших випадках, де факультативні ознаки не впливають на зміст складу злочину (не впливають на кваліфікацію), вони можуть виступати як обставини, що враховуються при призначенні покарання.

Мотив злочину — це обумовлені певними потребами й інтересами внутрішні спонуки, які викликають у особи рішимість вчинити злочин і якими вона керується при його вчиненні. Отже, мотив (лат. moveo — рухаю) є рушійною силою злочинної поведінки людини, він передує злочину і значною мірою визначає суспільну небезпеку особи злочинця і вчиненого ним діяння.

Мотив як ознака суб'єктивної сторони складу злочину притаманний тільки умисним злочинам, в яких він стосується як діяння, так і його наслідків. У необережних злочинах природа мотиву порівняно з умисними злочинами інша. Це тільки мотиви суспільно небезпечної поведінки, яка, попри бажанню особи, призводить до суспільно небезпечних наслідків. Тобто в необережних злочинах можна вести мову про мотиви, які штовхнули особу на певну поведінку, але не на злочин, оскільки злочинного результату свідомість винного не припускає. Скажімо, мисливець у лісі розклав багаття і, лінуючись його загасити, бо вважав, що воно згасне само по собі, залишив його і пішов. Але од вітру вогонь перекинувся на дерева, що призвело до вигоряння ділянки лісу.

Мотиви вчинення злочину поділяються на мотиви низького характеру й мотиви, які позбавлені цього моменту.

До перших належать корисливість, садистські нахили, хуліганські мотиви тощо. Інші можливі — це неправильно сприйняті інтереси держави, суспільства, окремих юридичних і фізичних осіб, вчинення злочинів з мотивів наявності тяжких особистих, сімейних чи інших обставин тощо. Якщо характер мотиву не врахований у конкретному складі злочину, або вказаний у статтях 66, 67 КК, які містять обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, його враховує суд при призначенні покарання.

Так, примушування слідчим давати показання при допиті є злочином (ст. 373 КК), мотивами якого можуть бути в одному випадку, наприклад, кар'єристські спонуки, у другому — намір встановити істину в справі. Суд врахує особливості мотиву при призначенні справедливого покарання.

Мотив як конструктивна ознака основного складу злочину прямо вказаний і має бути обов'язково встановлений у злочинах, передбачених ст. 148 (Підміна дитини), 172 (Грубе порушення законодавства про працю), 219 (Доведення до банкрутства), 232 (Розголошення комерційної або банківської таємниці), 364 (Зловживання владою або службовим становищем) КК тощо. Інколи мотив випливає із сутності злочинів, хоча прямо і не вказаний у диспозиції відповідної статті КК. Так, немає вказівки на мотив корисливості у диспозиціях статей 185-191 КК, які передбачають відповідальність за посягання на власність. Але без мотиву корисливості не може бути крадіжки (ст. 185 КК), шахрайства (ст. 190 КК) тощо і тому він також має бути встановлений.

У деяких випадках вказівка на мотив створює кваліфікований склад злочину. Скажімо, корисливі й хуліганські мотиви роблять умисне вбивство кваліфікованим (п. 6, 7 ч. 2 ст. 115 КК), корисливий мотив робить кваліфікованим незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ч. 2 ст. 146 КК), завідомо неправдиве показання (ч. 2 ст. 384 КК) тощо.

Мета злочину — це мисленна модель наступного результату, те, до чого прагне, чого добивається особа, вчиняючи злочин.

Отже, якщо мотив — це спонука, то мета — це бажаний кінцевий результат злочинної діяльності.

Мотив і мета тісно пов'язані між собою. Формування мотиву одночасно означає й постановку певної мети. Мотив — рушійна сила, яка веде суб'єкта злочину до досягнення певної мети.

Водночас мотив і мета — поняття, що не збігаються, бо відбивають різні аспекти психічного ставлення особи до вчиненого діяння. Мотив відповідає на питання — чому особа вчинила злочин, мета — до чого прагнув винний. Можна сказати, що мета злочину виникає на ґрунті злочинного мотиву і разом вони створюють ту базу, на якій народжується вина.

Мета — ознака тільки злочинів з прямим умислом. Вона вказана як обов'язкова (конструктивна) ознака у ст. ст. 113, 127, 199, 307, 376, 447 КК тощо. В деяких випадках сутність мети випливає з тексту диспозиції. Скажімо, дії, передбачені у ст. 209 КК, мають метою легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, або приховання чи маскування незаконного походження вказаних предметів, чи володіння ними, прав на них тощо.

Певна мета може бути кваліфікуючою ознакою. Так, умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення є кваліфікованим складом убивства (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК), мета залякування потерпілого або інших осіб при нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень робить цей злочин також кваліфікованим (ч. 2 ст. 121 КК).

Безпомилкове встановлення мети вчинення злочину сприяє правильній кваліфікації діяння. Так, удар ножем, залежно від мети, з якою він завдавався, може розглядатися і як замах на вбивство, і як умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень, і як хуліганство.

Емоційний стан — це певний психічний стрес, у стані якого особа вчиняє злочин.

Як правило, емоційний стан особи характеризується підвищеним збудженням, в ньому домінують страх, ненависть, виклик громадській думці тощо. Кримінально-правове значення закон відводить тільки стану сильного душевного хвилювання, так званому фізіологічному афекту, у стані якого вчиняється злочин. В таких випадках злочин вважається привілейованим. Водночас цей афект, тобто сильне короткочасне емоційне збудження, що звужує можливості нормального функціонування інтелектуальної та вольової сфер психіки людини, але не затьмарює свідомість повністю (що характерно для так званого патологічного афекту), має бути

таким, що раптово виник внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого. Вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання передбачено в ст. 116 КК (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання) і в ст. 123 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).

Зауважимо також, що вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, яка пом'якшує покарання при вчиненні будь-якого злочину, де можлива вказана ситуація (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК).

Отже, мотив і мета у певних випадках можуть виступати як обов'язкові (конструктивні) ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Вони можуть бути також кваліфікуючими ознаками злочину, а емоційний стан (афект) може виступати як привілейована ознака злочину проти життя і здоров'я особи. І, нарешті, мотив, мета й емоційний стан можуть бути враховані судом як пом'якшуючі або обтяжуючі обставини при призначенні покарання у конкретній справі.

4.Поняття юридичної помилки та її правове значення

Розподіл помилок на юридичні та фактичні найбільш доцільний для кримінального права. Юридична помилка - це неправильне уявлення особи про правову сутність або правові наслідки вчинюваного нею діяння. В літературі такий вид помилки інколи називають «помилкою в праві».

Юридична помилка підрозділяється на такі підвиди: 1) уявний злочин (особа вважає своє діяння злочином, кримінальний же закон такого складу не передбачає); 2) помилка протилежна першій (особа має неправильне уявлення про те, що скоєне діяння незлочинне); 3) неправильне уявлення особи про кваліфікацію, вид та розмір покарання.

У першому випадку йдеться про так звану позитивну юридичну помилку або "уявний злочин". У такій ситуації особа неправильно оцінює вчинюване нею діяння як злочинне, помиляючись в його суспільній небезпеці та кримінальній протиправності, оскільки воно не спричиняє і не може спричинити істотної шкоди суспільним відносинам, які поставлені під охорону кримінального закону і закон не вважає відповідне діяння злочином, тобто КК України або взагалі не містить норми, яка передбачала б учинене особою діяння (через що діяння не може бути визнано кримінально протиправним), або містить норму, яка передбачає умови, відповідно до яких діяння визнається правомірним.

"Уявний злочин" не тягне кримінальної відповідальності, хоча не є імовірною можливістю порушення особою норм інших галузей права та притягнення її до інших видів юридичної відповідальності.

Наприклад, дружина злочинця приховує сліди злочину, знаючи про кримінальну відповідальність за такі дії (ст. 396 КК України). Однак незнання того, що кримінальний закон унеможливлює кримінальну відповідальність членів сім'ї чи близьких родичів, не може слугувати підставою для визнання її дій злочинними. У таких випадках кримінальної відповідальності не виключається, оскільки для цього відсутні об'єктивні підстави: не було вчинено злочинного діяння.

Отже, "уявний злочин" не змінює загалом незлочинного характеру вчиненого діяння, тому подібна помилка не тягне кримінальної відповідальності особи. Такий різновид юридичної помилки може мати лише кримінологічне значення для характеристики особи, яка її допустила.

Складнішим є питання про кримінально-правове значення негативної юридичної помилки, суть якої полягає у тому, що особа неправильно оцінює вчинюване нею діяння як незлочинне, хоча воно передбачене у кримінальному законі як злочин. М.Б. Фаткулліна виділяє такі ознаки такої юридичної помилки:

1) у результаті негативної юридичної помилки особа неправильно оцінює юридичну сторону вчинюваного діяння, помиляючись щодо його суспільної небезпеки і кримінальної протиправності;

2) неправильна оцінка стосується того, що особа не вважає вчинюване нею діяння суспільно небезпечним і кримінально протиправним;

3) кримінальний закон зачислює вчинюване особою діяння до злочинів;

4) особа справді не знає про існування кримінально-правової заборони, помиляючись добросовісно;

5) особа не могла знати про існування кримінально-правової заборони, підставою для чого могли стати такі обставини: а) особливі психофізіологічні, соціальні та інші ознаки особи (наприклад, відставання у психічному розвитку, проживання в місцевості, віддаленій від великих культурних та промислових центрів або коли іноземний громадянин недавно приїхав у країну тощо); б) кримінальний закон, який набув законної сили, не був опублікований або не був доведений до відома громадян іншим способом; в) помилкове тлумачення кримінального закону; г) криміналізація діяння відбулася незадовго до його вчинення; д) було змінено нормативні акти інших галузей права (з'явилися нові правила, норми, інструкції), порушення яких формує основу злочинів з бланкетними диспозиціями, при цьому суб'єкт не ознайомлений і не мав змоги ознайомитися з новими правилами (нормами, інструкціями), котрі змінили зміст кримінально-правової заборони[8, c. 302].

Помилка у кваліфікації суспільно небезпечного діяння. Невірне уявлення особи про юридичну кваліфікацію діяння не входить у зміст умислу та предмет доказування по справі. Кваліфікація дій винного є обов'язком державних органів, які повинні встановити відповідність дій винного певній кримінально-правовій нормі. А тому і помилка особи щодо кваліфікації своїх дій на кримінальну відповідальність не впливає. Так, якщо особа відкрито заволоділа чужим майном (грабіж), але помилково вважає, що її дії повинні кваліфікуватися як крадіжка (таємне викрадення чужого майна), то це не виключає обов'язку слідчого та суду керуватися законом, а не уявленням особи.

Помилка у мірі покарання, передбаченого за вчинення суспільно небезпечного діяння. Призначення покарання за вчинений злочин, його виду та розміру, як і кваліфікація злочину, є прерогативою суду. Встановлення міри покарання за вчинений злочин визначається законом, а тому і помилка щодо виду та розміру покарання на кримінальну відповідальність не впливає.

Таким чином, за загальним правилом, юридична помилка, тобто невірне уявлення особи про юридичні властивості вчинюваного діяння на кримінальну відповідальність не впливає. Особа підлягає відповідальності за вчинений злочин не відповідно до власних оцінок, а на підставі юридичного аналізу вчиненого злочину відповідними органами (досудового слідства та суду), що ґрунтується на законі.

5.Поняття та види фактичної помилки,її значення

Фактична помилка характеризується неправильною уявою щодо:

♦ об'єкта злочинного посягання;

♦ предмета посягання;

♦ особи потерпілого;

♦ знарядь та засобів вчинення злочину;

♦ причинного зв'язку;

♦ кваліфікуючих ознак злочину.

Помилка відносно об'єкта злочинного посягання (помилка в об'єкті) може полягати в неправильному уявленні про фактичні характеристики об'єкта злочинного посягання. Наприклад, винний вважає, що посягає на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК), тоді як фактично посягає на життя особи, яка не є, ані захисником, ані представником. У цьому випадку відповідальність визначається спрямованістю умислу винного, і вчинене діяння повинно кваліфікуватись як замах на вчинення злочину, передбаченого ст. 400 КК.

Помилка в предметі посягання — це хибне уявлення щодо об'єктів матеріального світу в межах тих суспільних відносин благ та інтересів, які утворюють об'єкт злочину. Ця помилка може проявлятися в посяганні на предмет, який відсутній, або у посяганні на предмет, який не відповідає характеристикам, які існують у свідомості винного (цю помилку іноді називають посяганням на «непридатний об'єкт» або «непридатний предмет»). Відповідальність при такій помилці настає згідно з обсягом усвідомлення особою суспільно небезпечних наслідків діяння, які вона бажала досягти, а вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин. Скажімо, С викрав коштовність, вважаючи, що вона є виробом з дорогоцінного металу, тоді як насправді викрадені предмети були біжутерією (відповідальність настає за ст. 15 та відповідною частиною ст. 185 КК - крадіжка).

Помилка в особі потерпілого полягає в тому, що шкода заподіюється не тій особі, якій мав на меті заподіяти винний. Вчинене не впливає на форму вини та кваліфікацію діяння, оскільки винний усвідомлював, що посягає на життя особи, і фактично вчинив таке посягання. Винятком з цього правила є випадки, коли потерпілий, на якого посягав винний, має додаткові характеристики, які визначають особливості його кримінально-правової охорони. В цьому випадку вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин, який мав на меті вчинити винний (хотів вбити суддю, а вбив схожого на нього громадянина).

Помилка в знаряддях та засобах вчинення злочину має місце у випадках, коли в процесі вчинення злочину застосовуються не ті знаряддя та засоби, які мав на меті застосувати винний, або такі, які взагалі за своїми об'єктивними характеристиками неспроможні спричинити настання суспільно небезпечних наслідків. У першому випадку така помилка не впливає на кваліфікацію дій винного та кримінальну відповідальність (немає кримінально-правового значення, чим було вбито потерпілого: фінським чи кухонним ножем). У другому дії винного повинні кваліфікуватись як замах на злочин. При обранні винним внаслідок власної неосвіченості як засобів вчинення злочину молитви, ворожби і т. ін. вчинене повинно розглядатись як виявлення умислу, що виключає кримінальну відповідальність.

Помилка у причинному зв'язку полягає в неправильному уявленні щодо причинного зв'язку між діянням та наслідком. Усвідомлюючи фактичні характеристики злочинного діяння, винний не зобов'язаний усвідомлювати механізм причинного зв'язку на детальному рівні. Достатньо, щоб його свідомістю охоплювались основні закономірності, які зумовлюють настання наслідків у результаті вчинення діяння. Якщо винний, маючи на меті вбити потерпілого, вистрелив у нього, він не повинен усвідомлювати механізм настання смерті. Достатньо буде того, щоб він усвідомлював причинний зв'язок між кульовим пораненням і смертю. Тому помилка у причинному зв'язку виникне, тоді коли особа помиляється на рівні загальних закономірностей. Така помилка може; виключати відповідальність за злочинний наслідок, якщо існує суттєва розбіжність між передбачуваним та фактичним розвитком причинного зв'язку. Скажімо, якщо винний стріляв у потерпілого, поранив його, але смерть настала від крупозного запалення легень, яке розвинулось у потерпілого до поранення, то відповідальність настає не за вбивство, а за замах на нього, оскільки дійсний розвиток причинного зв'язку не відповідає тому, який уявляв собі винний.

Помилка в кваліфікуючих ознаках злочину має місце тоді, коли винний помиляється, вважаючи, що вчиняє діяння без кваліфікуючих обставин, та фактично такі обставини наявні. Виходячи з концепції кримінальної відповідальності, такі обставини не можуть бути інкриміновані винному, і вчинений злочин повинен кваліфікуватись як такий, що вчинений без кваліфікуючих обставин.

Практично може бути і зворотна помилка, коли винний вважає, що вчиняє злочин з кваліфікуючими обставинами, тоді як насправді їх немає. Така ситуація по суті є уявним кваліфікованим злочином - різновидом юридичної, а не фактичної помилки і, зрозуміло, жодним чином не впливає на кваліфікацію вчиненого діяння.

.Як юридичні, так і фактичні помилки належать до інтелектуальної сфери особи і тому можуть мати місце виключно при вчиненні умисних злочинів.

Поиск по сайту: