Заняття 1

Зміст

Заняття 1. Обрядова логіка славлень …………………………………………………………2

Заняття 2. Основні засади нашої Віри ………………………………………………………8

Заняття 3. Про Рід та родину ………………………………………………………………..13

Заняття 4. Про тіло, душу і Дух ……………………………………………………………18

Заняття 5. Історія відродження Рідної Віри в Україні ……………………………………22

Заняття 6. Теологія Мокоші ………………………………………………………………..31

Проміжне заняття. Деякі зауваги до того, як слов`яни вимірювали час …………………40

Заняття 7. Традиційні зимові свята українців …………………………………………….41

Заняття 8. Рідновірська гносеологія ……………………………………………………….48

Заняття 9. Теологія Велеса ………………………………………………………………….53

Заняття 10. Історичний контекст руху ……………………………………………………. 59

Заняття 11. Структури слов`янського пантеону ………………………………………… 65

Заняття 12. Теологія Перуна ……………………………………………………………… 71

Заняття 13. Культ Вогню в Рідній Вірі …………………………………………………… 76

Заняття 14. Етногенез індоєвропейців та слов`ян.………………………………………. 80

Заняття 15. Етногенез та націогенез українців …………………………………………… 88

Заняття 16. Традиційні весняні свята українців …………………………………………. 98

Заняття 17. Давня історія Одещини ………………………………………………………. 102

Заняття 1-5, 7-17 та проміжне підготував Ведослав; заняття 6 – Волелюб.

Одеська рідновірська громада «Мокоша»

Заняття 1

Предмет: Обрядова практика

Тема: Обрядова логіка славлень

І. Будова капища

1. Капище – язичницький (рідновірський) храм під відкритим небом. Святилище – храм під дахом.

2. Основоположний елемент капища – Коло, утворене здебільшого викопаним ровом або тином. У великих і добре обладнаних капищах під брамою також прокладено рів, а через нього перекинуто місток; брама представляє собою укриті символічним різьбленням стовпи, часто з`єднані нагорі «дашком».

3. По чотирьох сторонах світу вбиті дерев`яні кілочки з вирізьбленими на них символами чотирьох стихій (див. дод. 1: схема найважливіших для світогляду рідновіра відповідностей між чотирма сторонами світу, стихіями, порами року, часами доби, етапами людського життя, т.зв. агрегатними станами речовини).

Автентичність цих відповідностей: першим на розум приходить пізньоантичний філософ-стоїк Сенека, котрий у своїх листах до Люцілія уподібнював життя до дня зі своїм ранком та вечором, року зі своєю весною та осінню, причому писав про це наче як про щось загальновідоме для його сучасників.

4. На капище рідновіри заходять зі сходу – тієї сторони світу, звідки сходить кожен ранок Сонце.

5. Жерці стоять обличчям на північ – до ще однієї сакральної сторони світу у слов`ян. Зараз ми могли б пов`язати цю сакральність з міфами про «прабатьківщину аріїв» - Гіперборею; у традиційній же культурі це скоріше пов`язувалось із Полярною зіркою. Вона в силу певних астрономічних особливостей ввижається нам «нерухомою», ніби через неї проходить axis mundi – «світова вісь», довкола якої і відбувається коловерть, утверджена в згаданих відповідностях. Крім того, перед жерцями стоїть олтар, на якому розташовуються необхідні для славлення речі.

6. Капище, як і світогляд людини Традиції є центрованим, тобто протилежність центру-периферії відіграє в ньому важливу роль. В центрі у тій моделі капища, яку ми розглядаємо, розташовано жертовник, на якому розпалюється Вогонь. Якщо капище (як і будь-який храм, вочевидь) є моделлю Всесвіту, то жертовник тут відповідатиме міфологічному Центру, Серцю, Пупу Землі.

Східні слов`яни, судячи з фольклорних матеріалів, розташовували цей Центр «на Морі-Океані, на острові Буяні», де стоїть Дуб-Стародуб (пор. О.С.Пушкіна: «У лукоморья дуб зелёный…»), під яким лежить біл-горюч камінь Алатир. Осмислення цього Каменю у відродженій Рідній Вірі різняться і відносяться раде до теми Світотворення, що буде розібрана далі, однак певна згода існує щодо його форми – див. дод. 1.

7. Чури в нашій моделі розташовуються довільно (розташування варто звіряти з комплексом відповідностей, якщо воно присвячено конкретно котромусь із Рідних Богів), кріпляться до дерев, котрі утримані в межах капищного кола. У великих капищах перед брамою нерідко розташовується чур-охоронець. Позаду жерців висить мальоване на полотні зображення (образ) Рода.

Досить типово і логічно, що у Рідній Вірі чур – прийнятна назва для ідола, вирізьбленого на дереві символічного образа Рідних Богів (також кумир, набагато рідше – капь, від неї – капище), - і загальний термін для позначення Предка збігаються. Рідних Богів ми вважаємо за Предків своїх.

ІІ. Хід славлення

1. Рідновіри проходять крізь капищну браму з правої ноги, деякі при цьому кланяються або «вмивають» обличчя; розташовуються по колу

2. Освячення стихіями: жрець обходить Коло присутніх із речовим відповідником певної стихії, промовляючи молитву і насамкінець розташовуючи речовий відповідник на певному кілочку. Обхід відбувається у визначеному порядку: Земля-Вода-Вогонь-Повітря.

Така послідовність стихій взята передовсім з Індійської Традиції – див., напр., Субала-Упанішада, 2.1. У такій послідовності зменшується щільність (рос. плотность) стихій та кількість видів чуття, котрими цю стихію можна сприйняти: Землю можна сприйняти всіма п`ятьма (шістьма) видами, на рівні Води зникає запах, на рівні Вогню – смак, на рівні Повітря – видимість, на рівні Простору – тактильні відчуття. П`ята стихія, котра містить в собі чотири попередні в Давньогрецькій Традиції називалась Ефіром (в іншому варіанті перекладу: Етером), у Латинській – квінтесенцією («п`ятою істотою»); чи не єдина вдала спроба слов`янського рідновірського перекладу – Білий Світ (Біле Світло). Людина традиційною культури, в якій основна частина знань і досвіду передавалась усно, цілком природньо вважала, що цю П`яту стихію можна також сприйняти за допомогою слуху (згадаємо «музику сфер» Піфагора). Також вважається, що в такій послідовності збільшується енергетичний потенціал стихії.

Оскільки Земля і Вода належать до умовно «жіночих» стихій, то жрець, освячуючи Коло ними, обходить його протисолонь (проти годинникової стрілки); Вогонь і Повітря – умовно «чоловічі», обхід здійснюється посолонь (за годинниковою стрілкою).

- Земля. В Рідній Вірі Матінку-Сиру-Землю зазвичай ототожнюють з Мокошею. У молитві, яку виголошує жрець, є слова: Чур-Чур, Пращур – йде звертання до Предків, місцеперебування яких слов`яни зазвичай розташовували під Землею (у світі Нави) [хоча щодо цього існує певна двоїстість: див. заняття, присвячені Світобудові та Полку Перуновому]. Дід наш, Дуб наш, Сніп наш – ця тріада взята з Велесової книги і означає Сварожий Триглав, котрий утримує світову коловерть: Сварог творить, Перун підтримує, Велес руйнує та відроджує. Речовий відповідник стихії – дрібні копійки, котрі зроблені з металу, породження земних надр, а як монети мають символічне відношення до матеріального статку. Чоловіком Мокоші зазвичай вважається Велес, якого «Повість минулих літ» ще під Х ст. згадує як «Скотьєго Бога»: «скот» в той час узагальнено означав «багатство».

У додатку 1 Велес і Мокоша зазначені як Покровителі четвертої ланки (Осінь-Вечір-Старість-Повітря), тож може видатись, що тут непорозуміння. Насправді зазначені у ланках Покровителі в більшій мірі відносяться не до стихій, а до інших елементів, з якими також напряму пов`язуються і стихії. Крім того, Чорнобог і Морена (Покровителі першої ланки) вважаються «темними» ликами Велеса і Мокоші, тож на рівні Богознавства таке розташування є виправданим.

- Вода. Звертання до Богині Дани. Речовий відповідник – графинчик з Водою.

- Вогонь. Речовий відповідник – свічка. На початку жрець закликає благі думки, благі слова, благі діла - ця тріада прийшла до Рідної Віри з зороастризму, її часто можна зустріти в Авесті. Далі, обходячи Коло, жрець виголошує: Сварог нам допоможе і все Коло Свароже. Сварог – Небесний Коваль, у міфологічній Кузні якого палає Небесний Вогонь. Земний же Вогонь, що горить у наших жертовниках і хатах, вважається Його відблиском. Коло Свароже – 12 місяців, а також Сварожичі, Світлі Боги нашої Віри.

При встановленні свічки на кілочок жрець промовляє: Слава Вогнебогу, який Мати-Слава [ще: Мати-Сва] принесла на крилах Своїх! Цей сюжет є ніби витвором Велесової книги, однак, як не дивно, у Рігведі ми знаходимо розповідь про те, як Матарішван приніс людям з Неба Вогонь. Не будемо уподібнюватися до т.зв. лінгвофріків, однак не можна оминути увагою те, що matar у санскриті дійсно означає «мати», «матір», а санскритський звук [ш] в аналогічних словах з європейських мов часто переходить у [с] (Shweta – Світло). Все інше – для Ваших роздумів.

- Повітря. Звертання до Стрибога та Стрибожичів. Речовий відповідник – дзвони, спроба людини відтворити щось подібне до небесного шурхотіння.

- Простір. Оскільки у традиційній культурі поширеним є уподібнення Простору до людського організму, жрець виголошує: Земля – наше тіло (точніше, тверді тканини в ньому, плоть) // Вода – наша кров (точніше, будь-яка рідина в ньому) // Вогонь – наша сила (мається на увазі травлення: матеріальна їжа перетворюється на енергію, яка і є запорукою нашої сили) // Вітер – наше дихання. Простір, відповідно, уподібнився б до всього організму в цілому або до свідомості, котра так само огортає всі перераховані вище складники.

3. У обрядах різних рідновірських конфесіях, об`єднаннях, громадах, як не дивно, наявні подібні один до одної структури. Тут, власне, ми до них і переходимо. Першим з них є єднання громади в Силове Коло. Присутні беруться за руки, правою долонею (тією, що дає) догори, лівою (тією, що бере) – донизу. Жрець зачитує «Славень Єдності» з Рігведи – останній гімн Х, останньої, мандали.

4. Відкриття Брами Вирію (в інших варіантах: утворення Стовпа Сили, що єднає Три-Світи та уможливлює взаємодію з Богами та Предками). Варто розуміти, що Брама ця відкривається не в Небі, а в Серцях рідновірів – Боги стають в єдиний з ними хоровод. Коло йде посолонь, в ідеалі – хороводом, жрець зачитує сучасну рідновірську молитву.

5. Наступна молитва є загальною: жрець виголошує рядок, Коло повторює за ним. Ця молитва є своєрідною декларацією віри (хто ми є?) та намірів (для чого ми сюди прийшли?). Під час цієї молитви присутні стоять у поставі «Триглав», або «Мокоша» (обидві руки тягнуться вгору, дві долоні – протилежності і голова – те, що їх повинно врівноважувати; у східнослов`янських вишивці є розповсюдженим мотив жінки з характерно піднятими руками – з подачі Б.О.Рибакова під нею зазвичай розуміється Мокоша).

Які ще є обрядові постави тіла в Рідній Вірі? Звернемось до досвіду російської спілки громад «Велесів круг», котра чи не єдина серед східних слов`ян спромоглася виробити світоглядну та обрядову цілісність. Процитуємо дослівно:

«Ведай, како речено: есть постати волшебные — тела человечьего положения, в коих мы, пред Богами Родными представ, Силу, Светлость и Здраву от Них приемлем…

Из постатей волшебных многих есть четыре первейших, оные суть:

1. «Яр» — Ярилина постать — руки опущены вниз, чуть разведены в стороны, ладони обращены вперёд — постать весны, воздуха, востока, утра;

2. «Чаша» — Даждьбогова постать — разведённые в стороны руки подняты над головой, как бы образуя чашу — постать лета, огня, юга, дня;

3. «Урожай» — Велесова постать — руки словно держат сноп, согнуты в локтях, ладони развёрнуты вверх — постать осени, воды, запада, вечера;

4. «Оберег» — Кощеева постать — руки перекрещены на груди, образуя косой крест, ладони сжаты в кулаки, голова чуть опущена вниз — постать зимы, земли, севера, ночи» (Влх. Велеслав. Слово малое о постатях и знамениях // Книга Велесовых Радений. – М., 2008).

Уважний помітить, що Велеслав відносить стихію Повітря до другої ланки схеми відповідностей, а Воду – до четвертої. То є момент для богознавчих дискусій.

Молитва закінчується типовим прославлянням: Слава Рідним Богам! Цей рядок Коло не повторює, лише відповідає: Навіки слава! Після цього рідновіри творять знамення від Серця до Сонця (довільним є вибір між варіантами з прямою та відкритою долонею), а також поклон, при якому правою рукою торкаються Землі.

Якщо молитва адресована Всім-Богам (Всебожжю), то творяться обидва знамення, як описано. Якщо молитва адресована виключно Сварогу, Ладі, Перуну, Дажбогу, Стрибогу, Хорсу чи Світовиду, - твориться тільки від Серця до Сонця. Якщо Вогнебогу – рука простягається прямо, бо Вогонь перед нами, у жертовнику. З Ярилом, Велесом та Семарглом не все так просто: Ярила ми більше шануємо як весняне Сонечко, як Бога плодючості, тож славимо Його від Серця до Сонця (насправді є також свято Ярила Осіннього, 26.ХІ, де Він виступає як Вовчий Пастир, тож в такому разі прийнято шанувати його поклоном); серед ликів Велеса, навпаки, більше шанують ті, що пов`язані з матеріальним статком або ворожбою, Темрявою як простором для неї, тож зазвичай Йому кланяються. Семаргл (у Давній Русі його, вочевидь, уявляли як крилатого пса, що охороняє молоді посіви) у відродженій Рідній Вірі виявився Богом призабутим; молитви виключно до Нього зустрічаються вкрай рідко; однак, якщо така все ж виголошується, то зважаючи на його зв`язок із молодими посівами, Йому скоріше варто вклонитися. Мокошу (Матінку-Землю) і тим більше Мару-Морену, Чорнобога, Ящура, Кощея ми шануємо виключно поклоном.

6. Запалення Вогню у жертовнику – зримого прояву Волі Богів у світі Яви. В цей момент присутнім варто запалити також Вогонь всередині себе, у своєму Серці. Вище ми пов`язували стихію Вогню в людському організмі з процесами травлення, однак є також Вогонь душевний, Вогонь Серця, на якому приносяться в жертву страхи, недоліки, пороки. Якщо хтось не здатен відчути серцевий вузол Сили (в Індійській Традиції – анахата-чакра) або хоча б уявити цей Вогонь, то має задати собі питання: приносячи треби у жертовник зовнішній, що жертвую я у той, який всередині? які жертви кладу я на олтар життя свого Роду? Адже справжній олтар кожного Роду – не десь «там», не в певному домі, а в крові та Серці нащадків: у генах, що були їм передані, у їхній пам`яті та усвідомленні себе як ланки у нерозривному ланцюжку поколінь. В цьому – один з головних духовних сенсів славлення.

7. Принесення пожертв (треб, жертв). В нашій моделі славлення приносяться треби двох видів: питна (квас, молоко чи збитень) та хлібна. В ідеалі продукти для треби мають виготовлятися кимось із членів громади. Порядок принесення (питна, а після їстівна) нерідко пояснюється тим, що дитина спочатку починає пити, а потім вже приймати твердішу їжу. Сенс жертви в Рідній Вірі – це велика та об`ємна тема, тож її ми розглядатимемо далі, тут зупинимось на деяких обрядових нюансах.

Від початку жрець освячує треби по вертикалі та по горизонталі (від Землі до Неба // від солі до хліба // від слова до діла).

Ріг з питною требою можна передавати різними способами: можна «жбурляти» з рук у руки, можна передавати з поклоном та подякою. Так показується ставлення людини до тих, хто стоїть поруч з нею в Колі; а оскільки в Колі стоять і Боги, і Предки – показується ставлення і до них. Рідновір, отримавши ріг до рук, підіймає його догори, прославляючи Батька-Неба, проливає кілька краплин на Землю, шануючи Її та Предків, потім відпиває, причащаючись.

Не варто боятися чи уникати слова причастя – в ньому немає нічого суто християнського. Приймаючи шматочок спільної пожертви, ми ставимо себе у рамки відношень частки та цілого, усвідомлюємо (чи, принаймні, повинні усвідомити) свою єдність з Колом та Природою.

Під час того, як жрець обносить присутність хлібною пожертвою на рушнику, кожен прикладає до нього праву долонь, задумуючи бажання своєму народу (віддаємо свою Силу для нього; хто цікавить біоенергетикою, сказав би, віддаємо Силу його егрегору чи соборній душі померлих і ще не народжених); ліву долонь, задумуючи бажання собі та своїй родині (беручи Силу для себе); обидві долоні, задумуючи бажання громаді (спільноті, якій ми віддаємо свою Силу, але разом з тим має право при потребі вільно взяти з неї частку для себе). Далі кожен відламує собі шматочок, частинку якого з`їдає, частинку пізніше, під час загального жертвопринесення, кладе до жертовника. Це спрямовано також на те, щоб подолати бар`єр між внутрішнім та зовнішнім (як і, зрештою, знамення від Серця до Сонця).

8. Відправлення пожертви до Богів – цей елемент є вищою точкою славослів`я у славленні. Жрець зачитує об`ємну молитву, в якій перераховуються шановані Боги та Богині. За напрямком та характером диму з жертовника він гадає, чи прийняли Боги треби. Не прийняти їх можуть через те, що принесені вони були з невідповідними помислами, недостатньою серйозністю, хтось, можливо, навіть побажав чогось недоброго, - в такому разі приноситься спокутна (рос. искупительная) жертва. Після молитви хвилина відводиться на стан Безмов`я – для того, щоб кожен мав змогу заглибитися в себе і роздивитися, чи прийняли Боги жертви на його внутрішньому жертовнику.

9. Після цього в ідеалі повинен виконуватися Славень Життю, адже в часи історичного язичництва багато гімнів та молитов проспівувались.

10. Далі відбуваються обряди і зачитуються молитви, присвячені окремим Богам та Богиням як ликам Всеєдиного Всебога Рода, котрі найбільше проявлені в певний день у Природі – в день, коли відзначається їхнє свято.

11. Загальна молитва, звернена до Сварога та Всіх-Богів «закриває» Браму Вирію.

12. Напутня молитва не те щоб роз`єднує Коло громади (так сказати було б некрасиво), а знімає урочисту сакральність з нього, але так, щоб вона залишилась у Серці кожного присутнього. Адже славлення потрібно не стільки Богам, скільки нам самим, це наше утвердження у священній реальності, це регулярне відновлення усвідомленого зв`язку з Ними. На рівні відчуттів це повинно проявлятися як Радість або Спокій (якщо хтось прийшов на капище і його щось гнітило, хвилювало, бентежило). Якщо ні того, ні іншого немає – це проблема, яку треба вирішувати, щось змінюючи у самому славленні.

ІІІ. Закономірне питання наостанок: чи можна рідновіру без усього цього – без громади, без обрядів, без традиційного одягу? Можна. Наша Віра не є обрядовір`ям, наші обряди не спрямовані на те, щоб забезпечити комусь метафізичне «спасіння» чи вихід з кола перероджень. Без «усього цього» людина цілком може задовольнити критерії Природовір`я, але чи буде вона язичником (від давньоруського «язик» - «народ»)? Наша Віра є особистою та суспільною водночас. І як суспільна вона утверджує цінності громади, Кола, етнічний Звичай. Крім того, щонедільні славлення існують для того, щоб ми мали змогу відмежуватися від повсякдення, від рутини, у священний день прийти у святковому традиційному одязі на капище, розірвавши сірість буднів. В Рідній Вірі немає «ієрархів» та «пастви», тож кожен, хто приходить на капище, повинен подавати пропозиції й активно працювати над тим, щоб неділя для нього самого та його громади була святом.

Разом з тим в якийсь момент людині перестає бути достатньо самих лише щонедільних славлень та свят, вона буде прагнути розповсюдити священне і на своє повсякдення – це більш ніж традиційне прагнення. Завдяки ньому життя людини Традиції зазнавало двох одночасних різноспрямованих тенденцій: священне охоплювало і побут, сакралізувало його, але і побут впливав на сакральне, профанізуючи його.

Нарешті, гуртування громади не тільки як релігійної спільноти, але як справжньої общини, може дійсно в якийсь момент забезпечити цілком практичне «спасіння» свого члена матеріально, фізично, інформаційно тощо.

Поиск по сайту: