Заняття 14

Предмет: Історія

Тема: Етногенез індоєвропейців та слов`ян

І. Вступні зауваження

1. Будь-хто знайомий з рідновірською літературою, рідновірським контентом в Інтернеті, хто просто бував у нашому середовищі, той знає, наскільки популярними в ньому є теми походження індоєвропейців, слов`ян, українців/росіян. Мабуть, то є досить природним явищем для людей, які називають себе «язичниками» - від слова «язик» - народ. Однак потрібно пам`ятати, що більш-менш масово люди почали цікавитися історією своїх народів не так давно – від доби Романтизму, початку ХІХ ст. Тоді представники народів, які до того були мало помічені або низько оцінені на європейському поприщі народів (а це майже всі народи, крім англійців, французів, іспанців, датчан, шведів і частково німців), почали доводити, що їхні народи також мають тривалу історію і багату культуру.

2. Цікавість серед українських рідновірів, особливо старшого покоління, до такої тематики, часто продиктована тим самим – хочуть вони це визнавати чи ні, але здебільшого це банальний постколоніальний синдром, прагнення будь-яким чином вивищити свій народ, підняти його статус. Іноді це набуває таких гіпертрофованих і збочених форм, що науковці просто починають сміятися над нами – байдуже, підтримуємо ці гіпертрофовані форми чи ні, сміятися над самим явищем, рухом сучасного Язичництва.

3. В той же час Язичництво вчить нас тому, що немає вищих і нижчих народів, ба більше – немає «більш розвинутих» народів і «дикунів». З цього погляду не так важливо, скільки ядер у твоєму комп`ютері й палицею якої потужності ти залякуєш ворогів, важливо, наскільки самобутньою є культура, до якої ти належиш. Так само як раб, вільний всередині, ніколи не стане повністю рабом, буде завжди прагнути визволення, а людина, що змирилась зі своїм рабством, навіть звільнившись волею випадку, рабом і залишиться. Можна сказати, що і для народу самобутність – міра його внутрішньої волі.

4. Повернемось до етногенезу. Оскільки більшість язичників все-таки не є професійними істориками, серед нас часто є поширеним стереотип, буцімто історія – така галузь, в якій можна і не здобувати кваліфікацію в університеті: прочитав гарну книжку (а краще – декілька) – і знавець теми. Якщо це з великою натяжкою можна застосувати до новітньої історії, то у випадку з історією давньою жодною кількістю книжок не обійдешся. Власне, тому ми і вирішили зробити два окремих заняття, присвячених походженню індоєвропейців, слов`ян та українців. Таким чином, хоча б у форматі Школи ми означимо, що язичникам також відомі цілком наукові погляди на ці питання, ну і зворотнім чином, означимо ці погляди для язичників.

5. Ще декілька приміток:

а) Ті хто вважає, що у нас «вкрали, викривили, переписали» історію – одразу можете відкласти цей текст. Як свідчить практика, такі погляди є або предметом віри (і не наше завдання змінювати ці переконання), або наслідком нерозуміння того, що таке сучасна наука і чим вона займається.

б) Гуманітарні науки знаменні тим, що у них немає нічого цілком доведеного: на кожну теорію знайдеться своя контртеорія, тому ми будемо наводити низки, сукупності теорій практично по кожному питанню. Кожна з них має свої аргументи, а підтримка певної залежить від особистості науковця.

в) У цьому занятті ми не будемо мати справу з традиційними етнічними міфами. У Традиції кожного народу є міфи про те, як з`явився світ, перша людина, як з`явилися «Ми» (первинна спільнота цього народу), - все це також треба знати, однак цього разу ми зосередимось виключно на наукових поглядах з цих питань.

ІІ. Хто такі індоєвропейці?

1. У вигляді коротких тез означимо «передісторію», щоб предмет нашого обговорення не вигулькнув несподівано на історичній прямій. Сьогодні найпоширенішою теорію стосовно появи людини сучасного фізичного типу (саме Homo Sapiens, а не австралопітека, пітекантропа чи неандертальця) є моногенетична: мутація, що призвела до появи саме нашого виду, сталася в одному місці на планеті і більше не повторювалась. Час цієї мутації сьогодні визначається як 200 тис. років тому, а місце – центральна або західна Африка. Це не означає, що перші Homo Sapiens були неграми, раси з`явилися пізніше внаслідок адаптації до клімату певних людських груп, популяцій. Десь 40-35 тис. рр. тому Homo Sapiens з`являються на території сучасної України, це час останнього льодовикового періоду. Що відбувається далі? У багатьох (псевдо)езотеричних вченнях сьогодні популярною є ідея, що десь 11 тис. років тому відбувся якийсь світовий катаклізм – чи то Атлантида затонула, чи то інопланетяни прилетіли (відлетіли), це досить наївно, але жарт у тому, що катаклізм тоді дійсно був. Внаслідок різних причин, які гуманітарій описати не в змозі, почалося глобальне потепління – льодовик почав танути і відступати на північ, почалася сучасна кліматична (геологічна) епоха – голоцен. Люди, які за десятки тисяч років пристосувалися до славного м`ясця мамонтів та бізонів, опинилися у дуже скрутному становищі: їм треба було швидко відходити на північ за об`єктами свого полювання, а коли ті повимирали – знаходити, за рахунок чого можна іще прохарчуватися. Ця економічна криза (а саме так її і кваліфікують – криза мисливського господарства) тривала більше тисячі років. Вихід з неї було знайдено на Близькому Сході, у т.зв. зоні «родючого півмісяця». Тамошні люди, які, до речі, не мають прямого зв`язку із сучасним тамошнім населенням, дійшли висновку, що можна сіяти зерно і отримувати непоганий врожай, який повністю покривав би потреби спільноти у харчах. Цей винахід – винахід відтворюючих галузей господарства, землеробства і скотарства (розведення одомашненої худоби) – отримав назву неолітичної революції. Він мав багато економічних, соціальних, навіть культурних наслідків (уявіть, як мав би змінитися світогляд, картина світу людини, яка з мисливця-кочівника стає осілим землеробом і пізнає таїнства циклічного переродження!), які ми не будемо перераховувати.

2. Через якийсь час, однак, зона «родючого півмісяця» вже не могла прогодувати ту кількість людей, яка там жила і намагалася вести господарство. Виходом з цієї кризи була міграція – передовсім, на захід, через сучасну Туреччину на Балкани. Сьогодні вважається, що саме цей потік мігрантів приніс до Європи землеробство і, принаймні, частково – скотарство. Оскільки це були аж ніяк не індоєвропейці (ні мова, ні світогляд, ні генетика не підтверджують такої можливості), один з популярних міфів довкола них можемо вже розвінчати. Зате нащадками цих мігрантів великою мірою були ті, на кому у нас ну дуже люблять спекулювати – т.зв. «трипільці», носії енеолітичної (мідно-кам`яної) культури Трипілля-Кукутень (V-IV тис. до н.е.).

3. Всі з вас чули, а дехто, можливо, навіть розповсюджував ідеї про безпосереднє походження українців від трипільців, про Трипілля як найрозвинутішу цивілізацію свого часу тощо. В Україні тема Трипілля з 1990-х років неймовірно роздута. Але навіть якщо судити по тому, на території якої сучасної держави проживали носії цієї культури – виявиться, що власне Трипілля, де були розкопані перші рештки, знаходилось на периферії розселення, а половина, якщо не більше, проживало на території сучасної Румунії та Молдови. Звичайно, Трипілля є надзвичайно цікавою, унікальною культурою – в тій мірі, в якій унікальною є кожна етнічна культура. Тим не менш, говорити про неї як про центр тодішньої цивілізації – більш ніж неграмотно. Зрештою, чи можна назвати Трипілля цивілізацією – питання суперечливе. Сьогодні є досить чіткі критерії давніх цивілізацій, серед яких основні – наявність писемності, держави й монументальної архітектури (пірамід, зіккуратів, колоссів тощо). Третього немає точно, стосовно другого ми не знаємо нічого, знаковий код трипільці дійсно мали, але складно вичленити з нього писемність. Нарешті, між трипільцями і сучасним населенням України (власне, українцями) існує розрив у кілька тисяч років, тому безпосередньої спадкоємності від них ми не маємо. Однак, як ми знаємо, культура не передається статевим шляхом: в цьому плані ми дійсно бачимо, що окремі культурні коди Трипілля докульгали через якихось невідомих нам носіїв до української традиційної культури і проявилися у візерунках на писанках, вишивці тощо. Іншого зв`язку українців з трипільцями, залишаючись у науковій площині, віднайти неможливо.

4. Інша справа, що оскільки це вже V-IV тис. до н.е. (5-6 тис. рр. тому), десь у цьому часовому відрізку повинні з`явитися індоєвропейці – адже у них повинен був бути час, щоб зробити те, що вони зробили. І дійсно, у час присмерку Трипільської культури на обрії історії з`являються ті, кого ми можемо вважати нашими безпосередніми мовними і культурними предками. Як взагалі у науці була порушена індоєвропейська проблема? До середини XVIII ст. в Європі мало хто задумувався про спільність не тільки західних мов із індоіранськими, але й про спільність власне європейських мов. Однак якраз в той час Британія остаточно перетворила на свою колонію Індійський субконтинент; європейські вчені вперше отримали змогу познайомитися із санскритом – на той час вже давно мертвою, але так само священною мовою індійських аріїв. І ось у 1786 р. британський філолог Вільям Джонс у доповіді перед королівською академією наук зазначив, що у європейських мов і санскриту повинен існувати спільний мова-предок. А якщо була мова, то нею повинен був хтось розмовляти, відтак мала б існувати якась спільнота, яка дала початок найбільшій на сьогодні у світі мовній сім`ї; питання – де і коли, і які археологічні відповідники ця спільнота мала.

5. У зв`язку з цим було висловлено цілу низку гіпотез і ті з них, що отримали більш-менш підтверджені аргументи, називаються сьогодні теоріями праіндоєвропейської батьківщини.

а) Найраніше була висловлена теорія виходу з Індії, яка пов`язувала оцю саму пра-спільноту з Індською культурою. Однак і спростована вона була найраніше – справді, досить дивно виглядає ситуація, коли в Індії залишилась лише одна гілка індоєвропейських мов, а більшість інших «відкочували» до Європи.

б) Ще одна фантастична, але досить популярна серед рідновірів теорія, - арктична. Ніби колись існував якийсь континент, Гіперборея чи Арктида, і звідти вийшла «високорозвинута» цивілізація аріїв. Її висловив індійський націоналіст рубежу ХІХ-ХХ ст. Бал Гангадхар Тілак, який нібито знайшов згадки про арктичні природні явища у «Рігведі» й «Бгаґават-гіті». Насправді походження і розвиток суто європейського уявлення про праконтинент на північному полюсі досить добре вивчені; зацікавленим радимо звернутися до: Мосионжик Л. Технология исторического мифа. ІІ.6.2.

в) До числа більш адекватних теорій входить північноєвропейська, в різних варіантах висловлена німецькими науковцями. Вона в тому числі була домінуючою і в Третьому Рейсі. Вона ґрунтується передовсім на філологічних аргументах: «буковому» та «аргументі лосося», - ніби корені цих слів є в усіх індоєвропейських мовах, відповідно спільні предки жили на території, де ріс бук і в ріках водився лосось. Але в дійсності далі висновку про те, що прабатьківщина повинна знаходитися у зоні помірного клімату, ці аргументи не працюють.

г) Однією з найбільш престижних є анатолійська теорія, висловлена відомим археологом Коліном Ренфрю, яка мала своїх прихильників і серед радянських, і серед сучасних маститих науковців. Ця теорія пов`язує пра-індоєвропейців з пам`ятками типу Чатал-Гююк у Туреччині, які залишили ті самі землероби, що пересувалися з зони «родючого півмісяця» на Балкани. Як вже було сказано, дані генетики сьогодні заперечують «індоєвропейськість» анатолійських землеробів.

д) Нарешті, найбільш аргументованою і прийнятою на сьогодні є «курганна теорія», висловлена американською дослідницею литовського походження Марією Гімбутас. Вона розташовує прабатьківщину індоєвропейців у межиріччі Дніпра і Волги, в тому числі на українському Лівобережжі й Донбасі. Але з яким населенням, яким народом в такому разі пов`язуються ці спільні предки індоєвропейців?

6. Для початку варто, мабуть, кілька слів сказати про те, що таке народ. Слово вживане у повсякденній мові у дуже різноманітних значеннях, науковим його відповідником якого є поняття етнос. Саме це поняття було теоретично розроблене радянськими науковцями у 1960-70-х роках, на Заході його вживають не так часто, але, на наш погляд, воно є достатньо адекватним. Очевидно, що воно стосується певної форми, яку може приймати людська спільнота, колектив. Причому, народи з`являються раніше, ніж релігійні спільноти, соціальні верстви, політичні організації тощо. Звідси можна зробити висновок, що народ є природньою спільнотою, природньою формою людського співжиття, а не такою, що утворена механічно, штучно чи навіть волею одиниць. Однак при цьому було б хибним уявляти народ, особливо великий, як такий, що утворився шляхом простого розростання ще однієї природньої людської спільноти – родини, сім`ї. Більшість давніх, а то й сучасних «нецивілізованих» народів, має схожу структуру: сім`ї складаються в роди, роди в племена, племена в союзи племен, а союзи племен часто і представляють собою народ. Так ось, важливо розуміти, що кровна спорідненість людей втрачається ще на рівні племені, оскільки жодна з цих ланок не є замкнутою: звичайно, за умов не такого швидкого пересування, як сьогодні, навряд чи хтось би привіз собі дівчину з іншого континенту, але взяти дівку з сусіднього села чи краю було цілком можливо і для цього зовсім не обов`язково було б, щоб люди цього сусіднього краю розмовляли тією ж говіркою. Однак той, хто вливався у народ генетично, тим не менш, мусив приймати його мову та звичаї, а діти наслідували світогляд того оточення, в якому зростали - і саме ці речі обумовлювали те, чим відрізнявся один народ від іншого.

7. Інше питання полягає в тому, що ми нічого не знаємо про народи, які жили 4-5 тис. років тому, крім їхніх археологічних решток, котрими займається археологія (адже писемність тоді існувала у зародковій формі лише в Єгипті та Месопотамії – інші народи її просто не потребували). Вище у досить вільній формі говорилося про археологічні культури, але чи тотожні вони народам? Ми не знаємо і ніколи не дізнаємось, якою мовою розмовляли трипільці і чи була взагалі це одна мова чи декілька. Більшість археологів, особливо пострадянських, схильні ототожнювати археологічні культури з давніми народами, однак і вони визнають, що культури на кшталт Зарубинецької та Черняхівської (про них ще буде йти мова) – були поліетнічними, як і в більш пізні часи існували порубіжні зони між народами і цивілізаціями, де виникала своя, особлива культура – як у козацькому Дикому полі, наприклад. Отже, беззаперечно стверджувати, що оці самі пра-індоєвропейці були одним народом, тотожним одній культурі, не можна.

8. Але про яку саме культуру тут іде мова? Гімбутас пов`язує пра-індоєвропейців із Середньостогівською культурою, яка дійсно існувала між Дніпром та Волгою у V-IV тис. до н.е. Її носії здебільшого, скоріш за все, були нащадками місцевої Дніпро-Донецької культури, яка була, в свою чергу, сучасником отих балканських землеробів і від них перейняла землеробство собі. Хоча, треба зазначити, середньостогівці землеробством займалися, але досить мало, первинним у них було напівкочове скотарство. В принципі, це збігається з образом давніх індоєвропейців, які від початку дійсно мали б бути досить агресивними в плані експансії напівкочівниками (саме таке враження цілком може сформувати і «Рігведа»). Як вже було сказано, наприкінці IV тис. до н.е. середньостогівці або їхні нащадки (Ямна культура) починають різкий наступ практично у всі сторони світу (починається розпад індоєвропейської спільноти). Деякі вчені пов`язують це з тим, що буцімто саме середньостогівці вперше приручили коня. Так це чи ні, перші індоєвропейці дійсно мали одну дуже суттєву військову і транспортну перевагу, що і дозволило їм відносно швидко розселитися по всій Євразії, зруйнувавши заразом більшість місцевих протоцивілізацій. Вони винайшли колісниці, за тодішнім рівнем військової техніки це був ніби танк у І Світовій війні. Просування ямників на захід, вочевидь, і прискорило занепад Трипільської культури, пізній її варіант ми бачимо якраз на території Одеської області – т.зв. Усатівська культура, це вже якраз явно змішане трипільсько-ямне населення, в якому скотарство відіграє все більшу роль.

9. Тепер, мабуть, час поставити питання про ДНК-генеалогію, дуже популярну і спекулятивну сьогодні тему. У другій половині ХХ ст. у Західному світі, а під кінець століття і у нас розповсюджується така галузь генетики, як ДНК-генеалогія, або «генетична генеалогія». Гуманітарію досить важко зрозуміти усі особливості даної науки, однак її основний постулат простий: Y-хромосома, яка існує лише у геномі чоловіків, практично в кожному випадку має унікальну структуру (так званий гаплотип) і ці унікальні особливості здатні передаватися у генетичний спадок від батька до сина – на такому рівні вони зазвичай є незначними; іноді, втім, трапляються мутації, внаслідок чого у конкретного чоловіка структура Y-хромосоми змінюється і ця змінена структура також передається синам. Таким чином, проводячи тести ДНК, учені по особливостям структури Y-хромосоми прагнуть встановити, коли жив спільний предок для певної групи нащадків (інакше кажучи: коли відбулася мутація і, як наслідок, з`явилась ця сама структура). Отже, група чоловіків, яка має більш-менш однакову структуру Y-хромосоми, відтак походить від одного предка, називається гаплогрупою. Вчені-генетики на власному генетичному матеріалі можуть встановити, скільки поколінь минуло з того часу, як відбулась мутація і утворилась саме така структура. Однак де відбулась ця мутація, до якої культурної спільності належав «мутант», якими шляхами мігрували його сини – для того, щоб це знати, генетикам потрібен історичний, етнологічний, археологічний та лінгвістичний матеріал. Дійсно: за рахунок взаємного накладання карт – лінгвістичних, археологічних, етнічних ареалів – давно вже була встановлена відповідність між певними гаплогрупами та їхнім поширенням серед певних людських спільнот. Наприклад, гаплогрупи R1a і R1b вважаються переважно індоєвропейськими, причому перша спостерігається у більшому відсотку чоловіків східних індоєвропейців – індійських брахманів (священнослужителів, які дбайливо дотримувалися едногамії), таджиків, пуштунів, слов`ян. Однак жодна етнокультурна спільність не має якоїсь однієї гаплогрупи (важливо!). Немає суто індоєвропейського гену, суто єврейського, слов`янського, українського тощо. Будь-який народ має щонайменш декілька гаплогруп. У українців, наприклад, R1a складає близько 45-50% - це досить багато, адже означає, що кожен другий чоловік, який позначає себе сьогодні як українця, скоріш за все (бо протестували, звісно, не всіх – це дані за вибіркою) має таку структуру Y-хромосоми, унікальна форма якої з`явилася на момент розпаду індоєвропейської спільності. А предки чоловіків з іншою гаплогрупою просто влилися у ту спільність, з якої потім постала українська нація, трохи пізніше або навпаки, були місцевим доіндоєвропейським населенням, яке перейняло мову та культуру. Не більше і не менше. Жоден з цих чоловіків на основі цих генетичних показників не може сказати: «Я більшою мірою українець» (інша справа до якої культури і спільності належали його прямі й недалекі предки, скажімо, у ХVIII-XIX ст.). З цього можна виснувати таке твердження: етнос є міжпоколінною спільнотою, але, знов ж таки, не кровноспорідненою. Не гени визначають українськість, польськість, чуваськість тощо. І хоча один з піонерів російської ДНК-генеалогії Анатолій Кльосов стверджує, що просто «слов`яни в лінгвістиці/етнології і слов`яни у ДНК-генеалогії – то різні поняття», важко з ним погодитися: слов`яни передовсім є мовною і культурною спільністю, а те, що він називає слов`янами у ДНК-генеалогії – це гілочка гаплогрупи. Адже гаплогрупи теж діляться на окремі гілки, бо невеличкі зміни у структурі Y-хромосоми відбуваються практично у кожному поколінні, а от мутації, внаслідок яких з`являються окремі гаплогрупи – нечасто. По підгілках гаплогруп прослідковують окремі міграції, наприклад, впродовж розпаду індоєвропейської спільності або Великого переселення народів, хоча знов ж таки – це взаємне накладання карт завжди є і залишиться умовним.

10. Те саме стосується і філологічної, і культурної реконструкції пра-індоєвропейської мови. Фактично з ХІХ ст. окремі дослідники намагаються за рахунок порівняння наших споріднених мов відтворити, а якими ж були первинні форми цієї мови, мову середньостогівців, умовно кажучи, і їхній світогляд. Але таке ретроспективне порівняння мов є досить хитким: наприклад, за мовними закономірностями, можна точно відтворити, яку форму мало б слово «шоколад» у латині, хоча, природньо, його там бути не могло (шоколад разом зі своєю назвою з`явився у Європі після відкриття Америки). Тому один з найбільш відомих вчених-індоєвропеїстів Антуан Мейє під час своїх студій зазначав: «Тут ми будемо розглядати тільки одне – відповідники у різних індоєвропейських мовах, що відображають давні спільні форми; сукупність цих відповідників і складає те, що називається індоєвропейською мовою» (тобто це лише наукова модель, а ніяк не реконструкція реальної пра-мови). Оскільки такі реконструкції поширені і серед рідновірів, необхідно враховувати такі зауваження; хоча самі по собі такі дослідження є цікавими, незважаючи на те, що деякі академічні скептики сьогодні хочуть спростувати їхню цінність.

10. Залишається відкритим також питання, хто ж такі арії і чи можна застосувати цю назву до всіх пра-індоєвропейців? Ця назва відома нам з індоіранських текстів – передовсім, «Рігведи» як збірки священних славенів, пам`яток давньої іранської Персії (Іран від «ар`ян» - «країни аріїв»). Існують різні теорії стосовно походження цієї назви, однак більшість сходиться на тому, що «аріями» позначали себе саме ті люди, які з Дніпро-Волзького межиріччя відправилися на схід, а, може, і серед них тільки південна гілка. У цих людей самоназва «арій» («світлий», «знатний») використовувалась для того, щоб відрізнити себе від місцевого, часто темношкірого населення; очевидно, ті, хто відправився на захід, вглиб Європи, потреби саме у такому самоозначенні не мали; крім того, немає ніяких свідоцтв, що західні гілки індоєвропейців колись так себе називали. Отже, арії – тільки індоіранці. Те саме стосується теми «Вед», «ведичної» культури та релігії. Вочевидь, частково з кришнаїтами, частково з першими рідновірами на пострадянських простір прийшло уявлення, що якщо у слов`ян (як і у багатьох інших індоєвропейських народів) є однокорінне слово «відати», то і наша культура заснована на Ведах, тільки яких – не зрозуміло. Адже Веди – це 4 збірки священних текстів індійських і тільки індійських аріїв, причому найдавніші славені у них були складені вже впродовж того часу, як арії боролися з місцевими цивілізаціями Інду й Хараппи. В остаточному своєму вигляді вони з`явилися вже після осідання аріїв на Індійському субконтиненті, а їхній запис у письмовій формі відбувся лише тисячу років тому (за європейськими мірками, у ранньому Середньовіччі). Цілком ймовірно, що у інших індоєвропейців існував розподіл на знання священне і профанне відповідно до двох коренів, які описують це поняття («знання», «gnosis», «knowledge», «connaissance», «kennen», з одного боку, і «відання», «wisdom», «Wissen», з іншого). Однак ніякої прив`язки до «Вед» як якогось інтегрального джерела мудрості тут немає.

ІІІ. Як з`явилися слов`яни?

1.Сьогодні походження слов`янської мовнокультурної спільності уявляється як послідовний ряд розпаду одних спільнот і утворення інших. Розпад індоєвропейської спільності відбувся у ІІІ тис. до н.е. → утворення германо-балто-слов`янської спільності (археологічна культура бойових сокир / шнурової кераміки), яка згодом теж розпадається навпіл → балто-слов`яни (Тшинецько-Комарівська культура – рубіж ІІ-І тис. до н.е., сучасники кіммерійців). Як відбувалися ці розпади? Процес очевидний: природним чином ставало більше людей, вони поступово розселялися на більшій території, комунікації в ті часи були досить слабкими, з плином століть зв`язки із колишніми «кузенами» губилися, з`являлися зв`язки з новими сусідами; змінювалась вимова багатьох слів, як це часто відбувається з природною мовою, дещо змінювались звичаї, одяг і вірування. Отже, внаслідок розпаду вже балто-слов`янської спільності праслов`яни «отримують» свою батьківщину на тих самих теренах.

2.Про прабатьківщину слов`ян науковці сперечалися не менше, ніж про прабатьківщину індоєвропейців. В принципі, основне протиріччя полягає між півднем та північчю: свого часу досить популярною була Дунайська теорія, яка висловлена ще у «Повісті врем`яних літ»: «По довгих временах [від Вавилонського стовпотворіння] сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці» (на ній засновувались всі видатні історики Російської імперії, а сьогодні її підтримує лінгвіст Трубачов). Виходячи з археологічно-лінгвістичних уявлень, більшість дослідників все ж схильні визначати прабатьківщину слов`ян між Дніпром та Одером (хтось, щоправда, обмежує Дніпром і Віслою, хтось – Віслою і Одером, в цьому ракурсі питання набуває скоріше політичного характеру).

3.Що ж відбувається зі слов`янською спільністю після Тшинецько-Комарівської культури? Під час панування у степах скіфів (VII-III ст. до н.е.), вочевидь, та частина слов`ян, що проживала на території сучасної України, була скіфами підкорена, платила данину і проходить в «Історії» Геродота (V ст. до н.е.) як «скіфи-орачі», «скіфи-землероби». З ІІІ ст. до н.е. у Середній Наддніпрянщині починають фіксуватися пам`ятки Зарубинецької культури, котра, як вже було сказано, визнається сьогодні більшістю дослідників як поліетнічна, як така, що виникла зі спільної діяльності місцевих землеробів (очевидно, слов`ян) і сарматів, що прийшли у причорноморські степи, витіснивши скіфів за Дунай і до Криму. У ІІ ст. н.е. Зарубинецьку культуру зміняє безперечно пов`язана з нею Черняхівська, яка з`являється паралельно кільком процесам. По-перше, в цей час з півдня Балтики у Причорномор`я приходять готи – германські народи, які витісняють сарматів зі степів і створюють там свою державу. По-друге, північна область колишньої Зарубинецької культури перетворюється на Київську культуру, а на захід від неї формується те, що ми називаємо Празько-Корчацькою культурою – ці дві спільноти є однозначно слов`янськими. Але які саме це слов`яни? Сьогодні існує 3 групи слов`янських мов і народів відповідно. Ще до нашої ери в межах прабатьківщини відбувся розподіл на західних і майбутніх східно-південних; західні в якийсь час займають територію аж до Ельби, себто добру половину сучасної Німеччини. Вочевидь, Черняхівська культура формується великою мірою з привнесеного «колориту» готів і на перетині їхньої діяльності зі східними й майбутніми південними слов`янами, а також іншими народами степу.

4.Коли ж у 375/6 р. нашестя гунів буквально змітає готів на захід (самі гуни також рушають аж до меж сучасної Франції), причорноморські степи стають відкритими для проходу: власне, у зв`язку з цим і починається рух слов`ян на південь, на Балкани в рамках загальноєвропейського Великого переселення народів, внаслідок чого утвориться третя, наймолодша, південна гілка. У той самий час у Наддніпрянщині фіксують пам`ятки одного з відгалужень Київської культури – культури Пеньківської; більшість дослідників ототожнює її з антами, слов`янським союзом племен IV-VI ст. Тут ми закінчуємо з археологічними культурами, бо вступаємо в область, вже відому з писемних пам`яток.

5.Стосовно першої згадки про слов`ян у писемних джерелах згоди немає. Очевидно, що це мали б бути джерела грецькі або римські (одним словом, античні). Згода є в тому, що першою «писемною» назвою слов`ян були венеди / венети. Про них згадує ще Геродот, мовляв, з їхньої країни возять янтар (відомо, що янтар був одним з основних продуктів, який і в давньоруські часи возився шляхом «з варяг у греки»). Однак проблема в тому, що наступна згадка про венедів – лише через 500 років, у Плінія Старшого і Тацита (І ст. н.е.), відтак невідомо, чи мовлять автори про одних і тих самих венедів. Два римські автори, до речі, розташовують венедів «де треба» - вздовж течії Вісли (Вістули), між Балтикою і Карпатами. Коли починається Велике переселення народів, відбувається і остаточний розпад слов`янської мовної спільності – віддалення і розмежування племен, яке відбувалося і раніше з індоєвропейцями, германо-балто-слов`янами тощо. Вочевидь, на середину і навіть на кінець І тис. н.е. мешканці різних країв Слов`янщини могли зрозуміти мову один одного, але все гірше. Зворотній процес мовної інтеграції ще буде мати місце, коли старослов`янська мова (очевидно, південного, болгарського походження) буде привнесена на Русь разом із християнством.

Поиск по сайту: