Заняття 7

Предмет: Обрядова практика

Тема: Традиційні зимові свята українців

І. Поняття свята в Рідній Вірі

1. Колообіг літ, років є для язичника не просто «дурною безкінечністю», а величним одкровенням Рідних Богів у Природі. Так сталося, що, завдяки географічним умовам, оточуючий світ нашої Рідної Землі циклічно відтворює всі основні етапи буття, наглядно демонструє нам Вселенський закон коловороту: смерть чи сон змінюється новим народженням, пробудженням, набиранням сили та розвитком; за врожаєм (у прямому чи переносному значенні) слідує старіння, нова смерть – і все повторюється знову. Слід зазначити, що кожен такий цикл є не абсолютним повторенням попереднього, він є черговим витком, подібним до попередніх лише схемою. Широковідомим, хоча і дещо популярним, є погляд, що історія, час взагалі рухається по спіралі.

2. У працях рідновірів-традиціоналістів [передовсім Велеслава Черкасова] можна знайти твердження, що річне коло (т.зв. Коло Свароже) можна уявити як хоровод Богів довкола певної нерухомої світової вісі (давні римляни називали її axis mundi). Таким чином, у кожен момент року (сезон, місяць, тиждень, день і навіть годину) в Природі найбільше проявлена одна з Її Сил, яка відповідно визнається Покровителем цієї пори (іноді цей часовий відрізок називається її уділом). Можна знайти величезну кількість звичаєвих повір`їв, священних заборон (табу), пов`язаних з певним часовим моментом – точніше, саме з Силою, яке превалює в цей момент. Чим більший проміжок часу «підконтрольний» Силі, тим відчутніший Її вплив. Але є такі періоди, коли інтенсивність впливу не залежить від його тривалості, бо він є максимальний. Це – свята.

3. Річний цикл свят в усіх традиційних суспільствах був дуже вагомою складовою культури та етнічної релігії (навіть Христос у його шанувальників кожного року «народжується», «помирає» та «воскресає»!). Для людини Звичаю річні свята представляли собою свого роду матрицю священного: можна уявити коралі або чотки, тільки намистинки у яких тримаються не завдяки пронизуючій їх нитці (хоча, можливо, і стосовно річного кола можна казати про таку «нитку»?), а передовсім завдяки силі взаємного тяжіння між сусідніми намистинками. Більш того, це тяжіння обумовлює також і всі явища, події, процеси, які відбуваються у просторі між такими намистинками. Можливо, доречніше було б порівняння з руками Богів і Богинь, що тримаються одна одної в неспинному хороводі.

4. За твердженням багатьох маститих етнографів (А.К.Байбурін, К.Леві-Строс та ін.), циклічне відтворення обрядів у традиційних суспільствах вважалося запорукою підтримки світових і суспільних устоїв. Тобто люди вважали, що, справляючи свята, підтримують світовий Лад. Тепер же, маючи змогу і потребу у певному переосмисленні народної Традиції, язичники вбачають у ритуалі скоріше засіб утвердження себе у світовому порядку речей. На кожному святі ми внутрішньо єднаємось із тими Силами, що проявлені в даній точці річного кола, налаштовуємо себе на ту «конфігурацію» Ладу, яка панує саме в цей момент (хоча кажемо, звичайно, в таких випадках про ладування або радіння, від слова «радість», - деякі вважають це слово рідновірськими новотвором, хоча воно є насправді автентичним слов`янським означенням того, що ми завдяки New-Age звикли називати «духовними практиками»).

5. Є ще один важливий теоретичний момент: людина Звичаю рідко коли робила вказівки на день року, називаючи число й місяць, - вона послуговувалася задля цього іменем дня. Практично кожен день року мав його, і це пов`язано не стільки з церковним календарем, де на кожен день припадає по декілька іменин, але саме зі Звичаєм, бо «церковне» ім`я часто оздоблювалося довільним означенням, пов`язаним з віруваннями та життєдіяльністю простого народу, не кажучи вже про назви великих слов`янських свят, які збереглися з дохристиянських часів: Коляда, Великдень, Купайла, Спаси, Покрова тощо. Тобто селянин не казав: «я зроблю те-то до 1 жовтня», а «я зроблю те-то до Покрови», ба більше: «до Василя-Капельника» чи «Герасима-Шпаківника». Це мало велике значення і в господарстві: як можна було в неписемному і безшкільному середовищі передати знання про те, коли треба садити огірки чи сіяти овес? В побуті рідко коли казали: «наприкінці квітня», «напочатку травня» тощо, - так само вказували ім`я періоду або навіть конкретного дня: звідси маємо «Ісидора-Огірочника», «Федора-Житника», «Федота-Вівсяника» тощо. І це ж треба було імена усіх днів запам`ятати! Цей приклад є гарним для розвінчання стереотипу про «темне і забите селянство» XVIII-XIX ст., що був створений прибічниками ідеї технічного прогресу як «провідного закону людської історії», котрі вважали що книжна культура є передовою та «вищою», «цивілізованою». Селянство ж, хоч і було жорстко пригнічене у суспільному плані, незважаючи навіть на це зберігало таку усну культуру, яка в багатьох аспектах була виразніша і яскравіша за культуру книжно-елітарну.

6. Саме виходячи з усіх цих положень просимо сприймати все, що далі буде говоритися про свята і календарні обряди.

ІІ. Зимовий цикл свят

1. Важко однозначно датувати його початок: адже астрономічна зима триває від часу зимового сонцестояння (свята Коляди) до весняного рівнодення (свята Великодня), однак наше розуміння Зими значно відрізняється від цього, а Природа до останніх років відповідала цим уявленням. У східнослов`янській Традиції Зима і Морена як її уособлення зокрема (у вигляді молодої жінки або дівчини – Снігуроньки, якщо послуговуватися радянськими образами) приходить між 9 і 21 листопада (тут і далі наводяться дати за старим стилем – більшість рідновірів сьогодні послуговуються ним, оскільки вважають, що в рамках сучасного календаря він краще відображає природну або первинну дохристиянську систему свят). У двовірському календарі ці дати відповідали дням Мотрони Зимової та Введенню Богородиці у храм відповідно. Звичайно, перша дата стосується більше північних регіонів Русі, друга – південних. Свято приходу Зими детально описано Велеславом Черкасовим у відеолекції та книзі «Чорна книга Мари» (М., 2008).

2. На ту ж саму пору припадають два цікавих і значних свята, які в українців мають свою специфіку. Це – Доля і Калита (24 і 30 листопада – Катерини та Андрія Первозванного), які вважалися вкрай сприятливими для того, щоб відповідно дівчата й парубки гадали на власну долю. На Долю за звичаєм влаштовувалися дівочі посиденьки, в ході яких головна увага, звісно, була звернена на отримання від духів та Сил інформації про ім`я та особисті якості судженого (бо, звісно, для дівчини традиційного суспільства його пошук був головним). Свято Калити широко відоме т.зв. «андріївськими вечорницями», на які збиралися не тільки парубки, але й вся сільська молодь старше 12-13 років (взагалі дозвілля молоді у звичаєвому українському селі є надзвичайно цікавою, делікатною, а також актуальною в наш час темою). Центральним мотивом у святі було власне кусання Калити – прісного коржика, який підвішувався за мотузку до стелі (або тримався дівчиною) і який парубки мали кусати, підстрибуючи. У переважної більшості поверхово зацікавлених у темі символіки склався стереотип, що все кругле і за кольором наближене до жовтого – то Сонечко, а якщо воно кусається кимось – то це до того, що воно в цей час року найшвидше «убуває», слабшає. Але, як показує практика, більшість подібних символів є багатозначними і можуть піддаватися одночасно різним інтерпретаціям. Для нас передовсім Калита – це уособлення спільної долі (парубочої) громади, як і весільний коровай. Відкусуючи шматок, хлопець ніби символічно визначав на рік, яким буде його місце у цій громаді – чи буде він лідером, чи аутсайдером. Причому, якщо гадання дівчат припускали більш-менш пасивне сприйняття інформації, то розміри калитянської долі парубка безпосередньо залежали від його волі та витривалості (також зверталася увага на те, з якого разу вдасться йому вкусити корж). На Калиту також проводилися посвяти в парубочу громаду – якщо парубок підходив за віком та виявляв бажання долучитися до цього товариства, воно влаштовувало йому випробування: садовило верхи на стілець, ніби на коня, і розхитувало, і дивилося – чи втримається. Якщо хлопець падав зі стільця – наказували йому гуляти ще рік, а потім знову випробувати свою долю.

3. Серед цих свят варто згадати також маловідомого у рідновірських колах Юрія Осіннього, що припадав на 26 листопада. За ідеєю, це мало б бути свято Ярила Осіннього, але ж Ярило шанується нами саме як весняне Сонечко і буйна сила плодючості. Наштовхує на роз`яснення лише один сюжет: Юрій, як і Ярило, у своєму шуйному, «темному» лику, шанується як Вовчий Пастир, - і в цьому світлі можливо розуміти Його осінній прояв.

4. Свято Велеса-Мороза (6 грудня - Миколи) зачинає період у два тижні до зимового сонцевороту. Сьогодні нам добре відомий звичай обдаровування дітей, що гарно себе поводили у цей день, але існують великі сумніви в тому, що це є автентичний слов`янський звичай. Хоча при бажанні у ньому можна побачити занижене, спрощене уявлення про те, що у ці два тижні кожен отримує «винагороду» по своїх справах за рік (які були справи – така буде і винагорода, необов`язково це повинно бути щось позитивне). Тобто це уявлення припускає, що у два тижні між Велесом-Морозом і Корочуном Рідні Боги можуть посприяти примусовому завершенню процесів, прискоренню наслідків тих чи інших подій, які повинні були б завершитися за рік, але ніяк не можуть.

В одній дитячій енциклопедії автору цих рядків доводилося читати, що «святий Микола був першим Дідом Морозом». Якщо доводити це твердження до абсурдної істини, то вірніше було б сказати: «першим святим Миколою був Дід Мороз».

5. Нарешті, наступає час Корочуна (24 грудня або перший шесток після зимового сонцестояння – Сочельник). Взагалі то є завершення сонячного року, момент, коли попередній рік «окорочується», відсікається. Г.С.Лозко (волхвиня Зореслава) називає Корочуном весь період від 14 листопада (т.зв. Пущення, або Пилипа,у Двовір`ї) до Коляди, ототожнюючи його з різдвяним постом, але наскільки виправдане таке ототожнення – питання відкрите. Ми ж на Корочуна проводимо радіння, в ході якого намагаємося й самі відсікти те в нас, що повинно відійти з минаючим роком.

6. Про Коляду / Різдво Божича (25 грудня або перша неділя після зимового сонцестояння – Різдво Христове) скажемо лише стосовно його місця у системі свят. Знов ж таки, це мав би бути початок нового Кола Сварожого, але деякі рідновірські течії рахують його початок від першого весняного Молодика (ОРУ) або 1 січня, «щоб не створювати плутанини» (РПК). Головне дійство цього свята, яке по праву може вважатися головною «намистинкою» річного кола, зосереджується на відтворенні основного міфу – того, який задає усю будову Віри, її спрямованість і мудрість. Для нас – це одночасно міф про сотворення світу (ми співаємо космогонічні, себто світотворчі, колядки) і міф про народження Божича-Коляди – маленького Сонечка, який освітить, освятить і зігріватиме нас протягом усього наступного року. Ключовим моментом в обряді нашої громади є оновлення Вогню, коли в хаті гасяться усі вогні, крім лучини, що палає на Божниці – огненна сила Сонця, як ми кажемо, зосереджується у наших Серцях, - а потім запалюються знову від тієї самої лучини.

Приклад у цьому питанні, який НЕ варто наслідувати, демонструє одна київська громада, яка зробила спробу створити рідновірський вертеп, але в основу його поклала… історію хрещення Русі, яке плавно переходило у гніт Москви над Україною. Такий «основний міф» для Рідної Віри, по-перше, відтворює не світле й урочисте Народження, а «родову травму», що ставить нас в пряму залежність від християнства і ніяк не відпускає; чи то дійсно хрещення Русі стає міфом негативного першопочатку нашої Віри, що робить її, як мінімум, суто історичною (яким є саме християнство).

Принагідно до Коляди варто згадати про важливість вивчення фольклорної спадщини, чим багато рідновірів, на жаль, просто нехтують: адже далеко не одними світотворчими колядками сповнювався затишок українського села сто років тому. Не тільки невідомими як практика, але і як явище, залишаються для рідновірів, наприклад, т.зв. підблюдні пісні – обов`язкове пісенне оздоблення різдвяних гадань (А.К.Байбурін вказує, що вони також мали значення «перерозподілення долі» роду і громади).

7. На фоні Коляди у рідновірський практиці нерідко втрачається період Різдвяних святок, які, тим не менше, були для селян-звичаєвців неодмінним продовженням величного свята: 12 вечорів уособлювали в «скороченій версії» 12 місяців майбутнього року, по протіканню перших гадали, якими будуть другі. Причому, шість перших вечорів вважалися «святими», а шість останніх – «чортовими», що Рідна Віра пов`язує із «світлою» та «темною» половиною року (народне християнство виплекало інше пояснення). Це був час ритуальної сваволі та безчинств – також цікавий елемент ритуальної поведінки, періоди якої спостерігаються в усіх традиційних суспільствах.

8. Різдвяні святки утримані в межах трьох «намистинок» - Корочуна/Коляди, Щедрого вечора й Водосвяття. Щедрий вечір за сталим календарем приходиться на 31 грудня, у Двовір`ї відомий також, як Маланка. Часто наголошується, що саме для українців в цей і наступний день притаманний своєрідний обряд водіння Кози (маланкування). Суть його зводилася до обходу рядженими усіх хат села, причому центральним персонажем був ряджений у Козу. У кожній хаті Коза ритуально «помирала» (або розігрувалося її вбивство), а потім оживала – чи сама по собі, чи за допомогою знахаря, лікаря тощо.

Важко не навести тут паралель з описаними у праці відомого етнографа початку ХХ ст. Дж.Дж.Фрезера «Золота гілка» (дуже перевантаженої фактичним матеріалом, але саме за рахунок цього змістовної) звичаями багатьох європейських і навіть неєвропейських народів близько до зимового сонцевороту обходити село зі священною твариною, яка нерідко потім і справді приносилася в жертву і розподілялася між членами громади; Коза ж безпосередньо виступає уособленням Духу плодючості, що помирає і воскресає кожного року на наших очах.

9. Водосвяття, або Водокрес (5-6 січня, друга неділя після Коляди – Хрещення Господнє), дуже просте за своїм значенням у системі свят: близько цього часу планета Земля проходить перигелій – найближчу відстань до Сонця. Важко сказати, чи мали наші Предки безпосереднє уявлення про це, однак інакше виглядало б дивним, що кінець Святок припадає саме на свято поєднання Вогню, небесної чоловічої стихії, та Води, жіночої. Звичаї Водосвяття широко відомі: це купання в освяченій Вогнем (у двовірській культурі – хрестом, первинно також символом Вогню) ополонці, чоловічі кулачні бої понад нею, спільні братчини селян.

10. Посередині січня Звичай вартує невелике святце, або полусвяток, - Оддання (15 січня). Про нього пишуть небагато етнографів, але кілька достатньо відомих, - П.Чубинський та В.Скуратівський: українські селяни вірили, що цей день є особливо сприятливим для того, щоб навчитися волхвуванню та ворожінню («магічним здібностям»). ОРУ іменує цей день «професійним святом жерців», а РПК – днем Чорнобога, бо він ніби ділить звичну для нас Зиму навпіл (але це, як можна зрозуміти, не знаходить паралелі у Звичаї).

11. 25 січня деякі рідновірські течії справляють Іменини Домовика. Взагалі у традиційній слов`янській культурі поширені звичаї шанування духів місцевостей у певні дні роки – є іменини Водяника, Лісовика і навіть Кікімори, але про них ми поговоримо трохи пізніше. Природньо було шанувати Домовика взимку, коли найбільшу частину часу люди проводили вдома.

12. Місяць лютий відкриває комплекс свят, що починається зі Стрітення, або Громниці (2 лютого). І якщо для народного християнство це було свято зу стрічі Христа зі «святим» Симеоном, то для нас воно уособлює першу зустріч Зими із Весною. Найбільш відомим звичаєм стосовно цього дня є освячення т.зв. «громничної свічі», яка зберігалася опісля на Покутті й вважалася оберегом від пожежі, що могла виникнути від удару блискавки. Деякі російські рідновірські течії в цей день розігрують протиборство Велеса і Перуна, Морозу і весняного Грому, яке завершується перемогою першого, адже Зима ще завершується, проте даний день вважався перший її подихом.

13. Одразу після Стрітення починається Велесів тиждень, або Вовчі (малі) святки, кожен день в яких і в народній культурі носив означення, пов`язане з худобою або тими чи іншими ликами Велеса.

14. 11 лютого практично всі рідновіри відзначають Великий Велесів день (Власія), хоча відзначають його по-різному: одні, слідуючи найпоширенішому народному звичаю, творять оберіг «худобі» (ототожнюючи її, як було і в Давній Русі, з матеріальним статком загалом – в Україні цим займаються в громадах РВ СРВ); другі провідною частиною свята роблять сюжет протиборства «старого» Велеса-Мороза і «молодого» Велеса, в якому вбачається Ярило (Ярило є двоїстою постаттю, що поєднує в собі силу весняного Сонечка від Дажбога і плодючу, репродуктивну силу «земної» Природи від Велеса), а сам цей сюжет породжений розповсюдженим віруванням, що «Власій зшибає ріг з Зими», тому це протиборство використовується для роз`яснення протиріччя між святом Велеса/Миколи 6 грудня і Велеса/Власія 11 лютого; треті використовують цей день для радінь, самозаглиблення, самоспостереження, самопізнання – духовних і медитативних практик.

15. Оскільки вище вже згадувалися Іменини Домовика, в якості згадки необхідно зазначити й Іменини Кікімори (16 лютого – Маре м`яни Кікімори); вони ніяк не відзначалися, але день вважався присвяченим цьому болотному різновиду Духів.

16. 21 лютого багатьма рідновірськими течіями відзначається Стрибог Весняний (Тимофія Весновія). Взагалі в річному колі нараховується щонайменше 4 великих вітряних свята, які відповідають чотирьом порам року – зазвичай провіщають наближення нової. І якщо про «перший подих Весни» на Стрітення можна говорити лише образно, то в цьому випадку йшлося про цілком конкретне перше дуновіння теплих Вітрів, які мали б донести в цей день відчуття того, що Весна наближається.

Спробуйте в якості практики відчути, що несуть в собі Вітри зараз – яку пору року, які звістки «з далеких країв», відчуття чого викликають вони у Вас.

17. Останньому святу зимового циклу – Колодію, або Колодці, - присвятимо трохи більше часу, бо воно також несе в собі певне протиріччя. Справа в тому, що в українському двовірському Звичаї воно збігається із Масляною, а Масляну, завдяки в тому числі Б.О.Рибакову російські рідновіри успішно затвердили за весняним рівноденням. Але яку Масляну? Ту, що зі спаленням опудала Морени, взяттям снігової фортеці, катанням на санчатах з гірки. На українських теренах відзначати подібним чином весняне рівнодення не тільки в наш час, але й раніше було просто неможливо. Та й звичаїв таких насправді-то в українців не було; це звичаї саме північноросійські, бо південні росіяни (передовсім, донські козаки) мали так само Колодку і Великдень. Власне, Великдень і науковцями повноправно визнаний за українське традиційне свято весняного рівнодення. У північних росіян, натомість, немає подібних великодніх звичаїв – це і природньо, бо для їхніх теренів це час остаточних проводів Зими, а на наших – остаточного утвердження Весни.

Отже, Колодка. РВ СРВ і РПК здійснюють цей обряд на Велесів день, однак неважко вирахувати (що доводить «Коло Свароже» ОРУ), що Колодій від початку міг достатньо стало припадати на третій тиждень лютого.

Власне, Масляна у Двовір`ї – останній тиждень перед «Великим (пасхальним) постом», верхня межа зимового шлюбного періоду. Справа в тому, що у традиційному суспільстві грати шлюбу було прийнято у декілька періодів року, що диктувалося в тому числі й цілком прагматичними міркуваннями, адже на весіллі гуляло все село, а тому воно а) не повинно було бути зайнятим у полі; б) повинно було мати, що їсти і пити. Перший шлюбний період тривав від Покрови (1 жовтня) до Пущення (14 листопада), обмежуючись у Двовір`ї – різдвяним постом, а в Рідній Вірі – періодом остаточного занепаду сонячної сили, створювати в який нову родину було небажано радше з сакральних міркувань. Другий шлюбний період починався від Водосвяття й закінчувався власне Колодієм. Спрощений варіант Колодки розігрувався насправді й на Пущення, відтак мав дуже чітке значення – це було символічне покарання молоді, що не виконало свій головний суспільний обов`язок перед громадою – не одружилася або не вийшла заміж.

Покарання це здійснювалося у карнавальних, веселих формах, однак зимовий Колодій як цілотижневе дійство мало також й інші значення. В понеділок заміжні жінки збиралися в шинку, і одна з них (зазвичай та, що довго не могла завагітніти) імітувала роди – власне, пропускала під спідницею цю саму Колодку, невелике полінце. Далі новонародженого сповивали, здійснювали над ним основні обряди, що виконувалися над немовлям; після чого йшло широке гуляння (також із ритуальними безчинствами). В ході його Колодій «проживав» у загальних рисах звичайний цикл людського життя, що Чубинський описує у ряді таких приказок: отже, в понеділок він народжувався, у вівторок хрестився, у середу справлялися похрестини (або він одружувався), у четвер він помирав, у п`ятницю його хоронили (зокрема, забивали сторч у зоране поле – про це трохи далі), у суботу його оплакували, а в неділю його «волочили» - тобто припускалося, що він воскресав. Волочили його так, що заміжні жінки йшли з Колодкою по селу й виловлювали неодружених парубків, до ноги кожного з них і прив`язували по черзі поліно, ще й словесно сварячи за неодруженість. Колодій за своєю формою є виразним фалічним символом. І хоча люди Звичаю не були такими розбещеними, як сьогодні, такий хлопець очікувано ставав на якийсь час посміховиськом села. Колодку знімали, коли хлопець (або його батьки) відкупалися грошима чи проходив певне випробовування, що призначалося йому жінками. Так само незаміжнім дівчатам пов`язувалися гілочки (зменшені Колодки) на руки (спідниці при всьому ритуальному безчинстві не задиралися, хоча це і траплялося в ігровій культурі молоді, але не в формах, про які ми могли б подумати – це називалося під час вечорниць «підкувати каблучок/підбори»).

Таким чином, сенс цього свята зводився до двох моментів: 1) воно покликано було сприяти загальній плодючості роду, громади і того, що при роді – Природи; 2) по-друге, в ньому так само втілювалась ідея помираючого і воскресаючого Божества Сонця і плодючості, що якраз набирало сили в цю пору. Сучасні рідновірські громади через обмеженість власних можливостей «ущільнюють» до одного дня, зазвичай – третьої неділі лютого.

P.S. 29 лютого, день, який періодично додавався у юліанському календарі й додається зараз у григоріанському, вважався селянами неймовірно несприятливим і зловісним. У Двовір`ї він відомий як день Касьяна, в Рідній Вірі – день Кощея, що промовляє саме за себе. Але, шануючи усі Сили Природи й лики Рода, і його можна спробувати використати з користю для себе, збагатившись знаннями й досвідом, адже справа не стільки у відношенні Предків до свята, скільки у самому їхньому існуванні й сутності.

Отже, закликаємо Вас бути уважними до кожного свята, що проводиться громадою, не бути просто присутніми на ньому, а намагатися утвердити себе в світовому Ладі через звичаєву систему свят, щоб мати змогу утверджувати Лад у світі людей, котрий, на жаль, будь-якого Ладу сьогодні позбавлений.

Поиск по сайту: