Заняття 17

Предмет: Історія

Тема: Давня історія Одещини

І. Вступні зауваження

1. В цьому занятті представлено низку сюжетів, які можуть бути цікавими для шанувальників давньої, дохристиянської, історії, однак більшість з них є маловідомими за межею вузького кола спеціалістів. Отже, перед вами не цілісний огляд історії, а саме сюжети, які охоплюють час від місцевого різновиду Трипільської культури (IV тис. до н.е., 5 тисяч років тому) до походів князя Святослава за Дунай, на Болгарію (друга половина Х ст. н.е., 960-970-і рр.).

2. Щоб не склалося враження, буцімто Трипільська культура впала звідкілясь з сузір`я Оріона, коротко окреслимо найдавніші віхи того, як людина освоювала ці землі, де зараз мешкаємо ми. Хтось пам`ятає, яким часом датується перша поява людини на території України взагалі? Близько 1 млн. років, стоянка Королеве. Перші сліди людини на території сучасної Одещини датуються пізнішим часом – 600 тис. років тому (південь Придністров`я – Тирасполь, Дубосари, а також с. Лабушне Кодимського р-ну). Ці перші сліди представляють з себе, звичайно, не поселення, а всього лише місця, де давні люди зупинялися на ночівлю, перепочинок, такий собі «пикник на обочине». «Пікніки» ці влаштували не люди сучасного фізичного типу і навіть не неандертальці, скоріш за все, це були т.зв. архантропи – Homo Erectus (людина прямоходяща). В районі самої Одеси найдавніша з відомих пам`яток чітко фіксується між Хаджибейським та Куяльницькими лиманами, це – «ведмежа печера» у с. Іллінка (бл. 200 тис. років тому). Цілком можливо, що там якийсь час проживали неандертальці, які полювали на печерного ведмедя і складали кістки впольованих та з`їдених тварин «штабелями», в рядочок (навряд чи ведмеді самі влаштували собі таке кладовище, хоча дехто з дослідників саме це і стверджує).

3. Перенесемося у більш близький до нас час – 11 тис. років тому, коли, за уявленнями багатьох «езотериків», теософів, «нью-ейджерів» відбулася якась глобальна катастрофа; зазвичай кажуть, що інопланетяни прилетіли чи полетіли. Жарт весь у тому, що глобальна катастрофа в той час дійсно відбулася: закінчився льодовиковий період і сталась перебудова клімату по всій планеті. Спосіб життя людей був цілком адаптований до «льодовикових» умов, вони досягли великої досконалості у полюванні, збиральництві, рибальстві, очевидно, у них був вільний час, щоб займатися мистецтвом (печера Ласко та інші); сьогодні є навіть спроби визначити, які сюжети охоплював їхній фольклор, себто байки про що вони розповідали ввечері біля вогнища (і це не пустопорожні спекуляції, такі дослідження дійсно мають непогані докази).

4. І тут на цих людей валиться величезне лихо – льодовик відступає, за ним на північ тікають мамонти, бізони, олені – ті тварини, за рахунок яких передовсім і годувалися тутешні люди. Уявляєте собі глобальну капель? Скільки води вивільнилось внаслідок потеплішання, і вона буквально змила весь звичний для тих людей спосіб життя. У нас тут, в Північному Причорномор`ї, це погіршувалось ще й т.зв. «чорноморським потопом». Власне, 11 тис. років тому берег моря пролягав за 200 км на південь від сучасної Одеси, Криму взагалі не було (от коли з ним не було проблем!). Більш того, Дніпро, яке сьогодні утворює лиман на півдні Миколаївської області, протікав на захід аж до нашого міста (Одеси) і десь в районі Одеського заливу різко повертав на південь. Хаджибейський і Куяльницький лимани тоді були, до речі, ріками, які впадали в оце саме пра-Дніпро. Так ось, внаслідок підвищення рівня води у світовому океані чи то різко, чи то повільно води Середземного моря прорвали сучасний Босфор, і Чорне море «вийшло з берегів», почало приймати ту форму, яку воно має сьогодні.

5. На всю цю кризову ситуацію люди повинні були відповісти введенням якогось нового способу господарювання, і такий спосіб дійсно було знайдено – як вважається нині, на Близькому Сході, в «зоні родючого півмісяця» (Сирія, Палестина, Перська затока, Синайський півострів), яка сьогодні перетворилась на пустелю, однак тоді була досить сприятливою для землеробства. Власне, вихід із кризи відбувся за рахунок переходу до землеробства і скотарства (т.зв. неолітичної революції). Нащадки тих, хто винайшов землеробство, врешті-решт, рушили на захід в пошуках нових земель для освоєння, і так з`явилися в Європі і в Україні зокрема. Трипільська культура, скоріш за все, утворилась внаслідок змішання віддалених нащадків цих близькосхідних землеробів із місцевими племенами українського Правобережжя.

ІІ. Усатівська культура

1. Тут можна перейти до першого сюжету власне з історії нашого краю. Трипільська культура існувала близько 2-2,5 тис. років, охоплюючи велику частину того-таки Правобережжя, практично всю Молдову і північно-східну Румунію. Знала ця культура часи розквіту і занепаду, мала, як і будь-яка самобутня культура, багато цікавенних особливостей, які сьогодні дехто воліє називати «загадками». Однак в першій половині ІІІ тис. до н.е. Трипілля відносно різко занепадає і зникає майже з усіх означених теренів, крім Одещини, де його пізня форма відома під назвою Усатівської культури (від с. Усатове біля Хаджибейського лиману, де вперше відкрили її пам`ятки у 1920-х роках). Цікаво, що так само, як село Трипілля, що дало назву великій культурній спільноті, знаходилось радше на периферії, на межі території її проживання, так і Усатове важко назвати центром «усатівців». Таким центром радше було Нижнє Подністров`я, довкола Дністровського лиману і на північ від нього.

2. Зовсім невипадково «трипільці» як носії певної культури збереглися саме тут, у степовій зоні. До занепаду Трипілля як такого, скоріш за все, були причетні перші індоєвропейці, які наприкінці IV тис. до н.е. почали наступ з Лівобережжя (де-факто з Донбасу), яке ймовірно входило до меж їхньої прабатьківщини (див. заняття 14). Перші індоєвропейці були радше кочовиками, ніж осілими, і радше скотарями, ніж землеробами. Природно, вони себе комфортніше почували саме у степу. Як Ярило поєднує в собі риси Дажбога і Велеса, так і Усатівська культура виникає внаслідок синтезу, культурного і генетичного змішування Трипільської та Ямної культури, а «ямники» - це якраз ті самі індоєвропейці, які наступали зі Сходу.

4. Трохи про спосіб життя «усатівців». Жили вони у невеликих (30-50 кв. м) кам`яних або глинобитних будівлях і напівземлянках. Камінь і глина добувалась на території самих поселень, зокрема на Шкодовій горі, де знаходиться село Усатове. Займалися «усатівці» орним землеробством, використовуючи тварин в якості тяглової сили, але скотарство відігравало все ж таки ключову роль у господарстві. Зокрема, розводили вони корів, кіз, овець, а також коней, що є виразною індоєвропейською ознакою. Дослідники припускають, що «усатівці» займалися своєрідною селекцією, використовуючи диких турів (биків) для «поліпшення» власних порід крупної рогатої худоби. Ремеслом займалися як в межах окремих родин (ткали й шили одяг), так і в межах всієї сільської общини (гончарство, обробка каменя та міді – «усатівці», як і «трипільці», вже знали перший господарський метал). Крім того, «усатівці» залишили на території всього Північного Причорномор`я перші відомі нам вироби зі срібла (перші золоті вироби у регіоні – Варненський некрополь у Болгарії, VII тис. до н.е.). Вироби з глини, власне кераміка, така прикметна риса Трипільської культури, зберігає свою «трипільську» форму, але орнаменту «усатівці» приділяли набагато менше уваги і через це їхня кераміка не надто популярна у вітчизняному «етнопіарі». На той час Хаджибейський та Куяльницький лимани не поєднувалися з морем, хоча в подальшому ще відновлювали зв`язок із ним. Відомо, що вже «усатівці» добували з них сіль і використовували її в господарстві.

5. Що стосується релігійних та міфологічних уявлень «усатівців», то достеменно відомо про два їхні культи – бика й сонця, також у тому, що залишилось від їхньої культури, можна вгледіти культ жінки як уособлення плодючості. Культу бика було присвячено щонайменше два святилища на Шкодовій горі, де були знайдені голови цих священних тварин, виліплені з вапна. Ховали небіжчиків «усатівці» у невисоких курганах, а по колу довкруж насипу встановлювали каміння – т.зв. кромлех.

6. В середині ІІІ тис. до н.е. клімат на наших теренах стає різко посушливим і остаточно перестає сприяти землеробству, - це, скоріш за все, стало однією з головних причин, чому пам`ятки «усатівців» просто вигасають в той час, хоча деякі риси Трипільської культури, як ми про те говорили на попередніх заняттях, своїми шляхами (не генетичним, а культурним спадком) перейшли до традиційної культури українців.

III. Дещо з бронзового віку

1. Ще через тисячу років клімат знову пом`якішав, і наш край заселили землероби, на цей раз вже точно індоєвропейці, ймовірно, дако-фракійської гілки, себто одні з предків сучасних румун і молдаван. Частина цих людей створила т.зв. Сабатинівську культуру. Прикметна вона тим, що якісь добрі молодці з неї, перуничі-кшатрії, брали участь у Троянській війні. Сучасна наука визнає історичність цієї війни і датує її межею ХІІІ- ХІІ ст. до н.е. Це не означає, що підтверджена історичність таких осіб, як Ахілл та Гектор, не кажучи вже про самого Гомера, однак сам конфлікт дійсно мав місце на західному узбережжі сучасної Туреччини. Так ось, суто «сабатинівська» кераміка й деякі інші речі були знайдені у тих археологічних пластах, які відповідають, на думку дослідників, часу й місцю Троянської війни. А ще у самій Сабатинівці (це Кіровоградщина, але все одно в комплексі з нашим краєм) у 1937 р. було знайдено 7-метровий дерев`яний човен, скоріш за все, тих самих «сабатинівців» або «білозерців», що змінили їх на тій самій території. Човен був видовбаний з 360-річного дуба за допомогою кам`яних знарядь і вогню, міг витримати до 1,5 тони пасажирів і вантажу. Зараз зберігається у Центральному військово-морському музеї в Петербурзі.

2. Однак не завжди археологічні пам`ятки можна співвіднести з якоюсь конкретною культурою та етнічною спільнотою. Гарним прикладом цього є один з найбагатших скарбів, закладених до нової ери на території України – Бородінський (Бессарабський) скарб. В Тарутинському районі Одеської області є село під назвою Бородіно, і саме там у 1912 р. місцеві селяни виявили цей скарб, передали його поліції, а за його вивчення одразу взявся відомий археолог Ернст фон Штерн. Скарб налічував 17 предметів з золота, срібла, бронзи, а також рідкісних порід нефриту і тальку. Найцікавіше те, що предмети явно походять з різних країв: один зі списів – з Поволжя, інший – з Приуралля, булава нагадує зброю тогочасних мешканців Північного Кавказу, а фібула й кинджал, навпаки, типові для Егейської цивілізації (предки давніх греків); нефритові сокири взагалі невідомого походження. Закономірне питання: як всі ці предмети потрапили до рук однієї людини? Вочевидь, внаслідок військових походів або торгівлі, а це в будь-якому разі свідчить про тогочасний рівень зв`язків, комунікації між регіонами. Сьогодні Бородінський скарб зберігається у Державному історичному музеї в Москві.

IV. Антична (давньогрецька) доба

1. Ще зі школи всі знають про те, що до Північного Причорномор`я з VII ст. до н.е. почали переселятися давні греки. Але ось питання: навіщо з «благословенної Еллади» (Греції) з розвинутими містами й теплим кліматом греки стали раптом переселятися до глухого степу, де бувають сильні морози й дують пронизливі вітри? Так от не могли ці самі розвинуті міста й субтропічний клімат прогодувати все населення маленької Греції, хоча воно було в рази меншим, ніж сьогодні. Могло бути ще так: у містах Греції, як і зараз, населення було дуже різним за своїм матеріальним статком, політичними переконаннями тощо. Нерідко виникали конфлікти на цьому ґрунті, і та група, партія, яка в них програвала, зобов`язана була залишити місто – такі теж засновували колонії.

2. Ми точно знаємо про те, що на території Одещини давні греки заснували дві крупні колонії – Тіру на місці сучасного Білгород-Дністровського та Ніконій прямо напроти неї, поблизу села Роксолани. Однак у письмових джерелах – таких, як періпл (опис узбережжя) Арріана ІІ ст. н.е. – знаходимо згадки і про інші населені пункти, зокрема, багатостраждальний Одіссос, якусь «башту Неоптолема» і, звичайно, острів Ахілла (Зміїний), де знаходився храм, йому ж і присвячений. Ахілла як напівбожественного героя взагалі дуже шанували у Північному Причорномор`ї (власне, Неоптолем, за Гомером, - його син), зокрема від його імені дехто виводить назву міста Кілія (Αχιλλεια – Ахіллія). Хоча, потрібно зазначити, давня історія Кілії – надзвичайно темна справа. В Інтернеті можна знайти згадки про те, що місто засноване у VII, IV ст. до н.е. або ж у ІX ст. н.е. і взагалі було першою столицею Русі («Києвом на Дунаї»). Звичайно, то є банальним «хуторянським інстинктом» у поганому сенсі цього слова.

3. В той час, коли на території Одещини проживали давні греки, міськими центрами були вже зазначені Тіра та Ніконій. Про Тіру інформацію знайти легко, оскільки сьогодні це популярний пункт туристичних маршрутів, тому зупинимось трохи на його менш відомому місті-супутнику, Ніконії. Ніконій був заснований вихідцями з Іонії (з району сучасного Ізміра) у другій половині VI ст. до н.е. і існував близько семиста років. Місто, назване на честь Богині Перемоги, Ніки, розташовувалось між двома розлогими балками і крутим берегом Дністровського лиману. Щоправда, вважається, що місто складалося з двох терас – верхньої та нижньої, і ця друга згодом обвалилася у лиман; це підтверджується підводними розкопками. Ніконій було обнесено кам`яною стіною, тобто місто було захищене від штурмів та облог, іншим своїм краєм він впирався у лиман, мав природний захист. Будинки також були кам`яні, зміцнені (й утеплені) глиняним розчином; підлога в них заливалася глиною, дах робився з очерету. Трохи не доїжджаючи до сучасних Роксолан і звернувши до берегу лиману, легко уявити собі, ніби проходиш вузенькими вулочками між одноповерхових грецьких домів. Серед них можна було б побачити майстерні ремісників: кравців, гончарів, різчиків по дереву й каменю, десь можна було відшукати й майстрів по залізу та бронзі. Ніконійці навіть карбували свою монету у формі колесика.

4. В плані релігії з усіх Богів ніконійці найбільше шанували Кібелу – Богиню, яка прийшла з Близького Сходу й була ототожнена греками з їхньою Афродитою та деякими іншими жіночими архетипами. В цій Богині бачили джерело життя й смерті, образ матері, сестри й нареченої, щось надзвичайно екстатичне та імпульсивне. Не дивно, що другим найбільш шанованим Богом у Ніконії був Діоніс.

5. Крім греків, у Ніконії жили також скіфи, які перейняли еллінську культуру й спосіб життя, зокрема після нашестя сарматів у ІІІ ст. до н.е. Присутність скіфів у місті визначається за декількома цікавими явищами, серед яких звичай ховати немовлят (дитяча смертність тоді була дуже високою!) всередині дому, під підлогою у великих глиняних посудинах. Греки так не робили, вони ховали всіх на території некрополів, громадських кладовищ. Натомість такий спосіб поховання був розповсюджений серед скіфів, які осіли на землю, стали землеробами, - передовсім, у Криму.

6. Говорячи про Античність, неодмінно варто згадати й про територію самої Одеси. Наш Одеський залив тоді розмежовував «сфери впливу» двох давньогрецьких центрів у Північному Причорномор`ї – Тіри та Ольвії (біля сучасного Очакова). Тут зупинялися на ночівлю й перепочинок кораблі, які прямували з одного поліса до іншого. За усталеною версією, на території самого міста знаходились дві гавані – т.зв. гавань істріан на Лузанівці й гавань ісіаків в районі Приморського бульвару (частина розкопок була законсервована під склом прямо посеред алеї). Однак варто звернути увагу також і на те, що було в той час на Жеваховій горі – найвищій природній точці Одеси. Лимани в той час знову поєднувалися з морем, і гора, таким чином, була мисом. На західній її частині археологи фіксують щось на кшталт перевалочного пункту: кораблям зручно було зайти у тихі води лиману, щоб перечекати шторм, вивантажити й повантажити щось. На східній же частині з V ст. до н.е. стояв храм, присвячений Деметрі – Богині Землі й плодючості, аналогу нашої Мокоші. Не слід уявляти цей храм як могутню споруду на кшталт Парфенону в Афінах (хоча хто знає? – якщо він був дерев`яним, то ми просто нічого про нього і не дізнаємось, дерево ж бо практично не зберігається). Тут храм не стільки гордо височів над морем, скільки заглиблювався всередину гори. Залишки цього святилища були розкопані зовсім недавно, у 2006 році, археологами Південноукраїнського педагогічного університету. Вони знайшли 6-метрову яму, на дні якої знаходився півметровий насип з перепаленого ґрунту, попелу тощо. Це досить типова ритуальна споруда для давніх греків – його називали «омфал», «пуп землі», і таких «пупів» на всіх землях, де мешкали греки, було багато. Найвідоміший знаходився у Дельфах, у підніжжя гори Парнас. На пласкому дні ями розпалювали сильний вогонь і скидали всередину дарунки Богині – як правило, це було зерно і кераміка. Причому, розколювались вони ще до цього, спеціально, - це символізувало «умертвіння» речі, саме такими речами слідувало «годувати» Землю й підземний світ, куди, власне, речі й повинні були переправлятися через яму. Наприкінці жовтня (зауважте схожість із часом, коли слов`яни шанували Мокошу!) у причорноморських грецьких містах справлялось свято тесмофорій, якраз на честь Деметри і, власне, на тій самій горі греки веселилися, танцювали й раділи врожаю, дякували Землі за Її блага. Наостанок додамо, що цей храм історики оцінюють як один з найкрупніших у грецьких колоніях Північного Причнормор`я.

7. З цікавих подій, пов`язаних з Одещиною, в Античну добу можна згадати, як скіфи у 331 р. до н.е. десь у Буджаку (Бессарабії) розбили війська Зопіріона, намісника Олександра Македонського у Фракії. Той вторгся на їхні землі, перейшовши Дунай і в цій битві з іраномовними кочовиками загинув сам.

V. Римська імперія і сармати

1. На рубежі т.зв. «християнської ери» практично все Середземномор`я охоплювала гігантська Римська імперія (на теренах якої ця ера, власне, і почалася). Північно-східний кордон цієї імперії проходив по Дунаю, тобто в нашому регіоні – як сучасний кордон між Україною та Румунією. Десь у 50-60-і роки І століття Рим проголосив себе протектором («кришею») Тіри, Ніконія і навіть Ольвії. Цілком ймовірно, у цей час тут дислокувалися римські війська. Це тим паче вірогідно, оскільки від траси до руїн Ніконія веде дорога, прокладена саме римлянами; ще 150-200 років тому можна було побачити залишки мощених плит (бруківки), якими римляни мостили свої дороги по всіх усюдах. Обабіч дороги археологи знайшли некрополь із предметами явно римського походження. Дунайський кордон імперії був непогано укріпленим, і тут необхідно згадати про село Орлівка Ренійського району (стара назва – Картал). Крім того, що археологи мають тут надзвичайно багату поживу починаючи ще з мідного віку (там були поселення носіїв культури Гумельниця – віддалених родичів «трипільців»), найважливіша пам`ятка поблизу нього – історична переправа через Дунай. Є легенда, що саме там переправлявся цар персів Дарій під час свого походу на скіфів наприкінці VI ст. до н.е., однак легенда непідтверджена. Оскільки це єдина переправа через Дунай у його нижній течії, римляни з особливою увагою ставились до її охорони; цілком можливо, що там вони збудували міст – а римляни були майстрами цієї справи (див. давньоримський акведук Пон-дю-Гар).

2. У 8 р. н.е. перший імператор, Октавіан Август, відправив відомого й популярного в той час поета Овідія у заслання до фортеці Томи у Причорномор`ї. Сьогодні вважається, що ця фортеця знаходилась на місці сучасного румунського міста Констанца. Дехто, втім, розташовує його на місці тієї самої Кілії, що, втім, позбавлено серйозних аргументів. Точиться також дискусія стосовно того, чи бував Овідій на території сучасної Одещини. На честь нього названо місто Овідіополь, однак достовірних свідчень, що він там бував, також немає.

3. Інша справа, що Овідій достеменно зафіксував той факт, що у краї між Дністром та Дунаєм в його час жили сармати з племені язигів. Сармати – іраномовні кочовики, перші сліди яких у нашому регіоні датуються другою половиною ІІ ст. до н.е. (т.зв. Тираспольська курганна група). Причому, ці сліди схожі на культуру сарматського племені сіраків з Північно-Західного Кавказу. На відміну від скіфів, які закріпилися у Північному Причорномор`ї один раз і на кілька століть одразу, сармати рухалися хвилями: одні сарматські племена витісняли інші. Після язигів прийшли аорси, роксолани та алани, причому алани також рухалися кількома хвилями (їхніми нащадками сьогодні вважаються осетини). Таким чином, південь Одещини був місцем, де сармати стикалися, контактували, воювали та мирилися з римлянами. В тому числі проти них на початку ІІ ст. н.е. було збудовано т.зв. Траянів вал, який перетинає Кілійський, Ізмаїльський та Болградський райони, й простягається далі у Молдавію (його залишки можна побачити ще й сьогодні). Сармати брали участь у багатьох конфліктах, які у І-IV ст. розгорталися на північно-східному кордоні Римської імперії (проти неї неодноразово підіймали повстання гети, даки, фракійці, безліч «варварських» племен, зокрема з такими «дивними» назвами, як маркомани та бесси). У 113 р. у Римі була встановлена колона Траяна, барельєф на якій розповідає про переможні війни імператора Траяна проти даків та інших місцевих племен. На ній можна побачити також і сарматських катафрактаріїв - кінноту з важким озброєнням та обладунками. Існує достатньо обґрунтована гіпотеза, що важка сарматська кіннота була свого роду прообразом європейського середньовічного лицарства.

4. Античні поселення, які ще залишалися у Північному Причорномор`ї, дуже швидко занепадають у середині ІІІ ст. н.е. Складається враження, що населення того-таки Ніконія полишило місто всього за кілька років у 230-250 рр. Справа в тому, що замість звичних іранських кочовиків, греків-землеробів та римлян-адміністраторів, які нерідко воювали, а частіше все-таки товаришували один з одним, до Північного Причорномор`я з Прибалтики нагрянули готи – войовниче германське плем`я, яке буквально знесло всі грецькі міста тут, сполохало Крим і збудувало тут своє королівство. Щоправда, ненадовго: через років сто зі сходу сталося нове нашестя – цього разу це були гуни з монгольських степів на чолі з Атиллою. Вони явно перевершували у своїй войовничості готів, і ті змушені були, як і попереднє населення, переправитися через Дунай на територію Римської імперії. Гуни прослідували за ними й дійшли аж до Франції, де були розгромлені у 451 р. Вони зіштовхнули й змішали європейські племена, поклавши початок т.зв. «великому переселенню народів».

VI. Сюжети слов`янської доби

1. Основним джерелом, звідки ми знаємо про розселення слов`ян до утворення Київської Русі, - це «Повість врем`яних літ». Стосовно наших країв зустрічаємо там таке повідомлення: «уличі [й] тиверці сиділи по [Південному] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні» («сьогодні» для автора – це 1110-і роки). На більшості сучасних карт тиверців «розташовують» між Прутом і Дністром, на території Молдови, уличів – між Дністром і Південним Бугом. Але є отаке міркування: сама назва племені, можливо, коректніше звучала б як у г личі (від слова «угол», «кут»; в Росії є місто Углич), «ті, що живуть у куті» (наприклад, утвореному річками). Це міркування виглядало б дуже довільним, якщо б історичною тюркською назвою півдня Одещини не було «Буджак» - власне «кут» (зазвичай вказують на той, що твориться річками Прутом, Дунаєм та Дністром). Є вірогідність того, що ногайці, які заселили цю територію в XV столітті, перейняли й зберегли слов`янську назву, як ми сьогодні вживаємо назву «Бессарабія» стосовно і Буджака, і Молдови разом. Додатковим аргументом на користь цього є також відомості про болгарську орду хана Аспаруха, яка мешкала деякий час саме між Дністром і Дунаєм й називала цю територію «онглон» (власне, «угол»; дехто, правда, пов`язує цю назву з Інгулом).

2. Відомо, що уличі досить довго не бажали «возз`єднуватися» з Києвом, підкорюватись владі Рюриковичів. У 940 р. воєвода князя Ігоря Свенельд взяв і знищив їхню столицю Пересічен (де вона розташовувалась – точаться дискусії, здебільшого вказують на Придністров`я). Через 28 років після цього цими землями пройшов дуже шанований рідновірами князь Святослав, прямуючи на Болгарію. Причини його походів для нас вторинні (нагадаємо про всяк випадок, що перший похід 968 р. відбувся «на прохання» Візантії, другий, 970-971 рр. був самовільним, і Візантія вже з новим імператором на чолі виступила на боці Болгарії). Важливо те, що літописець прямою мовою передає його бажання перенести столицю Русі до Переяславця-на-Дунаї. Точно невідомо, чи дійсно це було місто у гирлі ріки чи трохи вище за течією, біля румунського міста Галац, або ж літописець просто назвав так столицю Болгарського царства Преслав, щоб відрізнити його від руського Переяслава. Так чи інакше, Святослав чомусь вважав Переяславець-на-Дунаї «серединою своїх земель, куди стікаються всі блага: з грецької землі – золото, тканини, вина, різні плоди, з Чехії та Угорщини – срібло та коні, з Русі – хутра та віск, мед і раби (!)». Коли під час першого походу Святослава сповістили, що Київ штурмують печеніги і йому треба терміново повертатися, від залишив у Переяславці воєводу Вовка (у Володимира, сина Святослава, також був воєвода Вовчий Хвіст). Є одне припущення, воно більш гіпотетичне, ніж у випадку з «угличами»/Буджаком, однак все ж має право на існування: місто Вилкове у гирлі Дунаю, засноване нібито емігрантами-старообрядцями у 1746 р., веде свою назву або від річкової «вилки» (розгалуження течії Дунаю у дельті), або від кореню «вълк», вживаного у давньоруській мові для означення вовка. Гіпотеза була б дуже хиткою, якщо б не середньовічні карти венеціанських та генуезьких купців, які у XIII-XV ст. були монополістами чорноморської торгівлі. Вони складали портолани – карти узбережжя з позначенням населених пунктів. Більшість із них у гирлі Дунаю відзначають назву Licostomo (лат. Вовча паща); її часто відносять до Кілії, однак для середньовічних чужоземних купців відстань між Кілією та гирлом навряд чи мала велике значення. Отже, звідки походить така назва – питання відкрите.

Таким чином, Одещина дає любителю давньої історії надзвичайно багату поживу. Вивчаймо ж її, і хай ніхто не посміє звинуватити рідновірів, що вони несерйозно ставляться до історичних фактів!

Поиск по сайту: