Заняття 8

Предмет: Богознавство, Любомудріє

Тема: Рідновірська гносеологія

І. Теорія пізнання

1. Гносеологія (від давньогрецького γνώσις – «знання»), або теорія пізнання, – вчення про те, як людина пізнає (світ, Богів, Істину – як відбувається процес пізнання загалом), а головне – що вона пізнає. Природньо, що це вчення розпадається на дві умовні половини: перша описує сприйняття як процес отримання інформації певним суб`єктом (передовсім, нами самими); друга зосереджується на описі самого процесу пізнання як усвідомлення та обробки сприйнятої інформаціїта результатів цього процесу.

2. Одним із найголовніших гносеологічних питань для Рідної Віри є: що дозволяє нам (кожному з нас!) стверджувати щось про Рідних Богів? Навіть такі прості твердження, як «Сварог – Небесний Коваль», «Перун – войовничий лик Рода» і навіть «Дажбог – Бог Сонця», - не можуть бути плодом марної уяви, а повинні бути підкріплені певним знанням (хай навіть теологічним), обґрунтовані (теологічно).

3. Рідновірська теорія пізнання є тією сферою, розвиток якої залежить виключно від нас, сучасних; сферою надзвичайно складною та багатогранною, оскільки в її рамках можна порушити, крім проблеми означених процесів (сприйняття й пізнання), питання про те, хто має право висловлювати певні твердження про Богів, до якої межі можна і потрібно розвивати твердження про Рідних Богів, зафіксовані в історичних джерелах, які критерії виходу наших висловлювань за межі «традиційності» й перехід їх до сфери саме особистих марень тощо.

4. В цьому занятті ми спробуємо окреслити деякі опорні точки, від яких, на наш погляд, можна спробувати розвивати рідновірську гносеологію. Ця спроба є нашою власною, оскільки ретельно за цю тему не брався поки що, на жаль, жоден з теоретиків та ідеологів Рідної Віри. А цими точками опор є передовсім методи пізнання.

ІІ. Історичні відомості про Богів

1. Те основне, звідки ми взагалі можемо дізнатися, яким чином наші Предки славили Богів, Віру в Яких (або віру Яким) ми прагнемо відродити, - це, звичайно, історичні писемні джерела. Не можна погодитися із тими спекулянтами, які стверджують, що відомостей про слов`янське язичництво кіт наплакав, проте їх насправді не так багато і обмежуються вони тисячоліттям між серединою І і серединою ІІ тис. н.е. (500-1400-і рр.). Але незважаючи на їхню відносно невелику кількість, нам невідомо, щоб хтось досі зробив повний їхній перелік чи підбірку, що зробило б рідновірському рухові величезну послугу.

2. Достатньо велику проблему складає те, що всі ці писемні пам`ятки створили не носії самої Віри, а християни, мусульмани, причому часто – місіонери, проповідники й богознавці своїх вір. Тобто люди, які безпосередньо знали про Віру наших Предків, були її сучасниками, проте не заглибленими в її таїнства і тонкощі, більш того, які ставилися до неї зверхньо – як до поганства, варварства. Внаслідок цього відомості про Віру у таких джерелах не лише пропущені крізь призму суб`єктивного враження їхніх авторів, але й в силу специфіки поширення інформації у Середньовіччя (тексти безкінечно переписувалися від руки у монастирях і формували т.зв. «списки», «зводи») в них неодмінно закрадалися механічні помилки, похибки й викривлення.

Так, якщо у Іпатіївському списку «Повісті врем`яних літ» ми читаємо, що у 980 р. Володимир «поставі кумири на холму», в тому числі «Перуна дерев`яна, а голова єго серебряна, а ус золотиї» (в північних говірках – «ус злат»), то у рукописній статті «О кумирах», що набула розповсюдження XVI-XVII ст., вже згадується Бог Услад (від дієслова «услаждать»). Замість же Семаргла у тих же рукописах зустрічаються Сима і Єггля (Регля).

3. Тому для язичника, який бажав би покласти цю групу методів в основу своїх висловлювань про Рідних Богів, є обов`язковим опанування азами критики джерела, чи не найголовнішої складової у роботі професійного історика. Для цього можемо порадити звернутися відомих робіт з академічного джерелознавства (авторства О.М.Медушевської, І.Д.Ковальченко тощо).

Продемонструємо принцип критики джерела на простому прикладі. Візантійський літописець Прокопій Кесарійський у своїй «Історії війн» (VI ст. н.е.) пише відому фразу: «Ці племена, слов`яни й анти… вважають, що тільки один Бог, творець блискавок, є володарем над усіма, і Йому приносять в жертву биків та здійснюють інші священні обряди». Б.О.Рибаков, а також деякі сучасні рідновіри вважають, що це є згадкою про Рода, котрого ми визнаємо всеохоплюючим Першобогом. Але ж з фрагменту чітко видно, що йдеться не про пантеїстичного всюдисущого Рода, а про Громовержця, Перуна. Це, в свою чергу, живить теорії про слов`янський пантеон на чолі з Перуном. Однак не дарма ж твір Прокопія називається «Історія війн»: його автор зустрічався не зі «слов`янами й антами» взагалі, а з воїнами, більш того, які були супротивниками його власної імперії. Набагато більш плідним з цього фрагменту видається генотеїстичний висновок: Перун дійсно шанувався воїнами і під час військових походів, а те, що він вважався воїнами «володарем над усіма», наштовхує на думку, що кожен стан, а, може, й кожна громада (плем`я) вирізняли певний лик Рода й шанували Його більше від інших, але саме в контексті Єдиного, саме як лик Рода, найголовніший для них. Також цей фрагмент додатково підтверджує обриси Громовержця й те, що жертвували Йому бика.

4. Цікаво було б визначити у цьому світлі місце тверджень про Рідних Богів, висловлених теоретиками сучасного Рідновір`я. Наведемо декілька рядків:

День прибуває, збільшується світло Дажбоже,

бо вже Сварог покотив колесо живучого явлення до Весни (Зореслава).

Молотом Правды Сварожьей Крепь во Сердце созижди (Велеслав).

На основі чого вони виведені? До якої міри можна використовувати їх як джерело?

ІІІ. Логіко-раціональні методи пізнання, - ґрунтуються передовсім на нашому спостереженні за Світом або на інтерпретаціях особливостей архаїчного мислення, які ніби відомі нам з етнології.

1. Осягнення закономірностей Природи – до цього відноситься і «Вселенський закон Коловерті», який так жваво використовується апологетами Рідної Віри проти «лінійності» й «одноразовості» християнства. Такі закономірності утверджують нашу впевненість у неспинному обертанні Кіл Сварожих, однак чи залишають вони місце для дива як чи не найбільш поширеної форми прояву священного? Потрібно розуміти, що Традиція як успадкування форм і смислів не заперечує, а природність (рос. естественность) навіть зобов`язує виходити за рамки нами ж створеної «картини світу», залишати в ній місце для дива як неочікуваного «прориву» звичного для нас «сценарію», коли розмірений потік нашого життя перериває щось стороннє, але дуже і дуже близьке нам – це і є відчуття священного, про яке буде сказано трохи нижче.

2. До цієї ж групи методів відноситься категоризація та структуризація – наприклад, до цього відносяться наші потуги побудувати більш-менш стрункий пантеон Богів, а також будь-які інші умоглядні дії, спрямовані на побудову тієї самої «картини світу».

3. Крім того, завдяки логіко-раціональним методам розвивається така популярна в рідновірських колах порівняльна міфологія, себто співставлення образів Богів у різних культурах – індоєвропейських і не тільки. На основі самої порівняльної міфології здійснюється виведення архетипів: слов`янський «творець блискавок» Перун послідовно співставляється із Зевсом, Індрою, Парджаньєю, Тором, Таранісом, а спільні для всіх них ознаки узагальнюються в єдиному образі. Тобто виведення архетипу відбувається індуктивно: від конкретних прикладів до загального. Цікавою в цьому світлі є точка зору, згідно з якою сама безформна і безіменна Сила, що творить блискавки й звитягу в Серцях воїнів, насправді тільки проходячи крізь нашу культурно- і архетипово-обумовлену свідомість стає Перуном, Зевсом, Індрою тощо, тобто сам конкретний образ з`являється дедуктивним шляхом. При цьому все ж не варто ототожнювати архетип із самою безформною та безіменною Силою, адже ми сприймаємо його як певний образ; однак творець теорії архетипів К.Г.Юнг безпосередньо розумів їх як «психічні сили» (= присутність Богів всередині), зустріч з якими в «голому» вигляді є вкрай небезпечною для людської психіки.

4. Безформність і безіменність Сил Природи можна розуміти і таким чином, що немає ніякої різниці між категоричним імперативом І.Канта і Перуном як Волею-до-подолання-перешкод; важливішим для нас має бути передовсім практичне застосування цієї Сили в нашому житті.

5. Необхідно враховувати, що будь-які логіко-раціональні методи пізнання припускають певну умовність через те, що вони застосовуються обумовленим розумом суб`єкта, залежать від його умоглядних навичок, здібностей та інших суб`єктивних чинників.

ІV. Ірраціональні методи можна розділити на ті, що стосуються відчуття, і ті, що стосуються інтуїції, або містицизму.

1. Абсолютна більшість рідновірів наполягають на першочерговості відродження «язичницького світовідчуття» (часто йому надають перевагу перед відродженням етнічного одягу, ремесел, побутових звичаїв тощо). Однак що розуміє під «язичницьким світовідчуттям» кожен з нас? Спробуйте відповісти на це питання самі для себе.

Нам важко окреслити це словосполучення інакше, ніж таким чином: це світовідчуття припускає, що Рідні Боги чуттєво присутні у пружному бринінні нашої крові; ба більше, Рідні Боги як різні стани нашої свідомості, наші «психічні сили» - кров нашої душі.

2. Що стосується інтуїтивних методів, то почати їх огляд варто з критики описаних вище. Пізнання через відчуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) химерне – воно обумовлене фізіологією і хімією мозку (а вона є досить чутливою до всіляких стимуляторів); до того ж, воно відображає лише невеличкий аспект дійсності за допомогою вторинних сигналів (зір, наприклад, фіксує відблиски світла від предметів, а не самі предмети). Пізнання через мислення ще химерніше – його джерелом є тотально обумовлена психіка, зміст якої визначається величезною кількістю обставин життєвого шляху, актуальними переживаннями тощо.

3. Надійніший підмурок для опису інтуїтивного пізнання, не збиваючись на профанні сфери, можна відшукати у теорії суб`єкту та об`єкту. Об`єктом у класичній філософіїназивається усе, на що може бути спрямована людська увага й діяльність, в тому числі пізнавальна. Кого вважати суб`єктом – питання дуже слизьке і буде розглядатися детальніше в наступних заняттях.

4. Рівні взаємодії суб`єкту й об`єкту спробуємо уявити у вигляді чотирьох послідовних сходинок:

1) Об`єкт зі своїм самосмислом, недоступним для чуттєвого сприйняття й пізнання; «річ у собі», як це називав І.Кант. Тут приховано гносеологічний парадокс: чим є цей самосмисл, можна до певної міри дізнатися на останній сходинці, однак саме він повинен мурувати першу. Такі парадокси не є чимось отруйним чи ганебним для релігійної теорії пізнання, навпаки, звертаючись знову до К.Г.Юнга, погоджуємось, що «духовно знецінюється та релігія, що послаблює свої парадокси» (хоч, звісно, це повинні бути «високі» парадокси, а не недолугості, пов`язані з особистими вадами теоретиків та вірян).

2) Суб`єкт отримує перше враження від об`єкту – будучи здебільшого емоційним, це враження не виходить за межі полюсів «подобається»/«не подобається», відтак є скороминучим і поверховим. Іноді ми вважаємо його за щось-таки інтуїтивне, особливо якщо враження є стійким. Однак якщо дійсно відбувається миттєве «схоплення» самосмислу, «осяяння», то ми маємо справу з четвертою, а не другою сходинкою.

3) Глибший контакт суб`єкта з об`єктом призводить до того, що перший сприймає ті ознаки другого, які доступні чуттєвому сприйняттю (феноменальних, за Кантом). Ознаки ці вимірюється здебільшого за допомогою суб`єктивних характеристик: міри, ваги, кольору тощо. Таким чином, на цій сходинці перебуває передовсім наука. В.Шаян називав феномени (тобто об`єкти в тому вигляді, в якому вони піддаються чуттєвому сприйняттю) «з`явищами», для рідновіра, мабуть, більш звичним будуть терміни «явище» або «явлене» від світу Яви (бо він в нашому розумінні і є світом феноменів).

4) Нарешті, остання сходинка припускає переживання суб`єктом самосмислу об`єкту, переживання його «речі в собі» як власного самосмислу, погляд ніби «зсередини» самого об`єкту. Це повертає нас знову до об`єкту з його самосмислом, тому сходинки парадоксальним чином замикаються у Коло. Можна уявити це інтуїтивне, містичне переживання у двох варіантах: а) як діалогу між суб`єктом, який пізнає, і фактично таким самим суб`єктом, якого пізнають (достатньо поширеним є твердження, що для язичника у світі немає нічого неживого; шамани багатьох далекосхідних народів кажуть про вміння «спілкуватися» з душами речей); б) як заглиблення свідомості суб`єкта у об`єкт пізнання. У дійсності це одне і те ж саме: усвідомлення себе об`єктом пізнання, по суті, дорівнює сакральному діалогу з ним. Чим же є медитація, якщо не заглибленням свідомості у самого себе – найвірнішим методом чистого самопізнання?

5. Коли розмірковуєш над цим останнім методом пізнання, який так і кортить назвати «шаманським», зринають в голові рядки із «Слова про похід Ігоря»: «Боян бо віщий, аще кому хотяше піснь творити, то растікашется мислію по древу, сірим волком по землі, сізим орлом под облаки». Сюди ж можна віднести загалом мотив перевертництва, поширений і в слов`янському фольклорі, коли суб`єкт завдяки пластичності світових форм має здатність перетворюватись на різні об`єкти, але все одно повертатися до первинної. Вкрай не хотілося б, щоб це сприймалося як «таємні знання древніх»; це – спосіб осягнення світу і пов`язані з ним особливості світогляду, властиві практично всім архаїчним культурам, відомості про що легко відшукати у наукових працях (див., напр., «Золоту гілку» Дж.Дж.Фрезера або «Історичні корені чарівної казки» В.Я.Проппа). Інша справа, що наукові праці, вивчаючи це, переслідують інші цілі, ніж ми: нас, сучасних язичників, цікавить передовсім можливість практичного застосування цих методів (не перевертництва, звісно, а методів пізнання світу, хоча при правильному розумінні суті перевертництва можливе і його застосування також, та чи кожен це подужає?). У контексті головного озвученого сьогодні питання висновок з цього методу очевидний: припускається, що двома означеними шляхами (шляхом сакрального діалогу або заглибленням свідомості) можна добувати знання і про Богів.

6. Загальною проблемою натомість на четвертій сходинці стоїть складність вираження, передачі пізнаної інформації у текстовому, вербальному вигляді.

Процитуємо відомого російського письменника-постмодерніста В.Пелевіна: «Откровение любой глубины и ширины неизбежно упрётся в слова. А слова неизбежно упрутся в самих себя… Насколько я знаю, самое глубокое откровение, которое когда-либо посещало человека под влиянием наркотиков, было вызвано критической дозой эфира. Получатель нашёл в себе силы записать его, хотя это было крайне сложно. Запись выглядела так: “Во всей вселенной пахнет нефтью” (Generation P). Насправді остання фраза належить відомому представнику британської аналітичної філософії поч. ХХ ст. Б.Расселу і являла собою мисленний експеримент, але Пелевін слушно окреслив суть проблеми: часто переживання самосмислу об`єкту здається можливим виразити лише в абсурдних, парадоксальних, алогічних висловах, і навіть так це вираження не позбавиться своєї умовності.

Тим не менш, поширеним і дієвим шляхом текстового вираження цих переживань є міф, побудований на архетипових структурах і символах, котрі змальовує нам наша підсвідомість. Ця форма використовується у різних рівнях вираження (не рівнях пізнання, а саме рівнях вираження – тих, про які говорилося вище, що безформна і безіменна Сила може водночас сприйматися як категоричний імператив і Перун), хіба що в науці її місце займають формули і деякі інші способи вербалізації.

Пропонуємо для «домашніх» розмірковувань невелику схему, яка не є дуже чіткою та універсальною, проте є спробою опису, чим виступає міф на кожному з рівнів вираження:

Містицизм міф як глибинне переживання

Філософія міф як конструкт

Езотерична (символічна) тео/космологія міф як символ

Екзотерична тео/космологія міф як упорядник норм

Поиск по сайту: