Заняття 10

Предмет: Історія

Тема: Історичний контекст руху

І. Вступні зауваження

1. Дане заняття є так само експериментальним, як заняття 8, оскільки сама концепція епохи, будуючись на академічно «вивіреній» історії ідей, відображає багато в чому погляд автора. Історіософія, історія ідей, історія культур є настільки варіативними в наш час дисциплінами, що визначити єдино правильне їхнє прочитання неможливо: відтак ми заздалегідь визнаємо можливість власних помилок і будемо тільки раді, якщо нам на них вкажуть.

2. Якщо заняття 5 було присвячене практично повністю хронології відродження Рідної Віри в Україні як факту, то в цьому увага головним чином буде звернена на речі більш глобальні та загальні. Однак загальній напрямок питань залишиться той самий: що спричинилося до того, щоб «цивілізовані» європейці раптом звернулися до власних (і не тільки власних) язичницьких коренів? Хто перший «кинув заклик» до відродження відкритого, свідомого язичництва, язичництва на рівні ідентичності (хоча як саме мав би позначати свою релігійну ідентичність історичний язичник – також питання проблемне)? Хто, може, навіть без заклику сумлінно став самотужки відроджувати споконвічні вірування?

ІІ. Домодерний період

1. Ще раз про твердження, яке раз за разом ми повторюємо: язичництво ніколи не помирало. У занятті 2 вже згадувалось, що під язичництвом більшість із нас розуміє природню духовність, проявлену в певній етнічній культурі; якщо ще звузити і конкретизувати це поняття – то під язичництвом ми розуміємо духовну складову традиційної культури певного народу. Нагадаємо також, що традиційна культура – це не та, якій вчать у школах і передають через книги чи телебачення. Це – культура, що була стихійно випрацювана самим народом за століття його існування і передавалась безпосередньо з покоління в покоління, від умільців-общинників до їхніх учнів та молодших ровесників. Ця культура (у будь-якого народу) представляла собою досить органічне ціле (навіть при наявності багатьох елементів, запозичених в контактах з іншими народами), яке відтворювалося рік од року й від од віку, сприймаючи адекватні інновації, котрі не руйнували її серцевини.

2. Християнство зачепило лише її поверхню, дуже небагато вплинувши на практики, суспільну мораль, архетипи свідомості, вміння бачити дива у повсякденні і тому подібне. Однак це стосується лише людей, які були носіями і передавачами цієї самої традиційної культури, а такими були передовсім «низові» стани населення, селяни й ремісники. Досить різкий соціальний кордон між ними і привілейованою шляхтою, дворянством, боярством, лицарством був багато в чому кордоном і культурним. Наскільки традиційною, а точніше – наскільки етнічними були практики книжників, панів, мандрівних лицарів та іншої привілейованої братії – питання не риторичне, але вирішується достатньо певно.

3. Відродження може бути там, де існує занепад, «розрив». Якщо селяни та ремісники вели язичницький спосіб життя і не особливо рефлексували на цей рахунок, то саме в середовищі людей відірваних від Звичаю могла зродитися ідея підірвати магістральний шлях європейської культури.

4. Відверто кажучи, свідоме звернення до язичництва у «високій» (не етнічно-традиційній) культурі з часів Ренесансу відбувалося постійно. Одна з найвидатніших постатей італійського Відродження Джованні Бокаччо у 1350-х роках написав «Генеалогію язичницьких богів» у 15 книгах (розділах). Його освічені сучасники мали язичницьку Античність за взірець до етичного та світоглядного наслідування. Втім, вони не молилися Юпітеру та Меркурію, а продовжували використовувати їх в дусі епохи – як алегоричні образи, скажімо, в алхімії.

5. Вартий згадки також Жан-Жак Руссо, який стоїть особняком серед «просвітників» XVIII ст., оскільки відомий своїми примітивістськими поглядами: його «природна людина», «шляхетний дикун», його ствердження самототожності «зі всією природою» ще стануть у нагоді тим, хто усвідомить, що технічний прогрес несе далеко не самі лиш переваги.

ІІІ. Модерн як потужний цивілізаційний імпульс

1. Однак для того, щоб звернення до язичництва стало популярним, поодиноких дивацтв окремих представників «еліти» було явно недостатньо. Вервечка язичницького відродження сьогодні має свій початок на межі XVIII-XIX ст., коли в Європі окреслився не те щоб злам попереднього цивілізаційного шляху, але потужний імпульс до нового способу життя. Усі елементи цього культурного вибуху міцно пов`язані між собою, тому ми означили б їх у формі п`ятьох «це був час, коли»:

- Це був час, коли почався промисловий переворот: поява крупних фабрик, виробництво в яких основувалось на використанні механізмів, машин, впровадження інших «досягнень науки» в економіку становили практичний бік різких змін в суспільстві.

- Це був час, коли освічені верстви були охоплені міфами Просвітництва: культом розуму, запереченням спадкових ієрархій, секуляризацією, себто позбавленням церкви впливу на суспільство тощо. Дійсно, секуляризація, особливо в середині ХІХ ст. (популяризація теорії еволюції тощо) охопила спочатку міське, а згодом потроху і сільське населення. Вона дала поштовх не тільки і не стільки позбавленню церкви впливу на суспільство, скільки до сумнозвісного «розчаклування світу», витісненню категорії священного за межі картини світу пересічного європейця загалом. Міфологія залишилась, але її міщанський вид – це зовсім не та могутня сила, що єднала народи з їхнім Джерелом, впорядковувала їхнє життя, давала змогу пізнавати світ і визначала їхню етику.

- Це був час, коли в Європі з`явилися ідеї націй, ідеї спільнот нового типу, а по мірі того, як ці ідеї підхоплювали і «низові» верстви – селяни, ремісники, робочі – нації реалізовувались, утверджувались як спільноти. Для того, щоб видобути чи не найголовніший підмурок цих ідей – міф про спільне походження - «будителям», зародкам національних рухів доводилось занурюватися в старовину, збережену етнічною традицією, зокрема її духовною складовою. Ми, язичники, добре повинні розуміти, що вони знаходили там, тіні яких забутих предків наспівували романтикам та слов`янофілам в нашому місцевому варіанті лісова пісня.

- Нарешті, це був час, коли панівні верстви почали утверджувати свій панівний статус не через своє походження (спадковий привілей), а через наявний статок – капітал, який вони могли всіма правдами і неправдами заробити на життя і з «низів» опинитися на самому вершечку «харчового ланцюга» суспільства. Відтак, дійсно зникають спадкові ієрархії, розповсюджується уклад під назвою капіталізм.

- Також саме з того часу з`являються такі звичні для нашого оточення явищ, як професійний спорт, туризм, телефонія, саме масові ЗМІ тощо.

Західні мудрагелі всю епоху, якій дали початок оці елементи цивілізаційного імпульсу, називається Модерном, себто «сучасністю». Зародившись як саме європейський варіант цивілізації, завдяки такому явищу, як колоніалізм, що прагнув перетворити всеньку планету на один величезний ринок і врешті досяг цього, Модерн розповсюдився на весь світ. Саме Модерн утвердив ту магістральну лінію, якою людство крокує і зараз: до максимальної емансипації особистості від будь-яких культурних (відтак і етнічних), гендерних, навіть фізіологічних обумовленостей, - до аморфної вселюдини без отчої землі, рідної мови, ідеї або віри, що перевищує її саму.

2. До чого це все написано? А до того, що вервечка ідей до нашого руху тягнеться від того ідейно-філософського напряму, котрий історично перший оголосив себе супротивником Модерну, - від Романтизму. Зазвичай кажуть, що Романтизм зародився у Німеччині, розідраній на клаптикові землі після того, як в ході Наполеонівських війн у 1806 р. розпалася Священна Римська імперія. Досить швидко він був підхоплений народами, котрі досі були малопомічені або низькооцінені на європейському поприщі, зокрема і в імперії Російській. Плодом його були і шотландські «Пісні Оссіана» Макферсона, і «Краледворський рукопис» В.Ганки, «Слово про похід Ігоря», що якраз було тоді наново віднайдене після московської пожежі 1812 р., «Русалка Дністровая», навіть збірки українських народних пісень, укладені М.Максимовичем, – це витвори одного ряду, діти однієї, бурхливої та гордовитої, матері. В живопису – прерафаеліти, стосовно яких, як і стосовно еллінофільського Ренесансу, у другій половині ХІХ ст. вперше почали використовувати термін «неоязичники» (W.James у 1868 р., J.A.Symonds у 1877 р., J.McCarthy у 1880 р.). Чи були ці митці справді язичниками? Ніщо не заважає нам стверджувати, що за духом своїм вони наблизились до стану природної духовності, однак якщо розуміти язичництво в якості духовного космосу етнокультури, то навряд чи – як представники «еліти», митці не наслідували етнічних практик від своїх батьків, за звичаєм, і, вочевидь, не намагалися відтворити їх з інших джерел. Цікаво, що у монографії «Пробуджена Енея. Європейській етнорелігійний ренесанс»

3. Г.С.Лозко здійснює Ґрунтовний аналіз новітнього, себто вже відродженого язичництва, але напрочуд обірвано пише про передумови цього ренесансу в Німеччині та Росії, де вони були чи не найсприятливіші.

Ґердер, Фіхте, Шеллінг та Шлеґель, багато інших талановитих інтелектуалів робили спроби віднайти відчуття «крові та ґрунту» (Рідної Землі), звернути увагу на метафізичну роль мови для народу (Рідної Мови); третій компонент, як можна здогадатися, полягав у пошуку рідної духовності (ідея Volkseele – «народної душі»). Переважна частина, втім, задовольнялась лютеранством як особливою, «національною», формою християнства. Тим не менш, у 1814 р. Е.-М.Арндт запропонував як один з засобів об`єднання німців відзначати давньогерманське свято літнього сонцестояння. Варто також згадати про австрійського мислителя другої половини ХІХ ст., Ґвідо фон Ліста, котрий активно розробляв царину аріософії (вчення про аріїв), включно з проектом вотанізму чи арманізму як відродженої езотеричної складової давньогерманської віри. Втім, на противагу зауваженням з деяких популярних видань, у своїй праці «Таємниця рун» фон Ліст згадує Христа ще досить тепло і поважно. Тема Ніцше та його філософського вчення є дуже складною і тут для її розгляду, на жаль, місця немає. Ідеї ж фон Ліста суттєво вплинули на зацікавлених в езотериці й теософії мюнхенські кола. Вже у 1900 р. Ланц фон Лібенфельс засновує Орден Нових Храмовників, що базував своє вчення та практику на арманізмі із залученням залишків друїдичних культів та спадщиною раннього індуїзму. Звідси дійсно можна починати ту лінію відродження язичництва в Німеччині, котру окреслює пані Лозко в «Пробудженій Енеї».

У Російській імперії інтерес серед дворянства до язичницької духовності спалахнув на тій самій хвилі Романтизму, далі ж розвивався в напрямку інтелектуальної опозиції самодержавству (згадаймо Пушкіна: «Волхвы не боятся могучих владык, // А княжеский дар им не нужен») і в пошуках подальшого цивілізаційного шляху Росії. Тут ми натрапляємо на слов`янофілів, котрі, хоч і мислили корінь «русской души» у християнстві, та все ж зверталися до фольклору, де неодмінно знаходили відбитки прадавньої віри. До слов`янської язичницької спадщини, точніше, до її соціальної складової, звертався також видатний теоретик анархізму П.Кропоткін. Поети-символісти російського «Срібного віку» - В`ячеслав Іванов, Андрій Білий, Олександр Добролюбов тощо – в той чи інший спосіб також зверталися до язичницької духовності: перший, наприклад, звертався до «окультурених» діонісійських практик, останній пішов у «хлисти» - цікаву народу секту, котра, вочевидь, всмоктала в себе досвід язичницьких екстатичних вправ. Велимир (Віктор) Хлєбніков свідомо змінив своє ім`я на давньослов`янське в якийсь момент своїх духовних пошуків, а пасторально-антимодерні мотиви Єсеніна, мабуть, знайомі кожному шанувальнику російської поезії. Таким чином, серед відірваних від живої етнічної Традиції дворянства та інтелігенції пошуки ремінісценцій язичництва почалися далеко не в другій половині ХХ ст. Детальніше з ними можна ознайомитись у дещо тенденційній статті Б.Фалікова.

5. Після І Світової війни розгортання магістральна лінія Модерну реактивно пришвидшується, а її всевладдя охоплює нові простори: в тому числі і наші землі. Якщо у початок нового століття українське (східнослов`янське загалом) село вступило в культурному плані із незначними рисами занепаду традиційної культури. Однак внаслідок прискореної модернізації (індустріалізація, поширення фабричної продукції, «ліквідації безграмотності» - «безграмотності» саме в модерному сенсі), різноманітних державних визисків і, звичайно, кількох десятиліть суцільного лиха покоління, що народилось вже у середині століття, не мало змоги відтворити цілісний комплекс традиційної культури, відтак сьогодні майже ніщо не означу нашу етнічну приналежність у повсякденні, ми відірвані від вервечки Звичаю.

ІV. Постмодерн як глобальна криза

1. По мірі того, як розгортався Модерн, розгорталася і лінія супротиву йому. Пані Лозко прагне «персоналізувати» історію відродження, намагаючись встановити конкретних осіб, що поклали б йому початок для кожної з націй: Вільгельм Стороста у Литві, Ернест Брастиньш у Латвії, Ян Стахнюк у Польщі, Едуард Какосян у Вірменії та, звісно ж, Володимир Шаян в Україні. Не заперечуючи того, що конкретно проголосити відродження язичництва безумовно мала певна особистість (більш того, дурістю було б приписувати язичницьку самоідентифікацію тому, хто її не мав чи не міг мати), ми б воліли розглядати ці особистості виключно в контексті епохи. Ідея відродження пройшла тривалий шлях у свідомості європейських націй, зродилася не на порожньому ґрунті, а втілюватися й набирати популярність почала стихійно.

2. Знаменно, що популярність ідеї язичницького відродження почала стрімко зростати вже тоді, коли після двох кризових десятиліть (1960-1970-і роки) в Західній Європі та США настав кінець Модерну – однак, не такий, що знаменує новий початок, а кінець у в`язкому, безвихідному місиві невизначеності. Саме в цю невизначеність потрапили й колишні радянські обшири у 1991 р. З одного боку в цій невизначеності зринає інформаційне суспільство з нанотехнологіями та генетичними мудруваннями, з іншого - споживацьке суспільство тілесного і душевного виродження, свавілля корпорацій-імперій, хижацьке висмоктування природних ресурсів і тому подібне. Оцю цивілізаційну невизначеність західні мудреці й назвали Постмодерном (післясучасністю).

3. Термін «Постмодерн» на сьогодні заїждженою наліпкою до різного роду приємних і не дуже явищ, і ця термінологічна неоднозначність, як не парадоксально, є також однією з ознак сьогочасної епохи. Плюралізм і поліфонія неймовірної кількості вчень, світоглядів, орієнтацій для дарують відродженому язичництву дещо вельми сприятливе: оскільки впевненість будь-кого у своїх доконечній правоті виглядає щонайменш смішно, відроджене язичництво може бути проголошене «ідолопоклонницьким відступництвом від істини» або ж «кроком у дикунство» заангажованими одиницями, але аж ніяк не загалом. Які ж іще можна виділити ознаки Постмодерну, важливі для нашої розмови?

1) Частково через вже згадане «розчаклування світу», а частково через такий складний ідейний процес, який називають «смертю суб`єкта» (через нього, наприклад, ми говоримо про традиційну культуру як про «сукупність практик», а не як про, скажімо, «невідчужувану ознаку» такої-то групи людей), у рамках міщанської новітньої міфології, тиражованої мас-медіа, з досі небаченою силою розповсюджується конспірологія, або теорія змови, згідно з якою всіма процесами, випадками, закономірностями, чим для християнської свідомості керував Ягве, тепер керують якщо не «жидомасони», то неодмінно «американські мондіалісти» або інопланетяни. На жаль, конспірологія – це одне з перших явищ, з якою стикається людина, котра прийшла до Рідної Віри. Говорячи про глобалізм (як також одну з суспільно-економічних ознак Постмодерну), ми цілком свідомі стосовно ролі міжурядових організацій, спецслужб і корпорацій-імперій, але жодна з цих форм не претендує на роль господарюючого і всевладного суб`єкта.

2) Ще «родовою хворобою» інформаційного суспільства є симулякри – це страшне слово означає всього-на-всього «копію без оригінала», щось, що ніби спирається на дійсність, апелює до неї, але немає в ній ніякого відповідника. Незважаючи на парадоксальність, до симулякрів відноситься величезна кількість оточуючих нас явищ: події, що конструюються ЗМІ, «аудіонаркотиків», «електронних цигарок». Симулякром є «Славяно-Арйиские веды», котрі ніби звертаються до якої «давньої традиції», але ми розуміємо, що такої традиції ніколи не існувало. Вельми своєрідний російський мислитель О.Дугін, якого ми ще не раз згадаємо, до симулякрів зараховував і «неоязичництво» як таке, не менш своєрідний український філософ О.Гуцуляк самого Дугіна у своїй дисертації зарахував до неоязичників.

3) Як і будь-який перехідний період, Постмодерн супроводжують есхатологічні марення: тобто передчуття «кінця світу», «великого переходу» тощо. Це і звичайні християнські очікування «царства божого», котрі в спрощеній формі масово популяризуються кіноіндустрією й загострюються у зв`язку із сюжетами на кшталт «календаря майя», «21.12.2012», це і більш цікаві форми. Передовсім, у другій половині ХХ ст. на базі теософії, спіритуалізму, «масового» (профанного) окультизму виник такий ідейний напрямок, як New Age (дослівно: Новий Вік). Варто пройтися великим (і навіть не дуже великим) містом, як побачиш анонси тренінгів, семінарів, практик псевдоезотеричного чи парапсихологічного ґатунку. Об`єднує «нью-ейджерів» в тому числі й очікування на «Еру Водолея» (чи «нову еру» з якоюсь іншою назвою), котра, на думку більшості «адептів», буде простором любові, миру на «новому рівні свідомості» (чим не «царство боже»?). Мабуть, також не варте розлогих описань те, наскільки New Age інтегрувався до Рідної Віри. Є ще прихильники технократії, кіберпанку та іншого технофутуризму. Вони далеко не завжди мислять існування «за межею», яку передчувають всі есхатологи, як щось благосне та сонцесяйне – згадаймо «Матрицю» чи класичний технототалітаризм в дусі Олдоса Гакслі. Принагідно можемо відзначити дивні, хоч і цікаві спроби поєднати відроджене язичництво з останнім напрямом – див. статтю Олексія Широпаєва «Неоязычество и “родноверие”» з фразами на кшталт: «Наш Ярило облачен не в лен, а в клепаный хром. Его солярность пахнет соляром и сталью. Он лыс от радиации, а мутация открыла в его челе третий глаз, лазурный, как небо Прародины…». Варто добре замислитися над тим, що насправді може висунути як альтернативу цим есхатологіям Рідна Віра, яка апелює до етнічної Традиції.

4) Невизначеність Постмодерну криє в собі ще одне протиріччя в плані ідейних процесів: це деконструкція, намагання розбити єдність звичної картини світу (уявлень про мову, націю, працю, медицину тощо), та холізму, намаганню звести зростаюче розмаїття отаких часток до нової цілісності, більш вільної та плюралістичної, шляхом синтезу або синкретизму. Причому, припускається сполука усього з усім: від поширення міждисциплінарних наукових студій (результатом яких є, наприклад, синергетика) до експериментальних робіт на кшталт «Дао фізики» Ф.Капрі, де принципи квантової механіки порівнюються з міфологічними уявленнями, до оригінального поєднання мистецьких стилів (схильність до еклектики), поєднання непоєднуваного. В.Крутоус впевнений, що «неоязичництво» народжується в самому жерлі перехрестя оцих двох тенденцій, а В.Бібіхін зазначає, що в «етнічному ренесансі», котрий постає на противагу глобалізму та універсалізму і елементом якого часто мислиться й відродження Рідної Віри, повернення до «старого» - не самоціль, а складова нового синтезу.

5) За прагненнями до побудови цілісної картини світу, яка не була б фрагментарною чи «одновимірною», крокує процес реміфологізації світу. Остання, однак, носить характер не загального «зачаклування світу», не підпорядкування виробленій спільнотою міфологічній структурі (етнічній міфології, що утверджує природню, язичницьку духовність), а плекання власних індивідуальних чи групових міфологій, котрі можуть бути як шляхом втечі від поточних проблем, так і їхнім переосмисленням («я поменял своё сознание с минуса на плюс», як співає С.Калугін). «Одновимірність» і споживацькість картини світу від цього, тим не менш, не зменшується. Питання ж про вторинне насправді цілісне «зачаклування світу» на сьогодні ставить лише відроджене язичництво, а також деякі «консервативні революціонери» на кшталт того ж Дугіна.

4. Отже, Постмодерн багатьма з тих, хто намагався осмислити його історіософську суть, називається «перехідним періодом», але в такому разі він повинен мати те, від чого відбувається перехід і до чого. З першим все ясно – це Модерн, імпульси якого успішно продовжують стигнути в тому, чим ми займаємось щодня; з другим все складніше. Про есхатологію вже було сказано. Ми можемо також чекати на сумне продовження світової стагнації, аж до цілковитого виродження людини в постіндустріальних умовах, можемо погоджуватись із класиками антиутопії стосовно майбутнього тоталітаризму, якого споживачі-виробники (у замкненому колі цих процесів) не будуть навіть помічати, можемо, нарешті, вірити в освоєння нових планет і нанотехнології. Все це, однак, буде лише продовженням тієї самої лінії Західної цивілізації, котра почала формуватися ще навіть задовго до Модерну.

Тим часом деякі розумники вивели вже навіть поняття «постпостмодерну», що зайвий раз свідчить про кризовий і занепадницький характер нашої епохи. На цьому тлі видаються абсурдними твердження, котрі висловлювались навіть нами раніше, що Рідна Віра то або «модернізоване язичництво», або що вона «потребує модернізації» і приведення у відповідність до сучасних умов. Навпаки, Рідна Віра є засобом, причому позитивним і вдалим засобом поборення сучасності. Мається на увазі не втеча від поточних проблем, ніби міщанське, споживацьке повсякдення є єдино можливою «реальністю», єдино можливим способом існування, а цілком свідомий на рівні особистості, сім`ї, групи (общини) кардинальний злам цивілізаційної парадигми. Ми в цьому не перші й не останні: науковці не дарма пишуть, що спільниками сучасних язичників у цьому є радикальні екологи й (що характерно для західних рухів) феміністки. Такий злам свого часу проголошували і «нові праві», і деякі «нові ліві», і прибічники «контркультури» (наприклад, Чак Паланік); практиком цієї ідеї був Теодор Качинський (відомий як терорист Унабомбер). Втім, Рідна Віра спроможна самотужки висунути концепти, орієнтири, альтернативи тому способу життя і мислення, які нас оточують.

Спадає на розум також розвиток метафори Освальда Шпенглера стосовно «присмерку Європи». Якщо сам автор жив ще у «сутінках», то Постмодерн – це справжня часоворотна північ, найнижча точка Залізного віку, як сказав би дехто. Наш рух в такому разі – рух у напрямку світанку; той варіант майбутнього, коли криза все ж буде успішно подолана, хоч і не «діалектичною протилежністю», яким мав стати, скажімо, марксистський соціалізм (саме марксистський), але рішучим і безжальним відрубуванням максимально можливої кількості імпульсів Модерну. Ось вам «кінець і знову початок», ось вам укохане вами «вічне повернення»!

Поиск по сайту: