Заняття 16

Предмет: Обрядова практика

Тема: Традиційні весняні свята українців

І. Особливості весняного циклу свят у слов`янській Традиції

1. Спеціально описувати Весну перед язичниками занадто банально – всі і так мають чудовий досвід пробудження й оновлення з першими паростями зелені, а найбільше – з гучними весняними грозами. Та й не тільки язичники: згадаймо, як швидко «день солідарності трудящих жінок в боротьбі за рівність прав та емансипацію» (історичний сенс 8-го березня) перетворився на просте «свято Весни», навіть у країні, де атеїзм і марксизм вважалися державними ідеологіями.

2. Як і будь-яка пора в Природі, Весна немає чітких меж; немає такого і в народних звичаях, щоб якийсь день чітко співвідносився з її початком, а інший – «обрубав» би її. Наші Предки намагалися побачити перші проблиски Весни ще на початку лютого, ототожнивши християнське за походженням свято Стрітення із місцевою прадавньою Громницею, котра, можливо, в язичницькі часи відзначалася в той день, коли в певному селі вперше у новому році чули грім. Перші за рік явища – грім, зелень, птахи, що повертаються з вирію, а також капель, танення снігу – загалом слугували Предкам живим свідченням настання Весни. Крім того, вони і самі намагалися посприяти її скорішому настанню, відтак весь початок березня займають «легенькі» в плані смислового навантаження обрядові дії, котрі зазвичай називаються закличками Весни (про них детальніше трохи далі). Як вже було сказано у попередніх заняттях, для язичницької свідомості дуже характерне уявлення про те, що людські обряди можуть вплинути на перебіг природних процесів, не заперечуючи їх, але саме сприяючи їм, як гарний садівник сприяє розквіту дерев. Сьогодні ми здебільшого кажемо про те, що за допомогою таких обрядів, ми утверджуємо самих себе у всесвітньому Ладі (гармонії), котрий не знає свавілля й випадковості, поширених у людському світі.

3. Два сюжети є спільними для всіх весняних свят: оскільки разом із Весною починався новий хліборобський рік, обряди спрямовувались на цілеспрямоване «програмування» гарного врожаю та сприятливих для цього умов (це перший сюжет); з іншого боку, у багатьох слов`янських говірках з Весною пов`язаний корінь -яр- (так називали і саму пору року, і окремі найбільш характерні для неї процеси), в Рідній Вірі під яр`ю ми розуміємо силу буяння, плодючості й розквіту, загалом – життєву снагу як таку. Обидва сюжети знаходили своє відображення у трьох обрядових формах: запалювання великих і високих вогнищ поблизу села, обходи самого села із різними священними і освяченими речами, а також буйні, галасливі, молодіжні ігрища часто з еротичним підтекстом, про що мова також піде далі. Завершення циклу весняних свят більш очевидне: його пов`язують із Купайлом, коли грайливе і яре весняне Сонечко (Ярило) ритуально помирає, щоб на наступний ранок постати у подобі зрілого Дажбога, що буде опікуватися врожаєм як його Божественний батько.

ІІ. Найбільш свята весняного циклу

1. Заклички Весни могли приурочуватись до тих днів наприкінці лютого – на початку березня, коли починав свистіти байбак (його свист часто чекали чомусь саме на 1 березня, день Явдохи-Плющихи у двовірській культурі), прилітали шпаки (4 березня умовно, Герасима-Шпаківника) або сороки (народ чекав їх 9 березня, коли попи в церквах відспівували «40 мучеників»). Закликати Весну найчастіше доручали діткам і підліткам - в кому з самих людей буяла життєва Весна. Найвідоміша обрядова дія із усіх Закличок – ігри малечі із печивом у вигляді птахів, яке підкидалося (чим вище, тим кращий буде врожай), обмінювалося, колективно з`їдалося, звичайно, і все це супроводжувалося простенькими замовляннями, в яких перераховувались усі ті принади, що несе із собою Весна (Старим дідам по кийочку, // Старим бабам по серпочку, // Малим дітям по яблучку, // А дівчатам по віночку, // А хлопчатам по батожку!).

2. У науковому середовищі сьогодні з`явилась мода критикувати усталені «романтичні» уявлення про двовірську культуру східних слов`ян: все частіше робиться наголос на грецькому походженні назви «Купало», латинському – Коляди та й Великдень також пов`язують із грецькою назвою «мегале гемера» (дослівно «Великий день»). Якщо в деяких випадках така критика є доречною, то стосовно Великодня Рідна Віра може сміливо висунути заперечення. Основною структурою нашого календаря є Коло і рівнобічний хрест у ньому, який проходить через зимове та літнє сонцестояння, весняне та осіннє рівнодення. Якщо до осіннього рівнодення з огляду на його меншу важливість для хлібороба дійсно складно підібрати якусь самобутню назву (використовуються Світовид, Таусень, Радогощ), то для інших трьох свят назви є цілком усталеними. Коли день стає великим? Тоді, коли його тривалість перевищує ніч, а це трапляється лише раз на рік – саме на весняне рівнодення. Втім, на всьому східнослов`янському просторі є й деякі альтернативи: Масляна у росіян (її асоціюють з весняним рівноденням з часів Рибакова чи ще раніше), Комоєдиця у білорусів. Ці варіанти чудово співвідносяться із природними особливостями наших країв: росіяни на весняне рівнодення проводжають Зиму, білоруси й поліщуки святкують пробудження ведмедя, а українці (та й південні росіяни також) завдяки своїм південним широтам вже відзначають остаточну перемогу Весни. Великдень є не окремою точкою Кола Сварожого, а цілим комплексом пов`язаних між собою свят. Починається він із Вербиці (останньої неділі перед рівноденням), коли родовичі беруть наснажену яр`ю і освячену водою вербову лозу й шмагають нею один одного, діточок та й всіх, кого доведеться – тим самим вони «повідомляють» здоров`я та розквіт лози своїм «жертвам» (Будь великим, як верба, // А здоровим, як Вода, // А багатим, як Земля). Передвеликодній тиждень, що християни у своїй «пасхальній» обрядовості називають «страсним», вочевидь, з язичницьких часів був позначений великою кількістю очисних обрядів: повинна була бути очищена вся хата, дбайливо омите тіло (Чистий четвер) тощо. Перша неділя після весняного рівнодення власне і вважалася Великим днем; днем, коли Божич-Коляда з «дитини» стає ярим «юнаком», тепло Сонця стає достатньо могутнім, щоб зігріти Матінку-Землю. Детально описувати обрядовість самого Великодня ми не бачимо особливого сенсу: вона добре збереглася у двовірській культурі, більш того, у фрагментах підтримується навіть в сучасних містах (освячення крашанок і писанок, ігри малечі з ними). Відзначимо такий момент, що порівняно недавно (початок ХХ ст.) у тих же містах, не кажучи вже про села, побутував звичай ставити на Великдень гойдалки, які одразу поставали у центрі молодіжної уваги й ставали предметом змагань: хто сильніше розгойдається, хто зробить «сонечко», - той матиме успіх; а саме розгойдування, як відзначають етнографи (див., напр., Г.К.Кожолянко) повинно було сприяти потужності та інтенсивності духу Весни. У перший понеділок, крім ритуалів обливання один одного Водою (пор. із Схемою-1, де стихією Весни є саме Вода), у північних регіонах України широко побутувало волочебництво (від слова «волочити»). Молодь або навіть дорослі чоловіки обходили село, тягнучи за собою рало, колоду чи щось на те подібне, співали спеціальних волочебних пісень (на кшталт колядок, щедрівок тощо) і тим самим завершували «розносити» по хатах благу вість про настання Весни (за весняним рівноденням у церковному календарі закріплено свято Благовіщення). У наступний шесток (або неділю, а іноді й вівторок) після Великодня справляється велике поминальне свято – Радуниця, або Гробки. В силу неминучості й особливої уваги всіх суспільств до смерті це свято збереглося й сьогодні, однак часто у спотворених формах (п`янки біля могил). Але на цьому Великодній комплекс не завершується. В Україні іноді кажуть, що є три Великодні: власне Великдень, Рахманський і Навський. Рахманський Великдень, або Права середа, справляється в середу між 20 і 25 днем опісля Великодня (тобто припадає приблизно на середину квітня). Це самобутній звичай Західної і Правобережної України, відзначений багатьма етнографами ХІХ ст., полягав у пусканні шкарлупи від крашанок та писанок на річкову воду – за течією вона повинна була допливти до рахманів (звичайно, в Рідній Вірі їх прийнято ототожнювати з індійськими брахманами, уособленням тих індоєвропейських племен, що колись вийшли з Дніпро-Волзького межиріччя на схід; народ розумів їх просто як «праведних людей»). У деяких течіях українського Рідновір`я цей день також називається святом Прави як Божественного закону, що рухає Вселенську коловерть.

3. Наприкінці березня – на початку квітня низка днів присвячена пробудженню духів Природи та Її окремих місцевостей: Лісовика (30 березня, двовірськ. Іоанна Листвичника), Водяника (3 квітня, двовірськ. Микита-Водопол), Русалок (7 квітня, двовірськ. Акуліни). Але головним святом квітня-місяця є, безперечно, Ярила Зеленого/Буйного. Як про те вже неодноразово мовилося, Ярило втілює в собі містичну єдність весняного Сонця й Духу рослинності, котрий відіграє найважливішу роль у житті людей в цьому уділі річного кола. У двовір`ї це свято пов`язується з Юрієм, він же Георгій/Єгорій Переможець, Змієборець. Слов`янська Традиція зосередила в цьому святі дуже багато смислів: це і перший вигін худоби на пасовисько (до речі, на цей випадок поганяли все тією ж вербою), і прохання до Неба/Бога/Великої Матері про «ключі», щоб «відімкнути», «відперти» Землю після зимового сну, і (подекуди) запліднення самої Землі. Ярило, котрий «відпирає» Землю, уявлявся у вигляді парубка на коні, що у правиці тримає жмут колосся, а у лівиці – людський череп, тим самим втілюючи оту саму єдність сил Дажбога і Велеса. Все це супроводжувалось молодіжними гуляннями на луках та галявинах, воїнськими чи напіввоїнськими розвагами і змаганнями, а вночі чекали на розгул вовків, бо Ярило та його двовірські «спадкоємці» вважався «вовчим пастирем». Вочевидь, це теж пов`язано з образом ярого, лютого, могутнього звіра – справжнім втіленням грізних аспектів весняного духу. Грізність Ярили врівноважувала м`якість і лагідність його пари, часто сестри, - Лелі. Власне, Лельник передував святу Ярила. До нас дійшла величезна кількість веснянок, гаївок, весняних ігор, котрі в повній мірі використовувались сільською молоддю, щоб причастити себе до сил розквіту й плодючості.

4. Усі ознаки весняного Духу, як його розуміли слов`яни, поєднували в собі Зелені свята, або Русалії. Сьогодні вони прив`язані до християнського свята Трійці (50-й день після Великодня), раніше, вочевидь, були місцевим різновидом загальноєвропейських травневих гулянь (Бельтейн кельтів, Вальпургієва ніч у германському двовір`ї, свято Майї у Греції тощо). Вважалося, що початок травня є часом найбільшого розгулу Русалок, ігри котрих вздовж берегів річок могли стати фатальними для людини, що мимохіть опинилась поруч. В якості треб Русалкам молодь або й старші жінки розвішували по берегах річок та на лісових галявинах різнокольорові стрічки. З іншого ж боку, лісовою та польовою зеленню уквітчували хату, а також нерідко обирали «найгарнішу дівку на селі», уквітчували її також і з нею обходили все село, в черговий раз бажаючи здоров`я та блага сусідам (це називалося «водити Куща»). Крім того, саме на Зелений тиждень припадає у більшості країв Навський Великдень (в інших випадках він ототожнюється з Чистим четвергом), він же – Весняні Діди, друге велике поминальне свято у цю пору року.

5. Присутність нав`їв, потойбічних сил, сприяло тому, що буйство духів Природи переходило на людей. Як вже було сказано, для травня-червня для слов`ян надзвичайно характерні розгульні обрядові ігри з еротичним, навіть оргіастичним підтекстом – звірині розігри, замочування дійниці тощо. Хай ця інформація буде сприйнята не як заклик відтворювати дані елементи Рідного Звичаю у сьогоденні, а як пропозиція зрозуміти і осягнути сенс дійств такого роду. Справа в тому, що в такий спосіб, крім стимуляції плодючості (бо у міфологічній свідомості «все впливає на все»: Природа на людину, людина чи пара на Природу), оцей тимчасовий вихід за межі усталених норм, ненормативна поведінка, яка в інший час каралася б громадою, у цей момент річного кола, по-перше, дозволяла людині, знов ж таки, причаститися до тих сил і процесів, що відбувалися у Природи, а по-друге, «спустити пар», запобігаючи спалахам ненормативної поведінки в інший час.

6. Весняне буяння досягає апогею на Купайла – у чарівну ніч шлюбу Батька-Неба і Матері-Землі. Ярило як уособлення самої ярої, лютої, гіпертрофованої плодючості (що виражається у традиційно великому «чоловічому органі» обрядової ляльки, задіяної в обряді) повинен символічно «померти», щоб наступного ранку постати зрілим «чоловіком» - літнім Дажбогом. Родовичі ж звертаються до пожинання плодів власної праці за весь цей весняний період; праці, священним фоном, опорою для якої насправді й були всі описані свята й обряди, - вони насичували її, давали наснаги і сподівання, що плоди будуть справедливою винагородою по мірі кожного.

Поиск по сайту: