Заняття 3

Предмет: Богознавство, Рідновірська етика

Тема: Про Рід та родину

І. Коли рідновіри хочуть найбільш загально означити своє уявлення про Бога, то кажуть: Род. Під цим криється твердження, згідно з яким весь Всесвіт, вся жива Природа (а неживої Природи у свідомості язичника не існує), все суспільство поєднане родовими зв`язками чи перебуває у тих зв`язках, які ми могли б ототожнити зі звичним для нас родовими. Род – це утвердження первинної єдності всього Сущого, образне означення того стану, який мав місце того, як все почало бути.

ІІ. Рідні Боги як Предки

1. Ми славимо і шануємо Рідних Богів як Лики Рода Всебога, що «опікуються» певними ланками Всесвіту, і як Сили, що творять, підтримують, руйнують та відроджують цей Всесвіт. Ми говоримо про Рідних Богів як про старших у своєму роді (тепер у загальноприйнятому значенні цього слова). Слідом русичами зі «Слова про похід Ігоря» ми називаємо себе «онуками Дажбожими». Чи слідує з цього, що ми буквально виводимо свій родовід від Сонця (рівно як від Неба, Землі, грому)? Деякі спритні рідновіри використовують це як засіб опертя на академічну науку, зокрема на теорію еволюції. В цьому насправді можна вбачати відсилку до того, що життя на Землі зародилося наче зокрема під впливом сонячного випромінювання. Однак мова-то йде насправді про інше. Говорячи про своє походження від Неба і Землі, Води і Вогню, Вітру і грому, ми стверджуємо, що людина є невід`ємною частинкою і дитиною Природи, не вищою і не нижчою, не кращою і не гіршою, але дитиною. А зовсім не істотою, що за душею своєю належить нібито до якогось зовсім іншого світу, ствердження чого почалося від філософів-людиноцентристів. Дитина і частка Природи зовсім не обов`язково повинна керуватися інстинктами і рефлексами; хіба воля, почуття і людський розум, якими ми дійсно переважно керуємось, не є такими самими породженнями Природи?

2. Крім того, персоніфіковані образи Богів (тобто утворені вже у людській свідомості та збережені у Звичаї форми, в які втілюють безформні та безіменні Сили) є певною мірою «останніми в нашому роді». Себто вони є винесеними «назовні» ідеалами колективної свідомості народу, прагнення дорівнятися до яких є для людини природнім.

ІІІ. Рід Небесний

1. Рідні Боги як старші в нашому роді та наші «історичні» Предки разом відносяться до Роду Небесного. Локалізація його, тобто де слов`яни традиційно розташовували «той світ» - питання до наступних занять.

2. Важливим тут для нас є дещо інше. Більшість, якщо не всіх, рідновірів на певному етапі цікавить питання, чи існувало у Звичаї слов`ян уявлення про коловерть перероджень, себто реінкарнацію? Вочевидь, саме уявлення є характерним загалом для народів, особливо землеробських, що живуть у помірному кліматі й щороку спостерігають за циклічними змінами довколишнього середовища. Сама Природа «підказує» цим народам їхню Правду, ті аспекти дійсності, які вони приймають до свого світогляду. Натомість, такі уявлення важко знайти в Давньому Єгипті та Месопотамії, де, незважаючи на розвинене землеробство, циклічність природних змін виражена слабко. У багатьох т.зв. «диких» племен тропічних і субтропічних зон існують здебільшого уявлення про переселення, а не про переродження душі.

3. Чим можна це підтвердити відповідно до слов`янського ґрунту? Обряди переходу, особливо ініціація (посвята) та одруження, мають два великі етапи: етап виключення з попереднього стану і етап включення до стану нового (між ними також виділяють етап власне переходу межі). Але не зовсім все так відбувається у традиційній слов`янській поховальній обрядовості (мрець виключається зі стану живих людей, але немає обрядів включення його до нового стану, здебільшого є лише натяк на зустріч душі померлого з Предками) та родильній обрядовості (новонароджений проходить лише етапи включення до світу живих людей). Цілком очікувано для язичника і, можливо, не зовсім очікувано для науковців, ці два види «неповного» переходу виявляються взаємопов`язаними. Приклад: слов`яни і не тільки вони перев`язували померлому руки та ноги; а новонародженому обов`язково проводили ножемчи іншим гострим предметом між руками і ногами, вочевидь, розрубуючи пута, що його ними в`язали наприкінці попереднього життя. Тобто корені родильної обрядовості, її етап виключення з попереднього стану відшукується саме у поховальній обрядовості, і навпаки: закінчення поховальної обрядовості – у родильній.

Кого зацікавили подібні приклади – радимо звернутися до вичерпуючої монографії А.К.Байбуріна «Ритуал в традиционной культуре. Структурно-семантический анализ восточнославянских обрядов» (СПб., 1993), зокрема до розділів «Нечеловек – человек», «Живой – мёртвый».

4. Тут можуть виникнути заперечення: адже у слов`ян широко розповсюджена система поминальних днів та обрядів. І якщо конкретні Предки приходять до нас кожного року, то як вони можуть перероджуватися у наступних поколіннях? Звернемося до ще одного цікавого уявлення, відомого з фольклору. Віктор Петров, український етнограф першої половини ХХ ст., звернув увагу на те, що в голосіннях (обрядових плачах за померлим) до одного мерця може відбуватися звертання у множині; мати, що голосить за донькою, раптово ототожнює її з ненародженим чи померлим раніше сином («синку мій, донечко…»). Це привело дослідника до думки, що в цьому закладене підсвідоме уявлення про Предків як нероздільну цілокупність, як «соборну душу» померлих і ненароджених. Адже під час «гробків», чи Радуниці, після Великодня ми передовсім поминаємо нашу пам`ять про конкретну людину, що жила біля нас чи біля наших батьків; а на святкову вечерю на Різдво, коли на стіл ставиться окремі набори для предківських душ, ми рідко запрошуємо конкретних Предків, кажемо просто: для Дідів. Вочевидь, що хтось із нашого роду таки перебуває на той час у «соборній душі», не втілений у світі Яви, тож він і приходить до нас на вечерю, як ми на те заслугували.

IV. Родова пам`ять

1. Ще один популярний і цікавий момент пов`язаний із явищем Родової пам`яті. Взагалі у Рідній Вірі визнається два види досвіду, що передається (саме передається, не отримується) не через світ Яви. Це передовсім досвід індивідуації нашої душі у попередніх життях, тобто те, наскільки ми просунулися у пізнанні й розкритті себе до цього втілення. І це Родова пам`ять, яку не слід плутати із культурним і навіть ментальним Звичаєм. Для нас не так важливо, передається вона з кров`ю, свідомістю чи дійсно передається, транслюється з тієї ж «соборної душі»; важливо те, як проявляється і чим допомагає вона нам тут і зараз.

2. Ми, міські мешканці, оволоділи комп`ютером та Інтернетом, але забули найпростіші речі, забули, як прогодувати себе, минаючи весь отой ланцюг посередників, що існує зараз, минаючи «високі технології», від яких ми наскрізь залежні. Нам потрібно заново вчитися своїми руками вирощувати хліб. І якщо ми дійсно почнемо цьому вчитися, маючи розкриту Родову пам`ять, то, звісно, нам доведеться оволодіти багато чим, але щось всередині нас підказуватиме, що вірно, а що – ні. Можна назвати це інтуїцією, а можна, воліючи глибше пізнати суть цієї інтуїції, назвати її саме Родовою пам`яттю. Якщо ми візьмемо в руки замість автомата шашку чи шаблю, то, вочевидь, нам доведеться вчитися, як нею користуватися; однак руку нащадка козацьких родів (знов ж таки, при розкритій Родовій пам`ятті) щось вестиме і спрямовуватиме так, як воно повинно бути.

3. Отже, як розкрити її? Це питання торкається загальних духовних орієнтирів Рідновір`я. Те, про що вже говорилося минулого заняття: наближення свого життєвого ритму до ритму життя наших предків. Вставання якщо не з Сонцем, то й не опівдні; лягання спати не о третій ночі; вслуховування не стільки у «dub-step», «r`n`b» чи «heavy metal», скільки в автентичний слов`янський спів (хоч часто він виконується нашою ж мовою чи її діалектом, однак у вкрай незвичному ритмі, він є незрозумілим. нерозбірливим для «правнуків поганих»); наближення свого повсякденного одягу до етніки – не тільки в плані візерунків, але й в плані матеріалу, покрою; нарешті, найголовніше – знання свого родоводу, безпосередньо пам`ять про Предків.

4. Крім того, Родова пам`ять має особливість спонтанно пробуджуватися в екстремальних ситуаціях, а також у дітей, чия свідомість ще не замулена «модою», концепціями та власними заморочками. Достатньо поширеними є експерименти, в ході яких на прохання психолога намалювати довільний візерунок, діти 4-5 років малювали візерунки, достатньо близькі до звичаєвих українських.

V. Рід як цінність

1. Не так давно автору довелося читати лекцію на тему етнічної та расової самобутності у націоналістичному середовищі. Звичайно, присутніх найбільше цікавило питання, чи мають етнос та нація генетичну, кровну основу. Одним із аргументів за це, який прийшов з аудиторії був такий: навіть у часи, коли на теренах Східної Європи жили не племена чи союзи племен, а великі народи, члени яких не могли знати один одного в обличчя, рід серед широких селянських верств залишався первинною спільнотою та цінністю. Важко зрозуміти, як звідси можна виснувати генетичну основу етносу, але сам факт є незаперечним.

2. Продовження верві, тобто лінії життя, роду є категоричною необхідністю не тільки у справі «порятунку білої раси», але й просто за Звичаєм нашого народу. Людина продовжує себе в своїх дітях, а це навіть у християнські (двовірські) часи налаштовувало носіїв Звичаю на те, що вони, хоч і не переродяться, але все одно залишаться в світі Яви. І навпаки, той, хто не продовжував свій рід, хто чинив проти нього злочин (скажімо, аборт чи самогубство – ставав закладним мерцем, рос. заложным покойником), - прирікав себе на зневагу і забуття.

Хотілося б тут звернутися до зовсім не українського тексту, однак який цілком відповідає духу того, про що йде мова. Антуан Сент-Екзюпері у «Планеті людей» пише таке:

«В селянському роді людина помирає лише наполовину. У визначений час життя розпадається, ніби стручок, віддаючи зерна.

Одного разу мені довелося стояти з трьома селянами у смертного ложа їхньої матері. Це було гірко, що говорити. Другий раз рвалася пуповина. Другий раз розв`язувався вузол, що з`єднував покоління з поколінням. Синам раптом стало самотньо, вони собі здалися невмілими, безпорадними, більше не було того столу, за який на свято сходилась уся родина, того магніту, котрий їх усіх притягував. А я бачив, тут не тільки рвуться з`єднувальні ниті, але й другий раз дається життя. Бо кожний з синів у свою чергу стане головою роду, патріархом, довкола якого буде збиратися родина, а коли прийде строк, і він у свою чергу передасть кермо влади дітлахам, що грають зараз у дворі.

Я дивився на матір, на стару селянку з обличчям спокійним і суворим, на її міцно стиснені губи – не обличчя, а маска, викарбувана з каменю. І в ньому я впізнавав риси синів. Їх обличчя – зліпок цієї маски. Це тіло формувало їх тіла – чудово виліплені, міцні, мужні. І ось воно лежить, позбавлене життя, але це – безжиттєвість оболонки, що розпалася, з якої вийняли зрілий плід. І в свою чергу її сини й доньки з плоті своєї зліплять нових людей. У селянському роді не вмирають».

VI. Лад у родині

1. На сьогодні тема родинних відносин і відносин між статями є дуже популярною та обговорюваною, тож ми хотіли б звернутися лише до одного їхнього аспекту. Уявлення про те, що людина і кожна жива істота складається з чоловічого і жіночого початків, знову набуло значного поширення (в тому числі завдяки New Age).

Звичаєвість цього уявлення може поставити під сумнів хіба що найзапекліший скептик. Якщо такі знайдуться, відсилаємо до Інтернету, де при бажанні можна знайти відео початку з етнографічної експедиції Сибірського культурного центру до Павлоградського району Омської області на початку 2000-х років. Там 80-літня бабуся з українським прізвищем та вимовою, котра чути не чула ні про які «нью-ейджі», «тантри» і тому подібне, розповідає, що пояс – то «жіноча сила у чоловіку», а «фартух – чоловіча сила у жінці» (відео знаходиться у Youtube за запитом «Народна одежда – Омская область»).

Ці первні у людині перебувають не у рівному співвідношенні: відповідно до статі один з них переважає, інший же врівноважує його.

2. Загрозливою особливістю нашого часу стало те, що жіночий первінь почав переважати у великої частини чоловічого населення «західного світу» й України в тому числі. Від цього вони зовсім не обов`язково стають геями, навпаки, це пересічні люди з оточення кожного з нас. А чоловічий первінь відповідно почав переважати у жінок. Якщо говорити складними словами, відбувається процес фемінізації чоловіка та маскулінізації жінки.

3. Достатньо дивно на цьому фоні виглядає нарікання багатьох чоловіків на феміністичний рух. Сучасний «феміністичний» образ жінки, зрештою, є повним крахом первинної ідеї фемінізму – ідеї, згідно з якою чоловік не повинен визначати критерії жіночності й змушувати жінку бути «жінкою» відповідно до своїх уявлень про це. Натомість, образ «бізнес-вумен», як і образ обкуреної маргіналки, повністю вкладається у моделі поведінки та образ життя, який радше відповідає чоловічій природі. Тобто внаслідок емансипації «цивілізована» жінка, на жаль, не стала більш жіночною, однак почала лише добровільно наслідувати образ чоловіка, вважаючи, що в цьому полягає досягнення рівності (це, вочевидь, зовсім не так).

4. Безумовно, що справа також і в уявленнях про чоловічу природу, чоловічність (рос. мужескость): зокрема, на пострадянському просторі стала поширеним думка, що «справжній чоловік» - це грубий алкаш, який пройшов армію й розмовляє матом. Саме такий образ виринає з поширених в Інтернеті картинок з підписами «Здається, ми забули, як повинен виглядати справжній чоловік». І дійсно, забули.

5. Звертаючись до образу чоловіка і жінки з народного Звичаю, ми бачимо рівні та взаємодоповнюючі постаті, однак кожна з них на своєму місці. Чоловік в половину плеча попереду жінки, він прикриває і захищає, але аж ніяк не закриває для неї обшир попереду. Жінка ж насправді захищає його зі спини, а це не менш важливо і відповідально. Вони не диктують один одному, якими бути, адже чоловік краще знає, що таке чоловічність, а жінка – що таке жіночність.

6. Ми підводимо до цілком конкретної думки. Ладу в родині, общині, країні не буде, доки існуватиме означений дисбаланс. Ні в якому разі ми не наважуємось дати свої критерії чоловічності й жіночності, однак закликаємо слухачів (читачів) в обов`язковому порядку при нагоді зануритися в себе, відкинувши стереотипи, концепції, вподобання, - і з внутрішньої тиші самим виснувати (відповідно до статі), у чому ж полягає чоловічність та жіночність.

Поиск по сайту: