Заняття 6

Предмет: Богознавство

Тема: Теологія Мокоші

І. Історичні джерела про Мокошу

1. Дослідження образу Мокоші, опис та згадки про неї можна знайти в багатьох книгах та статтях зі слов'янської міфології. Але якщо відкинути всі домисли, здогадки, висновки за аналогією та реконструкції, то виявляється, що час разом із панівною християнською ідеологією зробили свою справу: інформації про Мокошу, яка збереглась до нашого часу, дуже мало.

2. Одне з джерел вихідної інформації про Мокошу – це «Повість минулих літ». В її Іпатіївському списку є така згадка про Мокошу: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош», - таким чином, автор згадує Богиню серед т.зв. «пантеону Володимира», але розміщує її останньою в списку.

3. Також доречно звернути увагу на переклад повчання візантійського богослова та оратора Григорія Назіанзина (Богослова). Деякі його проповіді та повчання були перекладені (можливо, у Києві) з грецького оригіналу на церковнослов'янську мову з певними авторськими доповненнями перекладачів і збереглися у рукописах. У перекладі відомого повчання Григорія Богослова «Слово об идолах» є згадка про слов'янську Богиню Мокошу в такому контексті: «…тем же Богам тpебy кладyть и твоpять и словеньскый язык: вилам и Мокошьи диве, Пеpyнy, Хъpсy…». Залишилось невідомим для дослідників, як розуміти розміщені поряд два слова - «Мокошьи диве». Б.О.Рибаков писав стосовно цього: «Это может быть пеpечислением двyх pазных богинь – Макоши и Дивы (женской паpаллели Дивy-Дыю), но с pавным пpавом может быть и опpеделением – Макошь-дива, т.е. Макошь-богиня». З дослідженням наступної згадки про Мокошу у «Слове об идолах»: «мажють Екатию богыню, сию же девy твоpять, и Мокошь чтyть…», – справи йдуть набагато краще. Звичайно, що образ грецької Богині Гекати-Екатії в античному світі пережив досить складну еволюцію, але в часи Григорія Богослова під впливом християнської ідеології вона уявлялася грекам як Богиня певного кривавого культу. Основне направлення в повчанні «Слова об идолах» було проти кривавих жертвоприношень античного язичництва, тому досить зрозуміло, що під час його перекладу на церковнослов'янську мову, таке порівняння слов'янської Мокоші з грецькою Гекатою не викликало здивування. Тим більше, що Мокошу в складі пантеону Володимира розміщували поряд з священним собакою Симарглом, який асоціювався з вогненним жертвопринесенням.

4. Для реконструкції загадкового образу Мокоші доречно звернути увагу на не менш загадковий та дивовижний артефакт стародавньої культури слов`ян – так званий Збруцький кумир, знайдений у 1848 р. біля сучасного смт. Гусятин (Тернопільська обл.) у річці Збруч. Кумир має чотири грані, кожна з яких поділена на три яруси, які зазвичай співвідносять з трьома світами. Верхній ярус кожної грані відображає певне Божество, причому на лицевій грані – Богиня із рогом достатку, яку Б.О.Рибаков і ототожнював з Мокошею, Матір`ю Врожаю (крім того, за його трактовкою, на кумирі зображено Перуна, Ладу, Дажбога і Велеса (на нижньому ярусі).

ІІ. Образ Мокоші у Двовір`ї

1. Сьогодні більшість дослідників вважає, що в результаті цілого ряду складних явищ на Русі до початку XIII ст. створилося і в селі, і в місті своєрідне двовірство, при якому село просто продовжувало своє прадідівське релігійне життя, вважаючись хрещеним, а місто, прийнявши багато що з церковної сфери і широко користуючись соціальною стороною християнства, не забувало свого язичництва з його багатою міфологією, укоріненими обрядами і життєрадісними карнавалами-ігрищами. Крім того, як висловлювався про причини переходу культу староруського Бога-Громовика у культ відповідного християнського святого російський релігійний філософ М.Ф.Федоров: «христианство могло победить Перуна, только заменив его Ильей».

2. Практично загальновизнаним і в науковому, і в рідновірському середовищі є те, що образ Мокоші у Двовір`ї заступив образ Параскеви П`ятниці.

3. Згідно з життєписами християнських «святих», Параскева народилася в роки царювання імператора Діоклетіана у містечку Іконій (Мала Азія, зараз Туреччина) в сім'ї багатого сенатора, але вже в ранній юності присвятила себе аскетичному життю. Її батьки були ревними християнами: вони жили і особливо шанували день хресних страждань Ісуса – п'ятницю, тому і назвали дочку, що народилася, Параскевою (від давньогр. Παρασκέυε – «духовна підготовка, зміцнення», також «канун»). Коли імператор Діоклетіан почав гоніння на християн, Параскева була схоплена, зазнала жорстокі муки і була обезголовлена. У якості «святої» вважається покровителькою полів та худоби, а також цілителькою тіл та душ людських. Крім того, християнська церква шанує також Параскеву Римську (ІІ ст.) та «преподобну» Параскеву, або Петку Сербьку (ІХ ст.).

4. Слід зауважити, що на відміну від інших народів, поширення християнства на Русі наштовхнулося на досить сильне, хоч і пасивне та таємне, протиборство руських жінок. Якщо німецькі історики християнства писали про те, що християнство за своє швидке та успішне розповсюдження повинно завдячувати жіночій статі, то на Русі можна спостерігати зовсім протилежне явище. Історик християнства С.І.Смірнов пише з цього приводу: «Если в нашем народе после его крещения долго жила старая религия, то несомненно этому сильно содействовала женщина – “бабы-идоломолицы” или “бабы богомерзкия”, которые втайне поддерживали языческие культы». Досить добре закріпившись на державному рівні, християнство ще не одне століття намагалося проникнути в сімейний побут слов'ян, але руські жінки відповідально поставились до виконання свого священного обов'язку – збереження домашнього вогнища. Беззаперечно, в жіночому середовищі мала місце значущість Мокоші. У рукописі XIV ст. з північно-східної Русі говориться про те, що до Мокоші таємно моляться жінки – «идоломолицы», не лише з бідних людей, але і «богатыхъ мужии жены».

5. У східних слов'ян безпосереднім продовженням образу Мокоші було персоніфіковане представлення непарного дня тижня – П'ятниці – «льняниці», «бабиної святої П'ятниці», що займається прядивом. Велику шану до Богині перейняла Параскева-П'ятниця. Це випливає з того, що їй був присвячений особливий день кожного тижня, і, як вважалося, Параскева ретельно стежила за дотриманням законів цього дня. Образ П'ятниці представляється як двоякий: при порушенні заборони, з нею пов'язаної, вона страшна. Заборони ці пов'язані з тими ж основними ознаками і функціями, які характерні для Мокоші: в п'ятницю заборонено прясти.

6. Параскева П'ятниця, як і Мокоша, була пов'язана з водою – з цілющими джерелами і колодязями, які пізніше стали називати «п'ятницькими джерелами». В християнські часи на таких колодязях продовжували ставити дерев'яні скульптури П'ятниці. Вони представляють значний інтерес для з'ясування древніх витоків іконографії П'ятниці (у зіставленні з Мокошею). Беззаперечним є факт, що зображення Параскеви включає поняття священної земної вологи (Матері-Сирої-Землі). Більш того: вода, землі і Параскева тотожні – про це свідчать легенди про ікони Параскеви П'ятниці, які невідомо як і чому являлися в джерелах. Ті ж давні уявлення про образ Мокоші-П'ятниці могли відбитися і в звичаях, які були зафіксовані ще XIX столітті – це переконання людей, що в п'ятницю не можна купати дітей; хто не постить в п'яту п'ятницю – може потонути. П'ятниці приносили жертву, кидаючи в джерела тканини, льняний кужіль, нитки і овечу шерсть.

7. У день «святої» Параскеви (28 жовтня) в церкву приносили для освячення різного роду плоди, які опісля зберігалися у будинках як священні предмети. Цим звичаєм Б.О.Рибаков пояснював навіть наявність рогу достатку (в античному мистецтві часто наповнений плодами) в руці Мокоші на Збруцькому кумирі. Також в цей день в церкву на освячення приносили «обтріпану первину льону».

8. П'ятниця вважалася, окрім усього вказаного вище, і покровителькою торгівлі. У Новгороді в 1207 році була побудована церква П'ятниці на Торгу. На рубежі XII і XIII століть церква П'ятниці на Торгу була створена в Чернігові. У Москві в торговому Мисливському ряду існувала церква П'ятниці. Взагалі торговим, базарним днем на Русі з незапам'ятних часів була п'ятниця.

9. Б.О.Рибаков намагався в деякій мірі по-любительськи констатувати існування віри у 12 особливих п'ятниць в році й особливого апокрифічного п'ятничного календаря. Поза його дослідженнями, втім, річний розподіл дванадцяти п'ятниць по усіх 52 тижнях року жодного разу не притягнув уваги дослідників руського народного календаря.

10. Цікавими в цьому світлі є слова відомого українського мислителя й науковця О.О.Потебні: «Во многих местах Малороссии существовал обычай, еще в мое время, водить по деревням женщину с распущенными волосами, под именем Пятницы».

11. Доречно звернути увагу на те, що велика кількість спільних функцій та атрибутів Велеса та Мокоші знайшли своє відображення і в часи двовірства. Оскільки Мокоша і Велес об'єднуються у своїм протиставленням Перуну [в концепції Іванова-Топорова], а також шлюбним зв`язком у Рідній Вірі взагалі, не дивно, що у шануванні Параскеви П'ятниці і Миколи Чудотворця виявляється разюча схожість. П'ятниця (як день тижня) може виступати як день спеціального шанування не тільки Параскеви П'ятниці, але й Миколи. Б.А.Успенський наводить велику кількість прикладів спільного фігурування образів Параскеви та Миколи: казковий сюжет, в якому Микола допомагає виконати роботу, задану П'ятницею (спрясти пряжу в один день); в іншому казковому сюжеті виявляється зв'язок П'ятниці з ведмедем, який маніфестує супротивника Громовержця.

12. Російський етнограф та фольклорист Т.О.Бернштам писала, що «в апокрифическом житии Параскевы Пятницы святая предстает покровительницей скота: ей молятся для защиты “овечьих, говяжьих стад и всякого скота”, отчасти эти функции выполняла и Мокошь (Пятница), покровительствуя прядению не только из растительных волокон, но и из шерсти овец и коз» (хоча сам образ Мокоші вона виводить з «більш давнього образу слов`янського Бога Мокоса», який нібито зазнав впливу «чужого для слов`ян Бога Велеса», що є досить недолугою побудовою).

13. Збережені до нашого часу відомості та результати сучасних досліджень дозволяють зробити впевнений висновок, що культ П'ятниці не має нічого спільного з християнською легендою про «святу» мученицю Параскеву.

ІІІ. Наукові концепції стосовно Мокоші

1. Дореволюційна література

М.М.Гальковський у праці «Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси» згадував про невизначеність і знов ж таки певну загадковість Мокоші. Дослідник пише: «после всех толкований слово Мокошь остается темным и необъяснимым». При цьому він висловлює власне припущення щодо цього образу, посилаючись на згадку про неї у [і цього разу «доповненому»] перекладі «Слова Іоанна Златоустого»: «начаша жрети… вилам и мокоши, упирем и берегиням». Дослідник пише: «Вилы – это русалки, души умершихъ женщинъ; берегини, въроятно, тоже самое; упыри – несомненно покойники. Очень возможно, что и Макошь, упоминаемая среди названій умершихъ, также духъ умершаго, скоръе обитавшего въ водъ, чъмъ на сушъ».

Історик літератури та дослідник слов'янського фольклору Є.В.Анічков у своїй праці «Язычество и Древняя Русь», на відміну від інших дослідників, походження Богині Мокоші вважає взагалі неслов'янським. На його думку, у слов'янському язичництві знайшла відображення так звана евгемерична точка зору, згідно з якою язичницькі Боги − це люди, пізніше обожнені нащадками, родоначальники. Кумирів, поставлених в 980 році Володимиром в Києві, він вважав обожненими родоначальниками підлеглих Володимиру племен, а Мокоша в такому разі є родоначальницею фінського племені мокша. Така точка зору, втім, не здобула популярності в роботах пізніших дослідників, однак втілилася у історичному художньому романі В.Скляренка «Володимир». З іншого боку, Анічков вказував на зв`язок Мокоші із сповіддю жінок знахаркам та гаданнями, себто з питаннями долі.

2. Концепція Б.О.Рибакова (праці «Язычество древних славян», «Язычество Древней Руси»)

Щодо географічного розповсюдження культу Мокоші, радянський дослідник, посилаючись на коментарі чеського історика Л.Нідерле, робить висновок про відсутність достовірних даних про Богиню за межами східних слов'ян, а деякі ознаки культу Мокоші в Польщі пояснює впливом Русі.

Певна частина праць Рибакова присвячена аналізу імені Богині, причому він використовує усюди «акаючу» його форму (Макоша), хоча й зазначає, що воно не переважає розповсюдження форми «Мокоша». Саме слово «Макошь» дослідник розділяє на два слова: «Ма» [Матір] і «кош». Корінь «кош», на думку Рибакова, має давньоруське походження і означає «жеребкування» («къшение» або «косіння»; «кошитися» − метати жереб; «пpокошити» − перемогти в жеpебкуванні). Також важливим він вважає інше значення кореня «кош»: кошик, плетений візок для снопів; «кошара» - плетений хлів для овець тощо, - себто в пpямому пеpшопочатковому сенсі воно відносилося до господарства, до різноманітних пристосувань для зберігання і переміщення продуктів землеробства і до скотарства.

Далі дослідник робить висновки, що словосполучення «мій жеpеб» означало тоді ні що інше, як «мій віз снопів», «мій кошик зерна», «хлів моїх овець» – одним словом, «моє добро», «моє благо». У цьому сенсі «кош» був рівнозначним pозглянутим вище словам, що висловлюють долю, частину, яка комусь дісталась, але в той же час цей сенс неминуче розширювався у зв'язку з тим, що в землеробському суспільстві розмір кожної долі-частини був в прямій залежності від загального об'єму урожаю з усіх полів цього колективу. Звідси на стадії матріархального землеробського мислення тільки один крок до появи уявлень про покровительку наповнених кошів, про матір урожаю. Це – не Богиня зростання, не Божество родючості як такої, а Богиня підсумків господарського року, Мати урожаю в його остаточній формі. Тому і було можливе нове осмислення простого слова: оскільки врожай при одних і тих же трудових зусиллях і моліннях Богам щороку був різний, об'єм його в очах первісного землероба визначався випадком. А звідси корінь «кош» набувало значення «випадкового», «непостійного», «непостійного», «непередбаченого» – саме жеребкування, яке могло випасти як щасливим, так і нещасливим.

Отож, Б.О.Рибаков запропонував уявити «Ма-кош» як найменування «Матеpі щасливого жеребкування», «матері великого врожаю», «матері щастя», Богині долі та вдачі.

Беручи до уваги таке трактування ім'я Мокоші та її функції, цілком зрозумілим і достовірним є пояснення Б.О.Рибакова щодо місця Богині в пантеоні Володимира та на Збруцькому ідолі. В пантеоні Володимира, що створений для войовничого дружинного середовища, Богиня достатку виявилася на останньому місці, але на більше ранньому Збруцькому ідолові, з його складною теологічною композицією, Богиня з рогом достатку в руці зображена на головній, лицьовій грані кумира, а озброєний Перун відтіснений на бічну грань ліворуч Богині з рогом, яку дослідник назвав Макошею.

Особливу увагу Б.О.Рибаков звернув на один з основних сюжетів у руській вишивці – тричастинну композицію (жінка поміж двох вершників). Центральну фігуру попередники Рибакова іменували то Великою Богинею, то Берегинею, то Матір`ю-Сирою-Землею, означений же дослідник висловив припущення про те, що перед нами саме Мокоша. Двох вершниць обабіч [віднесення цих образів до жіночої статі згодом стало приводом для багатьох критичних зауважень, адже на багатьох найбільш автентичних (тих, що вважаються давнішими) варіантах композиції чітко проглядає безумовний атрибут чоловічої статі бічних фігурок – бороди] він пов`язував із Рожаницями, Ладою та Лелею. Однак через наявність двох варіантів сюжету: з піднятими догори та опущеними донизу руками центральної фігури, Рибаков дає їм дві різні трактовки: з піднятими догори руками – весняне моління про посіви; з опущеними донизу – оберігання, піклування про молоду парость. Фігури вершників обабіч у другому сюжеті він ідентифікує вже як чоловічі.

Зрештою, він підкреслює велич, монументальність образу Мокоші та місця, яке Вона займала у народній культурі та вірі слов `ян.

3. Концепція В.В.Іванова та В.М.Топорова (праці «Исследования в области славянских древностей», «К реконструкции Мокоши как женского персонажа в славянской версии основного мифа»)

Нині все ще досить великою популярністю в науковому середовищі і серед сучасних язичників користуються теорія так званого «основного міфу», творцем якої виступають відомі радянські етнологи та лінгвісти Іванов і Топоров.

Відомості про східнослов'янську міфологію з ранніх письмових джерел і пізніх вірувань, накопичені до середини XX століття, дали їм змогу висунути гіпотезу про «основний міф», яка ґрунтується на порівняно-типологічному методі і методі реконструкції. Ці методи припускають порівняння наявного слов'янського матеріалу із міфологічними уявленнями інших індоєвропейських народів, передусім з даними балто-слав'янскої і індо-іранської міфологій, і на основі цього – відновлення сюжетів східнослов'янських міфів.

На думку дослідників, у східних слов'ян існував ряд міфологічних сюжетів, що об'єднували деяких з язичницьких Богів, передусім – Перуна і Велеса. Основу міфу складає поєдинок Перуна з супротивником. В образі вершника на коні або на колісниці, що співвідноситься з пізнішою іконографією Іллі-Пророка [а також Георгія-Переможця], Перун вражає своєю зброєю змієподібного ворога. У первинному варіанті міфу ворог Громовика – це міфологічна істота, що має зміїну природу, якій відповідає Велес (Волос). Сліди цього сюжету простежуються у білоруських казках про боротьбу Перуна (Грому, Іллі) зі Змієм (бісами, Сатаною), в російській (чи руській) казці про царя Вогню (Грому), царицю Маланицю і Зміулана (цар Вогонь і цариця Маланиця палять стада царя Зміулана – в цій казці Малання виступає як подружньою парою Бога Грози), в ярославському переказі про боротьбу Іллі з Волосом та інших текстах.

Відповідно до матеріалу індоєвропейських паралелей, в деяких трансформаціях міфу поєдинок завершується звільненням худоби або жінки, викраденої супротивником Перуна. З жіночим персонажем «основного міфу» вчені пов'язують саме образ Мокоші. Мокоша, яка у східнослов'янській Традиції засвідчена як єдиний жіночий персонаж Володимирського пантеону, на думку вчених, найбільш точно відповідає образу дружини Перуна-Громовержця. Про це свідчить і стійке збереження Мокошою своїх позицій в християнські часи.

Образ Мокоші використовується дослідниками при аналізі одного з ключових мотивів, що пояснює рух сюжету в міфі, - це мотив зради дружини Громовержця своєму чоловіку з його Супротивником. Результатом вирішення конфлікту є в більшості версій покарання Громовержцем дружини-зрадниці, позбавлення її божественного і подружнього статусу, висилка з Неба на Землю. В такому контексті еволюція Богині в напрямку до негативного жіночого персонажу досить поширена і не є унікальною. Хоча «негативність» ця може сприйматися і в якості рівноцінної бінарної опозиції: як чоловічий – жіночий та вогонь – вода. Характерний приклад – Громовик Ілля та Вогняна Марія із сербської народної пісні міфологічного характеру і руська пара вогняного Іллі та мокрої Марії. В слов'янській традиції Іллю та Марію шанують у суміжні святкові дні в другій половині липня: спочатку – Іллю, потім – Марію (цьому відповідає розподілення днів тижня між Громовержцем – четвер – та жіночим персонажем, що найчастіше представлений Його дружиною – п`ятниця). На території Русі практично відсутні відомості про випадки, при яких чоловічий персонаж був би співвіднесений з водою, в той час як жіночий – з вогнем і навпаки. Не випадково, що багато жіночих імен за своєю формою схильні до коріння «мок» та «мокр» – мокра, сира. Особливо яскравий такий зв'язок у імені Мокоші. В даному контексті багато проясняє давньоруська назва Водолія, знака зодіаку між Козерогом та Рибами, що відоме в деяких варіантах – Мокрош, Мокреш.

Великою кількістю своїх атрибутів, як зазначають дослідники, Параскева-П'ятниця (а тим самим і Мокоша) ототожнюється з Бабою-Ягою, зокрема в тих казкових мотивах, які поєднують в собі обидва основних мотиви – прядіння та вода. У відповідних руських казках Баба-Яга дає завдання ткати, прясти, прати, мити тощо.

В своїх дослідженнях В.В.Іванов і В.Н.Топоров висловили припущення про не тільки загальнослов'янський характер Мокоші (згадаємо: Рибаков вказував на Мокошу як виключно східнослов`янську Богиню), але і індоєвропейські витоки її образу. Загалом же через багато технічних і змістовних суперечностей у самій теорії «основного міфу» дослідникам скоріше вдалося не стільки охарактеризувати образ Богині, скільки відкрити нові можливості для глибших та ширших досліджень).

4. Критичні зауваження Л.С.Клейна до розглянутих вище концепцій (праця «Воскрешение Перуна»)

Відомий російський археолог і культур-антрополог Клейн чималу частину названої праці присвячує критиці концепцій слов`янського язичництва, сформульованих Рибаковим та Івановим-Топоровим.

Критика ця стосується і Мокоші зокрема. Відносно «Матері щасливого врожаю» у Рибакова Клейн стверджує, ніби в образі Богині немає нічого, щоб могло б її пов'язати з жеребкуванням, врожаєм та щастям. В зв'язку і запереченням Мокоші як Матері чи Богині врожаю, Л.С.Клейн піддає сумніву і трактування Б.А.Рибакова щодо жіночого зображення з «рогом достатку» на Збруцькому кумирі. Навпаки, за цією Богинею він визнає виключно покровительство прядінню та іншим жіночим ремеслам. Стосовно етимології імені він висловлює таке: слово «мати» скорочується до кореня «ма» хіба що в мові дітей [???] і тому науковцями така версія серйозно сприйматися не повинна; крім того, «окаюча» форма (Мокоша) у джерелах все-таки переважає. Заперечує Клейн і стосунок Мокоші до трьохчастинної композиції у вишивки; на його думку, у ній виражено радше міф про Божественних близнюків, поширений у багатьох народів світу, та їхню сестру – Сонце (типова модель: ведичні Ашвіни та Сур`я).

Концепцію ж Іванова-Топорова, на думку Клейна, можна охарактеризувати так: блискуча ідея «основного міфу», яка прийшла в голови вчених-ерудитів, була сприйнята без суворої перевірки та хоча б якого-небудь надійного обгрунтування і лише за рядом аналогій та непрямих підтверджень розгорнулась в концепцію. Поєдинок Перуна з Велесом він вважає суцільним домислом, відтак і мотив зради дружини Громовика (і погляд на неї як на Мокошу) видається йому щонайменш ненауковим.

IV. Образ Мокоші у сучасному Рідновір`ї

Відроджуючи свою етнічну релігію, українські рідновіри та рідновіри інших слов`янських народів стикаються із проблемою реконструкції самих її структурних основ. Зокрема, одним із найбільш дискусійних питань є реконструкція пантеону Рідних Богів. Причому, чим більш значним було (чи є) Божество, тим більше довкола нього, як правило, точиться суперечок. А Мокоша, як показано у попередніх розділах, і науковцями визнається досить значною Богинею у вірі давніх слов`ян. Тому не дивно, що розуміння її постаті в різних течіях рідновір`я має як спільні риси, так і відмінності, пов`язані із загальними теологічно-філософськими особливостями конфесійних вчень і з конкретними інтерпретаціями образу Мокоші в історичних та етнографічних джерелах.

Г.С.Лозко (волхвиня Зореслава, голова ОРУ) звертає увагу на те, що хоча Мокоша й була покровителькою жіноцтва, проте шанували Її всі (це підтверджується і тим, що Її єдиною з жіночих Божеств включили до пантеону Володимира). Беззаперечним, на її думку, є зв'язок Богині з жіночою сферою діяльності у господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо. Саме Мокоші відведено прясти нитку життя, тому її вважають і покровителькою пряль. У зв'язку з цим стає зрозумілим принесення жертви Богині у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Відносно походження імені Мокоші Г.С.Лозко солідарна з Б.О.Рибаковим, але нагадує, що деякі дослідники виводять ім'я Богині від слів «мокрий, мокнути». Звідси ще один обов'язок Мокоші – це піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Дослідниця навіть висловлює припущення про походження образу Мокоші ще від давнішого культу води – Богині Дани. Через відомий зв'язок Мокоші з Рожаницями Г.С.Лозко називає Богиню ще й покровителькою пологів, немовлят та захисницею породіль. В реконструйованому Зореславою язичницькому календарі Мокошу вшановують в четверту п'ятницю жовтня.

Керівник РПК Світовит Пашник свята Мокоші визначає 22-м, 23-м (п'ятниця за шестиденним місячно-сонячним календарем), іноді 24-м числом кожного місяця. Разом з тим, у своїй невеличкій праці «Руська Православна Віра у питаннях і відповідях» волхв Світовит пише, що «Свята Макоші відзначаються 22-23 числа квітня, липня, жовтня, січня», тобто виділяє 4 головних свята Мокоші – весняне, літнє, осіннє та зимове. Відповідно до свят і Мокоша в його трактуванні буває весняна, літня, осіння та зимова. На думку С.Д.Пашника, ці свята є особливими: «Леля (Ляльник) 22 квітня, 22 липня – церковне Марії Магдалини, а вона має бути тотожною Мокоші, приблизно 23 жовтня – має бути осіння Мокоша, і Оксана (Ксенія) Дорота – 24 січня». Певною особливістю в уяві образу Мокоші С.Д.Пашника, поряд з визнанням зв'язку Богині з водою та вологою, є її ототожнення з жіночим лоном. Богиня Мокоша видається вірянам РПК Великою Богинею милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, Берегинею домашнього вогнища, цілителькою, покровителькою родини, материнства; опікункою пологів, породіль, здоров'я дітей. На світобудовному Мокоша уособлює «водну, жіночу сутність Землі і є Матір'ю живучої сили Природи».

Майже не відбулось розвитку та відтворення цілісного образу Мокоші у РВ СРВ. Про жодну статтю чи хоча б згадку про Мокошу від керівника РВ СРВ В.Куровського достеменно не відомо. Однак досить відомий та авторитетний ідеолог цієї течії Богумир Миколаїв дещо згадує за Богиню Мокошу у своєму «Требнику» під час опису образу Богині Долі: «Доля, як і Мокоша, є втіленням Матері Лади». Окремого опису образу Богині Мокоші у требнику немає, але є невеличка молитва, з якої можливо зрозуміти, що Богиню уявляють Ненькою та Годувальницею роду земного.

У працях верховоди московської громади «Родолюбіє» Велеслава Черкасова Мокоша представлена в образах подружньої пари Велеса, Прялі Небесної, Володарки Долі, Матері-Сирої-Землі, Матері Врожаю, Покровительки жінок та господарства, тощо. Але найбільш цікавим є ототожнення Мокоші з двома протилежними образами: Живою Весняно-Літньою та Марою-Мореною Осінньо-Зимовою, точніше першу Велеслав називає Світлим проявом Мокоші, а другу – Темним. Разом з представленням Мокоші в образах Живи та Мари у волхва Велеслава має місце і проявлення Небесної Прялі в образах Богинь Долі та Недолі. За допомогою цих Богинь, на думку богослова, Мокоша пряде нитку життя та долі кожної людини. Зображення Мокоші у вигляді жіночої фігури з піднятими руками волхв Велеслав трактує таким чином, що з піднятою правою рукою, праворуч, зображена Богиня Доля, а ліворуч, з піднятою лівою рукою - Недоля. В образі Матері Сирої-Землі Мокошу Велеслав уявляє дружиною Батька-Неба, а також, подібно до волхва Світовита, ототожнює Мокошу з жіночим лоном (його символізує, на думку Велеслава, геометрична символіка на кшталт рівнобічного трикутника з вістрям донизу, поставленого на один з кутів квадрата чи ромба). Річним уділом Мокоші Велеслав вважає осінь, хоча пов`язує з нею також свято Землі (9 травня за старим стилем), Літні Мокриди (19 липня), Спожинки (15 серпня), зустріч Осені на свято Рода й Рожаниць і, звісно, власне свято Мокоші 28 жовтня. В цей день у Землі та Води рідновіри-родолюби прохають пробачення за всі можливі образи, що мали місце протягом літа.

О.О.Добровольський (Доброслав), один з найавторитетніших теоретиків російського Рідновір`я, цілковито ототожнював Мокошу (й двовірську Параскеву-П`ятницю) з Матір`ю-Сирою-Землею як втілення жіночого, материнського початку у Всесвіті. «Сира» – означає живильна, животворча, живородна, тому плювати на Землю – все одно, що плювати в очі власної Матері. Іменини Землі Доброслав заповідав справляти 10 (а не 9, як Велеслав) травня – власне, у день, коли селяни уникали «мордувати» Її лопатою чи плугом.

Для сучасного слов'янського шаманізму світобудова та пантеон Богів уявляється з характерним більш чітким розділенням на Світле і Темне, Верхній і Нижній Світи, тощо. Якщо серед рідновірів загалом має місце уявлення про Мокошу як Богиню Світлого пантеону, то, з точки зору шаманізму, місце Мокоші – серед Темних Богів слов'янського пантеону. Однак Мокоша це не заважає Їй бути менш важливою, ніж сам Володар Нави – Велес, просто «з приходом патріархату ця Богиня в уявленні людей зайняла місце після Велеса», - так стверджує представник сучасного шаманізму в Україні Олег Власов. Також він називає Мокошу так: «жена (или женское воплощение) Велеса, как и он – Богиня колдовства и хозяйка Перехода в Иной мир, возможно, покровительствует именно женской магии»

Прослідкувавши усі конфігурації образу Мокоші від історичних джерел до рідновірських концепцій, підсумуємо, що найбільш узагальненим поглядом на Неї є уявлення про Велику Матір – уособлення всіх плодючих сил Землі, уособлення Пряхи, що тче долі кожної живої істоти (чи не в Серці кожної з них?), уособлення жіночого Початку у парі з Велесом (як Лада є уособленням жіночого Початку у парі з Сварогом).

Поиск по сайту: