Заняття 5

Предмет: Історія

Тема: Історія відродження Рідної Віри в Україні

І. Вступні зауваження

1. Попереду ще буде окреме заняття з історіософії Рідновір`я, тобто спроба осмислення його місця та значення в контексті епохи та загальноєвропейській історії ідей зокрема. Тому дане заняття опускає проблему витоків відродження, пошук тих засад, котрі дозволили взагалі з`явитися ідеї відродження Давньої Віри.

2. Ми зосередимось саме на українському варіанті відродження, а також (вже після 1991 р.) на слов`янському язичництві в Україні загалом. Це означає, що поза увагою також залишиться розвиток рухів скандинавського язичництва (Асатру, Одінізм), тенгріанства, кельтської Wicca, які також присутні сьогодні в нашій країні.

3. Також поза увагою ми залишаємо навколоязичницькі течії, котрі можуть і позиціонувати себе в контексті руху відродження, але основуються на чистому новотворі або такій еклектиці, що сам предмет відродження розпорошується по всьому земному шару та по всіх історичних епохах. Це «інглінги», «анастасіївці», КОБ («Концепция общественной безопасности»), - відомі персонажі. Але є один виняток – РУН-Віра (Рідна Українська Національна Віра) Льва Силенка, оминути яку в розмові про розвиток українського Рідновір`я неможливо. Справа в тому, що вона насправді стала своєрідним «містком» з християнства та атеїзму до традиціоналістського язичництва для багатьох людей (приклади будуть наводитися). Цікава для нас ситуація склалася і з РУН-вістським рухом вже у незалежній Україні. Отже, загалом ми зосередимось на тих рухах, течіях, ідеях, які можна віднести до традиціоналістського підходу до Рідної Віри: тих, що так чи інакше апелюють до етнічної даності, яка поволі розкладалась під впливом зовнішніх чинників, але все ще існувала на початку – в середині ХХ ст.

4. У розмові про розвиток руху відродження у ХХ ст. ми вдаватимемось до аналізу, узагальнення, оцінки тих чи інших ідей, практичних кроків, успіхів та поразок тощо. Відносно сучасного рідновірського руху ми спробуємо обмежитися описом ситуації. Цього вимагає, по-перше, етика викладу і спроба бути незаангажованим котроюсь із конфесій, а, по-друге, сучасні тенденції ще не завершені, а події ще надто близькі до нас, щоб намагатися їх якось проаналізувати.

5. Ми володіємо також обмеженим обсягом інформації. Тим не менш, п`ять років досліджень свідчать про те, що більш широкого викладу за послідовністю та охопленням ідей, діячів, течій на сьогодні немає. Існують виклади (ми будемо згадувати їх по ходу справи) більш глибокі в окремих аспектах, але вони за рахунок цієї глибини здебільшого поступаються обширом. Тим не менш, ми також зовсім не застраховані від помилок та неточностей. Якщо хтось із слухачів/читачів володіє більш правильною або точною інформацією – просимо не ображатися за помилковість суджень, а надати цю інформацію за контактами, чому ми будемо тільки раді.

II. Хто перший?

1. Звичайно, найпершою засадою рідновірського традиціоналізму є твердження, що слов`янське язичництво ніколи не помирало, а жило у народному Звичаї, способі життя народу протягом тисячоліття. Немає сумнівів в тому, що більшість практик, а також великою мірою світогляд та світосприйняття селянських верств до початку ХХ ст. дійсно мали давнє («язичницьке») походження. Однак за самоідентифікацією, самоозначенням ці верстви були «християнами», «православними». Припускати, що окремі роди зберегли язичницьку ідентичність протягом століть в «активній» формі, може або наївна, або дуже впевнена у своїй вірі людина. Художні персонажі на кшталт Ладиму (член загону селян-повстанців часів Громадянської війни, родом із загубленого серед ярів хутора, в якому нібито зберегли Давню Віру) з роману В.Шкляра «Залишенець. Чорний ворон» - явний реверанс вбік сучасних рідновірів, але не більше.

2. Тому наше питання стосується того, хто перший серед українців, наскільки це може бути встановлено, у новітню добу свідомо повернувся своїм Серцем до язичництва. Г.С.Лозко у своїй статті «Розвиток Рідної Віри у ХХ – ХХІ століттях» згадує Михайла Гаврилка, офіцера УСС, повстанського отамана, який «був язичником і ніколи цього не приховував», за свідченням Романа Коваля, лист котрого і є первинним джерелом інформації про Гаврилка.

Хронологічно наступний цікавий момент пов`язано із заснуванням місячника «ДАЖбог» (1932 р.), юнацького додатку до «Літературно-наукового вісника», редактором якого на той час був, до речі, Д.Донцов.

У самого Донцова є стаття під назвою «До старих богів», що надихає деяких на зарахування теоретика націоналізму до «предтеч» рідновірського відродження. Ознайомившись із текстом статті, однак, можна зрозуміти, що нічого проязичницького в ній немає, навіть навпаки, автор підносить ідею «могутньої національної церкви».

Серед безпосередніх кураторів «ДАЖбога», однак, був молодий західноукраїнський поет Богдан-Ігор Антонич, на якому варто зупинитися детальніше. Антонич, який, на превеликий жаль, прожив дуже коротке життя – всього 27 років (1909-1937 рр.), являє собою постать поета вельми самобутнього. Минулого заняття вже цитувалися рядки з його «Пісні про незнищенність матерії», тепер є нагода згадати інші:

Я, Сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля.

(Автопортрет)

Багато віршів Антонича сповнені не просто оспівуванням Природи, але Природа в них мислиться у поєднанні з народним Звичаєм, а також з тим живим чуттєвим переживанням світу, без якого язичник, на наш погляд, існувати не може. І все ж, віддаючи належне таланту та способу сприйняття світу, не варто забувати, що в поеті, за його власним свідченням, оте саме світосприйняття боролося із християнською ідентичністю. В боротьбі цій не переміг ніхто. Вважаємо збірки «Привітання життя», «Зелена Євангелія» та «Велика гармонія» обов`язковими у списку рідновірської літератури, адже до сих пір Антонича у нашому русі не визнано гідним чином.

Так само обійденим увагою залишається інший цікавий поет галицько-російського (т.зв. «москвофільського») напрямку Ілля Тьорех (або Терех). У другій половині 1930-х років і до своєї смерті у 1942 р. він працював над епічною поемою «Сварог», в якому представив цікавий образ системи давньослов`янської релігії (саме зі Сварогом, а не з Перуном, як часто вважалось у ті часи, на чолі).

3. П.Войновський, організатор Буковинського Куреня ОУН, у мемуарах, виданих під назвою «Моє найвище щастя», згадує про Ореста Зибачинського, який ще у 1936 р. «став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна». Зибачинський був, в свою чергу, організатором похідних груп повстанців на Півдні та Сході України (зокрема, на Донбасі), де зібрав довкола себе групу по-язичницьки налаштованої молоді, причому Войновський навіть наводить клятву членів цієї групи. З наступом Червоної армії Зибачинський емігрує за кордон, де проживає до своєї смерті у 1993 р. Згадка про нього залишається не до кінця чесною, доки не додати, що в еміграції Зибачинський повторно «навернувся» до містичного християнства, зокрема на його основі він пише такі твори, як «Меч духа» та «Містерія свободи».

4. Таким чином, є очевидним, що питання про особисту першість когось у прийнятті язичницької ідентичності зайве: сама ідея привидом блукала національно-свідомою, здебільшого по-європейськи освіченою частиною українців вже у першій половині ХХ ст. Це були ті люди, яким ідея автокефальної церкви ввижалася недостатньою для самостійності України, логічним продовженням національної держави для них була власна, самобутня, національна релігія – власне, місцеве язичництво, відродження якого вони починали з себе самих. Якою вони уявляли цю релігію нам достеменно не відомо: чи прагнули вони до свідомого політеїзму, чи в них жеврів романтичний пантеїзм; чи мала б вона безпосередньо виходити у своїх основах з народного Звичаю, його практики та обрядовості, - навряд чи це ми колись дізнаємось.

5. Обізнані зі своєю історією українські рідновіри зазвичай досить чітко визначають особистість, з якою пов`язано початок руху відродження. Це – Володимир Петрович Шаян (1908-1974), західноукраїнський філософ, релігієзнавець і поет. Потрібно дуже чітко розуміти, що Шаян не є автором ідеї відродження взагалі – цю ідею породила епоха (як і чому – скажемо пізніше, у занятті з історіософії), пан Володимир започаткував рух і спробував окреслити релігійну систему. Тим самим він першим у новітню добу спробував надати богословське обґрунтування слов`янському язичництву.

ІІІ. Епоха особистих шукань.

1. Шаян відомий у світі української інтелігенції як культурний діяч діаспори, один із засновників українського Вільного університету, що зараз у Мюнхені; президент Європейської президії Української Вільної Академії Наук, а також автор літературознавчих, релігієзнавчих праць та робіт з порівняльної лінгвістики. Та це мало про що говорить.

2. Володимир Петрович, головною працею якого є беззаперечно «Віра Предків Наших» (збірка статей, що нині готується до чергового перевидання), був складною особистістю – так само, як більшість талановитих людей. Він був свідомий своєї «місії», якщо це можна так назвати, більш того, сам для себе її встановив. У 1934 р., перебуваючи на гуцульських верховинах і захопившись бурхливо-містерійними проявами народного Звичаю (сам Шаян був уродженцем міста, і таке захоплення він сам простежує ще з дитинства – з того часу, як навідувався до дідуся у село Добростани), він вирішив «у трьох ночах духової боротьби відновити старинну українську Віру не тільки як поезію, але як живу і творчу релігію» (див. «Великий Бог» зі збірки ВПН). Задля реконструкції релігійної системи давніх слов`ян він вдається до порівняльного релігієзнавства: детально аналізує образ Індри у порівнянні з нашим Перуном. Причому, наукові тексти він продукує паралельно із натхненними містерійними витворами – так з`являється перший варіант «Про Перуна знання таємне», наприклад. Шаян був виразним елітаристом; для нього етнічний Звичай межі ХІХ-ХХ ст. був лише слабеньким відлунням Давньої Віри, котру і не міг зберегти народ «без своїх провідників», хоч цю Віру він і називає неодноразово «народною». От Шаян і намагався віднайти «теологічно-метафізичні праоснови», залучаючи багатий матеріал індоєвропейських релігійних традицій. У його працях ви практично не знайдете аналізу етнічного Звичаю (крім, хіба що «Постаті Берези»), ВПН не представляє цілісне бачення слов`янської релігії, тим більше в її обрядовості чи практиках. Шаян насправді дуже багато взяв від Геґеля: вся його праця видається спробою показати українців як «історичний народ», суб`єкта історії, Дух якого втілюється в окремих особистостях на кшталт Скороводи, Шевченка тощо. Є деякі підстави гадати, що сама себе він вважав наступною інкарнацією цього Духу.

Загалом у подієвому плані життя Шаяна було буремним і досить плідним. Йому нерідко закидають членство у Комуністичній партії Західної України на межі 1920-1930-х років, відвідування масонської ложі в Лондоні тощо. Насправді це свідчить лише про широту зацікавлень, душевні шукання філософа, що завжди краще, ніж вузьколоба законсервованість однією інтелектуальною течією. Масонська ложа, мабуть, могла видаватися емігранту з України чимось подібним до ордену просвітників (відомо, що масонство досягло великої сили саме за часів Просвітництва і під його впливом), варіацію якого він сам створив у 1943 р. Це був «Орден лицарів Бога Сонця» у складі ОУН(б), в який була посвячена певна кількість товаришів Шаяна і який мав інституціоналізувати (тобто втілити у формі організації) справу відродження Рідної Віри. Однак вже через два роки, з еміграцією Володимира Петровича Орден розчиняється у безвісті (Г.С.Лозко вважає, що саме його члени створили повстанський курінь імені Перуна, який згадується у 8-му та 24-му томах «Літопису УПА», - незалежно від того, чи це так, тема Куреня є абсолютно невивченою і дуже цікавою). У таборах українських емігрантів Шаян намагається відродити Орден і посвячує в нього нових членів. Вони займаються видавничою, культурно-просвітницькою та організаційною справою, однак за три роки також роз`їжджаються по всьому світу. До своєї смерті у 1974 р. Шаян працює самотужки у Лондоні, повільно вдосконалюючи своє бачення Давньої Віри (хоча з його творів не видно, щоб воно було достатньо чітке).

3. У 1950-х роках, втім, з`являється артефакт, який справив величезний вплив на розвиток рідновірського руху, хоча сам його ніби не стосувався – це «Велесова книга». Їй потрібно присвятити окреме заняття, тож згадаємо її тут задля дотримання лінії послідовності. Перші публікації її з`являються у російському емігрантському журналі «Жар-Птиця» (Сан-Франциско) у 1953 р., Шаян ознайомлюється з нею у 1968 р. і відтоді його бачення Давньої Віри суттєво змінюється, набуваючи форм виразного генотеїзму зі Сварогом на чолі.

Термін «генотеїзм» (дослівно: родобожжя) здебільшого вживається у двох значеннях. По-перше, ним позначається релігійна свідомість, в якій з усієї поліфонії Сил виділяється Одна, яка концентрує в собі якості інших, а ті починають виступати, зрештою, Її проявами. По-друге, під ним мається на увазі Божественне походження людського роду (як Онуків або Дітей Божих).

За «Велесову книгу» хапаються майже усі, хто мислить в руслі ідеї слов`янського етнорелігійного відродження. Вона починає відігравати роль стимулу у особистих духовних шуканнях тоді, коли запал національно-визвольних змагань потрохи вчухає.

4. У 1964 р. починає свою діяльність ще одна людина, відома в українському рідновірському русі - Лев Миколайович Силенко (1921-2008). Ця особистість є суперечливою навіть у мотивах його діяльності, тобто в тому, що спонукало його до відродження та реформації Давньої Віри. Суперечливим є також питання, чи був він учнем Шаяна. Достеменно відомо, що вони зустрічалися у таборі емігрантів у Ауґзбурзі, однак інтерпретація змісту їхнього спілкування різниться: силенкияни вважають, що Шаян записував до своїх учнів усіх, з ким мав приватну бесіду на зрозумілу тему; однак ті, кому довелося б підряд ознайомитися із ВПН Шаяна та «Мага-Вірою» Силенка, побачив би в окремих місцях останньої відчутні впливи ідей першого.

У світоглядному плані РУН-Віра за творами її «автора» є двоїстою: з одного боку, він заперечує правильність однобокого погляду на дохристиянську віру русичів – розгляду її виключно як моно- чи політеїзму (див., напр., МВ, «День 9»:52-53), з іншого боку, весь текст прямо або контекстуально припускає споконвічність віри в єдиного Дажбога.

Так само у середині 1960-х років Силенко основує Організацію Синів і Дочок України (ОСІДУ), яка, тим не менше, ще перед першим своїм собором у жовтні 1971 р. зазнає розколу (доля ієрархічно-церковних об`єднань). Згадуємо про сам факт цього і наступного (у 1974 р.) розколу, щоб ввести до нашої розмови постать Мирослава Шкавритка – саме він став ініціатором першого і, за матеріалами Богумира Миколаїва, очолив Соборний Храм Рідної Віри (СХРВ).

Ідеї язичницького відродження витали в українській діаспорі. Спробою створити свій варіант Рідної Віри займався земляк і ровесник В.Шаяна Роман Драґан (1907-1998), який жив в еміграції у Австралії (для порівняння: Шаян – у Лондоні, Силенко набував впливу у США). Про нього детально можна дізнатися з книги Г.С.Лозко «Пробуджена Енея», однак він не набув значної кількості прихильників, і його варіант залишився справою особистих шукань.

5. Отже, В.Шаян помирає у 1974 р. Вогняний обряд поховання над ним здійснює саме М.Шкавритко, якого Лозко називає «кандидатом на Волхва». Крім того, на поховання прибуває Лариса Мурович, молодша учениця Шаяна, яка згодом створює у Торонто інститут його ж імені. Власне, урну з прахом Шаяна Шкавритко та Мурович перевозять до Канади, куди по факту переміщається і рідновірська віросповідна течія, найбільш близька до традиціоналістської. У 1978 р. група найбільш активних рідновірів на своєму Соборі рукопокладає Шкавритка у «сан волхва», від чого тягнеться ініціатична лінія передачі до Г.С.Лозко (волхвині Зореслави). Серед рідновірських громад «шаянського» напряму найбільшою стала громада міста Гамільтон, очолювана Мирославом Ситником, якого можна вважати «проміжною ланкою» між Шкавритком та Лозко.

Що важливого сталося у діаспорі в цей час? По-перше, громади вірян (традиціоналістів, звісно, інших тут не розглядаємо) звернулися до обрядової практики, а її основи почерпнули, звісно, у народному Звичаї: таким чином від орденського нео язичництва Шаяна рідновірський рух став на більш народницькі та звичаєві позиції. По-друге, була розроблена ціннісна тріада, якої ми дотримуємося й зараз: Рідна Земля – Рідна Мова – Рідна Віра. Звичайно, що, будучи розробленою у діаспорі, ця тріада стала заокеанським рідновірам (під ногами яких не було Рідної Землі, а Рідна Мова – і та була обмеженою), образно кажучи, каменем на шиї. Звертаючись до статті Г.С.Лозко «Ентропія ідеї Рідної Віри в діаспорі», зосередимось на двох головних причинах занепаду: 1) власне, бурний розцвіт Рідної Віри у вже незалежній Україні; 2) покоління післявоєнних емігрантів, за деякими винятками, не спромоглося зацікавити своїх дітей продовженням віросповідної справи. Ті, хто апелював до споконвічного Звичаю, не забезпечили навіть найближчу його передачу! Цей сумний досвід має бути особливо взятий до уваги нами, оскільки, як вже говорилося у попередніх заняттях, в Україні по факту поки не змінилося жодного покоління рідновірів, рух зростав і молодшав за рахунок залучення нових людей. Виражаючись модними словами, ми повинні створити проект, який зацікавив би наших дітей – це від них залежить майбутнє українства, Русі, Слов`янщини; точніше – надолужити розрив етнічної традиції у півстоліття-століття, і надолужити так, щоб (парадокс!) відродилася сама традиція, а вона не відродиться без передачі відродженої культури дітям.

IV. Рідна Віра в Україні з 1980-х років

Що було на території України у той час, як в діаспорі розквітали особисті шукання? На жаль, не бачимо жодної проязичницької активності, крім, можливо, письменника Івана Білика (1930-2012), який у 1972 р. пише роман «Меч Арея», міфологія якого досі сприймається багатьма українськими рідновірами як актуальна.

1. Перша язичницька організація, про яку відомо з дуже обмеженої кількості джерел, з`являється у середовищі київської інтелігенції у 1985 р. – це «Трипільське братство», організація практично не згадувана у інших викладах рідновірської історії через свою законспірованість. Єдина публікація – «Записки Доброслав`я: віра, вчення і спосіб життя самостійної України» у трьох виданнях (останнє – 2008 р.). В ній важко знайти упорядковані погляди «братчиків» на світ; «Записки» скоріш представляють собою коротенькі есе на різні злободенні теми (цікаво простежувати лише еволюцію цих тем від «перебудови» до «загрози» НАТО та партійної колотнечі середини 2000-х років; а також геополітичну орієнтацію від виразного «панарійства» («вісь Україна-Індія») до «захисту білої раси»). У деяких есе декларується підтримка поглядів Шаяна та Лозко, але не більше.

2. «Перебудова» якісно пожвавлює обговорення перспектив національної релігії. У 1986 р. І.Білик пише роман «Похорон богів» із прозорим ідеологічним контекстом, а у 1988 р. інший поет-вісімдесятник Василь Рубан (нар. 1942 р.) пише еклектичний твір «Бережа», в якому намагається подати вчення «ягновіри» (яке так само видається за «споконвічну релігію» наших предків). Твір можна рекомендувати для розширення рідновірського кругозору, але потрібно пам`ятати, що «ягновіра» так і не набула значної кількості прихильників.

3. У 1990 р. у Житомирі виникає справжня язичницька громада «Великий Вогонь» (засновник – Геннадій Боценюк, або князь Огін). Громада позиціонує себе як «слов`янську духовну течію», світогляд котрої пройшов за два десятиліття цікаву еволюцію, однак його своєрідне ядро збереглося: «огнищани» (не плутати з «вогнищанами» РВ СРВ!) роблять ставку на проект «нетеїстичного язичництва», себто Боги розуміються ними у «легендарно-героїчному образі» історичних Предків. Досить рано громада підключилася до російської конфедерації «Круг Язичницької Традиції» (КЯТ), а також мала представництво на І з`їзді Світового Конгресу Етнічних Релігій (WCER, зараз ECER) у 1998 р. У останні роки громада значно пожвавила свою діяльність: працює духовне училище, Г.Боценюком проводяться семінари з бойових мистецтв, видається газета «ЯЗИЧNИК»), а в 2011 р. у Житомирі була проведена конференція «Етнічні релігії в Україні і світі: актуальність, проблеми, перспективи», на яку «огнищани» запросили науковців та інших рідновірів, однак з релігійних общин взяли участь, як не дивно лише РУН-вісти.

4. На початку 1990-х років у вже незалежну Україну починають проникати до того діаспорні течії. Зокрема, у 1991 р. у Києві з`являється перша громада РУН-Віри, 1993 р. вже неодноразово згадувана Г.С.Лозко заснувала так само у Києві першу громаду «шаянського» напряму – «Православ`я» (звернемо увагу: члени даної громади були «місцевими», а не діаспорянами, що повернулися!). Починається процес консолідації громад рідновірів-генотеїстів, що орієнтуються на звичаєву обрядовість та скрупульозне наукове вивчення історичних джерел та «Велесової книги». З 1995 р. починає видаватися журнал «Сварог». У 1998 р. на основі цих громад виникає Об`єднання Рідновірів України (ОРУ) і відтоді ж отримує представництво у WCER. З 2002 р. в його рамках діє Українська Духовна Академія Рідновірів (УДАР – не плутати з партією!). За даними сайту, на сьогодні ОРУ складає 20 громад і 4 ініціативні групи. Богознавчий доробок представлений передовсім працями Г.С.Лозко («Коло Свароже», «Волховник», «Пробуджена Енея», «Етнодержавознавство»).

5. У 1994 р. у Вінниці виникає Собор Рідної Віри (СРВ; очільник – Олег Безверхий), подібний за своїм світоглядним місцем до СХРВ, організованому в діаспорі М.Шкавритком. Позиція Собору декілька разів коливалася між монотеїзмом Дажбога та визнанням «Богів Рідної Української Віри», на кінець 2000-х років відбулося фактичне повернення до засад РУН-Віри. У часи свого розквіту СРВ (з 2000 р. – СРУкраїнськоїВ) мав 3 крайових духовних центри, у Східному з яких вперше з`являється ще одна відома на сьогодні у рідновірському русі постать – Світовит Пашник.

6. Навесні 2000 р. на Західному Поділлі з`являється молодіжна військово-спортивна організація «Характерне козацтво» (очільник – Володимир Куровський), яка почала консолідувати до себе молоде покоління українських рідновірів. У 2003 р. громади, що утворилися довкола ХК, об`єдналися у «Родове Вогнище Рідної Православної Віри»; до нього ж долучилися громади Східноукраїнського центру СРУВ, очолені Пашником. РВ РПВ одразу взяло курс на масову роботу: чи не перші серед рідновірів почали організовувати табори (спочатку у рамках ХК – «Перунів полк»), сьогодні ж спостерігається розквіт їхньої фестивальної роботи («Купальський вінок», «Золотий вік», «Сва Слава»). РВ РПВ виразно орієнтувалося та орієнтується на форми, затребувані сучасною суспільною свідомістю, за що зазнають критики збоку затятих традиціоналістів. Однак потрібно розуміти, що така робота також потрібна і хтось має її виконувати. Богознавчий доробок базується на працях і творах В.Куровського та його дружини Лади, Богумира Миколаїва («Требник», «З Богами у Триглаві», «Ведичекая мудрость предков»); видаються газети «Віра предків», «Триглав» та журнал «Характерник». Діє декілька духовних училищ, з яких основною є «Православна Рідновірська Академія Віровідання» (ПРАВ). З 2010 р. РВ РПВ починає активну організаційну експансію в Росію, а з 2012 р. змінює назву на «Родове Вогнище Слов`янської Рідної Віри». На сьогодні його, за даними сайту, складають 26 громад і 35 ініціативних груп.

7. У 2007 р. від РВ РПВ відходить низка Наддніпрянських громад, які колись становили Східноукраїнський центр СРУВ. Очолені, знов ж таки, С.Пашником, вони утворюють «Руське Православне Коло» (РПК). Його специфіку у конфесійному плані становить ретельне відтворення звичаєвих обрядових форм (за зміст не згадуємо), а також ремісницька складова (різьбярство, вироби з металу тощо). Активісти РПК намагаються відновити функціонування язичницьких святилищ о. Хортиця, на базі чого співпрацюють із адміністрацією заповідника та науковцями. За даними сайту, РПК на сьогодні складає 7 громад та 10 ініціативних груп.

8. У 2000-х роках почалися спроби консолідувати діяльність рідновірських течій, громад та об`єднань. У 2003 р. за ініціативою колишнього дисидента Петра Рубана (не плутати з В.Рубаном!) організовано І Форум (Віче) Українських Рідновірів, який зібрав довкола себе радше гутірку, котра не хотіла долучатися до конфесій Лозко та Куровського. До 2009 р. Форум провів 7 зібрань і перетворився на Собор Українських Звичаєвих Громад (СУЗГ), який дійсно на деякий час з`єднав та спрямував зусилля рідновірських громад та рухів України: всім «миром» 24.08.2009. на Андріївській горі в центрі Києва було встановлено кумира Перуна (зрізаний 01.11.2012). Після проведення VIII З`їзду у 2010 р. про СУЗГ, на жаль, нічого не чути. У другій половині 2000-х років була створена Всеукраїнська Громадська Організація Рідновірів України (ВГОРУ), котра існує і зараз – як інформаційний ресурс вона дійсно намагається висвітлювати новини рідновірського загалу в Україні, однак як власне організація є більш ніж одіозною.

У липні 2003 р. з ініціативи ОРУ розпочало роботу Родове Слов`янське Віче (РСВ), щорічний з`їзд слов`ян-рідновірів з різних країн. Друкований орган РСВ – «Слава!». В ідеалі РСВ могло б бути середнім рівнем організаційної консолідації між СУЗГ (рівень України) та ECER (рівень Європи). Однак то лише мрії.

9. Справа із викладом історії Рідновір`я російського походження в Україні значно складніше: джерел, як і громад, достатньо мало, а інформація вельми обмежена. Відомо, що в Україні діють громади «Схорон еж Словен» (їхні капища відомі на київській Лисій горі та Хортиці; в Інтернеті можна знайти відомості про 8 общин-«пятін» цієї конфесії), а також «Велесового кругу» (громада Донбасу та Приазов`я «Дике поле»; громади у м. Миколаїв та Луганськ).

10. Варто враховувати, що існує досить багато також цілком автономних громад, об`єднань любителів старовини, реконструкторських організацій, які також поділяють загальні погляди Рідної Віри, однак здебільшого не контактують із одновірцями і не прагнуть до співпраці.

Сучасні процеси в українському Рідновір`ї можна окреслити так: з 2009-2010 рр. у централізованих течіях спостерігаються відцентрові процеси та перегрупування сил (прикладом можуть слугувати вінницька громада «Вінець Бога» та львівська «Червона Русь», які у 2007 р. відійшли від РВ РПВ разом із С.Пашником, а згодом долучилися до ОРУ, однак і в ньому становлять окремий блок зі специфікою у вчення та обрядності); паралельно за рахунок приходу «молодої крові» до рідновірського руху відбувається альтернативна консолідація, велику роль в чому грає Інтернет – громади вільно контактують між собою, обмінюються досвідом незалежно від організаційних рамок (окремі громади так само не обмежуються традиціоналістським напрямом).

Інтернет дозволяє також використовувати новітні способи комунікації: у лютому 2012 р. рідновірська спільнота мережі «Вконтактє» «Спадщина предків» проводила Інтернет-конференцію «Рідна Віра в Україні», в якій взяли участь С.Пашник, Б.Миколаїв та Доброслав Гірак, очільник «Червоної Русі» - по факту представник ОРУ).

Які тенденції матимуть перевагу у майбутньому – справа не прогнозів, а нашої діяльності тут і зараз.

V. Рідна Віра в Одесі

Говорити про історію розвитку Рідновір`я в окремому взятому місті – достатньо великому, але не столиці – вкрай важко. Не тому, що історії як такої немає, а тому, що громади здебільшого ведуть розрізнену діяльність, яку можна відслідкувати лише в окремих моментах, а також за особистими свідченнями учасників.

1. На початку 1990-х років в Одесі з`явилися три громади РУН-Віри, однак через її непопулярність серед молоді на сьогодні відомо про ледь жевріючу діяльність однієї.

2. У 1996 р. Володимир Ткачов (Волхозар) основує учбово-творчий центр «Волховарн», який починає відносини із КЯТ, в тому числі навіть підписує Бітцевське звернення у 2002 р. «Волховарн» організовує відзначання основних рідновірських свят, а також проводить майстер-класи із різьбярства та деяких інших ремесел. З другої половини 2000-х років їхня діяльність слабко помітна.

3. У 2003-2004 рр. в Одесі з`являється перша громада РВ РПВ – «Гамаюн», громада достатньо закрита за рахунок сімейного формату. Масштабних заходів вона не проводить, однак Веледар та Мечеслава Гой, будучи професійними оперними співаками, достатньо активно навчають «вогнищан» технікам «живоспіву» на заходах виїздних. На сьогодні з громад РВ СРВ в Одесі також діє духовний центр «Бережа» (голова – Огняна Рудюк) та община «Світанок Сварожий» (голова – Дана Вєдєньова). З 2010 р. на вулиці Софіївській діє філіал слов`янського центру «Ярило», де проводяться різноманітні семінари й тренінги.

4. У листопаді 2006 року за сприяння ще одного співака Одеської опери, Віктора Драгомирецького, утворюється ще одна громада – «Мокоша», обрядова діяльність якої починається вже з 2007 р. За 6 років склад громади повністю змінився, зі складу РВ РПВ вона перейшла до ОРУ, а діяльність на сьогодні є достатньо різноплановою: славлення, свята, Школа Рідної Віри, культурно-просвітницькі заходи у бібліотеках та університетах, виступи на радіо й телебаченні, проекти рідновірського теологічного клубу «Велесові Онуки» й рідновірського хутору (екопоселення).

5. Щонайменше з 2008 по 2010 рр. існувала громада російського спрямування «Велеяр», яка також входила до КЯТ. У листопаді 2010 р. один з її лідерів Андрій Носов навіть проявляв ініціативу щодо консолідації зусиль рідновірських спільнот Одеси, однак вона не мала успішного продовження.

6. Існує також ряд гутірок, близьких до реконструкторів та любителів езотерики, малі за кількістю членів й досить закриті для контактів; прихильники «побічних течій» на кшталт інглінгів та КОБ; є підстави вважати, що щонайменше половина рідновірів Одеси є індивідуальними прихильниками, які не входять до жодної з громад, хоча загалом їхня кількість однозначно перевищує кілька тисяч.

Поиск по сайту: