Поняття, ознаки та мета покарання

Закон оголошує поведінку людини злочинною, якщо вона є настільки руйнівною, що потребує втручання держави. Злочин породжує кримінальну відповідальність. Конкретною формою реалізації цієї відповідальності є покарання того, хто вчинив злочин, шляхом застосування до нього певної, передбаченої законом санкції. При цьому санкція кримінального закону потрібна не лише як спонука до покори, а й як певною мірою гарантія того, що ті, хто добровільно виконують вимоги закону, не ставатимуть жертвами злочинців.

Загальне визначення покарання дано в ч. 1 ст. 50 КК, за якою «покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого».

Характерними ознаками покарання вважаються:

1. Покарання - це осуд винного і його діянь судом від імені держави, пов'язаний із заходами державного примусу. Примусовість покарання означає, що з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили засуджений зобов'язаний фактично перетерпіти обмеження певних прав і свобод, що становить зміст конкретного покарання, а відповідні державні органи зобов'язані виконати вирок суду, тобто реально застосувати призначене засудженому покарання.

Покарання за цими його особливостями відрізняється від інших заходів впливу, передбачених Кримінальним кодексом, що не є покаранням, а саме: примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 97 КК) та примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК). Такі заходи не мають карального, репресивного характеру, не містять осуду вчиненого і самої особи від імені держави. їх змістом є виховання або лікування у відповідних для цього закладах.

2. Покарання призначає лише суд в обвинувальному вироку від імені держави. Призначення покарання лише за вироком суду є конституційним принципом. За положеннями ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Покарання призначається лише за вчинення того діяння, яке визначено кримінальним законом як злочин (ч. 1 ст. 11 КК). Лише порушення кримінального закону тягне за собою примусовий захід, яким є покарання. Такий захід не може бути застосований щодо інших правопорушень (цивільних, адміністративних тощо).

Покарання призначається відповідно до переліку його видів (ст. 51 КК) і розмірів (ст. 53-63 КК). Лише в межах переліку видів покарання та розмірів кожного виду покарання суд має право визначити строки і режим покарання, встановити кількісні, а в ряді випадків і якісні межі застосування покарання до особи, винної у вчиненні злочину.

Покарання призначається лише особі, винуватій у вчиненні злочину. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Це положення Конституції закріплено у ч. 2 ст. 2 КК. Вина особи є однією з ознак суб'єктивної сторони складу злочину.

Покарання полягає в передбаченому кримінальним законом позбавленні та обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання завжди завдає злочинцеві моральні страждання і позбавляє його певних благ, прав і свобод чи обмежує їх.

Покарання має особистий характер і застосовується лише до фізичної особи, яка вчинила злочин, і не може застосовуватися до юридичних осіб, його не можна перекласти на батьків або близьких родичів злочинця.

Покарання породжує судимість. Це ознака, за якою особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання чинності обвинувального вироку і до погашення або зняття судимості. Судимість особи має деякі негативні наслідки для такої особи після відбуття нею покарання.

Покаранню властиві й деякі інші ознаки загального характеру, які не визначені в КК, зокрема: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її широкими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави і суспільства.

Закон діє лише тоді, коли спирається на заінтересованість і підтримку його широким загалом суспільства; б) покарання - це негативна оцінка і осуд винного та його діяння судом від імені держави; в) покарання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого злочину і безпеці самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві. Перед кримінальним законом і судом усі мають бути рівними. Покарання має задовольнити вимоги потерпілого від злочину.

Мета покарання - це той кінцевий наслідок, до якого прагне держава, щодо ресоціалізації засудженого та запобігання вчиненню злочинів.

Закон (ч. 2 ст. 50 КК) за мету покарання визнає: 1) кару за вчинений злочин; 2) виправлення засуджених; 3) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Такі різновиди мети покарання, як кара, з одного боку, і виправлення засуджених - з іншого, виявляються по-різному, залежно від тяжкості вчиненого злочину та особистих властивостей того, хто вчинив злочин. Щодо вчинення злочину, то тут діє таке правило: чим тяжчий злочин, тим повніше має зазнати кару злочинець. Але це правило діє не само по собі, а в органічній єдності з іншим - урахуванням особистих властивостей злочинця.

1. Кара за злочин - це примушування особи з боку держави до покори (закону) відповідно до виду та розміру призначеного покарання за вчинений злочин, з одного боку, та спокута засудженого перед окремими людьми, суспільством та державою і його розплата за злочин своїми особистими благами та правами - з другого.

Кара є не лише метою покарання, а й засобом для досягнення виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Мета кари знаходить своє початкове виявлення у призначеному судом конкретному вигляді і розмірі покарання злочинця. Це, в свою чергу, зумовлює можливість здійснення у процесі виконання вироку наступної мети покарання - виправлення засудженого та запобігання злочинам. Кара завдає певних, іноді дуже суворих психологічних та духовних страждань злочинцеві, особливо при засудженні його до тривалого строку позбавлення волі або довічного позбавлення волі.

2. Мета виправлення засуджених. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає досягнення певних зміну їхній особистій поведінці стосовно утримання від вчинення нових злочинів. Для цього використовується передбачений Кримінально-виконавчим кодексом України та іншими правовими нормами комплекс різних заходів впливу на внутрішній світ та вчинки засуджених, спрямований на зміну їхньої поведінки щодо додержання норм закону, поваги до людей і суспільства, вироблення потреби в праці; все це має спонукати засуджених змінити або переглянути властиві їм погляди та переконання. Головним у процесі виправлення засуджених є виключення кожним з них зі своїх вчинків суспільно небезпечної поведінки та свідома відмова від вчинення нових злочинів.

Покарання (ч. 3 ст. 50 КК) не має за мету завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Положення ч. 3 ст. 50 є складовою принципу правового гуманізму, за яким кримінальний закон не допускає жорстоких, болісних та тілесних покарань і не має на меті помститися або спричинити фізичні страждання особі, яка засуджена за вчинений злочин.

Засуджений злочинець залишається людиною, і тому його тілесна недоторканність, права і свободи, за винятком обмежених або тимчасово анульованих призначеною мірою покарання, зберігаються за ним і охороняються у місцях відбування покарання. Забороняється позбавляти засудженого засобів його існування, нанесення йому побоїв, тілесних ушкоджень, знущання тощо. В ч. 2 ст. 28 Конституції України закріплено положення, відповідно до якого "ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню".

3. Метою покарання є також запобігання вчиненню злочинів. Держава запобігає вчиненню злочинів, з одного боку, погрозою покарання, а з другого - шляхом виконання покарання. У зв'язку з цим у теорії кримінального права запобігання вчиненню злочинів (превенцію) прийнято поділяти на два види - загальне і спеціальне. Загальне запобігання злочинам полягає в тому, що воно впливає на все суспільство, загрожуючи його членам покаранням у разі скоєння будь-ким з них злочину. Цей вплив ґрунтується не лише і не стільки на одній суворості кари за вчинений злочин, а головним чином на принципі невідворотності і неминучості покарання, тобто осуду судом від імені держави самого злочину й кожного, хто його вчинив.

Спеціальне запобігання злочинам - це запобігання можливості вчинення засудженим нових злочинів і досягається шляхом створення для засуджених таких умов, які виключають або значно обмежують можливість злочинної діяльності, що й утримує засуджених від вчинення нових злочинів. Разом з тим на засуджених діє погроза більш суворим покаранням за вчинення нового злочину особою, яка раніше була засуджена за вчинений злочин.

Зазначимо, що успіх запобігання вчиненню злочинів залежить переважно від поваги громадян до закону, від їхньої правослухняності, від умов їхнього соціального життя.

Поиск по сайту: