Злочинні наслідки: поняття та види

У кримінальному праві злочинні наслідки розглядаються у двох площинах: у площині об'єктивно виявленого злочину та в площині конкретно виписаного в законі складу злочину. Щодо першого положення, то тут злочинні наслідки є об'єктивним виявленням суспільної небезпечності будь-якого злочину, а характер заподіяної злочином шкоди повністю залежить від характеру об'єкта посягання, яким є особисті блага людини та інші соціальні цінності. Злочин завжди посягає на певний об'єкт і завжди спричиняє суспільно небезпечні наслідки або створює реальну загрозу заподіяти йому шкоди. Без виявлення та аналізу суспільно небезпечних наслідків матеріального складу злочину майже неможливо визначити суб'єктивні ознаки складу такого злочину, оскільки наявність певної форми вини особи у вчиненні злочину завжди пов'язана з психічним ставленням суб'єкта злочину не лише до свого діяння, а й до суспільно небезпечного наслідку такого діяння.

Сутність другого положення полягає в тому, що суспільно небезпечні наслідки злочину або вказуються у самій нормі (чи однозначно випливають з її змісту), якою визначається конкретний склад злочину, або не вказуються. Ця відмінність покладена кримінальним правом в основу поділу складу злочину на матеріальні та формальні.

Матеріальним вважається такий склад злочину, в якому передбачено фактичне настання певного наслідку або можливість його настання. Формальний склад злочину не містить вказівки на будь-які суспільно небезпечні наслідки. У матеріальних складах злочину майже завжди передбачені такі наслідки, які піддаються визначенню, встановленню і, як правило, підрахунку. Такі наслідки пов'язані, зокрема, із заподіянням смерті людині (ст. 236, 237, 291); із заподіянням фізичної шкоди здоров'ю людини (ст. 270-271); з настанням нещасних випадків з людьми, людськими жертвами або загибеллю людей (ст. 236, 237, 291); із спричиненням матеріальної шкоди (ст. 194, 212, 218, 219, 220); порушенням роботи транспорту (ст. 277) тощо.

У формальних складах злочину немає вказівки на наслідки і встановлювати їх при кваліфікації не потрібно. Формальні склади злочинів, як відомо, вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння і, зокрема, тому, що існування суспільно небезпечних наслідків у таких випадках припускається, оскільки злочинів без наслідків не буває. Однак окремі склади злочинів описані в законі як формальні з багатьох підстав, а саме: 1) враховується те, що певні злочинні дії самі по собі, незалежно від їх наслідків, мають дуже високу суспільну небезпеку.

До таких дій належить, зокрема, створення злочинної організації (ст. 255), організація озброєної банди (ст. 257), створення не передбачених законом воєнізованих формувань або груп (ст. 260); 2) в окремих складах злочину виписані дії, які за самою своєю суттю нерозривно пов'язані з небезпечним наслідком, наприклад, викрадення людини (ст. 146); 3) шкідливі наслідки окремих злочинів не піддаються підрахуванню чи визначенню, наприклад, неможливо визначити обсяг або розмір порушення честі і гідності людини; 4) за наявності водночас високого ступеня суспільної небезпеки самої по собі дії та неможливості підрахувати або визначити наслідки такої дії. Характерними щодо цього є, зокрема, посадовий злочин одержання хабара (ст. 368) та провокація хабара (ст. 370).

Крім того, стосовно описаних злочинів припускається, що вони завжди завдають шкоди авторитету та функціональній діяльності державним чи громадським організаціям або законним правам та інтересам окремих фізичних чи юридичних осіб. Таке положення випливає з структури та сутності закону про злочини у сфері службової діяльності. До обов'язкових ознак об'єктивної сторони загальних видів посадових злочинів (ст. 364, 365 і 367) закон відносить наявність істотної шкоди.

Одержання хабара та провокація хабара - це спеціальні склади злочину щодо загального складу злочину, яким є зловживання владою або посадовим становищем з притаманною їм загальною для будь-якого посадового зловживання владою або посадовим становищем ознакою - наявністю істотної шкоди. Тому законодавець, ґрунтуючись на зазначених підставах, не вимагає її встановлення, склади цих злочинів описав як формальні і тим самим вирішив питання про момент юридичного закінчення злочину, пов'язавши його лише із вчиненням самої дії. Злочинне діяння тягне за собою різні суспільно небезпечні наслідки. В одних випадках вони безпосередньо зазначені у диспозиції певної статті (її частині), в іншому - випливають з її змісту.

У диспозиціях багатьох статей небезпечні наслідки визначаються різною термінологією: "істотна шкода", "тяжкі наслідки", "особливо тяжкі наслідки", "велика матеріальна шкода", "значний" розмір тощо. Визначення багатьох із цих і подібних їм термінів дається у примітці до окремих статей. Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 КК дається визначення терміна "повторність" розкрадання майна; у примітці 1 до ст. 368 дано визначення таких понять, що вживаються у цій статті, як "великий" та "особливо великий" розміри хабара.

Настання описаних у законі наслідків в одних випадках є свідченням закінченого матеріального складу злочину, в інших, крім того, вони виконують роль обставин, що надають злочинові кваліфікованого виду. Так, склад злочину масові заворушення, передбачений ч. 1 ст. 294, стає кваліфікованим, якщо описані в ньому дії призвели до загибелі людей або інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 294).

Вказані в певному складі злочину шкідливі наслідки в кожному конкретному випадку мають бути встановлені і поставлені у вину суб'єктові злочину, якщо між його діянням і наслідками існує причинний зв'язок.

25. Поняття та значення причинового (причинного) зв’язку між злочинним діянням і злочинними наслідками.

Проблема причинного зв'язку між явищами, що існують у природі та суспільстві, вирішується філософською наукою. Певні філософські теорії (механістична, діалектичного матеріалізму, ідеалізму та реалізму) щодо причинності як об'єктивної категорії деякою мірою мають використовуватися наукою кримінального права відповідно до завдання цієї науки. Але філософське поняття причинності не визначальне для вирішення питання про причинний зв'язок у кримінальному праві. Проблема причинності в філософській науці вирішується відповідно до об'єктивних законів природи стосовно причинного зв'язку між її різними явищами. При цьому нерідко об'єктивними закономірностями природи пояснюються і закономірності людського суспільства.

Наука кримінального права, виходячи з розуміння суті причинності між явищами природи, має розв'язувати проблему причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням людини і наслідками такого діяння (об'єктивний критерій), пов'язуючи розвиток такого зв'язку з волею цієї людини, з її можливістю (неможливістю) передбачати наслідки свого діяння і бажанням або небажанням певних наслідків від вчинення такого діяння (внутрішній критерій). Внутрішній критерій не пов'язаний із законами природи про причинність, оскільки людина є часткою тієї природи, яка володіє вищим інтелектом, - розумом. Цей внутрішнє мірило є визначальним у вирішенні причинного зв'язку в кримінальному праві.

Питання про причинний зв'язок започатковано італійськими юристами середньовіччя щодо діяння проти життя і здоров'я людини. Були розроблені правила так званої теорії виняткової причинності, за якими дія винного мала бути безпосередньою причиною смерті. За цими правилами тілесні ушкодження поділялися на три групи: 1) тілесні ушкодження безумовно смертельні; 2) тілесні ушкодження, які виліковуються; 3) тілесні ушкодження, які тягнуть за собою смерть лише внаслідок випадкових обставин.

Причинний зв'язок смерті з тілесними ушкодженнями визнавався лише у випадках: а) безумовних смертельних ушкоджень (відсікання голови, поранення серця тощо). Наприклад, А. пострілом впритул завдає смертельну рану в серце Б. Тут дія А. (поранення серця), безперечно, спричинює смерть Б., тобто рана серця є винятковою причиною смерті; б) коли смерть від тілесного ушкодження наставала до закінчення так званих критичних днів - більшість визнавала сорок днів, багато хто - рік і один день, деякі - сім днів. В основу "критичних днів" покладено, очевидно, релігійне переконання, що душа померлого залишається протягом зазначеного часу в його прижиттєвій оселі та місцях його перебування на землі, а після цього відходить до Бога, до раю. Військовий артикул Петра І 1716 року називав 15 видів смертельних ран, заподіяння яких пов'язувалося з безумовним настанням смерті, що певною мірою відповідало теорії виняткової причинності між діями винного і смертю потерпілого.

Основою майже всіх напрямів вирішення питання про причинний зв'язок у кримінальному правовому розумінні, які існували раніше та існують зараз, є положення про те, що причинність як об'єктивна категорія відображає взаємний зв'язок між явищами зовнішнього світу, їх взаємозалежність і взаємодію. Деякі з цих явищ виступають як причина, інші - як наслідок. Причину і наслідок прийнято розглядати як співвідносні поняття, що мають значення лише у разі застосування до кожної конкретної ситуації (випадку). Те, що виступає наслідком одного явища, є причиною іншого.

Особливість причинного зв'язку в кримінальному праві полягає в тому, що як причина завжди виступає суспільно небезпечне діяння людини, а як наслідок - заподіяна таким діянням шкода (у злочинах з матеріальним складом) або створена реальна можливість настання шкоди (у деяких злочинах з формальним складом).

Складність вирішення питання про причинний зв'язок виникає в тому разі, коли до небезпечного діяння людини приєднуються дії інших осіб, зовнішні обставини або події, які не залежать від діяння даної людини. Особливі труднощі виникають при розгляді справ про автоаварії; про порушення законодавства про охорону праці, пов'язані з нещасними випадками з людьми; про халатність з боку посадових осіб тощо.

У науці кримінального права щодо вирішення проблеми причинного зв'язку існує кілька правових концепцій. Основними серед них вважаються: 1) теорія причинності conditio sine qua поп, що у деяких літературних джерелах дістала назву - теорія еквівалентної причинності; 2) теорія адекватної причинності; 3) теорія необхідного спричинення.

Теорія причинності - conditio sine qua поп (умова, без якої не...; необхідна умова) - виникла в першій половині XIX ст. у Німеччині, і здобула широке визнання, а деякі її положення не втратили актуальності і дотепер, зокрема, в англосаксонській системі кримінального права, хоч і додержується здебільшого теорії головної, ближчої, причини.

Наведемо два приклади з теорії, що розглядається. Так, А. спрямував пістолет на Б. і наказав: "Гаманець чи життя!". Потерпілий від раптового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Ієгови; дівчина відповідно до її релігійних переконань відмовилася від переливання крові, через що померла від втрати крові. З точки зору теорії причинності "умова, без якої не... ", якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то "не" виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба у переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок - смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати за теорією "умова, без якої не... " за настання смерті їхніх жертв.

Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який, аналізуючи непов'язані події, за причинної зумовленості використовує критерій "якби не... ", щоб з'ясувати, чи сталася б та чи та подія, "якби не" сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта 1959 року, яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оцінити тяжкість поранення. Від лікування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство) зазначено, що удар багнетом становив "реальну головну причину" смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю¹.

За теорію причинності conditio sine qua поп, діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо слугувало необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважалося, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що перебуває у ланцюгу причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке є однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб'єктивної умови - усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.

Недоліком теорії conditio sine qua поп визнано те, що вона не давала відповіді на питання про причинний зв'язок щодо наслідків, які виникли за допомогою інших сил. За змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх, причин.

Згодом у теорії кримінального права Німеччини та Росії з'явився новий напрям, що дістав назву "причина - умова", "причина - привід". Основне положення його зводиться до того, що не всі умови, за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші - другорядними і вважаються лише приводом.

Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнавалося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що причинного зв'язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає і за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму є лише приводом смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього, тому що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з тим положенням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розвиток події і на такий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між причиною і приводом.

26. Поняття способу, місця, часу, обстановки, знарядь та засобів вчинення злочину.

27. Поняття суб’єкта злочину. Характеристика ознак суб’єкта злочину.

28. Поняття, критерії та кримінально-правове значення неосудності.

29. Поняття і кримінально-правове значення обмеженої осудності.

30. Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння.

31. Примусові заходи медичного характеру.

32. Поняття та види спеціального суб’єкта злочину.

Більшість злочинів, передбачених в Особливій частині КК України, можуть бути вчинені загальним суб'єктом злочину, тобто

¹ Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх будуть розглянуті в окремому розділі.

особою фізичною, осудною, яка досягла певного віку. Однак вчинення частини злочинів можливе лише особами, які мають ще й додаткові ознаки, що роблять цих суб'єктів спеціальними. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК України спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Відповідно до КК України (ч. 4 ст. 18) службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органні іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.

При кваліфікації діяння, кримінальна відповідальність за яке може нести лише спеціальний суб'єкт, його додаткові ознаки мають бути обов'язково встановлені, інакше діяння необхідно буде кваліфікувати за іншою статтею або визнати таким, що не передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин. Так, за одержання хабара можлива відповідальність лише службової особи (ст. 368 КК України), одержання незаконної винагороди шляхом вимагання працівником державного підприємства, установи чи організації, який не є службовою особо, буде кваліфікуватися за ст. 354 КК України.

В умисних злочинах, які вчинюються спеціальним суб'єктом, як співучасники (організатори, підбурювачі, пособники) можуть виступати загальні суб'єкти.

За змістом чинники, що характеризують спеціальний суб'єкт, найрізноманітніші й можуть торкатись різних властивостей особи. Ознаки, що обумовлюють наявність спеціального суб'єкта, можуть характеризувати:

1) службове становище особи, наприклад, суб'єктами злочинів, передбачених у розділі XVII Особливої частини КК України (крім давання хабара - ст. 369), можуть бути лише службові особи, визначення яких дається у примітці 1 до ст. 364 КК України;

2) сімейно-родинні відносини (ст. 164, 165 КК України);

3) громадянство (ст. 111, 114 КК України);

4) професію, вид діяльності, характер роботи, яка виконується (ст. 225, 276 КК України);

5) участь у судовому процесі (ст. 384, 385 КК України);

6) відношення до військової служби (ст. 335, 402-435 КК України);

7) засудження або взяття під варту (ст. 389-393 КК України);

8) судимість (ч. 3 ст. 296 КК України);

9) вік (ст. 304 КК України) тощо.

Деякі автори до ознак спеціального суб'єкта відносять повторність злочину. Ця точка зору викликає певні сумніви, оскільки повторність стосується об'єктивної сторони злочину. У ході аналізу конкретних складів злочинів в Особливій частині КК України повторність здебільшого розглядається як кваліфікуюча (особливо кваліфікуюча) ознака об'єктивної сторони складу злочину. Вчинення злочину більше одного разу підвищує суспільну небезпечність не лише злочину, а й злочинця. Однак не обґрунтовано ознаку суб'єкта злочину ототожнювати з ознаками об'єктивної сторони складу злочину. Концепція чинного КК України виходить з того, що в системі "діяння - суб'єкт" оцінці підлягає в першу чергу діяння.

Разом з тим слід враховувати, що в диспозиціях деяких статей КК України характеристика спеціального суб'єкта дається непрямо, шляхом вказівки на вчинення злочину, час його вчинення та інші об'єктивні ознаки, які передбачають, що не будь-яка фізична осудна особа може вчинити цей злочин. Наприклад, відповідальність за залишення в небезпеці може покладатись на особу, яка була зобов'язана піклуватись про потерпілого; за порушення правил охорони праці може нести відповідальність лише особа, яка зобов'язана дотримуватись правил охорони праці; за розголошення даних досудового слідства або дізнання може притягатись до відповідальності особа, яка попереджена у встановленому законом порядку про обов'язок не розголошувати такі дані.

Незалежно від того, чи названі ознаки спеціального суб'єкта злочину в тексті кримінального закону (в статті чи примітці до неї) або вони визначаються шляхом тлумачення, наявність їх є обов'язковою для відповідного складу злочину.

33. Поняття та ознаки суб’єктивної сторони складу злочину.

34. Поняття та ознаки вини. Форми і види вини. Заподіяння шкоди без вини (випадок, казус).

35. Поняття і ознаки прямого та непрямого умислів. Прямий умисел у злочинах з формальним складом (поняття та ознаки). Інші види умислу.

36. Поняття та ознаки злочинної самовпевненості і злочинної недбалості. Відмінність злочинної самовпевненості від непрямого умислу.

37. Злочини з двома формами вини (поняття, різновиди).

38. Поняття та кримінально-правове значення мотиву, мети та емоційного стану.

39. Поняття та види стадій вчинення злочину.

Злочин визнається закінченим в одному випадку з моменту вчинення самого діяння, а в другому - за наявності від такого діяння шкідливих наслідків. Злочинні дії, спрямовані на досягнення шкідливих наслідків, нерідко мають певні види свого розвитку, так звану попередню діяльність. Для визначення розпочатої, але не закінченої злочинної діяльності, теорія кримінального права користується поняттям "стадії вчинення злочину", до яких відносить: готування до злочину, замах на злочин, закінчений злочин. Такий же зміст щодо стадій вчинення злочину має і ст. 13 КК, якою визначено дві стадії розвитку злочинної дії: закінчений злочин і незакінчений злочин. При цьому до незакінченого злочину віднесено два його види - готування до злочину¹ і замах на злочин.

Відповідальність за закінчений злочин настає безпосередньо за певною статтею Особливої частини КК, а за готування до злочину і за замах на злочин - відповідно, за ст. 14 і ст. 15 й за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Інакше кажучи, кваліфікація незакінченого злочину щодо готування до злочину та замаху на злочин потребує посилання, відповідно, на ст. 14 або ст. 15 КК. Якщо, наприклад, злочинця було затримано під час, коли він намагався вчинити крадіжку майна, то такі дії мають кваліфікуватися як замах на вчинення крадіжки за ч. 1 ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК. Якщо ж злочинцеві вдалося заволодіти майном, то його дії кваліфікуватимуться лише за ч. 1 ст. 185 КК як закінчений злочин.

Стадії вчинення злочину - це певні етапи різних дій, спрямованих на вчинення певного злочину з різним обсягом реалізації умислу та різним ступенем суспільної небезпечності. Стадії вчинення злочину стосуються лише умисних злочинів і можуть мати місце лише за наявності прямого умислу.

Будь-який злочин пов'язаний із психологічним процесом мотивації, цілеспрямованості волевиявлення у певних діях. Такий процес характерний для кожної стадії умисного злочину, але не всі умисні злочини пов'язані з попередньою (готування до злочину чи замах на його вчинення) діяльністю. Умисне злочинне діяння вчиняється у ряді, випадків без будь-якої попередньої діяльності.

Розвиток умисного злочину від підготовчих дій до дій, за якими настає шкідливий наслідок, залежить від багатьох причин, пов'язаних як з небезпечністю злочину, що вчиняється, так і з намірами та метою злочинця.

Поняття "стадії вчинення злочину" не може бути застосовано щодо виявлення наміру вчинити злочин. Сам факт виявлення наміру (в словах або письмово) вчинити злочин, за загальновизнаним принципом "думки не караються", перебуває поза сферою кримінального закону. Відступ від цього принципу був би прямим порушенням конституційного права громадян, яке закріплено в ст. 34 Конституції України: "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань".

Кримінальний закон України визнає злочином лише протиправне, суспільно небезпечне діяння людини. Іншими словами, відповідальність можлива лише за умисел, який виявився у небезпечному діянні. Тому твердження, яке до останнього часу мало місце в літературі, про те, що виявлення умислу є початковою стадією вчинення злочину, не сприйнято ні сучасною теорією кримінального права, ні позитивним (чинним) кримінальним правом, воно є помилковим. Виявлення умислу не можна ототожнювати з погрозою вчинити злочин та закликами до вчинення злочину.

Погроза - це спосіб (засіб) психічного насильства стосовно того, на кого це насильство спрямовано. Погроза чинити конкретний злочин карається лише за наявності в чаконі спеціальної норми і щодо вчинення тяжкого злочину. Погрозу вчинити злочин виписано як окремий спеціальний склад злочину лише в кількох статтях Особливої частини Кодексу, зокрема, погроза вбивством (ст. 129); погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345); погроза щодо державного чи громадського діяча (ст. 346), погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадянський обов'язок (ст. 350); погроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398); погроза щодо начальника (ст. 405).

Стосовно закликів до вчинення злочину, то вони є діями, спрямованими на схиляння (спеціальний вид підбурювання) невизначеного кола людей до вчинення дуже небезпечних вчинків, які виписані у відповідній нормі закону як злочин. Наприклад, публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади (ч. 2 ст. 109); заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295).

Поняття "стадії вчинення злочину" не застосовується до необережних злочинів, оскільки при їх вчиненні неможливий замах на вчинення злочину. Крім того, необережні діяння визнаються, як правило, злочином у разі настання від таких дій або бездіяльності істотної шкоди. За відсутності таких наслідків необережної дії самі по собі вони не мають кримінально-правового значення. Наприкінці зазначимо, що при остаточній кримінально-правовій оцінці згаданих вище стадій слід пам'ятати, що кожна попередня стадія вчинення злочину поглинається наступною стадією і самостійної кваліфікації не потребує.

40. Закінчений злочин: поняття, ознаки. Момент закінчення злочинів з формальним складом та з матеріальним складом.

41. Готування до злочину: поняття, значення. Відмежування готування до злочину від виявлення наміру та від замаху на злочин.

Готування до злочину - початкова стадія умисного злочину, яка, відповідно до ч. 1 ст. 14 КК, визначається як пошук або пристосування засобів чи знарядь, пошук співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Готування до злочину карається за наявності певних умов, а саме: 1) підготовчі дії мають бути спрямовані на створення умов для вчинення конкретного злочину, а не для "злочину взагалі" і не "на всяк випадок". Не можна розглядати як готування до злочину підшукування або надбання людиною певних засобів, знарядь чи зброї для захисту своєї безпеки, безпеки своєї родини, житла, власності тощо від можливого нападу злочинця (злочинців).

Виняток із цього правила становлять своєрідні дії, заборонені кримінальним законом. Наприклад, придбання без належного дозволу вогнепальної зброї утворює злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК; 2) дії, пов'язані з готуванням до злочину, мають бути вчинені до початку дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину; 3) дії, які утворюють готування до злочину, належать до об'єктивної сторони складу закінченого злочину; 4) готування до злочину вчиняється лише з прямим умислом: особа свідомо створює умови для вчинення конкретного злочину і бажає використати створені нею умови для наступної стадії вчинення злочину; 5) кримінальна відповідальність настає лише за готування до вчинення злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК).

Відповідно до ч. 1 ст. 14 КК об'єктивна сторона готування до злочину може бути виявлена у формі: 1) підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину; 2) пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину; 3) пошук співучасників для вчинення злочину; 4) змова на вчинення злочину; 5) усунення перешкод для вчинення злочину; 6) інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину може здійснюватися будь-яким способом. Це купівля, обмін або викрадення засобів чи знарядь для вчинення злочину; використання предметів побуту, підготовка транспортних засобів, придбання спеціальних предметів (маски, бронежилети), підробка документів тощо.

Пристосування засобів для вчинення злочину може бути пов'язано з їх технічним удосконаленням (наприклад, перетворення мисливської рушниці на обріз) або їх виготовленням (наприклад, виготовлення спеціального ножа для вчинення розбійного нападу, кліше для виготовлення фіктивних грошових знаків).

Пошук співучасників злочину може вчинятися шляхом вербування, набору, погрози, підкупу пособників чи співвиконавців для подальшого вчинення злочину, підшукування особи (осіб) для приховування злочину в майбутньому, а також замовлення виконавця (виконавців) вчинення злочину.

Під змовою вчинення злочину маємо розуміти попередню домовленість з однією чи кількома особами про спільне вчинення злочину (співвиконавства) або створення злочинної організації. Зазначимо, що змова, яка виявилася у створенні злочинної організації, - це окремий, особливий (sui generis) злочин, виписаний у ст. 255 КК, який не потребує при його кваліфікації посилання на ч. 1 ст. 14 КК.

Усунення перешкод - це дії щодо запобігання можливим труднощам у досягненні злочинної мети. Це, зокрема, відключення сигналізації, телефонного зв'язку чи освітлення щодо об'єкта (предмета) злочину, підкуп чи інший спосіб впливу щодо охоронника об'єкта.

Під іншим умисним створенням умов для вчинення злочину розуміють будь-які дії, що полегшують можливість виконання подальших дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину. Створення таких умов може виявитися в збиранні необхідних відомостей про зручний час для вчинення злочину, в обстеженні місця здійснення обумовленого злочину, перебуванні злочинця у засідці, з якої можна вчинити успішний напад на потерпілого, тощо.

Іноді дії, пов'язані з готуванням до одного злочину, утворюють самостійний склад іншого злочину (наприклад, придбання або виготовлення вогнепальної зброї для наступного розбійного нападу), які кваліфікують за правилами сукупності злочинів (у наведеному прикладі - за ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 14 та ч. 1 ст. 187 КК).

42. Замах на злочин: поняття, види та значення. Відмінність замаху на злочин від готування до злочину і від закінченого злочину.

Згідно з ч. 1 ст. 15 КК, замахом на злочин визнається діяння, вчинене з прямим умислом і безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від волі винного.

Відповідальність за замах на злочин настає за ч. 1 ст. 15 і за тією статтею Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин. Характерними ознаками замаху на вчинення злочину є:

1) дія, яка безпосередньо спрямована на вчинення злочину і реально загрожує об'єкту, що охороняється кримінальним законом. Інакше кажучи, замах на вчинення злочину - це початок безпосереднього виконання об'єктивної сторони складу закінченого злочину, описаного в диспозиції певної статті Особливої частини КК; 2) дія вчиняється з прямим умислом; особа усвідомлює небезпечність своєї дії, передбачає її шкідливі наслідки і бажає настання таких наслідків, від закінченого злочину замах на вчинення злочину відрізняється саме недосягненням вчиненою дією шкідливих наслідків.

У теорії кримінального права, а також у чинному Кримінальному кодексі України, залежно від характеру причини, через які злочинний наслідок не настав, прийнято розрізняти закінчений і незакінчений замах на злочин. У ч. 2 ст. 15 зазначається, що замах на вчинення злочину є закінченим, коли особа виконала всі дії, які вважала за необхідне для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Якщо злочин пов'язаний з певними наслідками і закінченим визнається такий замах, при якому, незважаючи на виконання винною особою всього того, що вона вважала за необхідне вчинити, злочинні наслідки не настали. Наприклад, зловмисник з метою вбивства спрямував постріл у свою жертву і тяжко поранив її, але хірурги врятували життя потерпілого. В цьому випадку має місце закінчений замах на умисне вбивство, оскільки винний виконав усі дії, які він вважав за потрібне для досягнення бажаного результату - смерті потерпілого, однак смерть потерпілого не настала з причин, що не залежали від волі винного.

Незакінченим вважається такий замах, при якому особа не досягла злочинних наслідків через те, що не встигла чи не змогла виконати все те, що вважала за потрібне для досягнення таких наслідків (ч. 3 ст. 15). Наприклад, злодій з метою викрасти гроші запустив руку в сумку пасажира, але був схоплений за руку, крадіжки не сталося. У даному випадку має місце незакінчений замах на крадіжку майна, тобто злочин, передбачений ч. 1 ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК.

Наука кримінального права користується також поняттям "непридатний замах", який поділяється на два види: а) замах на непридатний об'єкт і б) замах на злочин з непридатними засобами. Зазначимо, що обидва ці види непридатного замаху є разом з тим різновидами фактичної помилки винної особи.

Замах на непридатний об'єктявляє собою посягання на об'єкт, у якого відсутні ті властивості, що малися на увазі при вчиненні злочину. Наприклад, постріл був спрямований у вікно кімнати, в якій стояв бюст, що його винний сприйняв за людину, в той час коли жертва перебувала в іншій кімнаті. Замах на непридатний об'єкт буде і щодо предмета посягання, якого на момент замаху не було. Наприклад, намагання викрасти цінності, яких не було виявлено в тому місці, куди проник злодій.

Замах на злочин з непридатними засобами має місце тоді, коли суб'єкт застосував під час вчинення злочину такі засоби, які не відповідають бажаному призначенню і за своїми об'єктивними властивостями не здатні призвести до злочинного наслідку. Наприклад, К., щоб отруїти свого неприятеля, підсипав до його келиха з вином через помилку замість миш'яку порошок аспірину.

Замах на непридатний об'єкт і замах з непридатними засобами кваліфікуються як замах на вчинення певного злочину на загальних підставах. Наявність шкідливих наслідків від замаху на певний злочин не потребує, як правило, додаткової кваліфікації, хоч би такі наслідки самі по собі мали ознаки суб'єктивної сторони іншого закінченого злочину. Наприклад, нанесення тяжкого тілесного ушкодження при замаху на умисне вбивство з корисливих мотивів має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 15 і п 6 ч. 2 ст. 115 КК і не потребує додаткової кваліфікації ще й за ч. 1 ст. 121 КК (умисне тяжке тілесне ушкодження).

43. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця: поняття, ознаки та значення.

3 метою попередження злочинності та запобігання продовженню початкових злочинних дій закон має стимулюючу норму про добровільну відмову від вчинення злочину. За ст. 17 КК добровільною відмовою визнається остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому особа усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.

Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину. Скажімо, особа, яка з метою умисного вбивства виготовила вогнепальну зброю, після чого добровільно відмовилася від вчинення такого вбивства, не підлягає кримінальній відповідальності за готування до умисного вбивства, але відповідатиме за незаконне виготовлення вогнепальної зброї за ч. 1 ст. 263 КК. Добровільна відмова від вчинення злочину можлива при незакінченому злочині - на стадії готування до злочину або на стадії замаху на злочин.

Така відмова має бути наслідком самостійного, свідомого і остаточного рішення особи щодо припинення нею злочинних дій. Іншими словами, тільки при двох конструктивних ознаках - добровільності й остаточності відмови від вчинення злочину виникає правова основа незастосування кримінальної відповідальності. Йдеться про ситуацію, коли особа почала здійснювати свій злочинний намір, мала можливість здійснити його і досягти стадії закінченого злочину, але добровільно й остаточно припинила готування до злочину чи замах на злочин. Таке припинення має бути здійснене з власної волі винної особи.

Добровільна відмова відсутня, якщо особа здійснила готування до злочину або замах на злочин і припинила свої подальші дії внаслідок вимушених обставин, які перешкодили або не дозволили закінчити злочин. Вимушена відмова від злочину не виключає кримінальної відповідальності за вчинене.

Так, наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини, звернув увагу судів на те, що для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилась від цього і з власної волі припинила злочинні дії, та зазначив, що не може визнаватись добровільною відмова від зґвалтування, котра викликана неможливістю дальшого проводження злочинних дій з причин, не залежних від волі винного.

Отже, відмова від вчинення злочину визнається добровільною: а) коли злочинець з власної волі припиняє подальші небезпечні дії і тим самим усуває саму можливість настання шкідливих наслідків; б) коли злочинець з власної волі припиняє розвиток зв'язку між уже вчиненою дією і наслідком, що ще не встиг настати, і таким чином відвертає його настання. Наприклад, злочинець заклав вибуховий пристрій у приміщення, але через деякий час сам його і знешкодив. Якщо ж зусилля винного не увінчалися успіхом, він має відповідати як за закінчений злочин.

Відмова від повторення посягання, яке мало місце після закінченого замаху на вчинення злочину, не охоплюється поняттям "добровільна відмова", хоч у винного і була можливість довести злочин до кінця. Визначення такого положення залежить від способу вчинення злочину, використаного при цьому знаряддя та засобів, місця, часу та інших обставин певної події.

44. Поняття співучасті у злочині, її об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Види співучасників.

Поиск по сайту: