Основи розвитку інтелектуальної власності

У сучасному світі об’єкти права інтелектуальної власності, такі як: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, географічні зазначення, комерційна таємниця, комп’ютерні програми, бази даних, твори літератури і мистецтва, фонограми та відеограми тощо – відіграють значну роль у забезпеченні конкурентоспроможності товарів та послуг і стають, таким чином, вирішальним фактором економічного розвитку. Будучи введеними у цивільний оборот, вони приносять підприємству додатковий прибуток.

Права на об’єкти права інтелектуальної власності можуть виступати також як самостійний товар. Так, обсяг світової торгівлі ними у 2002 році перевищив $120 млрд., що більш ніж удвічі перевищило аналогічний показник 1990 року. Поставлені на бухгалтерський облік як нематеріальні активи, ці об’єкти суттєво збільшують вартість активів підприємства (бізнесу). Але якщо в розвинених країнах близько 50% активів підприємств складають права на об’єкти інтелектуальної власності, то в Україні цей показник менше 1%. Тому в підприємців України є великий і ще не використаний резерв для завоювання ринку, отримання значного прибутку, розвитку інноваційних процесів. Це стосується не тільки великих, а й малих і середніх підприємств.

Малим і середнім підприємствам (МСП) належить значна роль у економічному розвитку України за інноваційною моделлю. Запорукою цьому є такі переваги МСП:

- характерні невеликі розміри, гнучкість і малі стартові затрати в системі конкуренції;

- підвищені динамізм і адаптація до технологічних і ринкових змін;

- висока сприятливість до оригінальних інновацій.

Оскільки у підґрунті будь-якої інновації лежать об’єкти права інтелектуальної власності, то це визначає комерційну зацікавленість підприємств у питаннях використання та правової охорони об’єктів права інтелектуальної власності.

У той же час МСП, на відміну від великих фірм, мають, як правило, недостатнє фінансування для самостійного створення та доведення до промислового використання об’єктів права інтелектуальної власності, а також для надбання прав на них. Вони не мають спеціальних структурних підрозділів – патентно-ліцензійних відділів, що опікуються питаннями створення, правової охорони, комерціалізації об’єктів права інтелектуальної власності, формування інноваційного портфеля підприємства та вивчення інноваційної стратегії конкурентів. Тому використання інтелектуальної власності в МСП здійснюється в умовах недостатньої обізнаності. Це не дозволяє в повній мірі використати великі переваги, що дає інтелектуальна власність у бізнесі. Є й інша сторона медалі. Незнання законів, що регулюють правовідносини у сфері інтелектуальної власності, може призвести до порушення підприємством чужих прав на об’єкти права інтелектуальної власності, що тягне за собою адміністративну, цивільну або навіть кримінальну відповідальність.

Зважаючи на те, що багато, якщо не більшість підприємців, мають обмежене уявлення про інтелектуальну власність, потрібно володіти знаннями про систему правової охорони інтелектуальної власності, що включає об’єкти й суб’єкти права інтелектуальної власності, структуру державної системи правової охорони інтелектуальної власності, законодавче поле у цій сфері.

Інтелектуальна власність – формалізований результат творчої інтелектуальної діяльності, що надає його автору або особі, визначеній чинним законодавством, право власності на цей результат, яке набувають, здійснюють та захищають відповідно до законодавчо встановлених норм і правил.

Зазвичай, поняття “інтелектуальна власність” розуміють у значенні, визначеному в Конвенції Про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, що підписана в Стокгольмі 14 липня 1967 року. Стаття 2 цієї Конвенції визнає, що “інтелектуальна власність” містить права, що відносяться до:

- літературних, художніх і наукових творів;

- виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач;

- винаходів у всіх сферах діяльності людини;

- наукових відкриттів;

- промислових зразків;

- товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;

- захисту від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

Насамперед, таке визначення дозволяє дійти висновку, що, у широкому значенні під поняттям “інтелектуальна власність” слід розуміти права на результатами інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, літературній та художній сферах.

Таким чином, інтелектуальна власність не є продуктом інтелектуальної діяльності людини як такий, а право власності на певні результати інтелектуальної діяльності, що, з одного боку, потребують охорони та, з іншого боку, мають інтелектуальний (творчий) характер.

Діяльність може бути репродуктивною та творчою. Репродуктивна діяльність це процес, який виконується за детальним алгоритмом і в результаті якого створюється продукт, що не має новизни як для самого суб’єкта діяльності (суб’єктивна новизна), так і для інших членів суспільства (об’єктивна новизна). Творча діяльність відрізняється від репродуктивною тим, що це діяльність без алгоритму, кінцевим результатом якої є продукт, який має об’єктивну або суб’єктивну новизну.

І саме права на результати творчої інтелектуальної діяльності, що мають об'єктивну новизну, є інтелектуальною власністю як такою. Але для того, щоб ці результати були визнані суспільством як об’єкти права інтелектуальної власності, необхідна їх формалізація у будь-який спосіб. Процес формалізації є необхідною передумовою набуття права інтелектуальної власності в установленому законом порядку.

Виходячи з викладеного, інтелектуальна власність – це формалізований результат творчої інтелектуальної діяльності, що надає його автору або особі, яка визначена чинним законодавством, право власності на цей результат, яке набувається, здійснюється та захищається відповідно до законодавчо встановлених норм і правил.

Врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування і розпоряджання результатами інтелектуальної творчої діяльності складають інститут права інтелектуальної власності. Цей інститут виконує щодо нематеріальних об’єктів, якими є результати інтелектуальної діяльності, ті самі функції, що й інститут речового права відносно матеріальних об’єктів, тобто, встановлює сукупність майнових прав, які надають можливість власнику прав використовувати результати інтелектуальної творчої діяльності на власний розсуд, а також виключне право дозволяти, перешкоджати або забороняти робити це третім особам.

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий прибуток, отриманий від використання інтелектуальної власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна власність, у явному вигляді, може не приносити прибутку, але при цьому створює додаткові труднощі для конкурентів, полегшуючи тим самим просування власних товарів і послуг виробника на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян.

Однак, для того, щоб одержати ту чи іншу користь від права на об’єкт інтелектуальної власності (ОПІВ), необхідно спочатку його створити, а для цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому, якщо на даному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного об’єкта інтелектуальної власності, а конкурент, незаконно отримавши цю технологію, почав виготовляти такі ж вироби, то його вироби будуть дешевшими, а отже і більш конкурентоспроможними. У цьому випадку, творець об’єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі.

Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Вже на початку XIV століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням нових виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Ці права закріплювалися документом, який називався патентною грамотою, що означало “відкритий лист”, оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати, використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З’явилися протести, і питання, пов’язані з патентами, стали вирішувати в судовому порядку. Класичним прецедентом стала “Справа виробників сукна з Іпсвіча” (1615 p.), при слуханні якої було заявлено: “Але якщо людина привнесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям і майном і затративши свої засоби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування її витрат може подарувати їй привілей користатися цим ремеслом чи промислом тільки визначений час, тому що на початку люди королівства перебувають у невіданні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але, коли термін патенту минає, король може знову подарувати його”.

Для того, щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком “будь-яких патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не повинен був користатися”.

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти, як вид документів, які засвідчують права на інтелектуальну власність, використовують і дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів зображували ремісники на товарах, що самі виготовляли, чи ставили скотарі як “тавра” на тваринах в давні часи. Тобто, вони реалізовували важливий елемент законодавства про торговельні марки, що діє донині, а саме: фіксували зв’язок між товаром і виробником.

Термін “товарні знаки” (торговельні марки) почали використовувати тільки з XIX століття. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розвитку торгівлі. Однак чим ширше застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім’ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було, в основному, завершено розвиток законодавства про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і сьогодні.

Щодо авторського права, то ключовим моментом у його розвитку послужив винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписування її від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. Тому умовах необхідний був захист від конкуренції з боку виробників і продавців незаконних копій. Королі Англії і Франції і курфюрсти Німеччини почали надавати підприємцям привілеї у вигляді виключних прав на виготовлення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого часу. У випадку порушення цих прав здійснювали примусові заходи захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг про­дажів, а отже і дохід друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято відомий Статут королеви Анни – перший закон про авторське право (копірайт – від англ. copyright – право копіювати): “Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останні на час, що встановлюється відтепер”. Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

У 1791 і 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи, у французькій права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії, і у Франції авторські права розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто, як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше – як частину його особистості.. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. відзначено, що ”немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці”.

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року і передбачає захист творів протягом усього життя автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших від носяться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором, і, будучи коли вона створена, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності, й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак, у цьому випадку, авторське право втілює ще й ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Радянському Союзі, в силу переваги суспільної форми власності та пануючої соціалістичної ідеології були відсутні спеціальні закони про охорону інтелектуальної власності, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося, в основному, підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV “Авторське право” і розділ VI “Винахідницьке право” Цивільного кодексу УРСР, а також “Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції”, затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 р.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, основною формою охорони винаходів був не патент, а авторське свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виключних авторських прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє використання.

У той же час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ була мізерною.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України “Про власність” 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про інтелектуальну власність було “Тимчасове положення про правовий захист об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій”, затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Ця дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України.

Однак головними джерелами права інтелектуальної власності, що склали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали закони України: “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”, які набули чинності 15 грудня 1993 року.

Тоді ж були прийняті закони України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (18 грудня 1992 року), “Про охорону прав на сорти рослин” (21 квітня 1993 року), “Про захист від недобросовісної конкуренції” (7 червня 1996 року), “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” (5 листопада 1997 року).

Державне патентне відомство України розробило і прийняло понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на результати науково-технічної творчості.

Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і суміжних прав, став Закон України “Про авторське право і суміжні права” (23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед яких: “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва”, “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва” (2003 p.), а також у нормативних актах Державного підприємства “Українське агентство з авторських та суміжних прав”.

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності”.

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності було прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву “Право інтелектуальної власності”.

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна.

Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним законодавством.

2. Об’єкти та суб’єкти права інтелектуальної власності

Вперше у міжнародній практиці об’єкти права інтелектуальної власності були визначені в статті 2 Конвенції, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності від 1967 року.

У сучасному праві України перелік об'єктів права інтелектуальної власності надано в статті 420 Цивільного кодексу України. Це:

- літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання;

- фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

- наукові відкриття;

- винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

- компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

- раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин;

- комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення (зазначення походження товарів); комерційні таємниці.

Ця стаття Цивільного кодексу України, однак, не містить визначення категорії ”об’єкт права інтелектуальної власності”, а наводить лише їх перелік, який не є вичерпним. Існування невичерпного переліку об’єктів права інтелектуальної власності доцільно тому, що в нашій державі, як і в усьому світі, спостерігається стрімкий розвиток науки і технологій, у зв’язку з чим можуть з'явитися нові об'єкти права інтелектуальної власності, які не передбачені в існуючому національному законодавстві. У такому випадку наявність невичерпного переліку надає можливість забезпечити їх правову охорону нормами чинного законодавства.

У правовій літературі використовують різні види клаcифікацій об’єктів права інтелектуальної власності. Найбільш сучасною і визнаною більшістю українських науковців є класифікація за такими інститутами права інтелектуальної власності:

Об'єкти авторського права і суміжних прав;

Результати науково-технічної творчості;

Комерційні позначення.

Розглянемо більш детально згадані інститути права інтелектуальної власності.

Стаття 433 Цивільного кодексу України до об’єктів авторського права відносить твори, а саме:

1) літературні і художні твори (романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

2) комп’ютерні програми;

3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

4) інші твори.

У статті 8 Закону України “Про авторське право і суміжні права” також наведено перелік об'єктів авторського права – твори у галузі науки, літератури і мистецтва тощо.

Зазвичай, під твором розуміють результат інтелектуальної, творчої діяльності. Під літературними творами розуміють твори, що мають вираз словесної форми (поезія, проза, драма). Під художніми творами, зазвичай, розуміють діяльність у сфері мистецтва, що зображує дійсність в образах (художні твори, художня література).

Згідно із визначенням термінів статті 1 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, під комп’ютерною програмою розуміють набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп’ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об’єктному кодах).

Компіляція даних (база даних) як об’єкт права інтелектуальної власності представляє сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі – електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

Важливим є те, що норми авторського права поширюються тільки на форму вираження твору і не поширюються на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процеси, способи, концепції, відкриття, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі.

До об’єктів суміжних прав законодавство відносить: виконання творів, фонограми, відеограми, програми (передачі) організацій мовлення. При цьому під фонограмою, як об'єктом права інтелектуальної власності, розуміють звукозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій).

Відеограмою є відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій.

Визначення “передачі (програми) організацій мовлення”, як об’єкта права інтелектуальної власності, у Цивільному кодексі України відсутнє, але у Законі України “Про авторське право і суміжні права” організацією мовлення вважається організація ефірного мовлення чи організація кабельного мовлення. Згідно закону України “Про авторське право і суміжні права” можна дати наступне визначення передачі (програми) організації мовлення як об'єкта права інтелектуальної власності – це сукупність телерадіопередач, які транслюють безпосередньо або у запису організації ефірного мовлення чи організації кабельного мовлення

До групи об’єктів права інтелектуальної власності на результати науково-технічної творчості зазвичай включають винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, сорти рослин, породи тварин, відкриття, раціоналізаторські пропозиції, комерційні таємниці.

Визначення таких об’єктів права інтелектуальної власності як винахід, корисна модель є у Законі України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. Так, згідно цього Закону винахід (корисна модель) – результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології.

Об’єктом винаходу (корисної моделі) за Законом може бути: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму тощо), процес (спосіб), а також нове застосування відомого продукту чи процесу. До пристроїв, як об’єктів винаходу, належать конструкції і вироби (наприклад, машини, прилади, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання та ін.). До речовин, як об’єктів винаходу, належать індивідуальні хімічні поєднання (включаючи високомолекулярні поєднання, об’єкти генної інженерії), композиції та продукти ядерних перетворень. До штамів мікроорганізмів, культур клітин рослин та тварин, як об’єктів винаходу, належать індивідуальні штами (наприклад, бактерії, мікроскопічні гриби, дріжджі, прості мікроскопічні водорості, мікроскопічні лишайники, мікроскопічні безхребетні тварини та ін.), а також консорціуми мікроорганізмів, культур клітин рослин і тварин. До способів, як об'єктів винаходу, належать процеси виконання дій над матеріальними об'єктами за допомогою матеріальних об’єктів. Традиційно придатними для набуття права інтелектуальної власності (патентоздатними) процесами є різні способи механічної обробки, хімічної технології, вироблення і передачі енергії, зображень та ін. Патентоздатними також визнають мікробіологічні способи і способи впливу на рослини та інші об’єкти живої природи з метою поліпшення їх споживчих якостей, захисту від шкідників, підвищенню врожайності.

Різниця між винаходом та корисною моделлю, згідно з Законом України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” полягає лише у критеріях придатності для набуття права інтелектуальної власності. Винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним, а корисна модель відповідає умовам патентоздатності, якщо вона є новою і промислово придатною.

Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” у статті 1 визначає промисловий зразок як результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання. Дане визначення промислового зразка уточнюється через його об’єкти: це можуть бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Таким чином, промисловий зразок, як і винахід, це результат інтелектуальної, творчої діяльності людини, який може бути втілений у матеріальний носій.

Промисловим зразком згідно статті 5 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” не визнаються: об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друковану продукцію як таку; об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних до них речовин тощо.

Зауважимо, що деякі вироби можуть бути визнані як промисловим зразком, так і об’ємною торговельною маркою (наприклад, форма флакону для парфумів, форма пляшки для напоїв) або можуть отримати правову охорону як об’єкти авторського права (наприклад, твори декоративно-прикладного мистецтва). Однак необхідно враховувати, що ці об'єкти права інтелектуальної власності виконують різні функції і права на них оформлюють та реєструють у різному порядку.

Поняття компонування (топографії) інтегральної мікросхеми надано в статті 1 Закону України "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем".

Визначення “наукового відкриття” як об’єкта права інтелектуальної власності подано у статті 457 Цивільного Кодексу України, згідно з якою науковим відкриттям є встановлення невідомих раніше, але об’єктивно існуючих закономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, які вносять докорінні зміни у рівень наукового пізнання.

Визначення раціоналізаторської пропозиції та її об’єктів закріплені статті 481 Цивільного Кодексу України. Так, раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності. Об’єктами раціоналізаторської пропозиції можуть бути матеріальний об’єкт або процес.

До об’єктів права інтелектуальної власності, що є результатом науково-технічної творчості віднесено також сорти рослин та породи тварин. Згідно Закону України “Про охорону прав на сорти рослин” сорт рослин, як об’єкт права інтелектуальної власності – це окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, незалежно від того, задовольняє вона повністю або ні умовам надання правової охорони: може бути визначена ступенем прояву ознак, що є результатом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатися як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення у незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Визначення терміну “порода тварини”, як об’єкта права інтелектуальної власності, у національному законодавстві його поки що не вироблено.

Об'єктом права інтелектуальної власності, який відноситься до інституту права інтелектуальної власності на результати науково-технічної творчості є також комерційна таємниця. Згідно статті 505 Цивільного Кодексу України комерційна таємниця – це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невід'ємною та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

В Україні на цей час немає окремих законів щодо охорони прав на відкриття, раціоналізаторські пропозиції, породи тварин та комерційні таємниці.

Групу об’єктів права інтелектуальної власності на комерційні позначення складають комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг) та географічні зазначення (зазначення походження товарів).

У національному законодавстві відсутня дефінітивна норма, яка б містила легальне визначення комерційного (фірмового) найменування, проте стаття 489 Цивільного Кодексу України встановлює вимогу, якій воно повинно відповідати. Так, правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших осіб та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Таким чином, комерційне (фірмове) найменування, як об'єкт права інтелектуальної власності, це таке найменування, під яким особа діє в цивільному обороті і яке індивідуалізує цю особу з-поміж інших його учасників (наприклад, ЗАТ ”Чумак”, ТОВ “Білосвіт”, ПП “У Тараса”).

Що стосується визначення торговельної марки (знака для товарів і послуг), то відповідно до статті 1 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” торговельною маркою визнається позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб. При цьому, об’єктом торговельної марки може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень.

Згідно статті 1 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” географічним зазначенням визнається назва географічного місця, яку вживають для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактору. Видовим об’єктом географічного зазначення є назва місця походження товару – назва географічного місця, яку використовують для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фактором (наприклад, вино з назвою “Магарач”, або мінеральні води “Миргородська”, “Моршинська”).

Рис. 1 Класифікація об’єктів права інтелектуальної власності

Згідно із статтею 421 Цивільного кодексу України суб’єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Термін “творець” за своїм змістом можна вважати аналогічним терміну “автор об’єкта права інтелектуальної власності”. Творець (автор) – це фізична особа, творчою працею якої створений об’єкт права інтелектуальної власності.

Юридичні особи не можуть створювати об’єкти права інтелектуальної власності, це можуть зробити лише працюючі у них фізичні особи. Проте, юридичній особі може належати комплекс майнових прав інтелектуальної власності, і в цьому випадку юридична особа може бути, як і творець (автор), суб’єктом права інтелектуальної власності за договором або законом.

З практичної точки зору всіх суб’єктів права інтелектуальної власності можна поділити на дві групи. До першої групи належать первинні суб’єкти, які набули право інтелектуальної власності в результаті створення об’єкта інтелектуальної власності або державної реєстрації прав на цей об’єкт. До цієї групи слід, в першу чергу, віднести автора (творця), оскільки саме його інтелектуальний, творчий потенціал є тим джерелом, з якого народжується об’єкт права інтелектуальної власності. Тому, саме за автором (творцем) законодавець закріплює і визнає, за загальним правилом, весь обсяг особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності, що складають зміст права інтелектуальної власності.

Друга група суб’єктів права інтелектуальної власності – це вторинні суб’єкти права інтелектуальної власності. Вони самі нічого не створюють, але на підставі закону або договору набувають у встановленому порядку майнових прав інтелектуальної власності і відповідно визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності.

Суб’єктом авторського права згідно зі статтею 435 Цивільного кодексу України є автор твору. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства). Автор твору належить до первинного суб’єкту права інтелектуальної власності. Суб’єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули права на об’єкти авторського права відповідно до договору або закону. Ці суб’єкти є правонаступниками первинного суб'єкту права інтелектуальної власності.

Суб’єктом суміжних прав згідно зі статтею 450 Цивільного кодексу України є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, виробником відеограми, організацією мовлення вважається особа, ім’я (найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі програми організації мовлення. Зазначені суб’єкти належать до первинних суб'єктів суміжних прав. Суб’єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону у первинних суб'єктів суміжних прав.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на наукові відкриття є лише фізичні особи – автори, інтелектуальною, творчою діяльністю яких зроблене наукове відкриття.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки є винахідники (автори) винаходів, корисних моделей та промислових зразків. Інші особи, які набули право на зазначені об’єкти права інтелектуальної власності за договором чи законом, відносяться до категорії вторинних суб’єктів права інтелектуальної власності. Відповідно до статті 1 Закону України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” та статті 1 Закону України “Про охорону прав на промислові зразки” автором винаходу, корисної моделі і промислового зразка є фізична особа, результат інтелектуальної, творчої діяльності якої визнано винаходом (корисною моделлю) або промисловим зразком.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на компонування (топографію) інтегральних мікросхем є її автор та інші особи, які набули права інтелектуальної власності на компонування інтегральних мікросхем на підставі договору або закону.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію є автор та юридична особа, якій ця пропозиція подана.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на сорти рослин та породи тварин є автори та інші особи, що набули майнові права інтелектуальної власності на сорти рослин чи породи тварин за договором чи законом.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційну таємницю є особи, які займаються підприємницькою діяльністю та мають юридичний статус підприємців.

Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути інша (не автор / творець) фізична особа (здебільше, яка зареєстрована як підприємець) та юридична особа, до яких на підставі договору (ліцензії) або закону переходять повністю або частково майнові права інтелектуальної власності на об’єкти права інтелектуальної власності. Суб’єктами права інтелектуальної власності, за певних умов, можуть бути, також спадкоємці (щодо фізичних осіб) та правонаступники – щодо юридичних осіб (у разі ліквідації, реорганізації тощо). Спадкоємці – це особи (фізичні або юридичні), до яких в разі смерті автора (творця) або фізичної особи-підприємця переходять майнові права інтелектуальної власності. Правонаступниками, зазвичай, є юридичні особи. В разі припинення діяльності юридичної особи – суб’єкта права інтелектуальної власності – до правонаступника переходять майнові права інтелектуальної власності. Одним з видів правонаступництва є перехід майнових прав інтелектуальної власності до роботодавця або замовника.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення є особи, яким належать майнові права інтелектуальної власності на ці комерційні позначення.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування можуть бути громадянин-підприємець та юридична особа, зокрема товариство (підприємницьке або непідприємницьке), установа та юридична особа інших організаційно-правових форм, встановлених законом, а також правонаступники цих осіб. Вони є носіями виключно майнових прав інтелектуальної власності, а особисті немайнові права їм не належать, оскільки закон не визнає права авторства на комерційні (фірмові) найменування.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку згідно з частиною п’ятою статті 5 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” та статті 494 Цивільного кодексу України можуть бути юридичні або фізичні особи, включаючи об’єднання осіб, які зареєстрували на своє ім’я право інтелектуальної власності на торговельну марку, та правонаступники зазначених осіб.

Суб’єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення згідно статті 9 Закону України “Про охорону прав на зазначення походження товарів” та статті 502 Цивільного кодексу України можуть бути особи, які в заявленому географічному місці виробляють товар, особливі властивості, певні якості, репутація або інші характеристики якого пов’язані з цим географічним місцем; асоціації споживачів; установи, що мають безпосереднє відношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виробів, технологічних процесів або географічних місць та правонаступники зазначених осіб.

Поиск по сайту: