Культура на Українських землях у первісну добу

Загальна (історична) періодизація первісної історії була вперше дана в 1870р. видатним американським етнографом Л. Морганом Відповідно до неї історія первісного суспільства починається з кам'яного віку, яка поділяється на три доби: палеоліт, мезоліт і неоліт
Палеоліт датується приблизно періодом 3 млн. - 10 тисяч років тому. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. За палеоліту склалися основи первісного суспільства. На початку верхнього палеоліту (35-10 тисяч років тому) з'явилась розумна людина. Вважається, що люди верхнього палеоліту походять від передньоазійських неандертальців, відомих за знахідками у Палестині.. У верхньому палеоліті виникає родовий лад, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення мисливців із раніше обжитих місць у Північну Європу, Азію, Америку й Австралію.

Епоха мезоліту на різних територіях Європи і Близького Сходу розпочалася не одночасно: в Середземномор'ї і в країнах Стародавнього Сходу - в 11-10 тис. до н. е., а в межах Східної і Центральної Європи - у другій половині 9 тис. до н. е. Закінчується вона, в різних місцях, також неодночасно. На півдні Східної Європи перехід від мезоліту до неолітичної доби відбувся в середині 6 тис. до н. е. на північних територіях - у 5 і на початку 4 тис. до н. е. На території України мезолітична епоха датується кінцем 9-5 тис. до н. е. Вважають, що мезоліт - це час виникнення племен, хоч відоме інше твердження: племінна організація суспільства склалася пізніше. За підрахунками вчених, у мезоліті на Землі було приблизно 5 млн. чоловік.

Неоліт на території Східної Європи датується середньо 6-3 тис. до н. е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у 8-7 тис. до н. е. Населення Землі досягає приблизно 80 млн. чоловік.

Неоліт у країнах Стародавнього Сходу розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше. У межах території України неоліт датується 4-3 тис. до н. е.

Відомо, що люди селилися на наших землях з найдавніших часів. Вітчизняними архео­логами знайдено сліди перебу­вання пралюдини ще ашельської епохи (1 млн - 150 тис. років Такі знахідки трапляються на Дністрі, під Житомиром, на Закарпатті, на Харківщині, у Донбасі й Криму. Однак поширенню людей за доби палеоліту заважали льодовики.

Після закінчення льодовикового періоду, яке сталося на межі палеоліту й мезоліту (10-11 тис. років тому), коли кліматичні умови стали більш придатними для життя, общини первісних мисливців прийшли сюди разом зі стадами тварин, на яких полювали. Архео­логічні знахідки доводять, що тогочасні мешканці наших земель годувалися м'ясом різних тварин, серед яких мамонти, печерні вед­меді, дикі коні та ін. У місцях стоянки первісної людини, що дуже часто мали характер довготривалих поселень, шар кісток сягає метра й біль­ше. Поміж кістками археологи знаходять вугілля від багать, кремінний інструмент, яким користувалась людина. Дуже часто кістки обпалені й розбиті, що свідчить і про широке використання вогню, і про спроби первісних людей виготовляти знаряддя праці з кісток.

Археологічних знахідок, що відтворюють життя прадавньої до­би, на наших землях дещо менше, ніж у Німеччині, Франції, Іспанії чи інших країнах, де первісна людина жила в сухих гірських пече­рах, які зберігають сліди первісного життя значно краще, ніж наш вологий грунт. Відповідні ландшафту й клімату умови життя вима­гали від тутешньої прадавньої людини першочергових зусиль у пев­них напрямках боротьби за виживання. Так, не маючи природного сховища у вигляді печер, люди мусили самотужки будувати собі житло. На наших теренах первісна людина ховалася від холоду і хижаків або зариваючись у землю (катакомбна культура), або ство­рюючи наземні будівлі. Дуже часто матеріалом для будівництва служили кістки мамонтів (стоянки в Мізині, Межирічі, Вороновиці на Дністрі та ін.), які вкривалися гілками і обмазувалися глиною. На місці таких поселень археологи виявляють справжні витвори мисте­цтва: культові браслети з кісток мамонтів, які прикрашалися "сонячною" та "місячною" символікою, підвіски з морських чере­пашок, стилізовані жіночі статуетки, виготовлені з бивнів мамонтів, різноманітні культові предмети (серед яких і музичні інструменти), прикрашені різьбленням, тощо.

Видатною пам'яткою духовної і матеріальної культури прадав­нього населення України є Кам'яна Могила, розташована у степу поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. У її гротах виявлено більше тисячі малюнків різного часу, на яких зо­бражено 15 видів тварин, різноманітні сцени полювання. Фігури виконано як у реалістичній, так і в схематичній манері. Деякі з ма­люнків ще й досі зберігають залишки червоної фарби.

Родоплемінний лад у прадавніх мешканців українських земель склався ще в добу мезоліту. Археологічні знахідки характерних "венер", виготовлених з каменю та глини, доводять розповсюджен­ня серед тубільців не тільки примітивних культів, що пов'язані з добою мисливства та збиральництва, а й більш розвиненого - по­клоніння предкам, що на той час був пов'заний з ідеєю материнства, роду та його прародительки, і, вірогідно, відповідав матріархальним засадам організації суспільних відносин.

У добу неоліту, яка для Східної Європи датується VI-III тис. до н.е., культури мешканців українських земель виразно розподілялися на два типи: автохтонну мисливську і прийшлу землеробську. Перші землеробські племена з'явилися з Подунав'я. їх прийнято відносити до культури з лінійно-стрічковою керамікою. Вірогідно, саме вони принесли в наші землі культурні злаки, що в дикому вигляді зустрі­чалися тільки в субтропічній зоні Азії та Африки. Від цих племен традиції землеробства були успадковані й представниками буго-дністровської мисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширились.

В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипіль­ської землеробської культури, а степовий південь — скотарства, по­в'язаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч з мисливцями й риболовами траплялися й представники ско­тарства {середньостогівська культура IV-III тис. до н.е.).

Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с.Трипілля Київської області, де на потужний куль­турний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський ар­хеолог Хвойка у 1896 р.

Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії.

Саму ж культуру історики охрестили за назвою місця перших розкопок - трипільською.

Тоді ж перед ними постало питання про її датування, а головне про етнічне і географічне походження її носіїв, тобто про те, ким були трипільці - автохтонами чи мігрантами. Вивчивши увесь величезний масив археологічних знахідок Близького Сходу, Балкан і України, археологи прийшли до висновку, що трипільці - це людність, яка за походженням пов’язана зі стародавніми мешканцями південної Анатолії (нині територія Туреччини) - хато-хуритами, які не мають ніякого відношення за своїм етнічним походженням ані до семітів, ані до індоєвропейців.

Вони з'явилися на території сучасної Україні наприкінці 6 тисячоліття до нашої ери, мігрувавши з Трансильванії і Молдови, куди у свою чергу потрапили саме з південної Анатолії через Балкани у 7 тисячолітті. У ті місця, куди йшли трипільці, вони несли з собою навички відтворюючого господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (овець, кіз), близькосхідну культуру та мову. Ці люди належали до східносередземноморського антропологічного типу, який характеризується тонкокістністю, невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми.

В останнє десятиріччя з'явилися роботи, які стверджують, що трипільці - це стародавні українці. Однак сучасна наука такі твердження однозначно заперечує. Так яку ж роль тоді зіграли представники трипільської культури в етногенезі і культурі українців? Яке місце трипільська культура займає в історичній спадщині України?

Відомо, що археологічні знахідки трипільської культури знаходять на правобережній Україні, Молдові та Румунії. Наша земля й донині зберігає безліч реліктів минувщини. За його словами, тоді Київщина була одним із центрів європейської цивілізації та східним форпостом Європи. Лише в столиці археологи знайшли руїни 15 поселень. З-поміж решток Красного двору, літньої резиденції князя Всеволода Ярославича, на Видубичах виявили уламки предметів трипільської культури. Там, де тепер Успенський собор Києво-Печерської лаври, нещодавно розкопали землянку. Її датують третім тисячоліттям до нової ери. Загалом наші предки обживали кожну гору, пагорб чи урочище Києва. Цього року на цікаву знахідку натрапили вчені на вулиці Великій Житомирській. Місце, де нині розташоване кафе, колись облюбували рибалки. Після них лишилися ями, забиті лускою, та посуд з риб’ячими кістками. Популярною у трипільців була й Лиса гора. Біля її підніжжя, на берегах річки Либідь, випасали коней та биків. Там-таки ловили черепах, яких запікали на вогнищах. Сліди тих обідів виявили минулої зими археологи. А ще відкопали рештки будівель з дерева та глини. Діараму таких поселень можна побачити у Музеї історії Києва.
Будинок на вулиці Ігорівській, 9, що на Подолі, прикрашає меморіальна дошка на честь Вікентія Хвойки. Пам’ятник археологові ми побачили і в Трипіллі. Саме завдяки цій видатній людині світ дізнався про прадавню культуру наших предків. Розкопки він почав 1897 року, коли вся еліта марила сенсаційними відкриттями — наслідували німця Генріха Шлімана, який знайшов Трою та Мікени. Захворів на археологію і Вікентій В’ячеславович. Він, успішний аграрій (за вирощене просо навіть здобув на Паризькій виставці золоту медаль), кинув справу і поїхав у експедицію на Київщину. Почав дослідження в селах Щербанівка, Гребені, Юшки. У допомогу наймав місцевих селян. За 40—50 копійок на день (стільки ж коштував урок мови у француза) вони копали метрові шурфи. А Хвойка перебирав грудки землі. В них і знаходив уламки посуду, ритуальних статуеток, фундаменти осель. І довів, що ті релікти належать не римській, як вважалося до того, а іншій цивілізації, яку згодом назвали трипільською. Його доповідь на Всесвітньому конгресі археологів у Києві стала сенсацією, перевернула уявлення про історію давніх культур. Бо вчені вважали, що прадавня Європа не була самодостатньою, а запозичила усе найкраще зі Сходу та Азії. Трипілля розбило вщент цю теорію.
Нині експонати Хвойки розкидані по музеях Європи. Є вони в приватних колекціях Відня, Великої Британії, Берліна. Деякі зберігаються в обласному археологічному музеї Київщини, де представлена історія краю від неоліту до початку ХХ століття. Михайло Відейко показав нам макети трипільських осель. Вони нагадують хати, які нині є в музеї народної архітектури під відкритим небом, що в Пирогові. Як вважає вчений, так, як облаштували побут трипільці, жили в українських селищах у ХVIII столітті. Хати обмазували глиною з просом, дах вкривали соломою, викладали печі. Хоч як дивно, три сторіччя тому наші предки не вміли будувати оселі... двоповерховими. А у Трипіллі це було звичним явищем. Обов’язково у куті житла мав бути вівтар, де приносили жертви духам. Там стояло безліч посуду — у ньому для духів лишали обіди. До слова, за майстерністю гончарі давньої Київщини могли змагатися з єгипетськими. На глечиках та полумисках іноді зображували голови биків та оленів, наносили яскравий орнамент. Деякі обриси тварин археологи навіть приймали за єгипетські ієрогліфи. Вчені з’ясували, що трипільці знали понад триста різновидів малюнків. Згодом, припускають, такі піктограми мали стати нашою писемністю. Вміли трипільці й ткати на верстатах, і гаптувати, а жінки — робити 12 зачісок. Харчувалися кашами з ячменю, проса, гороху та пшениці. Полювали на дичину та ласували черепахами. А ще, як свідчать знахідки, раніше за шумерців винайшли спосіб ферментації, що дало змогу варити пиво.

За деякими етноанатомічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували тради­ції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи по­бут, звичаї, календар і вірування тубільців.

. Трипільці мешкали протягом IV—II тис. до н.е. в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулиця­ми по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля гро­ мадського призначення. Рядів осель довкола центру інколи трапля­лось до десяти. Хоча частіше зустрічаю­ться селища меншого типу, стали відо­мими поселення, які можна вважати протомістами, адже вони складалися з понад двох тисяч будинків (Майданецьке городище на Черкащині).

Будинок належав одній, рідше декільком сім'ям. Окрім жилих приміщень, у ньому обов'язково були глиняна або кам'яна піч та комо­ри, де зберігалися їстівні припаси. Тип житла відповідав певній суспіль­ній організації. Люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. Ці форми збереглися й до більш пізніх часів. У найстаріших згадках про слов'ян у наших землях йдеться, що їм властиво жити сім'ями, в окре­мих будинках, кожний з яких стоїть дещо осторонь від сусідніх.

У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його теж виробляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одо­машнених тварин, зокрема, кіз та корів. На уламках глиняного посуду лишилися сліди со­нячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури ран­нього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою зележність від сил природи, намагалися впли­нути на неї за допомогою магічних дій та знаків.

У цей період люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, ті стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Вони були притаманні людству протягом досить тривалого часу і зустрічалися в добу перших землеробських цивілізацій у різних куточках світу. Однак із класовим розшаруванням суспільства такі вірування посту­паються іншим релігійним системам, що більше пов'язані з конкрет­ними формами державної влади й суспільного устрою. Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологами

виявлено чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких пе­реважають жіночі зображення типу '"венер" палеоліту. Вони, скорі­ше за все, уособлювали вірування в духів предків і, в першу чергу, в материнських богів. Але серед цих фігурок зустрічаються й зобра­ження тварин, що можуть бути як свідченням про залишки тотеміч­них вірувань, так і про естетичні уподобання трипільців, безпосере­дньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх госпо­дарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевозці врожаю, будівельних матеріалів тощо. А з овечої вовни вони навчилися виробляти одяг. Отже, тварини мали користуватися в трипільській культурі неабиякою шаною.

Рідкісними є поки що знахідки плас­тики із зображенням людей (див. мал.), призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також у межах помешкань зустрічаються й поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині. Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблять спроби дешифрувати написи, які в разі доведення їх літерного характеру треба буде визнати найдавні­шою з відомих досі формою звукового письма.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає. Ії носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними нове населення. прийшло зі сходу і, як вважають фахів ці, вперше у світі приручило ко­ня для верхової їзди. Саме їм може належати культове зображення (див. мал. на с.262) з околиць с.Керносівки Дніпропетровської області, що датується кінцем III - початком II тис. до н.е. Індоєвропейці частково осідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

Однак відтепер традиції землеробства разом з осідлим способом життя стають вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях. В II тис. до н.е. ці традиції розвиваються в межах так званих білогрудівської, а потім і чорноліської культур, які дослідники відносять до праслов'янсько-балтійських. Білогрудівська культура виникла на правому березі Середнього Подніпров'я, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культу­ри. Близько XVI-XII ст. до н.е. білогрудівці з успіхом опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Дінця. Як і трипільці, вони зводили великі городища, які з часом оточували все більш міц­ними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними стовпами. Український дослідник М.З.Суслопаров зробив спробу розшифрування знаків на баночній керамічній посудині цієї доби, знайденій 1903 р. у с.Попасному Дніпропетровської обл. Д.І.Яворницьким. Згідно з дешифровкою дослідника, напис було створено мо­вою, близькою до сучасної литовської й свідчив він про вміст посуди­ни під час її застосування - в посудині зберігали червону фарбу, так звану кіновар. IX—VII ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, пов'язаної з великим укріпленим городищем з трьома ліні­ями валів і ровів у верхів'ях р.Інгулець (Кіровоградська обл.).

Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі, знов-таки, за­шкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кіммерійців. На­валу кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для роз­витку культури. Проте войовничі степовики сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського й військового спо­рядження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ром­бів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської зварки металів. Згідно з повідомленнями ассирійських джерел, кімме­рійці, яких там називали "пмірраї" на початку VII ст. до н.е. вдерлися у малоазійські області Фригію та Лідію, але довше за все - до кінця VII ст. до н.е. - протрималися у Каппадокії (південне узбережжя Чорного моря) в районі міста Сіноп, яке вони значно розбудували. Попри міграцію, значна частина кіммерійців залишилися в межах східного Приазов'я.

Поиск по сайту: