Скіфська культура

Слідом за кіммерійцями у VII ст. до н.е. на наших землях з'я­вились і скіфи (скити). За браком конкретних доказів гіпотетично більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом, хоча віддавна доказова база іраністів піддається різнобічній критиці. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем "ашкузі" та "ашкеназім" у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько ЗО років тримали у ярмі різні справді іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь. Фараон Псамметіх відкупився від них величезними подарунками. За повідомленнями античних джерел, скіфи обклали населення завойованих територій важкою даниною, але деякі їх загони не вдовольнялися цим і займалися додатковим грабун­ком. Врешті мідійці на чолі з царем Кіаксаром розправилися зі скіф­ською знаттю, перерізавши її після бенкету. Скіфські загони поверну­лися у степову частину Північного Причорномор'я.

Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого похо­дження народам вона належить, з'ясувати поки що неможливо. На жаль, невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних пам'яток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Але історичні ві­домості про скіфів містяться в іноземних джерелах.

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники - давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї "Історії" і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики звертали­ся й римські історики: Страбон, Пліній Старший, Еман та ін.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відпо­відає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіф­ські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають "царськими скіфами", що вели кочовий спосіб життя, і "скіфами-орачами", в яких вбачають одних з прямих предків слов'ян. Сам Геродот поділяв тери­торію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я.

Між цими різними племенами на V ст. до н.е. встановилися форми своєрідного симбіозу під проводом одного володаря ("царя").

Назву "scuthoi" ці племена отримали від грецьких колоністів, які у VI ст. до н.е. заснували на чорноморському узбережжі перші тор­говельні міста і вели з місцевим населенням жваву торгівлю. Греки давали назви "варварам" за якоюсь характерною ознакою. У випад­ку скіфів такою ознакою послужила характерна форма півсферич­них сосудів-чаш, характерних для кочівників і більш пізнього часу. Геродот свідчить, що самі скіфи називали себе сколотами за іменем (титулом?) свого царя.

Не маючи плодородної землі, де можна було б вирощувати хліб, греки вдавалися до колонізації тих регіонів басейну Середзем­ного та Чорного морів, де були сприятливі для землеробства умови. Так і на нашому узбережжі з'являються грецькі міста-колонії. Най­більшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне - вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв'язки з усіма регіонами Середземномор'я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Пол­тавської, Харківської областей. У старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в гре­цьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота й срібла. Грецьким майстрам замовляли вироби з золота скі­фи. Для скіфських царів карбували греки й власне скіфські гроші. З грецькими товарами йшла в наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії престижного споживання. Свідчення про це можна знайти в Геродота, який записав у своїх працях таку оповідь.

У скіфського царя Аріанта було багато синів, але царювання він передав сину від еллінки, якого звали Скіл. Від матері Скіл навчився грецької мови й грамоти і полюбив відвідувати Ольвію, де мав власний будинок і подружжя. Він завжди залишав свій почт по­за мурами міста, тому скіфи навіть не здогадувалися, що їх цар ро­бив у Ольвії. А цар тут переодягався в грецькі шати і жив, як зви­ чайний грек, віддаючи данину оргіастичному культу Діоніса. Коли ж один із городян таємно провів скіфів у місто й показав їм їхнього царя, що брав участь у діонісійському обряді, скіфи скинули Скіла й обрали на його місце його брата, Октомасада. Скіл змушений був тікати за Дунай до царя фракійців. Але, обурені зрадою батьківських звичаїв, скіфи рушили війною на Фракію. Фракійці, щоб запобігти кровопролиттю, віддали Скіла скіфам, і його було страчено. Але першим постраждалим від співвітчизників за зраду звичаям предків був легендарний мудрець Анахарсіс, якого за античності інколи за­раховували до "сімох мудреців", і який також походив з царського скіфського роду. Згідно з Геродотом, Анахарсіса було забито його родичем за відправу культу "Великої матері богів" Кібели. У пові­домленні Геродота цікаво те, що верховними царями скіфів могли бути не тільки кочівники, так звані "царські скіфи", а й вожді осід-лого народу агатирсів, з якого й походили Скіл та Октомасад. Для з'ясування релігійних поглядів скіфів цікаве наведене Геродотом твердження, що скіфи дивувалися, як можна поклонятися богу, який забирає в людини розум (маючи на увазі Діоніса). Однак з часом спротив скіфів культурному впливу греків послабився, так що їх по­чали наймати на службу полісної охорони порядку не тільки у гре­цьких містах Причорномор'я, а й у материковій Греції.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське горо­дище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею ЗО га у кам'яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам'яних та дерев'яних будівлях зі стовпами, а частково - і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великою шаною у скіфської знаті, як кочів­ницької, так і осідлої. користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також про­дуктами землеробства, що вироблялися "скіфами-орачами". Кочівниць­кі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місце­вого виробництва, виконані у так званому "звіриному стшГ.

Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські кур­ганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Найвідомі-

У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величез­ні кургани, але не над катакомбами, а над дерев'яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев'яної домовини спалю­валася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір ку­рганів і предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшару­вання і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між двома типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і лісостепом, де курганів скіфської доби немає зовсім. "Скіфи-орачі" селилися на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського лиману до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землеробське населення також утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа - 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром ско-лотських племен, та Більське городище на березі Ворскли, яке ото­тожнюється більшістю дослідників з Гелоном у Геродота. Дерев'яне місто Гелон, за Геродотом, розташовувалося у глибині володінь племені будинів, але в ньому жило багато греків, які шанували грецьких богів і робили їм статуї з дерева, оскільки каменю поблизу не було.

Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій ту­більних племен, з якими поступово змішувалися прийшлі кочівники. Оскільки культура будь-якого народу в ті часи мала синкретичний характер і позитивні знання про світу ній завжди тісно переплітали­ся з побутовими звичаями та релігійними віруваннями, то, скоріше за все, скіфів-орачів слід розглядати і як продовжувачів культурних традицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок -Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники іранського походження скіфів, слово "дан" перекладалося як "вода", а "дан-апр" перекладалося як "вода глибока", хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь "дан". Характерно, що ті слова, які Геродот наво­дить паралельно тогочасною грецькою та скіфською у грецькій транск­рипції (Ексампей - "Святі путі", арімаспи - "одноокі" та ін.), ніяк не перевіряються іранськими відповідниками. Навряд чи зв'язки скіфської мови з іранськими були більш щільні, ніж з фракійською, кельтською чи іншими індоєвропейськими мовами.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про авто-хтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зе­вса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина - Таргитай. Російський ака­демік Б.О.Рибаков вважає ім'я першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрус­ків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпо-ксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спала­хувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розці­нено як знамення богів, а тому брати визнали головування над со­бою молодшого брата - Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали сим­волізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім'я "Колаксай", за їх твердженнями, швидше за все перекладається як "Сонце-цар". Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюже­ти та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов'язаний із зорею, денним світлом і не­бом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами - ралом, чашею й сокирою - відомі також у кельтів.

На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. І це не можна вважати випадковим збі­гом. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи куль­турних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані показують, що за походженням пізніші слов'яни мали, скоріше, пра­батьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій і мали від скіфів назву неври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми слов'янами та скіфами було чимало спільного, зумовлен-ного їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київ­ської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфсь­кі володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфсь­ким часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв'язків. Так, скіфське царське ім'я, яке Геродот подає у грецькому перекладі як "Октомасад", є прямим відповідником неофіційного прізвиська галицького князя XII ст. Ярослава - Осмомисл. У центрі Трахтемирів-ського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм пере­дано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж на­зва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводить­ся багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая.

За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм бо­гам ніяких зображень за винятком бога війни, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою. "Аресу" скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі?) меч-акінак. У зв'язку з цим цікавим є пи­тання про те, ким поставлені і кого зображували кам'яні скульптури скіфської доби (збереглося близько 15 зображень, датованих VI-IV ст. до н.е.), більшість яких зосере­джена у міжріччі Дністра і Дні­пра. Б.О.Рибаков вбачав у них праслов'янські божества, постав­лені на шляху хлібного експорту до Ольвії, звертаючи увагу на ке­лихи в руках ідолів у формі рогу, а не чаші (див. на мал. ліворуч -гіпотетично праслов'янське (з Миколаївської обл., V ст. до н.е.), праворуч - кочівницьке, можли­во, вже сарматське (з Донецької обл., IV ст. до н.е.).

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір'ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного. Можливо, в цьому знайшли відобра­ження залишки матріархальної минувшини скіфів, а, можливо, такі релігійні погляди відбивали шанобливе ставлення до жінки, власти­ве скіфам. Проте, варто уваги, що подібні погляди на роль прароди-тельки богів, матері Сонця, притаманні й давньослов'янській міфо­логії. В ній ролі скіфської Табіті могли б відповідати Рожаниці, Бе­региня, Коляда або Мокош.

Взагалі в культурі східних слов'ян жінка посідала доволі високе місце. Скоріш за все, такий тип культури дійшов до нашого часу не тільки від найдавніших землеробів, а й через скіфів і сарматів (савро-матів), найближчих родичів скіфів, які в IV—III ст. до н.е. вторглися у Скіфію. Але ще у V ст. до н.е. вони вже жили в степах на схід від Дону. За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками - міфічним жіночим племенем, яке жило без чоло­віків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів і породжував казкові оповіді про їх походження. Але з історичних дже­рел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Доволі часто на чолі племені в них могла стояти жінка, яка керувала громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

В легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI-XVII вв. витворила етногенетичний міф по­ходження саме від сарматів (українська шляхта - від сарматського племені роксоланів). Судячи з залишків матеріальної культури, сар­мати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочівниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробського населення. Але союзниками землеробів перші сармати не стали. За археологічними даними, від початку сарматського завоювання хлі­боробське населення Скіфії просувається на північ і будує укріплені городища, значна частина з яких була порівняно скоро зруйнована, що свідчить про ворожнечу з кочівницьким світом і остаточне зруй­нування колишнього скіфського симбіозу. Певна частина осідлого населення перебирається на Нижнє Подунав'я, де засновує сім міст. В античних істориків це семигородця найчастіше називалося Малою Скіфією. Скіфи-кочівники у Криму заснували нову столицю, відому під назвою Неаполя Скіфського. Колись процвітаюча Ольвія при-

Йшла у тривалий занепад. Зруйнувавши стару систему взаємовідно­син між античним світом і теперішніми українськими землями, сар­мати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомос­тей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів тощо з'являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Се­редземномор'я, часто спільно з іншими "вараврськими" народами. До I-II ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло і зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони нама­галися здобувати в бою, а не створювати власноруч. Однак, за повідом­ленням римського історика Тацита, яке підтверджується археологічни­ми даними, з кінця І ст. н.е. частина сарматів починає активно перехо­дити до осідлого способу життя і поступово змішується з давньо-слов'янським землеробським населенням українського лісостепу.

Ще в І ст. до н.е. Греція була завойована Римом, а у І—11 ст. н.е. пів­нічне узбережжя Чорного моря після запеклої боротьби римлян з елліні­стичними Понтійським і Боспорським царства­ми опинилося у складі Римської імперії. Рабо­власницьке Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї (Керчі) продовжувало існувати, ви­знавши зверхність Риму (на мал. - фрагмент фрески, на якій зображена Деметра з мавзолею цієї богині у Пантікапеї"). Відтоді знов пожвав­люються торговельні й культурні контакти українських земель з античним світом, а серед місцевого населення починають поширювати­ся філософсько-релігійні вчення пізньої антич­ності, у тому числі й християнська релігія.

Спочатку віра в Христа на наших землях поширилася у Північ­ному Причорномор'ї, оскільки до кримської Скіфії римляни ще під час гонінь на християн часто висилали їх на роботи у копальнях. Серед цих християн часто були чільні лідери християнських общин імперії, такі як римський папа Климент (початок II ст.). І до наших часів у Криму збереглися печерні міста з християнськими храмами й монастирями, вибитими в скелях, як, наприклад, поблизу Бахчиса­рая. Центрами християнства стають найбільші осередки греко-римської культури: відбудована римлянами Ольвія, міста Тірас у гирлі Дністра (тепер Акерман); Пантікапей, на місці сучасної Керчі; Херсонес (давньоруський Корсунь) біля сучасного Севастополя.

Відновлення жвавої торгівлі сприяє розповсюдженню християнства і на решту території сучасної України, але його роль і значення в тодішньому культурному житті не слід перебільшувати, як це інколи трапляється. Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлюване язичництво.

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослід­ників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Від­тоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утво­рювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універ­сальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. До того ж припускається, що слов'яни не мали пи­семності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матері­альне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники дово­дять, що храми закритої конструкції у слов'янських язичників були, що археологічно прослідковується до IV-V ст. н.е. на подільському Право­бережжі, однак з переходом на так званий "германський спосіб вироб-ниг^ва" українські слов'яни переходять від порівняно крупних горо­дищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті ка­пища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що во­ни були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейсь­кої праспільноти. Не випадково кожний з дослідників пра­слов'янської міфології легко реконструює її основні риси, порівню­ючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньо­індійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому ре-конструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функ­цій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали шлях розвитку власних релігійних поглядів ще від найбільш примітив­них їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у віруван­нях про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тва­рину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родю­чість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі й ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти­чний шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана або Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався із тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт - з наро­дженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі з плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо­будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі з космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Сварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не ви­падково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо. Коля­дою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів.Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царс­тва підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні при­роди, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі померлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували тіла небіжчиків). Можливо, часті весняні грози в давнину сприймали як боротьбу Перуна з Велесом (Змієм у багатьох індоєвропейських народів і слов'янській фольклорній інтерпретації) за чудову красу­ню, дівчину-природу, що завжди діставалась переможцю-Сонцю.

З подальшим зростанням розшарованості в середині слов'янсь­ких племен, виділенням привілейованих суспільних прошарків на вітчизняному грунті сталися зміни й у ставленні до міфологічного світу. Перун став сприйматися як покровитель військової верхівки, уособлення сили, влади й порядку, князя і його дружини, а Велес -як бог простого народу, покровитель звичайних земних справ: торгі­влі, скотарства, мистецтва. Цікаво, що, укладаючи угоду з Візантією, слов'яни вже за часів язичницької Русі мали клястися Перуном і Ве-лесом (небом і землею). Своє ж безпосереднє родове походження ще від часів праобщинного устрою слов'яни пов'язували з Родом та Рожаницями, яких вважали племінними предками і яких вшанову­вали під час пологів та виховання дітей безпосередньо до і після прийняття християнства.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народ­ної пам'яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сон­ця - з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни - із заговін-ням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки - з Великоднем, свято Купала - з Івановим днем та ін. Але це стосуєть­ся "верхньої^-" частини слов'янського пантеону.

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важ­ливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в ін­ших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до "офіційного" пан­теону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді марновірств, фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

Протягом усього І тис. н.е. праукраїнські землі продовжували лишатися ареною Великого переселення народів. Нищівними для місцевої культури лавами прокочувалися її теренами навали станів, ютів, гуннів, аварів (літописних обрів), булгарів, угрів. Вони змушу­вали багатьох тубільців до переселеня в менш придатні для земле­робства лісові райони, де разом із землеробством доводилося займа­тися мисливством, бджільництвом, рибальством і збиральництвом. При цьому найбільш активна частина населення часто втягувалася у міграційний потік та спільні грабіжницькі походи разом з різномані­тними завойовниками. Усі наведені вище назви завойовників були не племенними, а дружинними. Син "гунна" міг називатися "бул­гаром", а його син - "аваром". "Степові імперії"" швидко створюва­лися і ще швидше розпадалися після смерті харизматичного вождя.

Але рослинництво й осідле скотарство лишалися основним ви­дом господарської діяльності й зумовлювали культурний розвиток місцевих племен. Ці племена перебували вже на стадії готовності до утворення ранніх держав, аналогічних "варварським королівствам" Західної Європи, про що свідчать знахідки під час розкопок слов'ян­ських поселень так званих зарубинецької (І ст. до н.е. - II ст. н.е.), а особливо черняхівської (II-IV ст.) та київської (VI—VIII ст.) археоло­гічних культур. Однак численні спроби утворити стійкий державний організм на українських землях постійно закінчувалися черговою поразкою від дружин "степових імперій", протистояти яким у пле­мінних і міжплемінних князівств бракувало сил.

У часи зарубинецької та черняхівської археологічних культур виплавка заліза і ковальство, гончарство, ткацтво та інші традиційні ремесла були вже давно освоєні, найбільшого розвитку сягнувши у великих городищах цієї доби. Для черняхівської культури, щільно пов'язаної з античним світом, засвідчено початок формування пи­семності на основі сполучення грецького й латинського алфавітів. Але після занепаду черняхівської культури внаслідок втягнення її населен­ня у гунський рух на Захід (сліди руйнування відсутні), ремесла і тор­гівля на українських землях розвивалися переважно в рамках порівня­но невеликих містечок і селищ. Середня кількість мешканців у сільсь­ких поселеннях складала близько ЗО чол. Слов'янські племена сели­лися біля річок, будували житла з дерева, які обмазувалися глиною. Населення займалося скотарством та землеробством. Для захисту від ворогів у такому поселенні будувався так званий "город" - укріплена огорожа з частоколу, рову та земляного валу. Однак саме на такому дещо спрощеному ступені розвитку слов'яне стають відомі в історії під своїм власним ім'ям, а не у складі інших варварських союзів пле­мен, в яких вони часто губилися для істориків.

Слов'ян українських земель історики V-VI ст. виділяють як найбільш войовничих під назвою антів, відрізняючи їх від склави-нів (південно-західних слов'ян). Назвою антів об'єднувалися кілька племен на території від сучасної Молдови до лісостепового Лівобе­режжя (включаючи землі пізніших сіверців), що археологічно під­кріплюється матеріалами пеньківської культури, одним з відгалу­жень якої й була київська археологічна культура. Культурним цент­ром антів було Правобережне Подніпров'я, звідки вони розселюва­лися в різних напрямках, вже на початку VI ст. досягнувши на півдні Дунаю та узбережжя Чорного і Азовського морів.

Розселенню антів сприяли їх союзницькі відносини з волода­рями степів IV-V ст. гуннами. Щодо гуннів, то перші згадки анти­чних істориків, включаючи Птолемея, про плем'я з такою назвою на

Придніпров'ї стосуються вже II ст. Деякі пізніші західнослов'янські племена вважали вождя гунського союзу Атілу засновником своєї князівської династії, а середньовічні історики Західної Європи не­рідко називали Атілу слов'янським князем. У зв'язку з цим цікавим є свідчення V ст. римського посла до Атіли Пріска Панійського, що свій п'янкий напій гуни називали "медос", а культову їжу - "страва". Ототожнювати гуннів зі слов'янами не можна, однак їх активна участь у гунських справах є очевидною. Можливо, у взаємодії гун­нів зі слов'янами відбилася пам'ять про скіфсько-сколотський сим­біоз. Антський союз із гуннами з IV ст., за свідченням готського іс­торика VI ст. Йордана, спочатку базувався на непримиренній ворожнечі антів з готами. Пізніше у антів також було чимало інших ворогів.

Тому часто антам, як і іншим слов'янським племенам, доводи­лося воювати за розширення і збереження своїх територій. На почат­ку VII ст. візантійський історик Феофілакт Сімокатта писав, що склавіни і анти майстерно захищаються і атакують ворогів за допо­могою рухомого табору з возів. Цьому ж історикові належить цікава згадка про важливу роль в об'єднанні розрізнених племен слов'ян мандрівних співців-гуслярів, які ходили від одного поселення до іншого. На час боротьби за територію невеликі але численні родові або сусідські общини об'єднувалися під проводом авторитетного вождя, влада якого не була постійною. Після закінчення воєнних дій вождь-князь розподіляв набуту землю між родами чи їх об'єднан­нями і складав свої повноваження.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських наро­дів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступа­ють як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тва­рин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста". У записі весільного обряду, вміщеному в жур­налі "Основа" за квітень 1862 p., коли підходить урочистий момент краяння, дружки починають співати:

Дружба меча не має,

Нам короваю не вкрає,

Дайте йму колодача —

Хай нам вкрає калача.

Дослідники вважають, що колодачем за язичницьких часів назива­ли жертовний освячений ніж. Однак і "меч" присутній у весільному об­ряді - він висить на "гільці", символі язичницького дерева життя, яке ніби виростає з коровая. Взявши у весільного старости благословення на "краяння" коровая, дружба знімає з гільця "меч" і робить ним у пові­трі символічні знаки військового бою, після чого бере звичайний ніж (колодач) і "крає" коровай на рівні шматки. Дружки в цей час співають:

Дружко коровай крає,

Золотий ножик має.

Ой край, дружбоньку дрібно.

Щоб усім стало рівно,

Пшениця при долині,

Щоб стало всій родині.

Вочевидь, саме з ідеєю "украювання" землі, тобто оволодіння нею та її захисту, слід пов'язувати первісне значення слова "україна" ("вкраїна"), яке спочатку використовувалося у значенні соціального топоніму. Спільнослов'янський корінь -кра- у багатьох мовах (сербській, чеській та ін.) позначає не тільки зайняті території, але й дружини-загони, які займалися "украюванням". За раннього Середньовіччя в західному ареалі слов'янських земель відомі цілі племена укрів, укранів, кроатів. На українських землях ще й для XVII ст. фіксуються специфічні назви козацьких загонів -"кравчини". Слов'янські народи завдячують соціальним явищем "украювання" передусім періоду розселення V-VI ст., хоча спеці­альні назви "країна", "україна", "вкраїниця", "крайна" тощо для но-возайнятих чи повернутих після втрати територій вживаються і в значно пізніші періоди.

Попри значну войовничість, швидка асиміляція слов'янами ін­ших народів проходила у мирний спосіб, що якраз забезпечувалося принципом територіальності (а не династичної спадкоємності). Ві­зантійський історик VI ст. Псевдо-Маврикій зазначає, що анти за­хоплених у війнах рабів після сімох років роботи на них ставлять перед вибором - іти куди заманеться чи залишитися між ними як рівним серед рівних. Значне розпорошення слов'ян на щойно зайня­тих ними територіях не сприяло їх згуртованості перед загрозою все

Раніше поширений погляд на "україну" як варіант слова "окраїна" не витри­мує мовознавчої критики, оскільки префікси у- (в-) та о- (об-) виконували раніше і виконують досі цілком різні словотворчі функції (пор.: "управа" з "оправа"; "увійти" з "обійти"; "упадати" з "опадати"; "уписати" з "описати" і багато ін.).

нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розхо­дження між різними племенами. Анти, що частково переходять на слу­жбу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змі­шуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Процеси етнічного змішування (міксації) у період Великого пере­селення були характерні для всієї Європи, до якої головним чином через Північне Причорномор'я вдираються усе нові азійські орди. На наш час вважається цілком доведеним, що та форма "звіриного стилю", яка па­нує в мистецьких виробах Європи дороманського періоду, формувалася саме у Причорномор'ї. Свідченням цьому є численні клади раннього Середньовіччя, які знаходять археологи та просто випадкові люди на території України. Одним з найвідоміших є так званий "Перещепин-ський клад", знайдений на Полтавщині 1912 p., який датується кінцем VII - початком VIII ст. Крім речей "звіриного стилю", частина з яких місцевого виробництва, тут було знайдено і срібне блюдо християнсь­кого єпископа, і позолочене блюдо із зображенням сасанідського шаха, і цілий ряд предметів, встановити походження яких досить важко. За­гальна вага золотих речей сягає 25 кг, срібних - 50 кг. Встановити етні­чну приналежність власника цих коштовностей, який був тут похований виявилося неможливо. Цей клад є найкоштовнішим з усіх знайдених на території Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу.

Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII (770-790-ті pp.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Кри­му, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згад­ки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Иордана про на­род "росомонів" і візантійського Псевдо-Захарії про народ "хрос", яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном.

Крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких до коренів "рус" і "рос" формах) у Західній та Північній Європі. Оскіль­ки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійс­нювалися в усіх цих напрямках, остаточне з'ясування питання про по­ходження русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити лише те, що руси не були скандинавськими вікінгами. При цьому вони можуть бути напівслов'янськими варингами (варягами) пруського узбе­режжя Балтійського моря, частково слов'янізованими носіями салтівсь-ко-маяцької культури Хозарії, прямими нащадками роксолан чи аорсів, "кельтських" об'єднань рутенів чи ругів, реліктів індо-арійської доби з Приазов'я тощо. Існують і прихильники автохтонної версії тривалого існування народу "орос" від часів Геродота, зафіксованих "отцем істо­рії"" під назвою "скіфів-орачів", однак їх доказова база є найслабкішою.

Розвинена династично-ієрархічна система суспільної організа­ції первісних русів, росів тощо змушує відділяти їх від власне схід­нослов'янських племен, але значний домішок етнічного слов'янства також вважається безсумнівним.

Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, антропологами, етнографами, топографами різноманітних відомос­тей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести мову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-східний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний (полабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах могли відігравати об'єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішува­ними під час Великого переселення племенами, однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи швидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різ­них регіонах вела себе настільки по-різному, що складається вра­ження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація уск­ладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії най­частіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки нерідко мають суперечливий характер.

Західноєвропейські хроністи найбільше пишуть про русинів, рутенів і ругів. Зокрема, вже Йордан пише про повернення на Под­ніпров'я разом із залишками гунського союзу також і ругів-рутенів. Археологічно це знаходить підтвердження у так званій "культурі пальчикових фібул" Середнього Подніпров'я. Фібули-застібки вико­ристовувалися для кріплення особливих плащів-накидок, характер­них ще для ругів IV-V ст. як федератів Римської імперії. Увагу ар­хеологів привертають і характерні для ругів форми мечів у Серед­ньому Подніпров'ї VI—VIII ст.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська мит­рополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д.Березовець доводить, що під росами розумілися у візантій­ських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У зв'язку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на монетах Київ­ської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув моло­ду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчи­ти про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників "'Ве­ликої Булгарії" хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових во­лодарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, ві­зантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченсь­ку протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасид-ської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не "слов'ян", а "рабів" ("сакаліба"), тобто руси постають не слов'янсь­кими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і ві­зантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов'ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з неве­ликої кількості чоловіків у слов'янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за "живим товаром" з особливо­го заболоченого острова, відомого як "острів русі". За повідомлення­ми Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: "Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іно­земців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч ви­щесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних куп­ців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніко­ли не залишає співвітчизників у біді. Після того знову під іменем русів бачимо жорстоких підступних варварів, які готові перебити один од­ного за гроші чи інші блага. Вочевидь, Ібн Русте використав джерела, що стосуються різних народів або такі, що свідчать про швидку ево­люцію одного народу в межах якогось століття. Одні арабські автори одягають русів у короткі куртки й вузькі штани, інші пишуть про їх широкі й довгі шаровари, нижні краї яких вони, подібно до пізніших запорожців, зав'язували мотузками під колінами. Документальна точ­ність характеризує оповідь про погребальний обряд русів Ібн Фадлана (початок X ст.), який за ясністю і докладністю вважається взірцевим у дослідників. Але Ібн Фадлан не торкається проблеми походження ру­сів. При цьому цей автор пише про перекинуті через плече плащ-накидки як головний одяг руських купців.

Натомість питання походження русів торкається епічна поема "Сказання про дочку Шана" волзьких булгар (датується 882 р.). За цією поемою, руси утворилися з багатьох народів у першій половині VII ст., після повернення на Придніпров'я з невдалого походу на середній Дунай булгарського хана Шамбата на прізвисько Кий. Особливу роль в утворенні нового народу відіграли, за цією поемою, "сакланське" плем'я росів і приведені Шамбатом-Києм з Подунав'я багаточисельні "ульчиї" (вірогідно, уличі). При тому, що в поемі й Чорне море називається "Сакланським", значення вжитого епічним поетом терміну викликає багато питань. Проблема походження русі мала велике значення і своєрідно відбилася у перших (з відомих у наш час) літописах Київської Русі, про які мова у наступному розділі.

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують о.Саарема неподалік узбережжя Естонії. Таманський півострів і місцевість між Каневом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утво­рював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км.

Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним цен­тром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху "з варяг у греки". У середині X ст. ві­зантійський імператор Константин Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - "руський" і "слов'янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, "руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до су­часної осетинської-спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропей­ських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну те­риторію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша не­безпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися горо­дища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чу­жинців, що з'являлися в наших землях. Мабуть через це вони нази­вали слов'янське Подніпров'я "країною тисячі міст".

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Одним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і куль­турно розвинених держав середньовічної Європи.

Рекомендована література

Даниленко В.М. Кам'яна могила. - К., 1985. Дангіленко В.Н. Неолит Украины. - К., 1974.

Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. - К., 1994.

Попович MB. Нарис історії культури України. - К., 1998. - С.7 - 55.

Пріцак О. Походження русі: у 6 т./Пер. з англ. Т.1. - К.. 1999.

Рибаков Б.А. Язычество древних славян. - М, 1981.

Синський В. Чужинці про Україну. - Львів, 1991.

Славяне и русы Концепции и идеи: Хрестоматия. - М.. 1998.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

Чмихов МО., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія

України.-К., 1992.

Чмыхов НА. Истоки язычества Руси. - К., 1990.

Поиск по сайту: