 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Типологія текстів С.146-1154
Створення типології текстів, які обслуговують суспільство, має важливе теоретичне і прикладне значення. Вона необхідна для повнішого вивчення мови як багаторівневої ієрархічної функціональної системи і як засобу комунікації, що знаходить свій вияв у текстовій діяльності; для раціоналізації текстового матеріалу у вивченні мови як іноземної; для автоматичного реферування, анотування, комп'ютерної та інженерної лінгвістики тощо, тобто теорії мовознавства і мовленнєвої
практики.
У науковій літературі існують класифікації текстів за соціологічними, психолінгвістичними, власне комунікативними, функціонально-прагматичними критеріями.
Соціологічний напрям. У його межах тексти класифікують за:
— формою втілення тексту (усні й писемні з їхньою специфікою організації текстового матеріалу);
— типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (тексти побутово-розмовного спілкування; офіційного спілкування; публіцистичні; наукові; художньо-белетристичні тексти (поетичні, прозаїчні, драматичні); у цьому аспекті можна говорити також про низку текстів, які сполучають у собі ознаки різних функціонально-жанрових різновидів: науково-популярні, епістолярні та ін.).
— функціональним виявом (тексти інформаційні, емотивні, фатичні, поетичні, метамовні).
Психолінгвістичний напрям. У межах цього напряму здійснюють класифікацію текстів за:
— мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені);
— мірою алгоритмізованості/евристичності — фіксовані (наприклад, заповнення формуляра), напівфіксовані (тексти-кліше на зразок прощання, подяки, вітання), нефіксовані (тексти різноманітних сфер людської діяльності);
— мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (крайніми її виявами є тексти державних угод, що мають на меті повну та однозначну експлікацію задуму, і поетичні тексти, в яких, як правило, однозначність експлікації творчого задуму відсутня).
Власне комунікативний напрям. У його межах виокремлюють:
— тексти, націлені на процес. Вони не позначаються на стосунках комунікантів і внутрішньому стані адресата; пов'язані з емоційними потребами комунікантів і реалізуються як спосіб проведення часу. До них належать розповіді, традиційні мемуари, науково-популярні тексти тощо;
— тексти, націлені на результат: ділові листи, наукові тексти, художня література високого рівня.
У цьому напрямі можуть актуалізуватись найрізноманітніші аспекти комунікації: пов'язані з інтенціями комунікантів, типом комунікативного процесу, до якого належить текст (наукове, побутове тощо мовлення),
прагматичною ситуацією, комунікативними стратегіями автора, комунікативною ефективністю, соціальними аспектами комунікації.
Функціонально-прагматичний критерій. Враховує суб'єктивну міжособистісну модальність, дозволяє стверджувати про деонтичні (нормативні, або приписові) (договори, державні акти, постанови, інструкції, накази тощо), аксіологічні (оцінні) та епістемічні (дескриптивні, описові) тексти (наукові, ділові тощо).
Існують і суміщені типології за найрізноманітнішими критеріями. Так, Т. Радзієвська класифікує тексти за їх «поведінкою» у межах певних типів комунікації. Вона виділяє наукові, публіцистичні, ділові, рекламні, тексти інструкцій та оголошень, відозви, звернення, листи, астрологічні та економічні прогнози, побутові розповіді, анекдоти, прогнози погоди, ворожіння та ін.
Останнім часом існуючі класифікації доповнили двома типами текстів — прецедентним і патогенним.
Вони поєднують у собі ознаки різних текстів. їх комунікативна роль у суспільстві зростає.
Поняття «прецедентний текст» впровадив у науковий обіг російський мовознавець Ю. Караулов.
Прецедентний текст — текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей.
Прецедентні тексти можна назвати хрестоматійними в тому сенсі, що всі мовці знають їх. Це є свідченням належності мовця до певної епохи та її культури, а незнання — свідченням відторгнення від них. Прецедентні тексти формуються з фольклорних шедеврів, Святого Письма, світової та національної класики.
Важливою ознакою прецедентного тексту є семіотичний спосіб його існування, тобто актуалізація його змісту натяком, відсиланням, ознакою, цитатою. Наприклад: «Ще одна Вавилонська вежа»; «Повернення блудного сина» (Святе Письмо); із однієї критичної
статті: «І знову перед нами чергове побачення убивці й грішниці — святої повії» (натяк на текст «Злочину і кари» Ф. Достоєвського).
Прецедентні тексти характеризують певну епоху. Вони є чинником культури етносу, важливою складовою комунікації. Зокрема, формування корпусу прецедентних текстів — одна з найважливіших дидактичних проблем, що постає перед укладачами шкільних і вузівських хрестоматій рідної та зарубіжної літератури. Оволодіння прецедентними текстами рідної культури — важливе завдання самовиховання людини.
Уміння ж доречно використовувати у спілкуванні ці тексти — необхідна риса комунікативної культури освіченої особистості.
У багатьох класифікаціях текстів виокремлюють патогенний текст. Ідеться про негативний вплив на «споживача», негативний перлокутивний (вплив на свідомість та поведінку адресата) ефект тексту.
Однак поняття «патогенний» і «шкідливий» слід розрізняти. Патогенний, як правило, завжди шкідливий, але шкідливий не завжди патогенний. Наприклад, шкідливий для злочинця звинувачувальний вирок не є патогенним текстом для суспільства.
Визначення патогенності тексту залежить від законодавчих і етичних норм у країні. Тобто патогенним можна вважати текст, який заборонений законом і не вписується в домінуючу суспільну мораль. Однак і цей критерій не є абсолютним. Наприклад, тоталітарні тексти періоду фашистської Німеччини чи колишнього СРСР були певною мірою патогенними, але не суперечили чинному законодавству цих країн.
До патогенних відносять тексти:
— спрямовані на підрив віри в Бога;
— націлені на підрив національних та державних інтересів;
— які загрожують глобальній безпеці;
— що загрожують суспільній моралі;
— які мають шкідливий психологічний вплив;
— що призводять до нехтування основними правами і свободами людини.
Існує думка, що проблема патогенності текстів може бути розв'язана впровадженням і функціонуванням цензури. Однак це безперспективно, оскільки сама цензура спирається на певне законодавство, а воно віддзеркалює політичні реалії (в СРСР існувала «драконівська» цензура, яка захищала патогенні тексти).
Явище патогенності спостерігається і в рекламі, тексти якої бувають шкідливими для людей, оскільки ґрунтуються на сугестії (підсвідомому впливі, гіпнозі).
З огляду на це патогенним текстом можна називати текст, який завдає, чи, на думку експертів, спроможний завдавати шкоди моральному та психічному здоров'ю окремої особи, нації, держави, людства.
Симптомами патотексту, на думку українського журналіста і лінгвіста Б. Потятинника, є:
— погіршене сприйняття нової, особливо суперечливої інформації, зациклення на певній інформації як єдино правильній; параноїдальна одержимість певним текстом;
— зниження морально-психологічного рівня функціонування особистості.
Однак названі ознаки чіткому критерію не підлягають і є значною мірою суб'єктивними.
Важливим є питання способів нейтралізації патогенного тексту. Б. Потятинник вказує на два варіанти нейтралізації:
— організаційний (полягає у контролі інформаційних потоків за допомогою певних організаційних заходів — цензури, протекціонізму (захисті текстів естетичних, моральних, інтелектуальних тощо));
— альтернативно-конкурентний (передбачає нейтралізацію патотексту іншим — конкурентним текстом; нейтралізація, звичайно, здійснюється у психіці «споживачів» текстів).
На практиці обидва методи часто поєднують: для патотексту створюють несприятливі умови, а істинні тексти заохочують матеріально і морально.
Отже, найзагальнішою категорією комунікації як модусу існування явищ мови у живому спілкуванні особистостей є дискурс. З часом, коли конситуаційні умови спілкування забуваються, дискурс трансформується в текст. У свою чергу, текст, потрапляючи до споживача, наповнюється інтенціями, особистісними смислами і стає вторинним дискурсом, значущим саме для цієї особистості. Тому взаємодію дискурсів і текстів можна кваліфікувати як їх «кругообіг» у суспільстві. Інформаційний рух дискурсів і текстів стає основою їх типології.
Види інформації С.154-158
Інформація в дискурсах і текстах
Сутністю комунікації є передавання від адресанта до адресата певної інформації. У лінгвістиці інформація пов'язана із двома поняттями — «значенням» і «смислом».
На думку багатьох лінгвістів, значення і смисл — найважливіші категорії будь-якої мови і відповідно лінгвістики. Мова існує як «провідник» значень і смислів між людьми. Носіями значень і смислів є насамперед найважливіші одиниці мови, до яких відносять номінативні й комунікативні.
Значення і смисл номінативних одиниць. До номінативних одиниць належать слова і (в окремих концепціях) словосполучення. Кожне слово в системі мови має одне або декілька значень.
Значення — пов'язаний з конкретною мовною одиницею у свідомості носіїв мови узагальнений образ певного предмета або ситуації, факту, події.
Слово збуджує у свідомості комунікантів не лише узагальнені образи, а й уявлення про конкретні предмети або ситуації, тобто набуває певного смислу.
Смисл — зміст, який отримує мовна одиниця при її вживанні в мовленні.
Значення і смисл — не одне й те ж. Так, одне із значень слова «пес» в українській мові — домашня тварина, родич вовка, використовується людиною для охорони, полювання, перевезення (на Півночі) тощо. Однак у мовленні це слово може бути носієм різноманітних смислів, тобто збуджувати в свідомості адресатів різні образи. Так, висловлювання «Пес — друг людини» породжує в свідомості слухача образ якогось узагальненого, «еталонного» пса. Сприймаючи висловлювання «Я купив пса», слухач уявляє собі якогось невизначеного пса (оскільки тварини він не бачив), а не узагальненого, конкретного пса. Почувши запитання «Чому ви залишаєте пса без нагляду?», адресат мусить подумати вже про конкретного пса — того, що залишив без нагляду. Висловлювання «Злий як пес» змушує слухача сприйняти такий смисл: «Пси злі».
Це властиве і певним типам словосполучень.
Механізм переходу слів і словосполучень від значень до їх смислів описаний швейцарським мовознавцем Шарлем Баллі (1865—1947). Він зазначав, що мовна одиниця має лише потенційні, можливі властивості. При вживанні цієї одиниці в мовленні відбувається її актуалізація.
Актуалізація (лат. — ДІЯЛЬНИЙ) — перехід від мови до мовлення і реалізація потенційних властивостей, мовних елементів, яких вимагає певна мовленнєва ситуація.
Актуалізація відбувається за допомогою актуалізаторів.
Актуалізатори — елементи, які прив'язують зміст мовних виразів до умов спілкування, знань учасників конкретного мовленнєвого акту.
Актуалізаторами у мовленні (дискурсі) виступають різноманітні займенники (мій пес); прислівники, прийменники тощо (пес, якого ми знайшли там); час, спосіб,вид дієслова (Я купив, Я куплю, Я купив би). Часто роль актуалізатора виконують контекст і ситуація спілкування. Саме ці засоби актуалізують, наприклад, слово пес у висловлюванні «Чому ви залишаєте пса без нагляду?» ('пес залишився без нагляду').
С.155-157
Сутність теми і реми.
У традиційній системно-структурній та функціонально зорієнтованій лінгвістиці сформувалося таке розуміння співвідношення одиниць спілкування: у модусі Мова одиницею спілкування є речення, у модусі Мовлення — висловлювання. Висловлювання — це актуалізоване у мовленні речення. Початкова актуалізація торкається лише інформаційної складової одиниці й здійснюється як актуальне членування.
Актуальне членування речення (висловлювання) — членування на тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлю ване).
Будь-який член висловлювання, згідно з наміром адресанта, може бути темою або ремою, наприклад: Книга (тема) на столі (рема) (відповідь на запитання: Де кни-га ?); На столі (тема) книга (рема) (відповідь на запитання: Що на столі?).
Актуальне членування висловлювання протиставляється формально-граматичному членуванню речення: при одному й тому ж формально-граматичному членуванні актуальне членування може бути різним. Наприклад, у відповідях на різні запитання до речення Сьогодні приїхав Іван Іванович утілюються різні висловлювання з різною темо-рематичною організацією: (Коли приїхав?) — Сьогодні приїхав Іван Іванович; (Хто приїхав сьогодні?) — Сьогодні приїхав Іван Іванович; (Чи є Іван Іванович?) — Сьогодні Іван Іванович приїхав.
Засобами актуального (темо-рематичного) членування виступають: інтонація (характер наголосу, паузація), позиція у висловлюванні (як правило, тема стоїть на початку, а рема в кінці), певні типи прислівників, часток (саме, лише, навіть тощо), невизначені артиклі, агентивне доповнення. Серед найуживаніших засобів актуального членування є логічний наголос і порядок слів у висловлюванні. У багатьох випадках рема розпізнається з контексту шляхом вилучення із
складу висловлювання надлишкової самоочевидної теми, наприклад:
А.: Як він вам видається?
Б.: Хворий він дуже...
Отже, актуальне членування висловлювання — категорія мовлення як модусу існування засобів мови. У комунікації ж ці засоби виявляються як мовний код зі своїми категоріальними особливостями і способами передавання інформації.
Поиск по сайту: