ДОБА МІТІВ

Вказуючи на понаднаціональні первні націоналістичних ідеольогій, ми
підкреслили, що хоч вони є звязані перш за все з ділянкою закордонної політики, то все ж примат унутрішньої політики є основною рисою кожного націоналізму.
Остаточно життєвою дійсністю великих природних людських спільнот-нації, є держава. «Державна форма буття є завершенням життєвої туги нації»– як каже Кєллєн –ця «туга» в добі націоналізму мусіла стати перш за все справді тугою, а не зраціоналізованою й зматеріялізованою державною ідеєю лібералістичного типу ХІХ ст.. Держава в своїй істоті є все ж раціональною установою. Власне тому, щоб не втратити життєздатності–вона потребує повязання з прарічами, з прапідставами буття нації, що лежать
поза межами раціонального порядкуючого хотіння.
Між усіма державними устроями «найбільше розумовою» є без сумніву демократична республіка; з другого боку, ніякий устрій не є більш «нерозумовим», як напр. лєгітимна дідична монархія. Але все ж навіть ця остання вміє бути тривалішою від республіки. Причина в тому, що демократична республіка, як найраціональніша державна форма, надто далека від усякого міту, справжня ж легітимна монархія
таким мітом розпоряджає. Королівський міт найдавніший і бував різний: в Єгипті король –це інкарнація божеськості; в Геляді й сьогоднішньому Ніппоні він є божим нащадком; в християнських державах він називає себе «з божої милости», в Мадярщині носить король корону святого. Такий міт вкорінює держави в глибини ірраціонального, в тогобічно-релігійні основи й надає незмисловому своє живе, особове втілення. Споріднений із цим мітом є міт вождя (Мойсей, Александер, Цезар і Октавіян,
Магомед, Кромвель, Хмельницький, Наполеон, Лєнін, Мусоліні, Гітлер). Вождь наділений особливим післанництвом чито особливо від бога чи безпосереднього провидіння, від генія нації, чито, як у Лєніна, від імманентної (й тому по суті не менше ірраціональної) розвоєвої «закономірности». Вождь є особово й часово обмеженим–для нього не існує слово про «невмірущого короля» (le roi est mort, vive le
roi!) Де він хоче це обмеження розсадити, там діялося це здебільша шляхом
переміни вождівського міту в королівський: Александер проголошує себе сином Аммона, Цезар покликується на божеський початок свого роду, Хмельницький каже єрусалимському патріархові проголосити себе «князем усієї Руси» й наближується родинною політикою до монархічних родів, подібно Наполеон коронується цісаром і через друге подружжя прилучується до династії «з божої милости». Тісно з вождівським чи королівським мітом, з ірраціональним у політичному бутті нації, звязаний міт месіянізму, про який була вище мова, як питомий для нашої доби. Міт месіянізму конкретизується в імперіяльному міті. Клясичний імперіяльний міт створила була римська імперія: з божого веління вона є уповноваженою злучити в «імперії мира» під володінням римського народу всі народи замешкалаго світу (Pax Romana). Потім еволюціонує цей римський міт у «священну римську імперію» середньовіччя, сьогодні уособлює його фашистівський імперіяльний гін. Іншим типовим прикладом є міт ісламської й османської імперії. В останнім часі заявляється, заснований у національно-московському месіянізмі, імперіяльний міт большевізму–матеріалістично спотворений, але все ж правдивий імперіяльний міт, з жахливою силою держави. Маємо врешті німецький міт крови. Як не ворожа була доба раціоналізму всьому ірраціональному й як не намагалася вона розумово розвязати всяку містерію–але й вона державам, які оснувала, надавала міти. Зєднаним Державам Північної Америки– міт свободи. Франції –міт прав людини. Вповні чужою для міту стала лібералістична думка вже в другій
половині минулого століття; вона позначила своє тавро й на деяких створених по світовій війні нових державах. Ці держави (наприклад–Польща, Чехословаччина) переживатимуть найважчі кризи, бо їх існування не гріє
тепло міту! Демократичні держави намагаться сьогодні за всяку ціну творити з «демократії» (як приставлення націоналізмові) свій міт; це може й мати на
певний час якесь зовнішнє політичне значення (демократичний бльок проти протии націоналістичних держав але нація, що згубила свій міт, сьогодні не знайде його вже в демократії! Націоналістичні держави розпоряжають і розпоряжали в початках своїх революційним мітом; він окрилює тепер також кожну поневолену націю: це туга за переможним підйомом із упадку, в якому нація, що стає на шлях націоналізму, знаходиться. Коли ми говоримо–«Українська Самостійна Соборна Держава», то чи не вяжеться в нас із цими
словами такий емотивно-духовий комплекс, як заповіти минувшини, помщення загинувших за Ідею героїв, визволення з національного гнету й пониження, власна правда у власній хаті й тд., а щойно потім, в далеко меншій ступні, комплекс розумовости? Ця туга тісно звязана з мітом майбутнього: «Третій Райх, воскресення Imperium Romanum. расовий, чи імперіяльний міт. «Творити нове життя на грані двох світів»–ось міт майбутнього України. Він тісно пов'язаний із цінностями «Европи», як ми
казали, скорше з «душевним визнанням» цієї Европи, ніж з її розумовим
сприйманням. Врешті– воскресіння міту вождя –мітично вивищеної індивідуальнсти провідника нації. Свою особову й часову
обмеженість Вождь перемагатиме ймовірно назначенням свого наступника, при чому ця його функція носитиме риси не менше містичні. Можна собі сьогодні вповні уявити воскресення містерії: «Le chef est mort, vive le chef!».
Справді, чи можна взагалі свідомо «творити» міти й як це знаходять вони ще
сьогодні вірних серед нашого, від століть раціонально обтяженого, роду?
Воскресення міту можливе було тільки в парі з оцим зворотом людини від
раціонального до ірраціонального, шо довершується в нашім часі. Все було так, що людина творила міт–і не можу сьогодні бути інакше. Творець міту мусить тільки вслухатися в тугу й бажання свого часу. Він мусить бути пророком, якого поява в сучасності тісно повязана з загином раціоналістичної доби. Ще приклад із політично найтверезіших народів, яких знаємо. «Все ще при вступлені в свій уряд нового (велико-бритійського) короля– пише Дібеліюс у своїй книжці про Англію) –визиває герольд усіх, хто заперечив би легітимне право монарха, на двобій на життя та смерть, і, все так жадна сензації лондонська товпа, слухає це з найглибшою богобоязливістю. Не прийде нікому на думку використати нагоду для знаменитиго гумбугу проти монархії й монарха».–Невмірущий державний мат англійців дає їм зовсім окреме місце між націями, що їх не зараховуємо до націоналістичних. Тут водночас бачимо приклад тісно повязаної з кожним мітом, наставленої на емоціональність, обрядовости, якою так багаті всі націоналістичні революції. Чи то звязана з особою вождя чи з культом поляглих героїв, чи з тріюмфами боротьби–містика, романтика панують сьогодні в усіх націоналістичних рухах. Зокрема символіка прапору та гербу й там, де це можливо,– однострою (чорні, брунатні і т. д. сорочки) відіграє дуже важливу ролю. Міт протиставляють сьогодні подекуди (напр. у Німеччині) ідеольогії. Ця остання, це, мовляв, примат думки думки й понять, по яким треба формувати дійсність. Міт це щось із чуда й одночасно примат живого життя над «поняттями». М. ін., коли ми застановимося над тим, в якому значенні в нас вживається слово ідеольогія, то прийдемо до переконання, то йде тут скорше про раціональний опис того ірраціонального, що складається на образи й емоції українського націоналізму. Самого міту ідеологією не назвемо. Тому слова «ідеольогія й програма українського націоналізму» не вичерпують цілости явища. Найважніше є те, зрештою, що українська національна революція має свої сильні міти– які дають їй її історичну силу.

Поиск по сайту: