ТЕМА 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Одним із перших Платон звернувся до характеристики політичних форм демократії та олігархії, вважаючи їх недосконалими. Найбільш недосконалою для Платона є демократія —влада мас, посередності, яка неминуче призводить до тиранії більшості,тобто поліцейської держави.

Давньогрецький філософ — Аристотель (384—322 до н. е.), на відміну від інших філософів античності, зокрема Платона, вперше в історії суспільної думки у своїй праці «Політика» виникнення і функції держави розглядав через призму ранніх зв'язків: статевих, необхідних для існування виду; між господарем і рабом, потрібних для утворення стабільного соціального об'єднання. На цих двох зв'язках тримався будинок або сім'я, яку він розглядав як спільний осередок рабовласника з його рабами. Над сім'єю височіла громада, а над нею вже стояла держава — третя й найвища форма суспільства. Держава, за Аристотелем, зумовлена об'єктивними життєвими потребами людей. Водночас лише вона забезпечувала розквіт особистості, оскільки за своєю природою людина — істота суспільна. Форми державного устрою Аристотель поділяв на правильні (монархія, аристократія, поліія) і неправильні (тиранія, олігархія і демократія). Поліію вважав найкращою з правильних форм на той час, а ідеальною та єдино правильною формою — монархію. Форми державного устрою мислитель пов'язував з їхніми принципами. Так, основою аристократії, на його погляд, була доброчинність, олігархії — багатство, демократії — свобода. Поліія ж мала об'єднати всі названі елементи і вважатися справжньою аристократією («правлінням найкращих»), об'єднуючи інтереси заможних та бідних. Аристотель значною мірою вплинув на філософський і політичний напрями розвитку суспільної думки середньовіччя і нового часу. Його вчення про державу, розвиток політичної думки, філософських концепцій, суспільства та інших складових інтелектуальної діяльності, в яких він намагався поєднати сильні аспекти вчення Демокріта з досягненнями Платона, ґрунтується як на послідовно матеріалістичних, так і об'єктивно ідеалістичних засадах.

Політичні теорії європейського середньовіччя, Відродження, Просвітництва, Нової доби.

Один із напрямків Відродження - Реформація, яка започаткувала протестантизм. Лідером Реформації був. М.Лютер, який виступав не лише проти сили папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму м. Віттенберг свій твір "95 тез", закликаючи до публічної дискусії. Провідною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індульгенцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення віруючих. Тобто, М. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і платежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами буї заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини. Провідними ідеями М. Лютера були:

• Необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світськОЇ влади..

• Безумовний послух народу світській владі.

• Ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія.

• Світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло.

• Необхідним є законний примус з боку держави.

• Монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам.

• Піддані мають право на незалежні переконання.

Реформістський рух не був цілісний; в результаті розколу у ньому утворилося два напрямки: бюргерсько-князівський очолював (М.Лютер) і плебейсько-селянський (очолював Т. Мюнцер).

Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний переворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні встановити новий суспільний лад. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодального ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розшарування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Напрямком Реформації був кальвінізм. Основні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в християнській вірі" (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Відкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вважав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встановлення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала закон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обгрунтував поняття суверенітету як ознаки держави. "Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними законами влада над громадянами і підданими". Серед суттєвих ознак суверенітету держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, оголошувати і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснювати суд в останній інституції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи. Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів природи. Основою держави є сім'я. Ж. Боден вважав, що держава виникає шляхом завоювання, насильства, панування однієї групи над іншою. Виникнення різноманітних форм держави Ж. Боден ставив у залежність від географічного становища та природних умов кожного народу. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до перших двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед знатних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену законами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управління країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.

Одним із визначних діячів цієї епохи був італійський політичний мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У творі «Володар», він стверджував, що головною причиною бід тогочасної Італії була політична роздрібненість, подолати яку змогла б тільки міцна державна влада. Макіавеллі писав, що всі фундаментальні положення про державні структури повинні базуватися на конкретних ситуаціях, оскільки, на його думку, немає ідеального ладу поза часом і простором, а є тільки лад, адекватний конкретній ситуації. Не існує незмінно добрих чи поганих методів управління людьми, є лише методи, адекватні ситуації та неадекватні їй. Він вірив у те, шо історія повторюється, а отже, даючи оцінку справам минулого ми отримуємо знання про наш час і про майбутнє. Правителям він радив постійно піклуватися про зміцнення держави й заради цього вважав допустимими будь-які засоби; звідси термін «макіавеллізм», що його вживають для позначення політики, несумісної з нормами моралі(мета виправдовує засоби).

Подальший розвиток наукового трактування політики пов'язаний з ім'ям англійського філософа Томаса Гоббса (1588— 1679), який у праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та світської» (1651) обґрунтував наявність зв'язку між приватною власністю і створенням держави, що стало важливим кроком до соціально-економічного вмотивування виникнення державної власності. Держава, що її Гоббс уподібнював до міфічного біблійного чудовиська Левіафана, є наслідком домовленості між людьми, що поклала край природному стану й небезпеці виникнення «війни всіх проти всіх». Він був одним із перших мислителів, які досліджували державу раціональним методом, вільним від будь-яких прикрас. Крім «Левіафана...», Т. Гоббс створив інші визначні твори, серед яких — «Основи філософії», «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина». "Суспільний договір" за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка в свою чергу брала на себе зобов'язання діяти в ім'я усіх. Для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, а меншість повинна була підкоритися їй. Об`єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали всі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя. Т. Гоббс розрізняв держави, що виникають внаслідок добровільної згоди громадян, та держав, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави - монархію, аристократію, демократію. Найкращою, на думку Т. Гоббса, є монархія, бо вона найповніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, в ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена. У слід за Н. Макіавеллі, Т. Гоббс почав розглядати державу не через призму теології, а виводить закони її розвитку із розуму та досвіду.

Ще один англійський філософ — Джон Локк (1632— 1704) вважається творцем ідейно-політичної доктрини лібералізму. У своєму соціально-політичному підході він спирався на теорію природного права й суспільного договору. У концепції, викладеній у праці «Два трактати про управління державою», вчений висунув на перший план аргументи, які доводили право народних мас на революцію і водночас визначали межі права згідно з інтересами заможних класів. Виникнення політичного суспільства, за Локком, було наслідком досягнення спільної згоди, що обмежувала свободу окремої людини. На його думку, повинна бути переконлива причина, щоб люди схвалили створення політичної влади і погодились коритися їй. Ця причина крилася в бажанні зберегти свою власність. Отже, за висновком мислителя, основою держави є приватна власність, яка набула розвитку з появою грошей як товару. Важливе місце в концепції Локка посідала ідея відокремлення держави від влади, яка передбачала два види згоди: суспільний договір, що його встановлює держава, і урядовий, ініційований владою. Тому революція скасовує владу, але не знищує держави. Порушення владою урядового договору дає людям право (і зобов'язує їх) на революцію, яка встановлює нову владу, але не знищує держави. Локку належить не тільки економічне тлумачення генези держави, а й важлива для політики ідея поділу державної влади на законодавчу та виконавчу, а також її змінюваності. Ідеї Дж. Локка справили неабиякий вплив на французьких матеріалістів XVIII ст. і представників утопічного соціалізму початку XIX ст. Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж. Локка викладене у праці "Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна всіх проти всіх". Для природного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю власністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішували конфлікти між людьми, карали злочинців, і це спричинило обстановку невпевненості, напруги. Для надійного забезпечення природних прав рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу "Будь-яке мирне утворення держави мало у своїй основі згоду народу", писав Дж. Локк. Внаслідок створення держави індивід, на думку Дж. Локка, не втрачає усіх своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну владу він визначав так: "... це право створювати закони з правом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу суспільства для проведення у життя законів, для захисту держави від іноземного втручання - і все це в ім'я суспільного блага". Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу усіх демократичних правових держав світу. Його вважають основоположником лібералізму та сучасного конституціоналізму.

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу в Німеччині у XVIII ст. у працях Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля.

Політичні погляди родоначальника німецької класичної філософії. Канта викладені у працях "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Він є одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову, "верховною" він називає владу, яка продукує закони і належить "колективній волі народу". Виконавча влада, за І. Кантом, має підпорядковуватись основним видам політичного устрою. Історичними видами влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеал – конституційна монархія. На думку І. Канта, благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади, у принципах права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Німецький філософ і громадський діяч Й. Фіхте підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави: Його політичні погляди викладені у працях "Промови до німецької нації", "Основи природного права відповідно до принципів науковчення", "Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали" та ін. Державу Й. Фіхте розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки,організації виробництва, науки, освіти та виховання людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Анархізм після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Політичні погляди німецького філософа Г. Гегеля викладені у працях "Енциклопедія філософських наук", "Історія філософії", "Філософія права", "Філософія історії". У молоді роки Г. Гегель вважав, що "не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...", виступав за необхідність подолання засилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював • ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої людини. Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке характеризувалося системою потреб, правосуддям, поліцією, корпораціями, а також опиралось на приватну власність і загальну рівність людей. Головна функція громадянського суспільства - захист свободи та приватних інтересів громадян: тобто у розумінні Гегеля, громадянське суспільство – це система суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Поиск по сайту: