Порівняльна характеристика традиційної та інноваційної педагогічних систем

Варіант 19.

1. Методи формування свідомості особистості (переконання, особистий приклад).

2. К. Ушинський – засновник класичної вітчизняної педагогіки.

3. Технології навчання.

1. Методи виховання – шляхи досягнення оптимальних педагогічних результатів відповідно до поставлених виховних цілей.

Методи формування свідомості особистості – передбачають вплив на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань. До них належать переконання і особистий приклад.

Особистий приклад – цілеспрямований і систематичний вплив вихователя на вихованців силою особистого прикладу, а також усіма видами позитивних прикладів діяльності інших людей як зразків для наслідування, ідеалу в житті.

У моральному вихованні школа повинна спиратися на позитивні приклади. Приклади з життя і діяльності сучасних людей, видатних діячів минулого, історичних, літературних героїв у наочній конкретній формі розкривають їх моральне обличчя і тим самим стають одним з першорядних чинників формування моральних понять, ідеалів учнів. А ідеал вимагає орієнтації на зразки діяльності. Людина, як у дзеркало дивиться на людину. Наслідуючи в своїй поведінці передове, прогресивне, свій ідеал, учні привчаються жити і діяти відповідно до вимог суспільної моралі.

Переконання – передбачає вплив на свідомість, почуття, волю особистості. Основними формами впливу є бесіди, лекції, диспути, зустрічі, конференції.

Науковці подають наступні рекомендації з використання методу переконання у практичній діяльності вчителя:

1. Метод переконання необхідно систематично використовувати в практичній роботі. З його допомогою розв'язуються завдання роз­ширення, поглиблення у школярів світоглядних знань.

2. У виховній роботі варто використовувати різноманітні форми переконання. В слові вчителя вихованець повинен відчувати його щиру впевненість, пристрасть, ерудицію і культуру.

3. Інформація, що подається учневі, повинна бути:

а) науковою, тобто об'єктивно висвітлювати факти; б) пов'язаною з практикою;

в) переконливою, доступною, яскравою за формою викладу.

4. Виховний вплив необхідно спрямовувати не лише до розуму школярів, але й до їх почуттів, які відіграють велику роль у засвоєнні знань, формуванні демократичних переконань.

5. Не можна зловживати довготривалими виступами, бесідами, доповідями; будувати їх необхідно з урахуванням вікових та індивіду­альних особливостей своїх вихованців.

7. Не варто вважати метод переконання єдиним. У виховній ро­боті Його необхідно поєднувати з іншими методами.

Володіючи методом переконання, можна розв'язувати різнома­нітні педагогічні завдання і досягати конкретних завдань виховання.

Таким чином, методи формування свідомості особистості є осо­бливо значимі серед загальних методів виховання. Вони вирішують одне з найскладніших завдань виховання: збагачують розум дитини потрібними знаннями, розвивають її індивідуальну свідомість.

2. Костянтин Дмитрович Ушинський — видатний український педагог, основоположник дошкільного виховання і народної школи, автор праць з теорії та історії педагогіки, підручників для початкового навчання.

Головними працями К. Ушинського є: «Рідне слово», «Людина, як предмет виховання», «Дитячий світ». Дані праці є цінним внеском в становлення педагогічної науки. В них розглядаються психологічні основи навчання і виховання дітей, розвиток почуттів, сприймання, пам'яті, уявлення, мислення, мови тощо. Костянтин Ушинський висунув і обґрунтував вимогу враховувати вікові і психологічні особливості дітей у процесі виховання. Висловлював упевненість у тому, що шляхом цілеспрямованого виховання, яке спиратиметься на вивчення дитини, можна розширити можливості людських сил — фізичних, розумових, моральних.

Основне завдання освіти й виховання, за Костянтином Ушинським, полягає у формуванні розвиненої людини на засадах народності.

Він висуває такі основні вимоги до виховання:

• виховання має бути народним, тобто охоплювати все підростаюче покоління народу в порядку обов'язкового навчання;

• справою виховання повинен керувати сам народ;

• виховання має давати дітям реальну освіту і водночас розвивати їхні розумові здібності, з тим щоб набуті знання були пов'язані з життям і спрямовані на загальнонародне благо;

• провідне місце у формуванні людини мусить займати рідна мова навчання — і як джерело знань, і як скарбниця народу;

• мета виховання — формування високоморальної людини;

• жінці має бути забезпечене виховання і освіта нарівні з чоловіком.

Народність у вихованні Ушинський вважав однією з найважливіших соціальних і педагогічних засад. У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості розвитку нових поколінь. Він заявляв, що тільки народне виховання, яке відображає психологічні, соціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, його життя і прагнення, може мати справжню розвивальну силу.

3. Технологія навчання — це шлях освоєння конкретного навчального матеріалу в межах предмета, теми, питання. У сучасній українській школі використовують як традиційні технології навчання (пояснювально-ілюстративна, проблемна, програмована, диференційована та ін.), так і нові технології навчання (особистісно-орієнтована, групова, розвивальна, технологія формування творчої особистості, технологія навчання як дослідження, модульно-рейтингова, нові інформаційні технології).

Пояснювально-ілюстративне навчання є такою технологією навчання, при якій пізнавальна діяльність має репродуктивний характер: учитель (викладач) передає учням, студентам «готові» знання, використовуючи пояснення, доведення із застосуванням різноманітних ілюстрацій. Це унаочнює характер їх сприймання, сприяє свідомому запам'ятовуванню. Пояснювально-ілюстративне навчання орієнтує на репродуктивне відтворення знань (переказ їх своїми словами), а також практичне застосування знань за зразком чи готовою інструкцією.

Проблемне навчання є одним із видів розвиваючого навчання, істотною рисою якого є здатність формувати творче мислення особистості та прищеплювати навички наукового пошуку. Проблемне навчання передбачає послідовні й цілеспрямовані пізнавальні завдання, які учні (студенти) виконують під керівництвом учителя (викладача), активно засвоюючи нові знання. Завдання стає пізнавальною проблемою, якщо воно потребує роздумів, викликає пізнавальний інтерес, спирається на попередній досвід і знання.

Програмоване навчання є різновидом репродуктивного підходу до навчання, передбачає використання спеціальних програм управління процесом засвоєння знань, умінь та навичок. Під час програмованого навчання навчальний матеріал подають невеликими частинами, що легко засвоюються. їх називають кроки (порції, фрагменти) інформації. Засвоєння кожної порції інформації можливе завдяки поділу пізнавальної діяльності учнів, студентів на елементарні дії. Кожну таку дію можна перевірити, використовуючи опитування.

Нові технології навчання:

Особистісно-орієнтоване навчання зосереджене на особистості дитини, розвитку її самобутності, самоцінності. Мета його полягає в сприянні становленню індивідуальності, культурної ідентифікації дитини, її соціалізації, життєвому самовизначенню.

Головними завданнями особистісно-орієнтованої технології є розвиток пізнавальних здібностей кожної дитини, максимальний вияв, задіяння, збагачення її індивідуального (суб'єктивного) досвіду, допомога особистості пізнати себе, самовизначитися та самореалізуватися, формування в неї культури життєдіяльності, яка є передумовою продуктивної організації повсякденного життя, поведінки.

Технологія групової навчальної діяльності школярів забезпечує можливості для співпраці, налагодження міжособистісних стосунків, спільного пізнання навколишнього світу. Реалізується вона в малих групах учнів, об'єднаних загальною навчальною метою, і ґрунтується на опосередкованому керівництві вчителем і співпраці його з учнями.

Технологія розвивального навчання. Основою цієї технології є ідея про розвиток дитини як суб'єкта особистої діяльності. Тому головна мета навчання полягає у забезпеченні розвитку пізнавальних можливостей школяра. Зміст, принципи, методи і прийоми розвивального навчання спрямовані на ефективний розвиток пізнавальних можливостей школярів (сприймання, мислення, пам'яті, уяви тощо). Воно можливе за такої організації навчального процесу, коли учні самостійно або з допомогою вчителя осмислюють матеріал, запам'ятовують, творчо застосовують його в нестандартних умовах.

Модульно-рейтингове навчання полягає у послідовному засвоєнні навчального матеріалу певними цілісними, логічно впорядкованими і обґрунтованими частинами (модулями), результати якого є підставою для визначення місця (рейтингу) учня, студента серед однокласників, одногрупників.

Варіант 20.

1. Характеристика методу переконання.

2. А. Макаренко як представник авторитарної педагогіки

3. Професійно-педагогічна культура вчителя.

1. Переконання – передбачає вплив на свідомість, почуття, волю особистості. Основними формами впливу є бесіди, лекції, диспути, зустрічі, конференції.

Науковці подають наступні рекомендації з використання методу переконання у практичній діяльності вчителя:

1. Метод переконання необхідно систематично використовувати в практичній роботі. З його допомогою розв'язуються завдання роз­ширення, поглиблення у школярів світоглядних знань.

2. У виховній роботі варто використовувати різноманітні форми переконання. В слові вчителя вихованець повинен відчувати його щиру впевненість, пристрасть, ерудицію і культуру.

3. Інформація, що подається учневі, повинна бути:

а) науковою, тобто об'єктивно висвітлювати факти; б) пов'язаною з практикою;

в) переконливою, доступною, яскравою за формою викладу.

4. Виховний вплив необхідно спрямовувати не лише до розуму школярів, але й до їх почуттів, які відіграють велику роль у засвоєнні знань, формуванні демократичних переконань.

5. Не можна зловживати довготривалими виступами, бесідами, доповідями; будувати їх необхідно з урахуванням вікових та індивіду­альних особливостей своїх вихованців.

7. Не варто вважати метод переконання єдиним. У виховній ро­боті Його необхідно поєднувати з іншими методами.

Володіючи методом переконання, можна розв'язувати різнома­нітні педагогічні завдання і досягати конкретних завдань виховання.

2. А.С. Макаренко (1888-1939), педагог, письменник. Його соціально-педагогічні погляди – суттєвий внесок у розвиток соціальної педагогіки як науки.

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, сценарії, науково-педагогічні статті). Найбільш відомими є “Педагогічна поема”, “Книга для батьків”, “Методика організації виховного процесу” та ін.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка, внутрішні переконання, громадянське і політичне виховання та знання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, активного громадянина, який повинен отримати освіту, бажано середню кваліфікацію, бути політично розвинутим, дисциплінованим із розвинутим почуттям обов’язку і поняттям честі, господарем і організатором.

Стрижнем педагогіки Макаренка є соціально-педагогічне вчення про колектив.

Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, яке об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю із досягнення цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності.

У своїх закладах Макаренко запровадив методику паралельної педагогічної дії. Сутність даної методики полягає не в прямому впливові вихователя на особистість вихованця, а через первинний колектив, до якого цей вихованець входить. Ця методика дозволяє зняти опір дитини виховним впливам, оскільки позиція педагога є прихованою.

Досвід А.С. Макаренка як соціального педагога, унікальний. Мало хто в історії соціальної педагогіки зумів так вдало втілити свою теорію в практику і добитись вражаючих результатів, маючи справу з важкими підлітками.

3. Професійно-педагогічна культура вчителя.

Культура (лат. cultura) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених усіма видами перетворюючої діяльності людини і суспільства.

Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури. У ній втілені духовні цінності освіти і виховання (педагогічні знання, теорії, концепції, накопичений педагогічний досвід, професійні етичні норми) та матеріальні (засоби навчання і виховання), а також способи творчої педагогічної діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних історичних умовах.

Педагогічна культура вчителя є системним утворенням. її головними структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі способи педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної практики з позицій гуманізму.

Показниками високого рівня сформованості педагогічної культури слід вважати:

гуманістичну спрямованість особистості педагога;

психолого-педагогічну компетентність і розвинуте педагогічне мислення;

освіченість у галузі предмета, який учитель викладає, володіння педагогічними технологіями;

досвід творчої діяльності, уміння обґрунтовувати власну педагогічну діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну);

культуру професійної поведінки (педагогічного спілкування, мови, зовнішнього вигляду).

Індивідуальна педагогічна культура виявляється у професійній поведінці вчителя. Так, учителеві з високим рівнем педагогічної культури властиві теоретичне обгрунтування власної педагогічної позиції, системність педагогічної діяльності, творення, гнучкість і варіативність у прийнятті рішень.

Психолого-педагогічна компетентність характеризується високим розвитком педагогічної самосвідомості майбутнього вчителя, його творчої індивідуальності, яка проявляється у способах аналізу, проектування, моделювання, реалізації і рефлексії педагогічної діяльності.

Загально педагогічна компетентність передбачає широку загальнокультурну підготовку. Остання включає гуманітарні, соціально-економічні, природничо-наукові дисципліни і поглиблене вивчення в даному контексті конкретної галузі знань, яка відповідає професійній спеціалізації.

Варіант 21.

1. Артистизм і риторична культура вчителя.

2. Діалектика традицій та інновацій у розвитку навчального процесу.

3. Сутність перевиховання.

1. Риторична культура – це сукупність вербальних й невербальних засобів трансляції промовцем своїх думок в їх етичній, естетичній та інтелектуальній єдності. Зазначимо складові риторичної культури:

• Доброзичливе ставлення до співрозмовників, слухачів

• Адекватна кінетика (сукупність візуальних характеристик людини)

• Ефективна техніка мовлення • Висока культура мови • Актуальність теми спілкування • Логічність викладу • Образність • Новизна інформації • Єдність форми і змісту •Позитивна енергетика промовляючого • Впевненість

Риторична культура є складним поняттям, яке поєднує у собі крім культури мовлення у традиційному розумінні, певні аспекти культури мислення, психологічної культури, сценічної майстерності, риторичну етику, поняття про імідж мовця.

В основі риторичної культури особистості лежить перехід від побутових уявлень і вмінь до певної наукової обізнаності, до використання науково обґрунтованих, практично ефективних методів і прийомів підготовки, організації, аналізу риторичної діяльності. Тому основою риторичної культури можна визначити наявність у людини теоретичних знань з риторики. Риторичну культуру особистості в навчально-педагогічному аспекті слід визначити як сукупність риторичних знань, умінь і навичок, що сприяють успішному здійсненню риторичної діяльності у різних її видах.

Артистизм (від лат. аrtis – ремесло, мистецтво, майстерність) пов’язується з наявністю у людини художніх виявив поведінки, обдарованості, витонченості манер, елегантності рухів, здатності керувати власним психічним станом.

Педагогічний артистизм має ряд особливостей:

1. більш регламентований у часі та просторі.

2. Відстроченість результатів творчих пошуків вчителя.

3. Співтворчість вчителя з вихованцями, колегами у педагогічному процесі заснована на єдності мети у професійній діяльності.

4. Залежність прояву творчого педагогічного потенціалу вчителя від методичного та технічного забезпечення освітнього процесу.

5. Уміння вчителя керувати власним емоційно-психологічним станом та викликати адекватну поведінку в діяльності учнів.

Режисерські здібності вчителя:

аналітичні здібності (глибина, самостійність);

подієво-видовищне мислення (здатність до перевтіленняті);

сугестивні здібності, що дозволяють здійснити емоційно-вольовий вплив на акторів у процесі репетиції;

експресивні здібності (пластика, міміка, тощо);

загальнотворчі здібності (інтелектуальна активність, високий рівень саморегуляції особистості).

2. Традиційне навчання — тип навчання, при якому пізнавальна діяльність має репродуктивний характер: учитель передає учням "готові" знання, використовуючи пояснення, доведення із застосуванням різного роду ілюстрацій, що забезпечують наочний характер їх сприймання; запам'ятовування знань свідоме; відтворення знань репродуктивне (переказ своїми словами); практичне застосування знань відбувається за зразком, за готовою інструкцією.

Інноваційні педагогічні технології як процес - це цілеспрямоване, систематичне й послідовне впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчальний процес від визначення його мети до очікуваних результатів.

Порівняльна характеристика традиційної та інноваційної педагогічних систем

3. Перевиховання — виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом негативних умов виховання. Як правило, перевиховання здійснюють завдяки переконанню дією. З цією метою залучають вихованця до значущої для нього і корисної загалом діяльності, що дає йому змогу по-новому глянути на світ і на себе, спонукає до більш адекватної поведінки.

Процес перевиховання є складним, багатоетапним. Кожен етап, маючи певні універсальні особливості, по-своєму реалізується у різних середовищах і настає тільки після завершення попереднього, що теж залежить від конкретної ситуації. Таких етапів педагогіка виділяє чотири: підготовчий, початковий, перелом ний, завершальний.

На кожному етапі перевиховання слід дотримуватися відповідних принципів, які визначають основні вимоги до змісту, форм і методів виховної роботи з певною категорією осіб і забезпечують її ефективність.

Принципи перевиховання. До принципів перевиховання належать:

- Поєднання переконання з примусом. Передбачає вміле поєднання методів переконання і примусу в перевихованні: що вищий рівень свідомості, то більшою є необхідність у використанні методів переконання, і навпаки.

- Гуманне ставлення до важковиховуваних. Людина не зможе позбутися грубості, агресивності, якщо не відчує гуманного ставлення до себе дорослих і однолітків.

- Об'єктивне ставлення до важковиховуваного у процесі перевиховання. Передбачає виявлення не лише негативних, а й позитивних рис, на які спираються у процесі перевиховання.

- Однакове ставлення до різних категорій вихованців. Важковиховуваному не слід дорікати, що він гірший за всіх, бо це озлоблює і викликає бажання стати ще гіршим, щоб справдилися прогнози педагогів.

- Випереджувальне формування позитивних якостей. Подолання недоліків передбачає не зосередження уваги на негативних рисах особистості, а формування нових позитивних рис.

- Провідна роль наставника у перевихованні. Оскільки більшість важковиховуваних має значний досвід спілкування з аморальними особами, особливий вплив на них справляють контакти з людьми, які прагнуть дотримуватися норм моралі.

Перевиховання здійснюється в загальному процесі навчально-виховної роботи закладу освіти. Педагог має використати при цьому всі можливі важелі впливу: залучити колектив, батьків, громадськість. Можна використовувати і загально-педагогічні методи виховання, враховуючи специфіку таких дітей, їхнє ставлення до виховних впливів і до власного виправлення.

Поиск по сайту: