Західноукраїнські землі у міжвоєнний період (1921 – 1938): історіографічний огляд

На початку 1990-х рр. у нас здобула велику популярність книга канадського професора О.Субтельного «Україна: історія», яку він написав для своїх земляків в англомовному, світі. Перекладена на українську і російську мови, ця книга була надрукована великими тиражами. Не в останню чергу її успіх пояснювався тим, що сучасне покоління наших громадян уперше дістало можливість познайомитися з історією тієї частини українських земель, яка перебувала у дореволюційний період в Австро-Угорщині, а до Другої світової війни – у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини. Раніше всі ми, не виключаючи тих, хто жив у західних областях, мали надзвичайно слабкі і туманні уявлення про історію «другої України».

Це не означає, що радянської літератури з історії західноукраїнських земель зовсім не було. Окремі дослідження існували, і деякі з них не втратили значення й досі. Перш за все, слід назвати солідну працю С.Макарчука, надруковану у Львові в 1983 р.: «Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма». Як це було прийнято, книга друкувалася російською мовою, нібито для того, щоб її краще зрозуміли широкі маси читачів за межами УРСР. «Період імперіалізму» тривав для західноукраїнських земель до 1939 р., і тому ми тепер можемо скористатися розрахунками і висновками автора щодо розміщення і становища українців у Польщі, Румунії і Чехословаччині міжвоєнного періоду.

Можна було б назвати ще ряд праць, присвячених дослідженню класової боротьби на західноукраїнських землях. Однак в усіх відчувається певна натужність пошуку, викликана цілком об’єктивною причиною, а саме: згуртованість усіх верств українців в умовах паралізуючого національного гноблення в Польщі і Румунії виявилася настільки високою, що кожний факт соціального протистояння доводилося відшукувати майже з лупою. У Чехословаччині національного гноблення не існувало, але й не було яскраво вираженої соціальної диференціації в українському середовищі Закарпаття.

Раніше історія України вивчалася лише в Києві і Львові (деякою мірою -в Харкові та Одесі). Тепер же у кожному обласному центрі, включаючи всі сім західних областей, функціонують осередки дослідників вітчизняної історії, які вивчають здебільшого регіональну історію. Матеріал для аналітичних узагальнень стрімко накопичується.

У цьому розділі широко використані монографії М.Гетьманчука «Українське питання» в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр.» (Львів, 1998) і О.Красівського «Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин» (Київ, 1998). Доповнюючи одна одну, вони дають уявлення про становище і боротьбу українського населення Другої Речі Посполитої. О.Красівський обмежив дослідження початковим п’ятирічним періодом, коли Східна Галичина зберігала статус міжнародної території. Тому він мав можливість більш глибоко вивчити головні аспекти теми.

З іншого боку, М.Гетьманчук міг дослідити весь період існування міжвоєнної Польської держави, який тривав 20 років. Тому він зробив більш широкі висновки стосовно поставленої теми в межах українських територій австрійського і російського «забору» (якщо вжити термін, використовуваний польськими вченими при дослідженні історії Польщі, поділеної між трьома сусідніми державами у XVIII ст.). Обидві книги побудовані на великому фактичному матеріалі, запозиченому з українських і польських архівосховищ.

Ці праці доповнюються дослідженнями, присвяченими історії основних українських політичних партій, організацій і об’єднань міжвоєнної Польщі.

Безумовно, серед них на перше місце слід поставити Організацію українських націоналістів та її попередницю – Українську військову організацію, які з 1920 р. і до кінця 50-х рр., тобто 40 років поспіль провадили безкомпромісну боротьбу спочатку з польською, а потім з радянською владою. Дослідження з історії ОУН і створеної нею Української повстанської армії (УПА) налічують сотні назв, але майже всі вони мають упереджений характер, тільки з різними знаками.

Читачі можуть побачити, що ми користувалися двома працями А.Кентія: «Українська військова організація (УВР) в 1920-1928 рр.» і «Нариси Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.)». Обидві видані мізерним накладом у 1998 р. Інститутом історії України НАН України, при якому діє робоча група, створена Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН і УПА. А.Кентій зібрав і цілком безсторонньо проаналізував величезний фактичний матеріал, передусім з так званого «Празького архіву» української еміграції. Працюючи головним охоронцем фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України, він мав можливість користуватися й досі неупорядкованою частиною цього архіву, яку чекісти у 1945 р. відокремили від основної маси документів, оскільки вона мала тоді оперативне значення.

Історії української націонал-демократії присвячене фундаментальне дослідження професора Прикарпатського університету ім. В.Стефаника М.Кугутяка. На жаль, досі вийшов з друку тільки перший том цієї тритомної праці – «Історія української націонал-демократії (1918-1929)» (Київ, Івано-Франківськ, 2002). Націонал-демократи, трудовики, УНДО – це різні назви однієї політичної сили, яка бажала налагодити діалог з польською владою, не поступаючись, як свідчить М.Кугутяк, головним – державністю українського народу. У цьому партію спіткав крах, тому що простягнута польським націонал-демократам (ендекам) рука зависла у повітрі. Але ж крах спіткав у 1939 р. і польську державність...

Історії «третьої сили» – КПЗУ в радянські часи (після XX з’їзду КПРС) було присвячено немало праць. На жаль, всі вони не витримали іспиту часом, а в пострадянські часи вчені втратили інтерес до історії КПРС і всіх її похідних структур. Можна згадати лише одну статтю проф. М.Панчука. написану ще в старому ключі, але з новим фактичним матеріалом – «Комуністична партія Західної України: героїзм і драматизм історії». Вона з’явилася у збірнику статей «Про минуле заради майбутнього» (К., 1989).

Двохтомник М.Болдижара «Закарпаття між двома світовими війнами» (Ужгород, 1993, 1996) узагальнив багато нових фактів, видобутих з різноманітних джерел за останній час. У двохтомнику М.Вегеша «Карпатська Україна 1938-1939 років у загальноєвропейському історичному контексті» (Ужгород, 1997) підсумована величезна література про цю цікаву сторінку переддня Другої світової війни, яка існує в Європі і Америці.

Ми не можемо, на жаль, назвати жодної узагальнюючої праці про становище українських земель у Румунії після 1918 р. Це пояснюється багатьма чинниками: позірною безподійністю, відсутністю зв’язків між українськими землями, недостатньою вивченістю історії Румунії в Україні. Проте мільйонна українська громада, що існувала в цій країні у передвоєнні роки (у 1941-1944 рр. до районів, поглинутих Румунією раніше, додалася й так звана «Трансністрія») потребує ретельного вивчення.

Поиск по сайту: